Ухвала

від 11.12.2024 по справі 343/1869/23

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 грудня 2024 року

місто Київ

справа № 343/1869/23

провадження № 14-135цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Губської О. А., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати

Верховного Суду

цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Тяпчанського ліцею імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області

(далі - Ліцей) про визнання протиправним і скасування наказу щодо звільнення та поновлення на роботі

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року, постановлене суддею Монташевич С. М., ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року та постанову цього ж суду від 21 березня 2024 року, ухвалені колегією суддів у складі Василишин Л. В., Максюти І. О., Фединяка В. Д.,

УСТАНОВИЛА:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

1. ОСОБА_1 31 липня 2023 року з використанням засобів поштового зв`язку звернулася до суду з позовом, у якому просила:

- поновити строк звернення до суду як пропущений з поважних причин;

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 09 червня 2022 року № 90-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити позивачку на посаді вчителя початкових класів Ліцею з 28 серпня 2022 року;

- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що вона працювала на посаді вчителя початкових класів Ліцею на умовах безстрокового трудового договору.

3. На виконання пункту 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX (далі - Закон № 463-IX) наказом від 18 травня 2020 року

№ 68-к її переведено на роботу на умовах строкового трудового договору. Наказом від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин» відповідач продовжив з нею трудові відносини на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року до 30 червня 2022 року. Наказом від 09 червня 2022 року № 89-к «Про продовження строкового трудового договору з ОСОБА_1 » відповідач продовжив з нею строковий трудовий договір на час перебування в соціальній відпустці з 01 липня до 27 серпня 2022 року, оскільки ОСОБА_1 є матір`ю дитини з інвалідністю з дитинства підгрупи А першої групи та не використовувала додаткові оплачувані відпустки.

4. ОСОБА_1 вважає наказ про її звільнення незаконним, оскільки бажала продовжити трудові відносини, з приводу чого зверталася в усній та письмовій формі до відповідача. Проте, листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 Ліцей повідомив, що уклав з нею строковий трудовий договір на один рік та відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України

(далі - КЗпП України) відповідач може припинити строковий трудовий договір. До того ж, оскільки між сторонами неодноразово переукладався строковий трудовий договір, згідно із частиною другою статті 39-1 КЗпП України зазначений договір потрібно вважати таким, що укладений на невизначений строк.

5. Позивачка зауважила, що Рішенням від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 Конституційний Суд України визнав неконституційним абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX. Про це їй стало відомо в липні 2023 року, коли вона зустріла педагога з Долинського ліцею «Науковий», яка повідомила ОСОБА_1 , що знайому позивачки перевели з умов строкового трудового договору на умови безстрокового трудового договору на підставі зазначеного рішення суду.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

6. Рішенням від 26 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, Долинський районний суд Івано-Франківської області відмовив у задоволенні позову.

7. Суди мотивували свої рішення тим, що на виконання вимог абзацу третього частини другої статті 22 Закону № 463-IX (у редакції від 16 січня 2020 року), який набрав чинності 18 березня 2020 року, Ліцей повідомив позивачку про припинення з нею безстрокового трудового договору як з особою, яка досягла пенсійного віку та якій виплачується пенсія за віком, а також про можливість укладення строкового трудового договору. ОСОБА_1 висловила свою згоду на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року до 30 червня 2022 року, про що подала написані заяви. У зв`язку із цим з 01 липня 2021 року відповідач перевів позивачку з безстрокового трудового договору на строковий та продовжив з нею трудові відносини на умовах строкового трудового договору. Позивачка ознайомилася із відповідними наказами від 18 травня 2020 року № 68-к «Про переведення на строковий трудовий договір» та від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин», які вона не оскаржувала, обставини щодо отримання пенсії за віком не заперечила.

8. Ліцей 28 квітня 2022 року повідомив ОСОБА_1 про припинення строкового трудового договору з 01 липня 2022 року, про що вона власноруч розписалася. Також відповідач надав їй можливість обрати звільнення або після закінчення основної щорічної відпустки, або зі спливом строкового трудового договору з виплатою компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.

9. Наказом від 09 червня 2022 року № 90-к Ліцей звільнив ОСОБА_1 з посади вчителя початкових класів у зв`язку із закінченням строкового трудового договору 27 серпня 2022 року (останній день відпустки).

10. Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що доводи позивачки про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України вважається таким, що був укладений на невизначений строк, є безпідставними, оскільки приписи статті 39-1 КЗпП України не підлягають застосуванню під час вирішення цього спору, адже порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був урегульований чинною станом на червень - серпень 2022 року статтею 22 Закону № 463-IX, якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів. Тому договір з ОСОБА_1 не може вважатись укладеним на невизначений строк.

11. Суди першої та апеляційної інстанцій відхили посилання позивачки на Рішення від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, згідно з яким Конституційний Суд України визнав неконституційним абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX, оскільки відповідно до частини другої статті 152 Конституції України приписи, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. У цьому Рішенні цей Суд встановив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX від 16 січня 2020 року не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення цього Рішення. Зазначене Рішення набрало чинності 07 лютого 2023 року.

12. Отже, на час укладення строкового трудового договору та на час звільнення позивачки 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX був чинним.

13. Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що позивачка просила поновити строк звернення до суду з позовом як пропущений з поважних причин. Проте, оскільки наявні підстави для відмови у задоволенні позову за необґрунтованістю позовних вимог, ці суди не вирішували питання про поновлення строку звернення з позовом до суду.

14. Щодо тверджень позивачки про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України вважається таким, що був укладений на невизначений строк, і звільнення за закінченням строку договору є неправомірним, то, на думку апеляційного суду, такі доводи також не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до

Закону № 463-IX такі договори повинні бути тільки строковими.

15. Ухвалою від 21 березня 2024 року Івано-Франківський апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16. ОСОБА_1 18 квітня 2024 року з використанням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Просила:

- скасувати рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року, ухвалу та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року;

- ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

17. Позивачка мотивувала касаційну скаргу тим, що наказ про її звільнення прийнятий з порушенням трудового законодавства та без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021 - 2025 роки (далі - Галузева угода). Додатково з наказом про звільнення вона не була ознайомлена та не отримала його ані в день прийняття, ані в день її звільнення.

18. На думку заявниці, до набрання рішенням суду першої інстанції законної сили Конституційний Суд України ухвалив Рішення від 07 лютого 2023 року у справі № 1-р/2023, згідно з яким абзац третій частини другої статті 22

Закону № 463-IX, який був покладений в основу оскаржуваних рішень, не відповідає Конституції України та втрачає чинність. Зазначене Рішення підлягає застосуванню до спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 5 Цивільного кодексу України. У цьому випадку Конституційний Суд України скасовує передбачене статтею 22 і Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 463-IX зобов`язання роботодавця припинити безстроковий трудовий договір з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія за віком, до 01 липня 2020 року, а також припис щодо укладення із цими працівниками строкових трудових договорів. Після ухвалення згаданого Рішення Конституційного Суду України у ОСОБА_1 виникла можливість привести строковий трудовий договір у відповідність із чинним трудовим законодавством, зокрема перевести у безстроковий, тому вона звернувся до суду з позовом.

19. ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд не звернув увагу, що Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду застосовувала рішення Конституційного Суду України, яке прийняте вже після ухвалення рішень суду (постанови Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц і від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц). Такий підхід відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої під час вирішення справи була б застосована неконституційна норма, а особа була б позбавлена права переглянути таке судове рішення за виключними обставинами.

20. На думку позивачки, лише у разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто цей припис не передбачає односторонню незгоду, тоді як її наміри працювати підтверджуються поданою нею заявою.

21. ОСОБА_1 переконана, що, відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, апеляційний суд не використав усіх процесуальних можливостей у вирішенні справи, не сприяв стороні у реалізації процесуальних прав. Відсутність почеркознавчої експертизине дає змогу встановити справжність її підпису в журналі обліку видачі подання до відділу пенсійного забезпечення під № 5, а тому неможливо встановити місцезнаходження її трудової книжки.

22. ОСОБА_1 03 червня 2024 року з використанням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду письмові пояснення на відзив, в яких зазначила, що відповідач порушив Галузеву угоду. Зокрема, пунктом 5.3.7 цієї угоди передбачено недопущення переукладення безстрокового трудового договору на строковий з підстав досягнення працівником пенсійного віку з ініціативи власника (крім наукових та науково-педагогічних працівників), однак відповідач не взяв цього до уваги.

