Постанова

від 05.11.2024 по справі 643/6810/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 року

м. Харків

справа № 643/6810/20

провадження № 22-ц/818/3483/24

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

суддів колегії - Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Волобуєва О.О.

сторони справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3

третя особа - Регіональний сервісний центр МВС у Харківській області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Харків апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 липня 2024 року ухвалене у складі судді Олійника О.О.,-

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним, визнання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. В позовній заяві позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля Volkswagen Caddy, д.н. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 від 21 грудня 2017 року, застосувати наслідки недійсності правочину згідно ст. 216 ЦК України шляхом зобов`язання ОСОБА_3 повернути транспортний засіб Volkswagen Caddy, 2008 року випуску, синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу Volkswagen Caddy, 2008 року випуску, синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 , здійснену на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2017 року за ОСОБА_3 та поновити державну реєстрацію даного транспортного засобу за ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог зазначав, 19 січня 2015 року близько 7 год. 30 хв. ОСОБА_2 , керуючи автомобілем Volkswagen Caddy, н.з. НОМЕР_3 , рухаючись у світлу добу зі швидкістю близько 90 км/год. по правому узбіччю автодороги Київ-Харків в напрямку м. Київа в с. Лобачі Решетилівського району Полтавської області, вчинив дорожньо-транспортну пригоду в результаті чого позивачу було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. 19 січня 2015 року відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 285 КК України було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015170310000019. 07.12.2017 року дії ОСОБА_2 перекваліфіковано із ч.1 ст. 286 КК України на ч. 2 ст. 286 КК України. Вироком Чутівського районного суду Полтавської області від 16.05.2019 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 250 000 грн. Вирок набрав законної сили. Постановою державного виконавця Московського ВДВС м. Харкова від 08.01.2020 було відкрито відповідне виконавче провадження. Відповідач ОСОБА_2 , будучи обізнаним про пред`явлення позивачем цивільного позову та бажаючи уникнення відповідальності, 21.12.2017 уклав договір купівлі-продажу автомобіля Volkswagen Caddy, д.н. НОМЕР_1 , зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , яка є другим відповідачем. Таким чином, позивач вважав, що відповідач ОСОБА_2 уклад договір купівлі-продажу автомобіля зі своєю матір`ю, без реального наміру передання автомобіля у її власність, а лише з метою уникнення відповідачем ОСОБА_2 матеріальної відповідальності перед позивачем.

Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 11 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля Volkswagen Caddy, д.н. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 від 21 грудня 2017 року. Застосувано наслідки недійсності правочину згідно ст. 216 ЦК України шляхом зобов`язання ОСОБА_3 повернути транспортний засіб Volkswagen Caddy, 2008 року випуску, синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 . Скасовано державну реєстрацію транспортного засобу Volkswagen Caddy, 2008 року випуску, синього кольору, номер кузова НОМЕР_2 , здійснену на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2017 за ОСОБА_3 та поновлено державну реєстрацію даного транспортного засобу за ОСОБА_2 . Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840,80 грн.

Рішення обґрунтовано тим, що договір був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2 , тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести майно з власності відповідача ОСОБА_2 , під час існування майнового спору за його участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі вироку суду.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що 21.12.2017 Відповідач 2 уклав спірний договір купівлі-продажу автомобіля/ Повідомлення про підозру датовано 22.12.2017. Факт того, що Відповідачу 1 було відомо про наявність цивільного позову та зобов?язань по ньому на момент укладання спірного договору дарування не підтверджується будь-якими належними доказами. Скаржник зазначив, що про існування цивільного позову ОСОБА_2 могло бути відомо не раніше 22.12.2017. Апелянт зазначив, що 05.09.2017, коли за даними, які надав Позивач до суду він ніби то знаходився в лікарні, за даними Держприкордонслужби України, він виїхав за кордон. Зазначені обставини не досліджувались під час ухвалення вироку та задоволення цивільного позову про стягнення матеріальної та моральної шкоди в межах кримінального провадження, як слідство цим обставинам взагалі не було надано будь-якої оцінки. Проте, ця обставина має суттєве значення для встановлення справжнього стану здоров?я ОСОБА_1 , оскільки на думку відповідача у ОСОБА_5 не було обґрунтованих підстав вимагати стягнення матеріальної та моральної шкоди на підставі медичних документів з ознаками підробки. Вказані факти (щодо відсутності законних підстав вимагати стягнення) були відомі Відповідач, а тому у нього не було підстав вважати, що при укладанні договору купівлі-продажу він діяв недобросовісно та зловживав майновими правами кредитора.

