Постанова

від 06.11.2024 по справі 204/8909/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада2024 року

м. Київ

справа № 204/8909/20

провадження № 61-13663св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 , яка подана представником ОСОБА_3 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Зайцевої С. А., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про стягнення збитків.

Позов мотивований тим, що ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2016 року у справі № 183/731/16 (провадження 2/183/1107/16) затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, згідно з якою визнано право власності на нерухоме майно у рівних частках по за кожним, а саме, на нежитлові приміщення 3 та 3а на АДРЕСА_1 . На підставі вказаної ухвали суду внесено запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та Реєстр прав власності на нерухоме майно, Державний реєстр Іпотек, Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна про право власності/довірчої власності щодо об`єктів нерухомого майна - нежитлові приміщення 3 та 3а на АДРЕСА_1 , зокрема: вид спільної власності - часткова, розмір частки ? , власники: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

При цьому Управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської (далі - Управління ДАБК) ради 26 листопада 2018 року зареєстровано Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта: «Реконструкція приміщень № 3 та № 3а з об`єднанням в приміщення № НОМЕР_1 із частковим знесенням будівлі за адресою: АДРЕСА_1 », серія та номер декларації - ДП 141183300808. Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК

018-2000 код об`єкта: 1230.1 - торгові центри, універмаги, магазини. Замовниками будівництва вказано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Площа об`єкта становить 682,4 кв. м. Право власності на зазначений об`єкт нерухомості зареєстровано 04 грудня 2018 року.

31 жовтня 2019 року Департаментом економіки, фінансів та міського бюджету міської ради на адресу відповідачів направлено лист № 10/15-556 з пропозицією укласти договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра та три примірника проєкту договору про пайову участь по об`єкту «Реконструкція приміщень № 3 та № 3а з об`єднанням в приміщення № НОМЕР_1 із частковим знесенням будівлі за адресою: АДРЕСА_1 », яке було повернуто на адресу Департаменту у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання. 24 червня 2020 року Департаментом за вихідним № 10/15-277 повторно направлено на адресу відповідачів лист з проєктом договору в трьох примірниках та додатками, а саме розрахунком розміру пайової участі та графіком сплати, який отримано ОСОБА_2 . Поштове відправлення, надіслане в ОСОБА_1 на адресу, зазначену ним як замовником/забудовником в Декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 26 листопада 2018 року, повернулося за закінченням терміну зберігання.

На цей час проєкти договорів про пайову участь не підписані відповідачами, проте невиконання обов`язку щодо укладення договору про пайову участь замовників будівництва в створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури є порушенням норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та вимог Порядку залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішення Дніпровської міської ради від 21 липня 2011 року № 5/14 (далі - Порядок), що свідчить про бездіяльність відповідачів у вчиненні передбачених законодавством обов`язкових дій. Внаслідок невиконання відповідачами покладених на них обов`язків щодо участі у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, Дніпровська міська рада не отримала відповідну суму коштів на розвиток міста.

Дніпровська міська рада просила суд стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача збитки у розмірі 390 892, 37 грн та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року, який набрав чинності 17 жовтня 2019 року, внесені зміни до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а саме виключено статтю 40 Закону, яка, до набрання чинності вказаних змін, передбачала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Водночас факт реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкту нерухомого майна не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь після такої реєстрації. Всупереч наведеному, відповідачами вказаний договір про пайову участь з позивачем не укладався.

Суд не може погодитись з доводами позивача про те, що листом від 24 червня 2020 року відповідачам були направлені три примірники проєкту договору про пайову участь, адже на самому листі відсутні відмітки відповідачів про отримання примірників договору, а наявне повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_2 не підтверджує ні факт відправки саме примірників договору, ні факт їх отримання відповідачкою, оскільки містить підпис від імені «Керисова».

Не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що підтвердження кошторисної вартості об`єкта повинно здійснюватися відповідними фінансовими документами, а не декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки відповідно до вимог частини п`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»розмір пайової участі відповідачів у розвитку інфраструктури населеного пункту повинен обчислюватися з урахуванням кошторисної вартості будівництва, зазначеної в Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1), зареєстрованої 26 листопада 2018 року Управлінням ДАБК за № ДП 141183300808. Оскільки інформація щодо кошторисної вартості будівництва за затвердженою проектною документацією становить 300 000,00 грн, інформація у вказаній декларації перевірена Департаментом архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області й декларація зареєстрована в реєстрі дозвільних документів, то відсутні підстави вважати, що відомості, зазначені в цій декларації, є неправильними. З огляду на викладене суд приходить висновку про те, що декларація про готовність до експлуатації об`єкта є належним доказом, а зазначені в ній дані не потребують додаткової перевірки судом. Тому величина пайової участі (розмір збитків) по об`єкту відповідачів повинна бути розрахована виходячи із кошторисної вартості будівництва відповідно до Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1), яка зареєстрована 26 листопада 2018 року за № ДП 141183300808.

Розрахунок розміру збитків позивачем здійснено на підставі Порядку, однак такий розрахунок суд вважає неналежним доказом, оскільки вказаний Порядок прийнятий на виконання вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», до якого Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX (що набув чинності 17 жовтня 2019 року) внесено зміни, зокрема виключено положення статті 40. Відтак стягнення збитків, про які вказує позивач, лише на підставі вказаного Порядку, є безпідставним.

З урахуванням того, що позивач звернувся до суду 28 грудня 2020 року, тобто після виключення статті 40 із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», на підставі якої Дніпровська міська рада мала право вимагати стягнення таких збитків, сам розрахунок завданих збитків здійснений на підставі одного лише Порядку та без врахування загальної кошторисної вартості будівництва, у зв`язку з чим визнаний судом неналежним доказом, підстави для задоволення позову відсутні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в рівних частинах на користь Дніпровської міської ради збитки у розмірі 390 892,37 грн, сплативши грошові кошти на реквізити: Одержувач: ГУК у Дніпропетровській області/м. Дніпро, банк одержувача: Казначейство України (ЕАП), код ЄДРПОУ: 37988155, р/р (IBAN): UA618999980314161921000004569, код бюджетної класифікації: 24170000 «Надходження коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту».

Стягнено з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 931,70 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 4 397,55 грн, а всього - 7 329,25 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Дніпровської міської ради судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 931,70 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 4 397,55 гр., а всього - 7 329,25 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачі як замовники будівництва на вимогу статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ще до подання Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1), зареєстрованої Управління ДАБК 26 листопада 2018 року, повинні були до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію перерахувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку зазначеної інфраструктури та укласти протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника договір про пайову участь з органом місцевого самоврядування, що не відбулось щонайменше з 12 грудня 2018 року, як і не відбулось цього з дня реєстрації права власності 04 грудня 2018 року за відповідачами на об`єкт нерухомості. З огляду на це саме з 12 грудня 2018 року почалось порушення відповідачами прав та інтересів позивача, яке продовжує тривати.

Суд першої інстанції помилково вважав, що позивач звернувся з позовом після виключення з Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» статті 40, проте залишив поза увагою те, що проходження відповідачами процедури з введенням об`єкту будівництва в експлуатацію з подальшою реєстрацією цього об`єкту в Управління ДАБК, у реєстрі речових прав взяло свій початок до внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» з виключенням статті 40.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про обов`язок відповідачів внесення величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, який триває, з невиконанням якого відповідачами позивачу спричинені збитки у розумінні статті 22 ЦК України.

Рішенням сесії VI скликання Дніпропетровської міської ради № 5/14 від 29 липня 2011 року «Про внесення змін до рішення міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 «Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська», затверджено у новій редакції Порядок, який містить механізм залучення до пайової участі, порядок укладення договорів та розрахунку розміру величини пайового внеску, який в силу вимог частини першої статті 144 Конституції України є нормативно-правовим актом та обов`язковим до виконання на території м. Дніпро (Дніпропетровська).

Пунктами 2.1-2.4 зазначеного Порядку передбачено визначення величини пайової участі, порядок її нарахування та сплати. При цьому, в абзаці 11 пункту 2.7 вказаного Порядку зазначено, що у випадку, якщо замовником (забудовником) не надані документи про затвердження у встановленому порядку кошторисної вартості об`єкта, визначеної згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами, остаточний розрахунок величини пайової участі проводиться відповідно до пунктів 2.1-2.4 цього Порядку за фактичними показниками створених потужностей без застосуванням норм щодо граничного розміру пайової участі.

Суд першої інстанції помилково вважав встановленою кошторисною документацією величину пайової участі відповідачів в розмірі 300 000,00 грн, оскільки Департаментом згідно з повноваженнями та відповідно розділу 2 Порядку здійснюється розрахунок величини пайової участі забудовника на підставі наявних у Декларації від 26 листопада 2018 року №ДП141183300808 показників загальної площі об`єкта, виходячи із нормативів одиниці створеної потужності (квадратний метр загальної площі) об`єктів, які визначені у додатку 1 до Порядку, з чим повністю погоджується колегія суддів, оскільки такий розрахунок проведений позивачем згідно з вимогами діючого законодавства та Порядку, який є чинним на час розрахунку.

Аргументи учасників справи

У вересні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ та статтю 1212 ЦК України, оскільки замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України, а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Стягнення збитків на підставі Порядку, який прийнятий органом місцевого самоврядування на виконання Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», є безпідставним, оскільки положення статті 40 цього Закону виключено. Крім того, декларація про готовність до експлуатації об`єкта, зареєстрована органом державного архітектурно-будівельного контролю, є належним доказом, а інформація, що в ній міститься, зокрема кошторисна вартість будівництва, не потребує додаткової перевірки, а тому сума, яка підлягає сплаті в якості пайового внеску в розвиток інфраструктури населеного пункту повинна розраховуватись виключно виходячи з суми, яка зазначена в такій декларації.

Таким чином, у зв`язку із виключенням статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у відповідачів припинився обов`язок сплати пайового внеску, а передбачений пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ обов`язок прийняти участь в розвитку інфраструктури міста протягом 2020 року стосувався лише тих об`єктів, які будувались та приймались в експлуатації протягом 2020 року. З оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції незрозуміло, яка ж загальна кошторисна вартість всього об`єкту будівництва, оскільки без її встановлення неможливо розрахувати суму, яку відповідачі повинні були сплатити у 2018 році в якості пайового внеску в розвиток інфраструктури міста, тому що сплаті підлягало 4 відсотки саме від загальної кошторисної вартості об`єкта будівництва.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року відмовлено.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права ? пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 726/700/20, від 24 лютого 2021 року у справі № 201/14449/17, від 02 червня 2021 року у справі № 726/2395/19-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 26 листопада 2018 року Управлінням ДАБК за № ДП 141183300808 затверджено Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1).

У Декларації вказано, що об`єкт: реконструкція приміщень № 3 та № 3а з об`єднанням в приміщення № НОМЕР_1 з частковим знесенням будівлі на АДРЕСА_1 , потрібно вважати закінчений будівництвом, об`єкт готовим до експлуатації. Замовники: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

На виконання вимог пункту 1 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» рішенням сесії VI скликання Дніпропетровської міської ради № 5/14 від 29 липня 2011 року «Про внесення змін до рішення міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 «Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська» затверджено у новій редакції Порядок, який містить механізм залучення до пайової участі, порядок укладення договорів та розрахунку розміру величини пайового внеску.

Абзацом 11 пункту 2.7 вказаного Порядку визначено, що у випадку, якщо замовником (забудовником) не надані документи про затвердження у встановленому порядку кошторисної вартості об`єкта, визначеної згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами, остаточний розрахунок величини пайової участі проводиться відповідно до пунктів 2.1-2.4 цього Порядку за фактичними показниками створених потужностей без застосуванням норм щодо граничного розміру пайової участі.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про стягнення збитків з ОСОБА_2

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (тут і далі у редакції, що була чинна на момент затвердження Декларації про готовність об`єкта до експлуатації - 26 листопада 2018 року) порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій. У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (частина п`ята статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

У частині шостій статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 1) 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для нежитлових будівель та споруд; 2) 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для житлових будинків.

01 січня 2020 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Отже, з 1 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 1 січня 2020 року.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21) зроблено висновки, що:

«стаття 40 № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності. Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають. Однак з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.

У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. За таких обставин у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 726/700/20, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

«зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, вбачається, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону. Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі №339/388/16-ц (провадження

№14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21). За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Абзацами шостим та сьомим частини дев`ятої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. При цьому у відповідності із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України). Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21). Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги».

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини нагадав, що «відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року).

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)».

У справі, що переглядається:

Дніпровська міська рада у грудні 2020 року звернулася до суду з цим позовом про стягнення збитків; суди встановили, що 26 листопада 2018 року Управлінням ДАБК затверджено Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1): реконструкція приміщень № 3 та № 3а з об`єднанням в приміщення № НОМЕР_1 з частковим знесенням будівлі на АДРЕСА_1 . Замовники вказаних у Декларації робіт, є: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ;

суди правильно вважали, що у відповідачів виник обов`язок укладення договору про пайову участь до прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

разом з тим, суд першої інстанції відмовив в задоволення позову, оскількипозивач не довів підстав для стягнення з відповідачів збитків та їх розмір; апеляційний суд позов задовольнив, втім в постанові апеляційного суду не наведено правового обґрунтування для застосування до відповідача такої міри відповідальності;

суди не врахували, що одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію відповідно до частини другої статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються, а тому на них не поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності. Проте у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі слід виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. За таких обставин орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів і саме такий спосіб захисту буде належним;

поза увагою судів залишилось те, що неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм; з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

З урахуванням предмету спору та підстав позову, а також принципів змагальності сторін та диспозитивності, касаційний суд позбавлений можливості здійснити перекваліфікацію відносин сторін на стадії касаційного перегляду судових рішень, з відповідною зміною обраного позивачем способу захисту своїх прав, у зв`язку з чим в задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 про стягнення збитківслід відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу. Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині.

Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду в зазначеній частині, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги ОСОБА_2 не аналізує.

Щодо позовних вимог про стягнення збитків з ОСОБА_1 .

При існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Тлумачення положень статті 541 ЦК України свідчить, що вона поширюється як на договірні так і недоговірні (зокрема, кондикційні) зобов`язання.

Для кондикційних зобов`язань (Глава 83 ЦК України) не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання.

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження

№ 61-11523сво23)).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження

№ 61-3480сво21) вказано, що «Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду відхиляє аргументи касаційної скарги в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо інших відповідачів (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4), з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 вказано, що «основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). У справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_4) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_4) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них. Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, за умови, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4 належить залишити без змін».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) зазначено, що:

«131. У справі, що переглядається, прокурор пред`явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське».

132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями.

133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили».

Аналогічні висновки зроблені, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).

У цій справі апеляційний суд стягнув з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в рівних частинах на користь Дніпровської міської ради збитки у розмірі 390 892,37 грн та судові витрати. ОСОБА_1 постанову апеляційного суду не оскаржував, не скористалися своїм правом приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка свідчить про його згоду з постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в частині стягнення збитків з нього у розмірі 195 446,18 грн (390 892,37 грн/2) та судових витрат. Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржена постанова апеляційного суду в частині задоволених вимог до ОСОБА_1 порушує її права та інтереси, за умови, що ОСОБА_1 не оскаржив постанову апеляційного суду, тобто погодилися з цим судовим рішенням.Зобов`язання відповідачів в межах спірних правовідносин не є солідарними. Доказів того, що ОСОБА_2 діє також в інтересах ОСОБА_1 , в справі немає.

Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині стягнення збитків з ОСОБА_1 належить залишити без змін, проте з відповідною зміною резолютивної частини постанови апеляційного суду, який не визначив числових значень стягнених сум «в рівних частинах».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині позовних вимог до ОСОБА_2 належить cкасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині, в частині позовних вимог до ОСОБА_1 постанову апеляційного суду - змінити в резолютивній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні позову до ОСОБА_2 відмовлено, то з Дніпровської міської ради слід стягнути частину її витрат на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в розмірі 5 863,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в частині позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 про стягнення збитків скасувати.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2023 року про відмову в задоволенні позовних вимог у зазначеній частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_2 частину витрат на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в розмірі 5 863,00 грн.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в частині позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення збитків змінити в резолютивній частині, виклавши абзац четвертий постанови в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради збитки у розмірі 195 446,18 грн».

В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року щодо вирішення позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення збитків залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко