Постанова

від 22.10.2024 по справі 911/3017/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" жовтня 2024 р. Справа№ 911/3017/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Ткаченка Б.О.

Демидової А.М.

за участю секретаря судового засідання: Ніконенко Є.С.

за участю представників сторін:

від позивача: Серафимов І.М. (в залі суду);

від відповідача: Титикало Р.С. (в залі суду);

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024, повний текст рішення складено 07.08.2024

у справі № 911/3017/23 (суддя Колесник Р.М.)

за позовом ОСОБА_1

до Релігійної організації «Релігійна громада Борисо-Глібська парафія Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області»

про визнання недійсним рішення загальних зборів та нову редакцію статуту

За результатами розгляду апеляційної скарги Північний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду

До Господарського суду Київської області 29.09.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Релігійної організації «Релігійна громада Борисо-Глібська парафія Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області» про:

- визнання недійсним рішень, оформлених протоколом № 1 загальних зборів релігійної громади Української православної церкви Борисо-Глібської парафії Київської єпархії м. Вишгород Київської області від 17.06.2023;

- визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Борисо-Глібська парафія Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області у новій редакції, зареєстрований розпорядженням Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) від 28.07.2023 № 716 «Про реєстрацію статутів релігійних організацій».

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав позивача на свободу совісті та віросповідання, а також тим, що рішення загальних зборів релігійної організації та нова редакція статуту останньої була прийнята за відсутності реального волевиявлення членів релігійної громади.

Рішенням Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Рішення мотивоване тим, що статут не містить чіткого порядку визначення статусу члена релігійної громади, порядок його ідентифікації не є достатньою мірою формалізований, на визначення тієї чи іншої особи членом релігійної громади, які мають право голосу на загальних зборах, впливає настоятель, саме настоятель самостійно веде облік членів релігійної громади, визначає залученість тієї чи іншої особи до здійснення релігійних обрядів, систематичність відвідування храму та саме на цій підставі визначає перелік відповідних членів громади. Як вбачається з матеріалів справи, лише 11.06.2023, тобто напередодні проведення зборів, на яких було прийнято спірні рішення, діючи на випередження, з ініціативи позивача, було визначено певний перелік осіб, яких віднесено до членів релігійної громади, на який позивач спирається з метою доведення того, що особи, що приймали участь у зборах 17.06.2023 членами громади не були, а дійсних членів громади на збори не запрошували. Проте, суд позбавлений можливості дійти висновку, що визначений з ініціативи настоятеля (позивач по справі) на зборах 11.06.2023 перелік членів релігійної громади у кількості 360 осіб, має бути взятий судом до уваги у якості доказу визначення в громаді саме такої кількості її членів та, що при проведенні наступних/інших зборів релігійної громади треба виходити саме із цієї кількості членів релігійної громади та їх персоніфікованих даних, відображених у додатку до цього рішення. З огляду на це, суд відхиляє доводи позивача про те, що він та саме ці особи, як дійсні члени мали бути персонально запрошені та/чи повідомленні про проведення зборів релігійної громади 17.06.2023. Відсутність визначеного у статуті релігійної громади чіткого та передбачуваного порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорювані рішення, зокрема про зміну підлеглості у канонічних питаннях, необхідно враховувати встановлені у статуті релігійної громади критерії членів парафіяльних зборів (п. 9 Статуту). Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених в п. 9 Статуту є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. Позивач не стверджує, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у зборах громади 17.06.2023, не досягнув 18-річного віку. Проте посилався на те, що особи, що приймали участь у зборах, на яких були прийняті спірні рішення храм на регулярній основі не відвідують. З огляду на відсутність даних, які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, суд, спираючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, що викладено в постанові від 03.04.2024 по справі № 906/1330/21 враховує критерій територіального зв`язку (підпункти 8.47-8.56 цієї постанови), за змістом якого, беручи до уваги традиції релігії, до якої належить релігійна організація, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості. Тобто судом береться до уваги факт проживання певної особи у місцевості, де діє релігійна громада (м. Вишгород), оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння, що є достатнім для висновку про те, що така особа може бути членом релігійної громади, що діє на території міста. Наведене спростовує твердження позивача про те, що особи, що приймали участь у зборах 17.06.2023 на стадіоні «Енергетік» та проголосували за зміну підлеглості релігійної громади, зміну найменування та про затвердження статуту релігійної громади у новій редакції не були членами релігійної громади, є лише членами територіальної громади м. Вишгорода, його мешканцями, що не надавало їм право голосувати та приймати рішення з питань порядку денного. позивачем не доведено та судом не встановлено, що на зборах 17.06.2023 особи, що голосували за рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади, про зміну її найменування та затвердження статуту у новій редакції не були членами релігійної громади. Приймаючи до уваги недоведеність з боку позивача того, що спірні рішення прийняті із порушенням вимог законодавства та за відсутності встановленої судом необхідності здійснення втручання у право релігійної громади самостійно визначати порядок організації та здійснення своєї діяльності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить поновити ОСОБА_1 пропущений строк на апеляційне оскарження рішення господарського суду Київської області від 24.07.2024. Скасувати рішення господарського суду Київської області від 24.07.2024 і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказує на те, що позивач в якості доказу надав диск з відео зверненням ОСОБА_2 , які підтверджують той факт, що всупереч ч. 3 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» збори скликались ОСОБА_2, який не є членом релігійної громади, оскільки не вірить в існування бога. Відповідач не надав жодного доказу на спростування даної обставини. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували той факт, що скликанням зборів займалися будь-які інші особи. Позивач в якості доказів також надав заяву свідка, протокол загальних зборів релігійної організації № 1 від 11.06.2023 з додатком, протокол загальних зборів релігійної організації від 19.08.2023 з додатком, які підтверджують, що 17.06.2023 у голосуванні не приймало участі 360 повноважних членів релігійної громади, а відповідні рішення приймалися мешканцями міста Вишгород, а не членами релігійної організації. Відповідач не надав жодного доказу на спростування даних обставин, зокрема, не спростував той факт, що 360 осіб, які не приймали участі у голосуванні, не є членами релігійної громади.

Скаржник вказує на те, що оскільки всі члени релігійної громади регулярно відвідують богослужіння, то на парафіяльних зборах завжди було присутньо не менше 2/3 членів релігійної громади. Такий підхід забезпечував повну проінформованість членів релігійної громади про заплановані парафіяльні збори і порядок денний, натомість, 17.06.2023 загальні збори мешканців міста Вишгород проводилися на стадіоні «Енергетик» у м. Вишгород. Ані членів релігійної громади, ані настоятеля, ніхто персонально не повідомляв про дату та місце проведення зборів, повідомлення про проведення зборів було розміщено ОСОБА_3 в соціальні мережі Facebook, якою більшість парафіян не користується, таким чином, 360 повноважних членів релігійної громади було штучно позбавлено можливості прийняти участь у голосуванні.

Скаржник вважає, що хоча Статут від 12.09.1991 не містить положень, які б визначали загальну кількість членів релігійної громади, необхідну для визнання повноважними членами загальних зборів релігійної громади, відсутність під час голосування 360 повноважних членів (в той час, як за прийняття основних рішень проголосувало лише 273 особи) є самодостатньою підставою для визнання недійсними рішень, які буди прийняті на таких зборах.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, поданому до суду, вказує на те, що Велика Палата Верховного Суду врахувала критерій досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння для членства релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади. З огляду на зазначене, саме позивач має доводити факт, що особи, які брали участь у загальних зборах, не є членами релігійної громади, тобто не є повнолітніми та/або не є місцевими жителями. Не дивлячись на вказані висновки ВП ВСУ позивач в апеляційній скарзі намагається спростувати законність проведених зборів 17.06.2023 посиланням на не участь в певних релігійних обрядах (сповідь, причастя тощо) учасників зборів, хоча Велика Палата Верховного Суду застосувала територіальний критерій, який фактично не спростовується позивачем.