23. Позивачка наголосила, що її звільнення є незаконним, адже останній день дії строкового трудового договору, а саме 27 вересня 2022 року, є вихідним (субота). Оскільки ОСОБА_1 перебувала у відпустці, то відповідач міг звільнити її лише у найближчий робочий день, провести всі необхідні розрахунки та видати трудову книжку. Ліцей не дотримався цієї процедури, тому трудовий договір продовжив свою дію на невизначений час.

Узагальнений виклад позиції відповідача

24. Ліцей 20 травня 2024 року з використанням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, згідно з яким просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.

25. Відповідач мотивував відзив тим, що ОСОБА_1 не уточнює, які саме вимоги Галузевої угоди він порушив.

26. На думку відповідача, застосування рішення Конституційного Суду України, яке прийняте вже після ухвалення судових рішень суду, в постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц та від 05 вересня 2019 року

у справі № 638/9278/16-ц було обумовлено необхідністю захисту гарантій, закріплених у статтях 55, 129, 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 18 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки дії державною виконавця щодо повернення без виконання з мотивів несплати авансового внеску ухвали суду про накладення арешту на майно не можуть вважатись правомірними. Проте зазначені висновки не містять аналогічних обставин і не врегульовують подібних правовідносин, оскільки справи, на які посилається позивачка, і спір, який розглядається, є різними за своєю суттю. Правовідносини, які були предметом перегляду касаційним судом та на які посилається ОСОБА_1 , стосувалися саме забезпечення виконання судового рішення і тому Верховний Суд застосував рішення Конституційного Суду України, яке прийняте вже після ухвалення рішень суду.

27. Ліцей стверджував, що приписи статті 39-1 КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був урегульований чинною станом на червень - серпень 2022 року редакцією статті 22 Закону № 463-IX, згідно з якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів, тому договір з позивачкою не може вважатись укладеним на невизначений строк.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

28. Ухвалою від 02 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі.

29. На думку колегії суддів, наведені у касаційній скарзі доводи за змістом мають підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (порушення норм процесуального права: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 02 серпня 2018 року у справі № 465/2454/16-ц і від 06 вересня 2023 року

у справі № 158/2439/22, не сформульовано правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення норм процесуального права).

30. Ухвалою від 17 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

31. Ухвалою від 18 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду повернув докази, подані Ліцеєм, висновок експертного дослідження від 17 квітня 2024 року

№ ЕД-19/109-24/5049-ПЧ.

32. Ухвалою від 31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі частин третьої - п`ятої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для:

- відступу від правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23;

- вирішеннявиключної правової проблеми.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

33. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду навела такі міркування.

34. Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).

35. Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України якщо суд зробить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

36. Отже, зміст частини шостої статті 10 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує приписи Конституції України як норми прямої дії незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

37. Відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у виді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

38. У резолютивній частині рішення від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 Конституційний Суд України зазначив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX визнаний неконституційним і втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

39. Касаційний суд зауважив, що в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову у задоволенні позову не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року у справі № 818/1793/18).

40. Ухвалою від 07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 616/458/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (з підстав наявності виключної правової проблеми та відступу від висновків Верховного Суду щодо допустимості ретроактивного врахування Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 про неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону № 463-IX для вирішення подібних справ).

41. Ухвалою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 616/458/21 для розгляду колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

42. Велика Палата Верховного Суду зазначила:

«61. Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення приписів частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

62. З аналізу наведених норм Велика Палата Верховного Суду в раніше ухваленій нею постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20) зробила висновок про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується до тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, проте продовжують існувати після його ухвалення, тоді на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

63. Приписи законодавства, якими врегульовано дію рішення Конституційного Суду України у часі, є чіткими, зрозумілими та не передбачають подвійного тлумачення, що унеможливлює їх відмінне сприйняття, розуміння чи застосування. […]

67. У жодному випадку Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати правові питання, віднесені до компетенції Верховної Ради України та Конституційного Суду України.

68. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювала позицію щодо застосування статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» [постанови від 18 листопада 2020 року № 4819/49/19 (провадження № 13-76зво20), від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 (провадження № 11-37заі24)], зазначила про пряму (перспективну) дію рішень Конституційного Суду України.