Скаржник наголосив, що професійна діяльність (в тому числі промисловий альпінізм) відповідача постійно пов?язана із ризиком для життя і здоров?я, тому передача майна матері обумовлено виключно побоюванням за своє життя та каліцтва свого здоров?я, а не уникненням виконання зобов?язань за майбутнім вироком суду, що також свідчить про відсутність мотивів уникнення грошових зобов?язань. Скаржник зауважив, що договір купівлі-продажу укладено між відповідачами у 2017 році, а вирок Чутівського районного суду Полтавської області від 16 травня 2019 року набрав законної сили лише 05 грудня 2019 року, а тому висновки, що укладання договору купівлі-продажу обумовлено наявністю кримінального провадження та цивільного позову про стягнення обумовлено бажанням Відповідача1 уникнути матеріальної відповідальності шляхом укладання договору дарування гуртуються виключно на припущеннях та не підтверджуються наявними достовірними та допустимим доказами у справі.

25.09.2024 до суду апеляційної інстанції від Бондарчука А.М. , який діє в інтересах ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому представник просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення залишити без змін. Посилається на те, що суд

Також представник просив стягнути з відповідачів в рівних частинах витрати на правничу допомогу у розмірі 50000 грн.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи що 19 січня 2015 року близько 7 год. 30 хв. відповідач ОСОБА_2 , керуючи автомобілем Volkswagen Caddy, н.з. НОМЕР_3 , рухаючись у світлу пору доби зі швидкістю близько 90 км/год. по правому узбіччю автодороги Київ-Харків в напрямку м. Київа в с. Лобачі Решетилівського району Полтавської області, вчинив дорожньо-транспортну пригоду в результаті чого позивачу було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження.

19.01.2015 внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015170310000019 про вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.

У подальшому, 07.12.2017 дії відповідача ОСОБА_2 були перекваліфіковані з ч.1 ст. 286 КК України на ч. 2 ст. 286 КК України.

08.12.2017 позивачем у рамках кримінального провадження було пред?явлено цивільний позов до ОСОБА_2 про стягнення з останнього матеріальної шкоди у розмірі 520 000 грн. та моральної шкоди у сумі 950 000 грн.

21 грудня 2017 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено спірний договір купівлі-продажу, предметом якого є транспортний засіб Volkswagen Caddy, н.з. НОМЕР_3 , що підтверджується роздруківкою з бази даних МВС України (т.с. № 1 а.с. 83).

Вироком Чутівського районного суду Полтавської області від 16.05.2019 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 ч. 2 КК України, і призначено йому покарання - 4 (чотири) роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 (один) рік. Відповідно до ст. 75 КК України ОСОБА_2 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі звільнити з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки. На підставі ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_2 наступні обов?язки: періодично з?являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти уповноваженому органу з питань пробації про зміну місця свого проживання та роботи. На підставі Закону України «Про амністію у 2016 р. ОСОБА_2 звільнити від відбування основного покарання у виді позбавлення волі та від відбуття додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами. Цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» задовольнити частково. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» на користь ОСОБА_1 57 553 грн. 54 коп. в рахунок відшкодування заподіяної матеріальної шкоди та 2 877 грн. 68 коп. в рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди, а всього 60 431 грн. 22 коп. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 250 000 грн. в рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 982 грн 08 коп. в рахунок відшкодування витрат на проведення експертизи. Вирок набрав законної сили.

Постановою державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 08.01.2020 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 з виконання виконавчого листа № 546/125/18 виданого 20.12.2019 року Чутівським районним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 250 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Доказів того, що відповідач виконав вирок у частині відшкодування шкоди у розмірі 250 000 грн матеріали справи не містять.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як фраудаторний, зокрема, відносяться: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника; пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, як на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), так і з посиланням на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, зокрема, статті 228, 234 ЦК України.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України, та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала «право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати або не перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом; враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення); особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21) зазначено, що: «відчуження ОСОБА_3 житлового будинку та земельної ділянки мало місце через декілька днів після ДТП, внаслідок якого загинула дочка позивачів; укладення оспорюваних договорів унеможливило стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 на виконання вироку Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 грудня 2016 року, яким ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України, та стягнено на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відшкодування шкоди по 259 200 грн кожному; боржник та пов`язані з ним особи - керівники та учасники ТОВ «ВІВАТ» та ТОВ «ИРИС» діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно позивачів (кредиторів). Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. […] За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та земельною ділянкою від 20 жовтня 2010 року недійсним на підставі статей 3, 13, 203, 215 ЦК України, як вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), є правильним».

У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що 21 грудня 2017 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено спірний договір купівлі-продажу, предметом якого є транспортний засіб Volkswagen Caddy, н.з. НОМЕР_3 , що підтверджується роздруківкою з бази даних МВС України (т.1 а.с. 83).

За таких обставин суд першої інстанції мотивовано кваліфікував оспорюваний договір дарування як такий, що вчинений на шкоду кредитора з метою уникнення стягнення на майно боржника, у зв`язку з чим зробив правильний висновок про наявність підстав для визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення сторін у попередній стан.

Колегія суддів уважає, що доводи апелянта проте, що про існування цивільного позову ОСОБА_2 могло бути відомо не раніше 22.12.2017 не свідчить про відсутність таких зобов`язань узагалі та не впливає на висновок суду про фраудаторний характер оспорюваного договору дарування.

Апеляційний суд також відхиляє доводи скаржника, що у ОСОБА_5 не було обґрунтованих підстав вимагати стягнення матеріальної та моральної шкоди на підставі медичних документів з ознаками підробки, адже дані доводи апелянт повинен був надати в рамках кримінального провадження.

Інші доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду першої інстанції не впливають.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Крім того у відзиві на апеляційну скаргу позивач просив суд стягнути з відповідачів у рівних частках витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 грн.

Стаття 133 ЦПК України визначає види судових витрат.

Так судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зі змісту статті 58 ЦПК України вбачається, що сторона, третя особа, а також особа, якій за законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Відповідно до статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Згідно статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Судом встановлено, що 04 вересня 2024 року позивач уклав договір про надання правової допомоги .

04 вересня 2024 року було складено акт приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правової допомоги від 04 вересня 2024 року.

З вказаного акту убачається, що адвокатом Бондарчуком А.М. надані ОСОБА_1 послуги за договором про надання правової допомоги на загальну суму 50 000 грн,з урахуванням представництва інтересів позивача в суді апеляційної інстанції.

З квитанції до прибуткового касового ордеру №37 вбачається ОСОБА_1 оплатив послуги з правової послуги у сум 50000 грн.

Частина 3 ст. 141 ЦПК України встановлює, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фінансовий розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумний та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, як зазначено в п. 95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015р., п. 88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004р., заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 проти стягнення з відповідачів витрат на правничу допомогу у заявленому розмірі заперечував. Посилався на не співмірність понесених позивачем витрат зі складністю справи та витраченим адвокатом часом.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вирішуючи питання про обґрунтованість та співмірність понесених позивачем витрат на правничу допомогу, судова колегія виходить з того, що дійсна справа перебувала в провадженні суду не тривалий час, не потребувала від позивача додаткового збору доказів, у справі було проведено всього декілька судових засідань за участю адвоката

Тому апеляційний суд вважає що заявлений позивачем розмір витрат на правничу допомогу в розмірі 50000 грн є значно завищеним. Співмірним та розумним розміром понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу є 5000 грн.

Враховуючи викладене колегія суддів вважає за необхідне стягнути в рівних частках з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 5000 (п`ять тисяч) грн витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 липня 2024 року - залишити без змін.

Стягнути в рівних частках з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 5000 (п`ять тисяч) грн витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний тест постанови складено 08 листопада 2024 року.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді О.В.Маміна

Н.П.Пилипчук