Відповідач зазначає, що проведення зборів 17.06.2023 носило масовий характер, з великою кількістю містян, з забезпеченням громадської безпеки правоохоронними органами, з іншого боку про начебто збори 11.06.2023 та 19.08.2023 нікому не було відомо. При цьому, зміст оскаржуваного позивачем протоколу від 17.06.2023 свідчить, що настоятель храму - керівник релігійної організації позивач у справі відмовився брати участь у загальних зборах членів релігійної громади та очолити дані збори, а також саботує прохання громади і не хоче вийти з підпорядкування Української православної церкви (Московського Патріархату), складової частини Російської православної церкви. Також позивач ні за текстом позовної заяви, ні за текстом апеляційної скарги не спростовує своєї відмови брати участь у загальних зборах та очолити їх, тобто виконати покладені на нього Статутом обов`язки.

На думку відповідача така поведінка позивача як настоятеля свідчить про його добровільну відмову від виконання покладених на нього Статутом обов`язків та повноважень.

Відповідач зазначає про те, що якщо дійсно позивача уповноважила більшість релігійної громади подати позов вона не обмежена в праві провести нові збори і прийняти рішення про зворотню зміну підлеглості релігійної громади чи інші рішення.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до протоколу передачі судової справи № 911/3017/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Ткаченко Б.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23. Призначено справу № 911/3017/23 до розгляду у судовому засіданні 01.10.2024.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2024, у зв`язку з перебуванням судді Ткаченка Б.О., який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Згідно з протоколом повторного розподілу справи між суддями від 30.09.2024, для розгляду справи № 911/3017/23 визначено колегію суддів у складі: Гаврилюк О.М. - головуючий суддя, судді: Майданевич А.Г., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2024 прийнято справу № 911/3017/23 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Коротун О.М.

У судовому засіданні 01.10.2024 оголошено перерву до 22.10.2024.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2024, у зв`язку з перебуванням суддів Майданевича А.Г. на лікарняному, та Коротун О.М. у відрядженні, які не є головуючими суддями (суддями-доповідачами), призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Згідно з протоколом повторного розподілу справи між суддями від 21.10.2024, для розгляду справи № 911/3017/23 визначено колегію суддів у складі: Гаврилюк О.М. - головуючий суддя, судді: Ткаченко Б.О., Демидова А.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 прйинято справу № 911/3017/23 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Ткаченко Б.О., Демидова А.М.

Враховуючи викладене, воєнний стан в Україні та обмеження, спричинені цим станом, з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 911/3017/23 розглядалась протягом розумного строку.

Явка учасників справи та позиції учасників справи

Представник позивача у судовому засіданні 22.10.2024 підтримав доводи апеляційної скарги, просив скасувати рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 22.10.2024 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/24 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення облвиконкому № 152 від 12.09.1991, було зареєстровано Статут Борисо-Глебівської парафії Київської єпархії. Цього ж дня було проведено державну реєстрацію релігійної організації з юридичною назвою - Українська православна церква св. Бориса і Гліба, код ЄДРПОУ 25565281.

На підставі указу Митрополита Київського і всієї України Володимира № 110 від 18.06.1994, позивача було призначено настоятелем даної релігійної організації.

Згідно п. 1 Статуту Борисо-Глебівська парафія є релігійне об`єднання (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Київської єпархії.

Відповідно до п. 8, 9 Статуту органами парафіяльного управління є: Парафіяльні збори, очолювані настоятелем та Парафіяльна рада, підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість Статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Пункт 38 Статуту передбачав, що зміни та доповнення до Статуту можуть вноситись парафією виключно зі згоди єпархіального архієрея.

В храмі за адресою відповідача 11.06.2023 були проведені загальні парафіяльні збори, на яких були присутні 243 члена парафії. Результати парафіяльних зборів оформлені протоколом № 1 від 11.06.2023. Протокол підписаний головою, секретарем парафіяльних зборів, уповноважених на підписання протоколів у 2023 році, протокол затверджений єпархіальним архієреєм - Митрополитом Антонієм. Перелік осіб, які приймали участь у голосуванні, оформлений окремим додатком до протоколу.

На цих зборах, серед іншого, були прийняті наступні рішення: по третьому питанню порядку денного висловили довіру настоятелю релігійної громади протоієрею ОСОБА_1 ; 2) по четвертому питанню порядку денного визначили підлеглість релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях Українській Православній Церкві та підпорядкованість Митрополиту Київському і всієї України Онуфрію і Священному Синоду Української Православної Церкви; 3) по сьомому питанню порядку денного обрали п?ятьох членів парафіяльних зборів, уповноважених на підписання протоколів парафіяльних зборів від імені релігійної громади у 2023 році, а саме: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ; по дев?ятому питанню порядку денного уповноважили протоієрея ОСОБА_9 затвердити список членів релігійної громади (реєстр) з числа віруючих християн, які в період з 1991 року по 2023 рік перебували або приєдналися до парафії.

Згідно Додатку № 1 до цього рішення визначено перелік осіб, як членів парафіяльних зборів у загальній кількості 360 осіб.

17.06.2023 на стадіоні «Енергетик» у м. Вишгороді були проведені загальні збори релігійної громади Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської єпархії м. Вишгород Київської області (позивач іменує ці збори зборами мешканців м. Вишгорода).

За наслідками проведених зборів були прийняті спірні рішення, які оформлено протоколом № 1 загальних зборів релігійної громади Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської єпархії м. Вишгород Київської області від 17.06.2023.

Протокол підписаний головою зборів ОСОБА_10 і секретарем ОСОБА_11 . Перелік осіб, які приймали участь у голосуванні, оформлений окремим додатком до протоколу.

Згідно Протоколу № 1 від 17.06.2023 на зазначених зборах було прийнято рішення по 12 питанням порядку денного: 1) обрати головою загальних зборів ОСОБА_10 , а секретарем ОСОБА_11 ; 2) обрати лічильну комісію загальних зборів у складі: ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ; 3) встановити список членів загальних зборів релігійної громади, які беруть участь у зборах-Додаток № 1; 4) змінити підлеглість релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об?єднання - Православної церкви України, а також визначити, що релігійна громада канонічно та організаційно підпорядковується Управлінню Київської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України), є підзвітною єпархіальним зборам та єпархіальному архієрею Київської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України); 5) змінити офіційне найменування релігійної громади, визначити таке нове найменування релігійної громади: Повне найменування: Релігійна організація «Релігійна громада Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської єпархії м. Вишгород Київської області»; 6) визнали, що положення Статуту про необхідність отримання згоди чи затвердження змін до Статуту релігійної громади єпархіальним архієреєм є таким, що суперечить вимогам статті 98 Цивільного кодексу України та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо права вільної зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади; 7) викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції, що додається. Подати прийнятий статут релігійної громади у новій редакції на затвердження Єпархіальному архієрею «Управління Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Митрополиту Київському і всієї України»; 8) під час богослужінь здійснювати поминання таким чином: «Владику і отця нашого Епіфанія Блаженного Митрополита Київського і всієї України»; 8) обрати головою парафіяльної ради релігійної громади Сергієнко Ірину Іванівну, помічником голови ОСОБА_15 . Скарбником ОСОБА_16 ; 10) обрати головою ревізійної комісії релігійної громади ОСОБА_17 , членами ревізійної комісії: ОСОБА_18 , ОСОБА_19 ; 11) уповноважити голову та секретаря загальних зборів на підписання цього протоколу та додатків; 12) провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Уповноважити прот. ОСОБА_20 ( ОСОБА_20 ) на представництво інтересів релігійної організації перед органами державної влади з метою реєстрації статуту релігійної громади у новій редакції, а також проведення державної реєстрації змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

На зазначених зборах були присутні 359 осіб.

З питань порядку денного 1-3 голосування відбувалося одноголосно. З решти питань за проголосувало 273 особи, утрималися від голосування 86 осіб.

Розпорядженням Київської обласної військової адміністрації від 28.07.2023 № 716 «Про реєстрацію статутів релігійних організацій» зареєстровано статут «Релігійна громада Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської єпархії м. Вишгород Київської області» в новій редакції.

