Постанова

від 17.01.2025 по справі 343/1869/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2025 року

м. Київ

справа № 343/1869/23

провадження № 61-5807св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Тяпчанський ліцей імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року у складі судді Монташевич С. М., ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Фединяк В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Тяпчанського ліцею імені Ольги Дучимінської Долинської міської ради Івано-Франківської області (далі - Тяпчанський ліцей) про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

Позов мотивований тим, що вона працювала на посаді вчителя початкових класів Тяпчанського ліцею на умовах. На роботу вона була прийнята на умовах безстрокового договору.

18 травня 2020 року на виконання пункту 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» її було переведено на строковий трудовий договір. Наказом від 14 лютого 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин» з нею продовжено трудові відносини на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року. Наказом від 09 червня 2022 року № 89-к «Про продовження строкового трудового договору з ОСОБА_1 » їй було продовжено строковий трудовий договір на час перебування в соціальній відпустці з 01 липня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Наказом від 09 червня 2022 року № 90-к «Про звільнення ОСОБА_1 » її було звільнено 27 серпня 2022 року у зв`язку з закінченням строкового трудового договору. З наказом про звільнення її не ознайомили, його копію не вручили, так само як і трудову книжку, а також не повідомили про можливість її отримання та не надіслали в інший спосіб.

Вважає наказ про звільнення незаконним, оскільки вона бажала продовжити трудові відносини, про що зверталась в усній та письмовій формі до відповідача. На що листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 її було повідомлено, що з нею був укладений строковий трудовий договір терміном на один рік та відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України є підставою для припинення трудового договору. Крім того, оскільки між сторонами неодноразово переукладалися строковий договір, відповідно до частини другої статті 39-1 КЗпП України такий договір необхідно вважати таким, що укладений на невизначений строк.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року

№ 1-р/2023 визнано неконституційним абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту». Про це їй стало відомо в липні 2023 року.

ОСОБА_2 просила суд:

поновити строк звернення до суду як пропущений з поважних причин;

визнати протиправним та скасувати наказ Тяпчанського ліцею від 09 червня 2022 року № 90-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити її на посаді вчителя початкових класів з 28 серпня 2022 року;

стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківського від 26 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на виконання вимог абзацу 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» в редакції від 16 січня 2020 року, який набрав чинності 18 березня 2020 року, позивача було повідомлено про припинення з нею безстрокового трудового договору як з особою, яка досягла пенсійного віку та якій виплачується пенсія за віком, а також про можливість укладення строкового трудового договору. ОСОБА_1 висловила свою згоду на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року, про що подала свідчать власноруч написані заяви. У зв`язку з цим з 01 липня 2021 року її було переведено з безстрокового трудового договору на строковий та продовжено з нею трудові відносини на умовах строкового трудового договору. З відповідними наказами позивач була ознайомлена. Накази від 18 травня 2020 року № 68-к «Про переведення на строковий трудовий договір», від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин», які вона не оскаржувала, обставини щодо отримання пенсії за віком не заперечила.

За результатами проведеної тарифікації у квітні 2022 року тарифікаційною комісією був проведений попередній розподіл педагогічного навантаження серед педагогічних працівників, яке не було розраховане на вчителів, з якими були укладені строкові трудові договори, у тому числі і на ОСОБА_1 , що свідчило про відсутність наміру в подальшому продовжувати укладати з ними строкові трудові договори, про що було повідомлено таких працівників. Про припинення строкового трудового договору з 01 липня 2022 року ОСОБА_1 було повідомлено ще 28 квітня 2022 року, про що вона власноруч розписалася. Також їй було надано можливість обрати чи звільнити її по закінченню основної щорічної відпустки, чи по закінченню строкового трудового договору з виплатою компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.

Наказом № 90-к від 09 червня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади вчителя початкових класів у зв`язку з закінченням строкового трудового договору 27 серпня 2022 року (останній день відпустки). Після повідомлення ОСОБА_1 про звільнення її з роботи, вона до ліцею не з`являлася, на телефонні дзвінки не відповідала, тому накази від 09 червня 2022 року № 88-к, 89-к, № 90-к були направлені їй рекомендованим листом з цінним вкладенням, на підтвердження чого в матеріалах справи містяться відповідні докази. При цьому, суд звертає увагу на те, що такі накази були направлені саме за адресою позивача, вказаною нею у її ж позовній заяві.