69. Що стосується посилання на частину шосту статті 10 ЦПК України та її, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, неузгодженості з виключно перспективною дією рішень Конституційного Суду України у часі, потрібно зауважити, що висновок суду про суперечність закону чи іншого правового акта Конституції України та у зв`язку із цим застосування ним (судом) норм Конституції України як норм прямої дії має правовий наслідок у виді звернення цим судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

70. Приписи статті 10 ЦПК України не були застосовані місцевим судом у цій справі, цей суд не зробив висновку про суперечність Конституції України застосованих ним положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», не застосував у розгляді цієї справи приписи Конституції України як норми прямої дії, тому немає підстав для висновку про конкуренцію чи колізію у спірних правовідносинах правил статті 10 ЦПК України, статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України

71. Щодо аргументу колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про позбавлення осіб належного судового захисту у зв`язку з непоширенням дії рішення Конституційного Суду України на правовідносини, що виникли до його ухвалення, потрібно звернути увагу на приписи частини третьої статті 152 Конституції України, згідно з якими матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. […]

93. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц

(провадження № 61-24783св18) та від 05 вересня 2019 року

у справі № 638/9278/16-ц (61-33331сво18), на які послалася колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 серпня 2024 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не сформульовані висновки щодо ретроспективної дії у часі рішень Конституційного Суду України».

43. У справі, рішення у якій переглядаються, позивачка вважала наказ про її звільнення незаконним, оскільки прагнула продовження трудових відносин, з приводу чого зверталася до відповідача. На ці звернення листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 відповідач повідомив їй, що з нею був укладений строковий трудовий договір на один рік та відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України це є підставою для припинення трудового договору. ОСОБА_1 посилалася на Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, яке суд постановив до її звернення із цим позовом до суду.

44. За обставин цієї справи суди застосували абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX до спірних правовідносин, зазначили, що у цій нормі права було передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів. Суди відхилили посилання позивачки на Рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, яким наведений припис визнано неконституційним, оскільки це Рішення Конституційного Суду України має пряму дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення, а на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивачки 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX був чинним.

45. Колегія суддів вважає такий висновок судів помилковим, оскільки пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні правила процесуальних норм про те, що приписи нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

46. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено:

«Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України, постановлені після ухвалення судових рішень, що переглядалися касаційним судом (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц і від 05 вересня 2019 року

у справі № 638/9278/16-ц). Такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої під час вирішення справи застосовано неконституційну норму права, і особа позбавлена права на перегляд такого рішення суду за виключними обставинами. Тому необґрунтовані посилання апеляційного суду на те, що у Рішенні від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 Конституційний Суд встановив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення таким судом цього Рішення, а отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивачки у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX був чинним, і немає правових підстав для висновку про незаконність звільнення позивача».

47. У постанові від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив таке:

«Приписи нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України не застосовуються судом; Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України, ухвалені після постановлення судових рішень, що переглядалися касаційним судом. Такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої під час вирішення справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена права переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Суди під час вирішення справи не врахували неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону № 463-IX, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», не оцінювали зміст позовних вимог та обставини справи з урахуванням наведеної неконституційності норми закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1».

48. Підхід, аналогічний тому, який застосували суди в цій справі, застосований також і Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року

у справі № 342/1139/21, в якій зазначено:

«Відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Отже, Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, що виникли до його ухвалення внаслідок видачі наказу від 12 серпня 2021 року № 36/01-06 Городенківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Городенківської міської ради Івано-Франківської області «Про зміну істотних умов праці педагогічних працівників загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2, яким буде виплачуватися пенсія на віком». Безпідставними у зв`язку із цим є доводи касаційної скарги про незаконність оспорюваного наказу через неконституційність приписів Закону № 463-IX та про необхідність формування правового висновку у справі щодо застосування статей 32, 252 КЗпП України, частини другої статті 22 та пункту 2 частини третьої розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 463-IX з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, яке спірні правовідносини не регулює».

49. Аналогічний висновок наведений також у постанові Верховного Суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21. Верховний Суд зазначив:

«Оскаржуваний наказ Управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради «Про припинення строкового трудового договору з директором загальноосвітньої середньої школи № 62 ОСОБА_1 прийнятий 22 червня 2021 року із застосуванням чинних на той момент норм Закону, натомість на момент ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивач просить застосувати, трудові правовідносини між сторонами у справі вже припинилися, відповідно й дія Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення».

50. До того ж Верховний Суд врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року

у справі № 4819/49/19, а саме:

«Аналіз приписів розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується до тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини є триваючими і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, втім продовжують існувати після його ухвалення, тоді на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого (незастосованого) судом під час вирішення справи, має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни у такий спосіб стану правової визначеності.

Оскільки рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про невстановлення підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвали ККС від 25 жовтня 2019 року».

51. У висновках, зроблених у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, зазначено про таке:

«Частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України; правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 та від 02 грудня 2022 року у справі № 1.380.2019.006957, стосується редакції пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що діяла до ухвалення Рішення Конституційного суду України від 06 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06 квітня 2022 року. До правовідносин, що виникли після 06 квітня 2022 року, стаття 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» застосовується без урахування пункту 4 цієї статті, що його визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022».

52. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 травня 2024 року

у справі № 990/235/23 зазначила:

«У тексті Рішення Конституційного Суду України№ 10-р/2020 немає застережень, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які тривали в період дії статті 29 Закону № 294-IX, тобто це Рішення має пряму (перспективну) дію в часі. За встановлених обставин у справі та відповідного нормативно-правового регулювання Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками суду першої інстанції про протиправність дій Вищої ради правосуддя щодо нарахування позивачці в період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року винагороди члена Вищої ради правосуддя у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. Оскільки в цей період обмежувальні приписи статті 29 Закону № 294-IX у редакції Закону № 553-IX були чинними, з урахуванням вимог статті 19 Конституції України, не можна визнати, що Вища рада правосуддя як орган державної влади діяла не на підставі, чи не в межах повноважень, чи не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

53. У всіх наведених справах Верховний Суд не врахував, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що правила нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

54. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо врахування виключно перспективної дії рішень (висновків, юридичної позиції) Конституційного Суду України під час вирішення судових справ, який зроблений без урахування імперативних правил процесуальних норм про те, що приписи нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Такий підхід застосований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року

у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23.

55. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потрібно зробити висновок про те, що:

- пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», не впливає на імперативні правила процесуальних норм про те, що приписи нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом;

- суди під час вирішення справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, чи підлягає така норма застосуванню; враховувати, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи та моменту виникнення спірних правовідносин;

- за наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності припису нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у виді звернення судом після ухвалення рішення у справі до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до його юрисдикції;

- з урахуванням імперативності приписів процесуальних норм про те, що правила нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом; на виконання цього процесуального обов`язку суду не впливає наявність інших процесуальних механізмів правового захисту особи, зокрема перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами (встановлена Конституційним СудомУкраїни неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого судом у вирішенні справи) або звернення до держави з позовом про стягнення шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними (частина третя статті 152 Конституції України). Такі механізми застосовуються лише у випадку, якщо відповідне рішення Конституційного Суду України прийнято після ухвалення судового рішення.

56. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що ця справа також містить виключну правову проблему і така передача потрібна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

57. Наведені приклади свідчать про різне розуміння, тлумачення та застосування судами (суддями) законодавчих актів, які передбачають, що закони, інші акти або їх окремі приписи, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення, а також їх співвідношення з імперативною вимогою процесуального законодавства про те, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

58. Зазначена правова проблема виявляється у невизначеній кількості спорів, які або вже існують або вочевидь будуть виникати з урахуванням актуальності юридичного питання, щодо якого є невизначеність у застосуванні норм.

59. Колегія суддів бере до уваги те, що означене питання є актуальним для судів усіх юрисдикцій та зумовлює необхідність надання відповідей на питання щодо умов ретроактивного врахування судами рішень/висновків Конституційного Суду України відносно моменту виникнення (припинення) спірних правовідносин та/або стадії розгляду справи, визначення певних критеріїв такого врахування (залежно від підстав та мотивів визнання норми неконституційною, від того, норма матеріального чи процесуального закону визнана неконституційною, впливу застосування такої норми на загальну справедливість судового провадження, наявності іншого ефективного засобу юридичного захисту тощо), юрисдикційних особливостей, зокрема з урахуванням мети та завдань адміністративного та кримінального судочинства.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

60. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

61. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

62. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

63. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

64. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб у разі остаточного вирішення справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).

65. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).

66. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

67. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності є виправданими лише у разі потреби та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти росії», заява № 8269/02, пункт 38).

68. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).

69. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47). Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

70. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.

71. Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.

72. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

73. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

74. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 757/1660/17-ц (провадження № 14-396цс18, пункти 43, 44), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19, пункти 53, 54), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20, пункт 48), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21, пункт 29), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 40), від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22, пункт 8.3), від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20

(провадження № 14-25цс24, пункт 86)).

75. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього обов`язкових підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

76. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

77. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку щодо врахування виключно перспективної дії рішень Конституційного Суду України під час вирішення справ судом, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23.

78. Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

79. У постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13 липня 2017 року

№ 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду Українимає пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини є триваючими і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України. Тобто рішення Конституційного Суду Українипоширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення. Встановлена Конституційним Судом Українинеконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого (не застосованого) судом під час вирішення справи, має значення, насамперед, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення подібних справ, а не як підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.

80. У постанові від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23 Велика Палата Верховного Суду повторила свою попередню правову позицію і вказала, що у тексті Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 відсутні приписи, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які тривали в період дії статті 29 Закону № 294-IX, тобто це Рішення має пряму (перспективну) дію в часі. За встановлених обставин у справі та відповідного нормативно-правового регулювання Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками суду першої інстанції про протиправність дій Вищої ради правосуддя щодо нарахування позивачці в період з 18 квітня до 27 серпня 2020 року винагороди члена Вищої ради правосуддя у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. Оскільки в цей період обмежувальні приписи статті 29 Закону № 294-IX у редакції Закону № 553-IX були чинними, з урахуванням вимог статті 19 Конституції України не можна визнати, що Вища рада правосуддя як орган державної влади діяла не на підставі, чи не в межах повноважень, чи не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

81. Тобто практика Великої Палати Верховного Суду щодо прямої (перспективної) дії рішення Конституційного Суду України є сталою. Ця позиція також наведена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18 і від 30 листопада 2020 року у справі № 922/2697/15, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Верхового Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21.

82. Принцип правової визначеності, який невід`ємно притаманний праву Конвенції, на чому неодноразово наголошував ЄСПЛ у своїх рішеннях, дозволяє не вдаватися до перегляду судових рішень, які мали місце до прийняття рішення ЄСПЛ як рішення прецедентного або загального характеру, що формує певну правову позицію. До таких рішень загального характеру належать і рішення конституційних судів. ЄСПЛ визнає, що публічне право окремих країн обмежує можливість прийняття конституційними судами рішень, які мають зворотну дію у часі (справа «Маркс проти Бельгії» від 13 червня 1979 року, заява № 6833/74, пункт 58).

83. Ухвалою від 07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 616/458/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, для відступу від висновків щодо виключно перспективної дії рішень (висновків) Конституційного Суду України, які сформовані в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 і від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 616/459/21 і від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, а також Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19.

84. Ухвалою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 616/458/21 до Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду. Вказала, що в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц і від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц, на які послалася колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 серпня 2024 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні висновки щодо ретроспективної дії у часі рішень Конституційного Суду України. Такі висновки містять постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22, посилання на які також є в ухвалі від 07 серпня 2024 року.

85. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що ЦПК України передбачає інші механізми вирішення питання неузгодженості правових висновків Верховного Суду щодо прямої (перспективної) дії рішення Конституційного Суду України з постановами Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22, аніж передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

86. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду не знаходить обставин, які б підтверджували вади рішень Верховного Суду щодо прямої (перспективної) дії рішення Конституційного Суду України (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен би очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

87. З часу постановлення ухвали від 18 вересня 2024 року, згідно з якою Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 616/458/21 до Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду з подібних підстав, минуло менше 3 місяців. За цей період часу суспільний контекст не змінився, як й чинне законодавство, вад у цьому рішенні не виявлено.

88. Велика Палата Верховного Суду наголошує на неодмінності дотримання принципу правової визначеності, який забезпечує стабільність правозастосування та сприяє довірі суспільства до судової влади. Відступ від сформованої правової позиції можливий лише за умов, коли існують обґрунтовані підстави, що свідчать про її невідповідність сучасним реаліям чи змінам у правовому регулюванні.

89. Отже, без з`ясування вагомих причин, що об`єктивно виправдовують потребу у зміні підходу до тлумачення або застосування норм права, правові висновки Верховного Суду повинні залишатися незмінними. Це відповідає загальній концепції правовладдя (верховенства права) та забезпечує стабільність судової практики.

90. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що бракує підстав для відступу від правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року

у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23.

Щодо виключної правової проблеми

91. Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

92. Лише за наявності умов, визначених наведеним правилом, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

93. Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема, як правило, оцінюється з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

94. Кількісний відображає той факт, що правова проблема наявна не в одній якійсь конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

95. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми є нагальним для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

96. ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики, не наполягаючи на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон у проведенні реформ або запровадженні покращень. Водночас наявність глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

97. У визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, враховуються такі критерії: 1) чи наявні «глибокі та довгострокові розходження» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чибули вони ефективними.

98. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що ця справа містить виключну правову проблему, яка полягає в тому, що суди різних юрисдикцій по-різному розуміють, тлумачать та застосовують законодавчі акти, які передбачають, що закони, інші акти або їх окремі приписи, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення, а також співвідносять їх з імперативною вимогою процесуального законодавства про те, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

99. Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення

(частини перша та друга статті 152 Конституції України).

100. Рішенням від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України останній вказав, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

101. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що приписи законодавства, які регулюють дію рішень Конституційного Суду України у часі, є чіткими, логічно послідовними та сформульованими так, що унеможливлюють неоднозначність тлумачення. Їх правова природа забезпечує однозначність правозастосування, унеможливлюючи різні підходи до їх сприйняття, розуміння чи практичного застосування. Це відповідає принципу правової визначеності, що є фундаментальною складовою верховенства права, та сприяє належному функціонуванню судової системи, забезпечуючи передбачуваність судових рішень і довіру до правосуддя.

102. Як зазначалося раніше, практика Верховного Суду щодо прямої (перспективної) дії рішення Конституційного Суду України є сталою (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18, від 30 листопада 2020 року у справі № 922/2697/15, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Верхового Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року

у справі № 466/6062/21).

103. У резолютивній частині Рішення від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 Конституційний Суд України зазначив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону № 463-IX визнаний неконституційним і втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

104. Ухвалою від 07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 616/458/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, для формування єдиної правозастосовчої практики щодо поширення / непоширення дії рішення Конституційного Суду України на правовідносини, що виникли до його ухвалення.

105. Ухвалою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 616/458/21 до Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду. Визначила, що мотиви, наведені цією колегією суддів, щодо потреби у розгляді справи Великою Палатою Верховного Суду полягають у незгоді колегії із законодавчим врегулюванням питання дії у часі рішень Конституційного Суду України, що не обґрунтовує наявності проблеми у правозастосуванні чинних норм законодавства України. Стосовно посилання на частину шосту статті 10 ЦПК України, то суд першої інстанції не застосував приписів, не зробив висновку про суперечність Конституції України застосованих ним норм Закону № 463-IX, не застосував під час розгляду цієї справи приписів Конституції України як норм прямої дії, тому немає підстав для висновку про конкуренцію чи колізію у спірних правовідносинах приписів статті 10 ЦПК України, статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

106. Оскільки Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висловлювала свою позицію щодо прямої дії рішень Конституційного Суду України, а також з огляду на відсутність суперечностей у законодавстві, немає підстав вважати, що існує потреба у формуванні нової правозастосовчої практики.

107. Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не навів кількісного і якісного критеріїв існування виключної правової проблеми. Тому у Великої Палати Верховного Суду немає підстав для прийняття цієї справи на розгляд.

Загальні висновки

108. Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

109. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу потрібно повернути на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.

Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу № 343/1869/23 за позовом ОСОБА_1 до Тяпчанського ліцею імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області про визнання протиправним і скасування наказу щодо звільнення та поновлення на роботі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року, ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний СуддіО. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. БулейкоС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач О. А. ГубськаО. С. Ткачук В. В. КорольЄ. А. Усенко О. В. КривендаН. В. Шевцова