Згідно із п. 1.2. зареєстрованого Статуту у новій редакції парафія є складовою частиною релігійного об`єднання - Православної Церкви України (ПЦУ).

Після цього, 19.08.2023 в храмі Бориса і Гліба були проведені парафіяльні збори релігійної громади. Результати парафіяльних зборів були оформлені протоколом від 19.08.2023. Протокол підписаний головою, секретарем загальних зборів, а також п`ятьма членами парафіяльних зборів, уповноважених на підписання протоколів у 2023 році. Перелік осіб, які приймали участь у голосуванні, оформлений окремим додатком до протоколу.

На цих зборах було визнано незаконними збори, щодо зміни підлеглості релігійної громади, що відбулися 17.06.2023 на стадіоні «Енергетик» у м. Вишгороді, а прийняті ними рішення недійсними, оскільки членів релігійної громади (з числа тих, які визначені зборами від 11.06.2023) ніхто персонально не повідомляв про дату та місце проведення зборів, в голосуванні приймали участь мешканці м. Вишгород, які не відвідують храм, не сповідаються, не причащаються разом з іншими членами релігійної громади і жодної іншої участі в житті релігійної громади не приймають. Також протоієрею ОСОБА_9 було доручено звернутися до господарського суду з позовом про визнання недійсним рішень, оформлених протоколом №1 від 17.06.2023, а також визнання недійсним статуту релігійної громади у новій редакції.

На зазначених зборах були присутні 268 членів із загального переліку членів парафії, визначеного рішенням від 11.06.2023 у кількості 360 осіб.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено у статті 16 ЦК України. Суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист їх прав і охоронюваних законом інтересів, які порушені або оспорюються. Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.

Частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 11 ГГПК України).

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Згідно із ч. 1 ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Україні пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій правовідносини регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Згідно з приписами ч. 1 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені в Загальній декларації прав людини, прийнятій і проголошеній резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 (далі - Декларація), ст. 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21.

Слід зазначити, що підставою позову у справі № 906/1330/21, що розглядалась Великою Палатою Верховного Суду, стало прийняття оспорюваних рішень та статуту загальними зборами релігійної громади щодо добровільної зміни канонічної приналежності, з переходом до Православної Церкви України, які були скликані неуповноваженими на це особами, без повідомлення позивача - настоятеля Релігійної організації УПЦ та дійсних її членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної організації УПЦ, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної організації УПЦ.

З урахуванням предмета та підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених фактичних обставин та однакового матеріально-правового регулювання спірних відносин, справа № 906/1330/21 та справа, що розглядається - № 911/3017/23, є подібними.

Тому, зважаючи на приписи ч. 4 ст. 236 ГПК України, колегія суддів апеляційної інстанції розглядає наведені позивачем доводи з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що 17.06.2023 на загальних зборах членів релігійної громади приймалось рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і про прийняття статуту цієї релігійної громади в новій редакції. При цьому, будь-якого рішення щодо відвідування чи невідвідування церкви на вказаних зборах не приймалось, а за наслідками прийнятих рішень позивача не було позбавлено можливості сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії (на зборах не приймалось будь-якого рішення про заборону відвідувати храм, чи про заборону на свободу віросповідання, чи заборону проведення релігійних обрядів).

Згідно з положеннями ст. 7, 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 цього Закону.

Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).

Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі ст. 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.

Водночас відповідно до ч. 3, 4 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

З урахуванням обставин цієї справи, зокрема стосовно оспорення позивачем законності рішення загальних зборів релігійної громади, оформленого протоколом, прийнятого такими зборами статуту громади у новій редакції, та місцевий господарський суд дійшов обґрунтованих висновків про те, що позовні вимоги ОСОБА_21 слід розцінювати як прохання останнього втрутитись у рішення релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підстави.

Приписами ч. 2, 3 ст. 35 Конституції України встановлено, що здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Згідно із ч. 2, 4 ст. 3, ч. 1, 2, 5, 9, 10 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії, проте у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком бути нейтральною та безсторонньою (рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], § 62).

Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином ст. 9 Конвенції має розглядатися не тільки у світлі ст. 11, а також у світлі ст. 6 (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118).

У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 115, 116).

Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 12, ч. 1, 3, 4 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Водночас Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.

Отже, в розрізі викладених вище правових норм слід зазначити, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:

- рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади, які можуть скликатися її членами;

- рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

- рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:

- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;

- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

Позивач посилається на те, що особи, що приймали участь у голосуванні на зборах, що відбулися 17.06.2023 на стадіоні «Енергетик» не є членами релігійної громади бо не відвідують храм, не сповідаються, не причащаються, а дійсними членами релігійної громади є ті особи, перелік яких було визначено зборами громади від 11.06.2023 (360 осіб), бо саме вони відвідують храм на постійній основі та приймають участь у діяльності релігійної громади.

Відповідно до п. 8, 9 статуту Борисо-Глібської парафії, в чинній до прийняття спірного рішення загальними зборами релігійної громади редакції, органами парафіяльного управління є: Парафіяльні збори, очолювані настоятелем та Парафіяльна рада, підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість Статуту Української Православної церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Таким чином, зі змісту зазначеного статуту випливає, що останнім не встановлено будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, саме настоятель самостійно веде облік членів релігійної громади, визначає залученість тієї чи іншої особи до здійснення релігійних обрядів, систематичність відвідування храму та саме на цій підставі визначає перелік відповідних членів громади.

11.06.2023, тобто напередодні проведення зборів, на яких було прийнято спірні рішення, діючи на випередження, з ініціативи позивача, було визначено певний перелік осіб, яких віднесено до членів релігійної громади, на який позивач спирається з метою доведення того, що особи, що приймали участь у зборах 17.06.2023 членами громади не були, а дійсних членів громади на збори не запрошували.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що суд позбавлений можливості дійти висновку, що визначений з ініціативи настоятеля (позивач по справі) на зборах 11.06.2023 перелік членів релігійної громади у кількості 360 осіб, має бути взятий судом до уваги у якості доказу визначення в громаді саме такої кількості її членів та, що при проведенні наступних/інших зборів релігійної громади треба виходити саме із цієї кількості членів релігійної громади та їх персоніфікованих даних, відображених у додатку до цього рішення, у зв`язку із чим, доводи позивача про те, що він та саме ці особи, як дійсні члени мали бути персонально запрошені та/чи повідомленні про проведення зборів релігійної громади 17.06.2023, оцінюються судом апеляційної інстанції критично.

Більше того, ані законодавство України, ані статут Борисо-Глібської парафії не містять поняття фіксованого членства в релігійній громаді, не містять визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади.

Статтею 129 Конституції України унормовано, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За ст. 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 78 ГПК України визначено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК України).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема, внесено зміни до ст. 79 ГПК України, а саме: змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується із судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив з того, що факти, встановлені в експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20.

Як встановлено місцевим господарським судом і свідчать матеріали справи, у порушення зазначених вимог процесуального законодавства, стверджуючи, що оспорюване рішення загальних зборів релігійної громади прийняте особами, які не були членами цієї громади, позивач не надав жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів міста Вишгорода, які брали участь у загальних зборах Борисо-Глебівської парафії та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, парафіянами релігійної громади, настоятелем якої він був.

Крім того, в розрізі положень ч. 2, 4 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» позивач не вказав, на чому ґрунтуються зазначені вище його твердження, не зазначив критеріїв, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади, а також не послався на положення статуту релігійної громади, які б дозволяли встановити кількість її членів, необхідну для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади.

Також колегія суддів зауважує на відсутності критеріїв визначення наявності чи відсутності віри членів релігійних громад, її достатності чи недостатності.

Водночас, матеріалами справи підтверджується різна кількість членів релігійної громади міста Вишгород, проте зазначене не свідчить про членство в релігійній громаді виключно перелічених осіб.

Так, як вбачається із протоколу № 1 від 17.06.2023 на зборах були присутні 359 осіб, натомість відповідно до протоколу № 1 від 11.06.2023 загальних парафіяльних зборів, були присутні 243 члена парафії, що менше від кількості членів релігійної громади, яка прийняла спірне рішення про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях.

До того ж, як вже було зазначено, ані чинне законодавство України, ані статут Борисо-Глібської парафії не визначають необхідну кількість присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умови (підстави) правомочності парафіяльних зборів.

Зазначене не дозволяє суду встановити дійсну практику прийняття рішень релігійною громадою стосовно членства і вважати, що членство у громаді є фіксованим.

Особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами (положеннями) релігійних громад, можуть бути членами релігійної громади.

Із цих підстав, при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, місцевим господарським судом правильно враховано встановлені в статуті Борисо-Глібської парафії, в чинній до прийняття спірного рішення загальними зборами релігійної громади редакції, критерії членів парафіяльних зборів (якими є священнослужителі, церковнослужителі, члени парафії, миряни, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною, церковним або кримінальним судом загальної юрисдикції, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння.

При цьому, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач не стверджував, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у спірних зборах громади, не досягнули 18-річного віку.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21 врахувала зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.

З огляду на відсутність даних, на які б посилався позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, місцевим господарським судом слушно враховано критерій територіального зв`язку, тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння.

У розрізі наведеного, суд першої інстанції врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 03.04.2024 у справі № 906/1330/21, згідно з якими територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами.

Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові також вказала, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені в постанові, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв`язку як такий, що робить об`єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння.

Суд апеляційної інстанції також враховує висновки касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в п. 55-56 постанови від 10.07.2024 у справі № 902/1283/21, відповідно до яких «Скаржник безпідставно ототожнює членство у релігійній громаді та членство у вищому органі управління парафії - Парафіяльних зборах. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ані законодавство України, ані статут релігійної громади УПЦ не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді, не містить визначену процедуру прийняття до членів релігійної громади. Позивач не надав жоден доказ, на якій підставі він вважає, що жителі села Велика Кісниця, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли рішення про зміну канонічного підпорядкування, не є парафіянами релігійної громади.».

Позивачем не надано доказів невідповідності учасників спірних зборів критерію щодо регулярного відвідування богослужіння.

Твердження позивача про те, що скликання зборів та організацію їх проведення здійснювалося особами, що на його думку не є членами релігійної громади, оцінюються судом апеляційної інстанції критично, оскільки збори членів релігійної громади, на яких було прийнято спірні рішення могли скликатися будь-ким із членів громади, адже Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не передбачає й не надає особливих повноважень скликання таких зборів виключно рішенням настоятеля чи визначеним ним особам, яких він вважає членами релігійної громади.

Відтак, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що частина жителів міста Вишгорода вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної церкви України, чим виразила своє право на свободу віросповідання, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмежена особистими інтересами особи, яка не згодна і прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади.

При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції зауважує на тому, що позивач не позбавлений можливості зберігати живий зв`язок зі своєю парафією, сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії, оскільки будь-якого рішення про заборону позивача на свободу віросповідання оскаржуваними рішеннями не приймалось.

Більше того, ч. 8 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем), відтак позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади із канонічною приналежністю Українській православній церкві.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду про недоведеність позивачем як порушення своїх прав, так і порушення вимог Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» при ухваленні оспорюваного рішення загальних зборів, як наслідок, про відсутність підстав для втручання у справи релігійної громади через визнання цього рішення недійсним.

У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної громади Свято-Михайлівської парафії Київської єпархії Української православної церкви с. Білогородка Києво-Святошинського району Київської області від 22.12.2022, оформленого протоколом № 1, посвідченим приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Юровою О.Є., зареєстрованого в реєстрі за № 1701, 1702.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Борисо-Глібська парафія Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області у новій редакції, зареєстрований розпорядженням Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) від 28.07.2023 № 716 «Про реєстрацію статутів релігійних організацій», слід зазначити таке.

Згідно із ч. 2-5 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;

2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання;

3) майновий стан релігійної організації;

4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;

6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Отже, статут релігійної організації - це установчий документ, на підставі якого діє релігійна організація, він містить норми, обов`язкові для її членів, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання акта, в тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Подібний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 922/2200/19.