Щодо дотримання вимог відповідачем в частині видачі працівнику в день звільнення трудової книжки та проведення розрахунку, суд встановив, що запис про звільнення у трудову книжку ОСОБА_1 не внесено, оскільки така відсутня у розпорядженні Тяпчанського ліцею, що підтверджується актом № 1 від 01 грудня 2020 року. Також позивача було повідомлено про нарахування та виплату належних їй при звільненні сум, а саме компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки в кількості 78 днів за відпрацьований робочий рік з 05 квітня 2021 року по 27 серпня 2022 року.

Доводи позивача про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір у силу частини другої статті 39-1 КЗпП вважається таким, що був укладений на невизначений строк, є безпідставними, оскільки норми статті 39-1 КЗпП не підлягають застосуванню при вирішенні цього спору, так як порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був врегульований чинною станом на червень-серпень 2022 року статтею 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів. Тому договір з ОСОБА_1 не може вважатись укладеним на невизначений строк.

Відхилено посилання позивача на рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20), яким визнано неконституційним абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», оскільки згідно із частиною другою статті 152 Конституції України положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. У рішенні Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення. Вказане рішення набрало чинності 07 лютого 2023 року.

Отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним.

Позивач просила поновити строк звернення до суду з позовом як пропущений з поважних причин, проте оскільки наявні підстави для відмови у задоволенні позову за необґрунтованістю позовних вимог, суд не вирішує питання про поновлення строку звернення з позовом до суду.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що дії відповідача відповідають нормам трудового законодавства та не порушили прав ОСОБА_1 , звільнення якої відбулось відповідно до вимог чинного законодавства.

Основним аргументом ОСОБА_1 є те, що рішенням Конституційного суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) визнано неконституційним абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», проте суд першої інстанції правильно вказав, що такі доводи не є слушними в силу вимог часини другої статті 152 Конституції України, якою передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Щодо тверджень в апеляційній скарзі про те, що переукладений з нею строковий трудовий договір у силу частини другої статті 39-1 КЗпП вважається таким, що був укладений на невизначений строк і звільнення за закінченням строку договору є неправомірним, то такі також не заслуговують на увагу, оскільки за вказівкою закону такі договори повинні були бути тільки строковими. Внаслідок продовження строку його дії на час перебування позивача у відпустці трудовий договір не перетворився у безстроковий, що правильно обґрунтував суд першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі на відсутність трудової книжки в ліцеї та заперечень щодо недійсності її підпису в журналі про отримання, то такі не стосуються позовних вимог, оскільки предметом позову ОСОБА_1 є визнання незаконним наказу про звільнення та стягнення у зв`язку з цим середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Суд роз`яснив, що ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися з окремим позовом.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи.

Ухвала суду мотивована тим, що подане клопотання про призначення експертизи, позивач обґрунтовує необхідністю встановлення недостовірності її підпису у певному документі, який стосується встановлення факту наявності чи відсутності у ліцеї її трудової книжки. Водночас наведене не стосується предмету спору, оскільки ОСОБА_1 не заявляла окремих вимог щодо невручення трудової книжки та стягнення у зв`язку з цим середнього заробітку. Враховуючи, що обставини справи та подані докази, з врахуванням предмету спору, не потребують експертного дослідження, підстав щодо необхідності призначення судово-почеркознавчої експертизи колегією суддів не встановлено.

Аргументи учасників справи

18 квітня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Долинського районного суду від 26 жовтня 2023 року, ухвалу та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що наказ про її звільнення прийнятий з порушенням трудового законодавства та без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки. Крім того, з самим наказом про звільнення вона не була ознайомлена та не отримала ані в день видання, ані в день її звільнення.

До набрання рішенням суду першої інстанції законної сили, ухвалено рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/202/(4 88/20), яким встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463, який був покладений в основу оскаржуваних рішень, не відповідає Конституції та втрачає чинність. Зазначене рішення підлягає застосуванню до цих спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 5 ЦК України. У цьому випадку Конституційний Суд України скасовує передбачене статтею 22 зазначеного Закону та Прикінцевими та перехідними положеннями до нього зобов`язання роботодавця - припинити безстроковий трудовий договір з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія, за віком, до 01 липня 2020 року та припис щодо укладення з цими працівниками строкових трудових договорів. Після ухвалення рішення Конституційного Суду України у неї виникла можливість привести строковий трудовий договір у відповідність із чинним трудовим законодавством, зокрема перевести у безстроковий, тому вона звернувся до суду з відповідним позовом.

Апеляційний суд не звернув увагу, що Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень суду, що переглядалися касаційним судом (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц (провадження

№ 61-24783св18) та постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18). Такий підхід відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами.

Лише у разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто одностороння незгода з вказаним пунктом не передбачається, тоді як її наміри працювати підтверджуються поданою нею заявою. Відтак переукладений з нею строковий договір з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року, продовжений до 27 серпня 2022 року, є таким, що був укладений на невизначений строк, що узгоджується з частини другої статті 39-1 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, апеляційний суд не використав усіх процесуальних можливостей при вирішенні справи, не сприяв стороні у реалізації процесуальних прав. Відсутність почеркознавчої експертизи не дає змогу встановити справжність її підпису у журналі обліку видачі подання до відділу пенсійного забезпечення під № 5, а відтак неможливо встановити істину де знаходиться її трудова книжка. Визначення суб`єкта, в якого зберігається документ, що підтверджує трудовий стаж, не повинно бути окремою вимогою, оскільки при звільненні особі повинні видати трудову книжку, а її відсутність означає порушення процедури звільнення.

20 травня 2024 року Тяпчанський ліцей подав до Верховного Суду відзив, у якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 вказує, що наказ про її звільнення прийнято без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки, проте не уточнює що саме було порушено.

Не відповідають дійсності посилання скаржника на те, що вона не отримала оскаржений наказ про звільнення, оскільки судами встановлено, що у той же день їй було направлено копії наказів № 88-к, № 89-к, № 90-к цінним листом з описом вкладення, що не заперечувалось та не було спростовано позивачем.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. Відтак застосування рішення Конституційного Суду України, яке ухвалене вже після прийняття судових рішень суду у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18) та постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61- 33331сво18) було обумовлено необхідністю захисту гарантій, закріплених у статтях 55, 129, 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 18 ЦПК України, оскільки дії державною виконавця щодо повернення без виконання з мотивів несплати авансового внеску ухвали суду про накладення арешту на майно не можуть вважатись правомірними. Проте зазначені висновки не містять аналогічні обставини і не врегульовують подібні правовідносини, оскільки справи, на які посилається скаржник, і спір, який розглядається, є різними за своєю суттю. Правовідносини, які були предметом перегляду касаційним судом та на які посилається позивач, стосувалися саме забезпечення виконання судового рішення і тому Верховний Суд застосував рішення Конституційного Суду України, яке ухвалене вже після прийняття судових рішень суду.

Положення статті 39-1 КЗпП не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки порядок прийняття на роботу педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку, був врегульований чинною станом на червень-серпень 2022 року редакцією статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», якою передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів, тому договір з позивачем не може вважатись укладеним на невизначений строк.

Щодо встановлення справжності підпису ОСОБА_1 у журналі обліку видачі подання до відділу пенсійного забезпечення, то його справжність підтверджується, зокрема, висновком експертного дослідження від 17 квітня 2024 року № ЕД-19/109- 24/5049-ПЧ.

03 червня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду письмові пояснення на відзив, які мотивовані тим, що відповідач порушив Галузеву угоду. Зокрема пунктом 5.3.7. угоди передбачено недопущення переукладення безстрокового трудового договору на строковий з підстав досягнення працівником пенсійного віку з ініціативи власника (крім наукових та науково-педагогічних працівників), однак цього відповідач не взяв до уваги.

Крім того, останнім днем дії строкового договору є 27 серпня 2022 року ? вихідний день (субота), що узгоджується з робочим графіком закладу освіти. У разі якщо закінчення строкового трудового договору припадає на вихідний день, то працівникові в останній перед вихідним днем, на який припадає закінчення строкового договору, необхідно видати трудову книжку з внесенням до неї запису про звільнення і провести розрахунок відповідно. Таким чином, усі необхідні розрахунки та оформлення роботодавець повинен зробити напередодні дня звільнення, якщо він припадає на вихідний день. Оскільки вона перебувала у відпустці, то відповідач міг її звільнити виключно у найближчий робочий день та провести всі необхідні розрахунки за видати трудову книжку. Так як цього не було дотримано, трудовий договір продовжив свою дію на невизначений час.