При вирішенні спору про визнання недійсними положень установчих документів юридичної особи судом має бути зазначено, яким саме приписам закону суперечать ці положення та які права позивача ними порушуються або оспорюються.

31.01.2019 набрав чинності Закон України від 17.01.2019 № 2673-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи».

Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону № 4128 від 23.02.2016).

Згідно із цим Законом визнано право релігійної громади на вільну зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні і за її межами релігійним центрам (управлінням), та встановлена нова процедура державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих положень вказаного Закону у разі прийняття рішення щодо зміни своєї підлеглості релігійна організація повідомляє про таке рішення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, а в Автономній Республіці Крим - Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які забезпечують оприлюднення цього рішення на своєму офіційному вебсайті.

Згідно з положеннями ст. 13, 14, ч. 1 ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом, зокрема, здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Матеріалами даної справи підтверджується, що 17.06.2023 Релігійною громадою Борисо-Глібської парафії Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області прийнято нову редакцію статуту, яку зареєстровано відповідно до розпорядження Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) від 28.07.2023 № 716.

Щодо протоколу № 1 загальних зборів Релігійна громада Борисо-Глібська парафія Київської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Вишгород Київської області від 17.06.2023, суд апеляційної інстанції виходить із того, що з додатків до протоколу № 1, серед яких - список членів, що беруть участь в загальних зборах членів релігійної громади Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської Єпархії м. Вишгород Київської області (додаток № 1) та перелік членів релігійної громади Української Православної Церкви Борисо-Глібської парафії Київської Єпархії м. Вишгород Київської області, які підтримали та прийняли рішення змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної церкви України, а також внести зміни до статуту Релігійної громади шляхом викладення та прийняття його в новій редакції (додаток № 2), - вбачається дата протоколу саме 17.06.2023, яка відповідає даті, зазначеній на статуті (новій редакції).

Позивач у даній справі зазначає, що єпархіальний архієрей митрополит Антоній не погоджував нову редакцію Статуту, що є прямим порушенням п. 38 статуту від 12.09.1991, вказана норма статуту не була визнана недійсною в судовому порядку, відтак, мешканці м. Вишгород не могли самостійно визнати дане положення статуту недійсним.

Вищенаведені доводи колегією суддів апеляційної інстанції відхиляються, оскільки відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 906/1330/21 прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним.

Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов`язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova», заява № 45701/99, § 123), що свідчило б про недотримання нею обов`язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що спірний статут затверджений Єпархіальним архієреєм Управління Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) Митрополитом Київським і всієї України 21.06.2023.

З урахуванням висновків суду про недоведеність позивачем як порушення прав останнього, так і порушення вимог Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» при ухваленні оспорюваного рішення загальних зборів релігійної громади, як наслідок, про чинність такого рішення загальних зборів та відсутність підстав для втручання у справи релігійної громади через визнання цього рішення недійсним, а також з огляду на неподання позивачем доказів суперечності статуту у новій редакції нормам законодавства та незазначення позивачем положень цього статуту, що, на його думку, порушують його права чи охоронювані законом інтереси, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання такого статуту недійсним та правомірно відмовив у задоволенні відповідної позовної вимоги.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазнає про те, що неповідомлення позивача про скликання зборів, з урахуванням встановлених обставин щодо його обізнаності про зміну підлеглості релігійної громади шляхом виходу з підпорядкування УПЦ (МП) та входу до складу УПЦ (ПЦУ), та з огляду на недоведеність порушення прав позивача прийнятими оскаржуваними рішеннями зборів, не може бути самостійною підставою для скасування спірного рішення.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 № 906/820/22.

У рішенні у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно з рішеннями ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Доводи скаржника не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

У даній справі скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 8, 11, 74, 129, 267-270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Господарського суду Київської області від 24.07.2024 у справі № 911/3017/23 залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу № 911/3017/23 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Текст постанови складено та підписано 11.11.2024, у зв`язку із перебуванням судді Ткаченка Б.О. у відпустці.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді Б.О. Ткаченко

А.М. Демидова