Щодо експертного дослідження від 17 квітня 2024 року, на яке вказує відповідач, вважає його неналежним і недостовірним доказом, оскільки у висновку експерт не зазначила про те, що вона обізнана про кримінальну відповідальність та що такий висновок подається до суду. Крім того, деякі зразки для експертного дослідження датуються ще 1984 роком. Також вбачаються розбіжності у виконанні підписів.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права), пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, від 02 серпня 2018 року у справі № 465/2454/16-ц, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення норм процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року докази, подані Тяпчанським ліцеєм, а саме - висновок експертного дослідження від 17 квітня 2024 року № ЕД-19/109-24/5049-ПЧ повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2024 року справу повернено колегії суддів для розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 11 листопада 1974 року працювала в Тяпчанській восьмирічній школі, яка на цей час реорганізована в Тяпчанський ліцей.

Вона є особою, яка досягла пенсійного віку та отримує пенсію за віком.

27 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до дирекції ліцею із заявою, в якій просила укласти з нею строковий трудовий договір на 1 рік відповідно до Закону України «Про повну загальну середню освіту» з 01 липня 2020 року.

На виконання пункту 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, наказом від 18 травня 2020 року № 68-к «Про переведення на строковий трудовий договір» ОСОБА_1 переведено з безстрокового договору на строковий трудовий договір.

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до дирекції ліцею із заявою, в якій просила продовжити з нею трудові відносини на умовах строкового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року.

Наказом від 14 червня 2021 року № 70-к «Про продовження трудових відносин» продовжено трудові відносини з ОСОБА_1 на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2021 року по 30 червня 2022 року.

Наказом від 21 квітня 2022 року № 57-к «Про створення тарифікаційної комісії» створено тарифікаційну комісію для проведення попередньої тарифікації педагогічних працівників закладу освіти на 2022-2023 навчальний рік та затверджено її склад. Тарифікаційній комісії наказано: провести попередній розподіл педагогічного навантаження серед педагогічних працівників ліцею на 2022-2023 навчальний рік з дотриманням чинного законодавства у галузі освіти; повідомити педагогічних працівників, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, про рішення керівника закладу освіти про продовження або непродовження трудових відносин із ними.

Листом від 26 квітня 2022 року № 86/04-07 ОСОБА_1 повідомлено про припинення строкового трудового договору з 01 липня 2022 року. Також їй було надано можливість обрати, чи звільнити її по закінченню основної щорічної відпустки або по закінченню строкового трудового договору з виплатою компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. Вказане повідомлення позивач отримала 28 квітня 2022 року і просила звільнити її по закінченню основної відпустки.

Листом від 07 червня 2022 року № 14/04-07 директор ліцею повідомив ОСОБА_1 , що з нею 01 липня 2021 року укладено строковий трудовий договір терміном на 1 рік, який погоджено згідно з пункту 2 частини першої статті 23 КЗпП, що є підставою для припинення трудового договору.

Відповідно до наказу від 09 червня 2022 року №88-к «Про надання соціальної відпустки ОСОБА_1 » вчителю початкових класів ОСОБА_1 , яка має повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи «А» І групи, надано щорічну соціальну невикористану додаткову оплачувану відпустку тривалістю 80 календарних днів з 09 червня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Наказом від 09 червня 2022 року № 89-к «Про продовження строкового трудового договору з ОСОБА_1 » продовжено строковий трудовий договір з ОСОБА_1 на час її перебування у відпустці з 01 липня 2022 року по 27 серпня 2022 року.

Наказом від 09 червня 2022 року № 90-к ОСОБА_1 звільнено з посади вчителя початкових класів з 27 серпня 2022 року в зв`язку із закінченням строкового трудового договору.

У зв`язку з відсутністю ОСОБА_1 на роботі, накази № 88-к, 89-к та № 90-к від 09 червня 2022 року були направлені на адресу її проживання рекомендованим листом з цінним вкладенням.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За приписами частини першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами.

Підставами припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2018 року у справі № 465/2454/16-ц (провадження № 61-902св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «відповідно до статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 від 22 червня 1982 року «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавці».

16 січня 2020 року прийнято Закону України «Про повну загальну середню освіту» № 463-IX (далі - Закон), яким визначено правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти.

У частині другій статті 22 Закону визначено, що педагогічні працівники мають права, визначені Законом України «Про освіту», цим Законом, законодавством, колективним договором, трудовим договором та/або установчими документами закладу освіти.

Педагогічні працівники закладів освіти приймаються на роботу за трудовими договорами відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.

Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Засновники приватних та корпоративних закладів освіти самостійно визначають порядок укладання трудових договорів, у тому числі строкових, з особами, які приймаються на посади працівників відповідних закладів освіти відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.

Отже, педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти, за загальним правилом, приймають на роботу в спосіб укладення з ними безстрокових трудових договорів, тобто трудових договорів на невизначений строк.

При цьому в абзаці 3 частини другої статті 22 цього Закону було передбачено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють виключно на основі строкових трудових договорів, а у підпункті 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону встановлено, що до 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020(118/20) за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», унаслідок чого унеможливлено укладення безстрокових трудових договорів із цією категорією педагогічних працівників.

У резолютивній частині цього рішення зазначено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суду України, зокрема, вказав, що установлення для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, можливості укладення з ними виключно строкових трудових договорів, на відміну від педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які не досягли пенсійного віку та не отримують пенсії за віком, становить безпідставне та необґрунтоване обмеження прав цих осіб у трудових відносинах за ознакою віку та юридичним фактом отримання пенсії за віком. До того ж оспорювані приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.

Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Разом з тим, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України (частини перша - третя статті 10 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Отже, зміст частини шостої статті 10 ЦПК України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

Пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий актне відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження № 61-7411св23) вказано, що «в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року в справі №818/1793/18 (провадження № К/9901/27229/19). […] Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень суду, що переглядалися касаційним судом (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження

№ 61-24783св18), та постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18). Такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Тому необґрунтовані посилання апеляційного суду на те, що у рішенні Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення, а отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 22 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним, і відсутні правові підстави для висновку про незаконність звільнення позивача».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 (провадження № 61-8732св22) вказано, що «положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України не застосовуються судом; Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень, що переглядалися касаційним судом і такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Суди при вирішенні справи не врахували неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», не оцінювали зміст позовних вимог та обставини справи з урахуванням наведеної неконституційності норми закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1».

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року цю справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (з підстав наявності виключної правової проблеми та відступу від висновку щодо врахування виключно перспективної дії рішень (висновків, юридичної позиції) Конституційного Суду України при вирішенні справ судом, який зроблений без урахування імперативних приписів процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом).

Ухвалою Великою Палатою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року (провадження № 14-135цс24) справу повернуто колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що бракує підстав для відступу від правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23.

У постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 відступлено від правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

Верховний Суд у наведеній постанові зробив такі висновки:

«суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.

Положення частини четвертої статті 7 КАС України мають бути застосовані до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними. Після прийняття рішення Конституційним Судом України застосуванню підлягають положення Конституції України із урахуванням юридичної позиції, сформульованої у рішенні Конституційного Суду України.

Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.

Така позиція була висловлена ще Пленумом Верховного Суду України у постанові №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

Тому Суд дійшов висновків щодо необхідності застосування вказаних норм у подібних правовідносинах у такий спосіб:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин;

3) установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років суперечать Конституції України, а тому для вирішення цього спору підлягає застосуванню частина перша статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17 як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у Рішенні від 06.04.2022 №1-р(II)/2022».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається:

суди застосували абзац 3 частини другої статті 22 цього Закону до спірних правовідносин, зазначили, що цією нормою було передбачено, що такі працівники працюють виключно на підставі строкових трудових договорів, відхилили посилання позивача на рішення Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20), яким вказану норму визнано неконституційною, оскільки це рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення. А на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 27 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац 3 частини другої статті 22 Закону був чинним;

разом з тим, суди не надали оцінки доводами позивача, що вона бажала продовжити трудові відносини, про що зверталась до відповідача, на що листом від 07 червня 2022 року № 114/04-07 їй було відмовлено роботодавцем продовжити трудовий договір, не врахували, що: рішенням Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону визнані такими, що не відповідають частинампершій, другій статті 43, частинам першій, другій статті 24 Конституції України; пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом; тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню, враховуючи, що згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи та моменту виникнення спірних правовідносин.

За таких обставин суди при вирішенні справи не надали належної оцінки змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та обставин справи з урахуванням наведеної неконституційності норми закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Водночас, колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали апеляційного суду про відмову у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, а саме витягу з Журналу обліку видачі подань до відділу пенсійного забезпечення, який було додано відповідачем до відзиву на апеляційну скаргу, оскільки ОСОБА_1 не заявляла окремих вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з неврученням трудової книжки, витяг з Журналу обліку видачі подань до відділу пенсійного забезпечення не був предметом дослідження суду першої інстанції;

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21, дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, зазначені судові рішення - скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас підстав для скасування ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року про відмову у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи не встановлено, тому таку ухвалу слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року залишити без змін.

Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 21 березня 2024 року скасувати.

Передати справу № 343/1869/23 на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко