Постанова

від 11.11.2024 по справі 369/8607/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 листопада 2024 року м. Київ

Справа № 369/8607/22

Провадження № 22-ц/824/10509/2024

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Стрижеуса А. М.,

суддів: Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

сторони: позивач ОСОБА_1

відповідач Комунальне некомерційне підприємство «Лікарня

інтенсивного лікування Боярської міської ради»,

розглянувши в порядку письмового провадженнями за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», подану адвокатом Яковенко Ольгою Миколаївною, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Директор Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» Пляцек Володимир Анатолійовича, про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Директор КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» Пляцек Володимир Анатолійовича , про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що він працював на посаді медичної сестри приймального відділення КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» з 12.03.2008 по 29.10.2020, коли наказом директора КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» № 431к від 29.10.2020 був звільнений за прогул (в т.ч. за відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня 17.10.2020) без поважних причин, згідно п. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.07.2021 позивача було поновлено на роботі з 29.10.2020 та вирішено стягнути з відповідача на його користь 50 688 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за час з 29.10.2020 по 19.07.2021.

Наказом відповідача № 234-к від 20.07.2021 на підставі вказаного рішення суду ОСОБА_1 було фактично поновлено на роботі з 20.07.2021.

При цьому середній заробіток за час вимушеного прогулу сплачено не було у зв`язку з апеляційним оскарженням відповідачем даного рішення суду.

Постановою Київського апеляційного суду від 09.12.2021 апеляційну скаргу відповідача задоволено, рішення Києво-Святошинського райсуду Київської області від 19.07.2021 скасовано та у задоволенні позову відмовлено.

На підставі вищевказаної постанови апеляційного суду наказом № 528-к від 21.12.2021 позивача повторно звільнено з роботи з 04.01.2022.

Постановою Верховного Суду від 08.06.2022 вищезазначену постанову Київського апеляційного суду від 09.12.2021 скасовано та залишено в силі рішення Києво- Святошинського райсуду Київської області від 19.07.2021.

Відповідно до вказаної постанови Верховного Суду наказом відповідача № 458-К/ТР від 04.07.2022 позивача поновлено на вищевказаній посаді з 29.10.2022.

А наказом відповідача № 459-к/тр від 04.07.2022 ОСОБА_1 звільнено з посади з 05.07.2022 згідно п.1 ст.36 КЗпП України за угодою сторін.

Як вказано в позовній заяві, позивач фактично перебував у вимушеному прогулі у зв`язку з незаконним звільненням з 29.10.2020 по 19.07.2021 та з 04.01.2022 по 04.07.2022.

Однак, відповідач відповідно до наказу № 476-к/тр від 07.07.2022 сплатив позивачу середній заробіток лише за перший період вимушеного прогулу з 29.10.2020 по 19.07.2021 за рішенням Києво-Святошинського райсуду Київської області від 19.07.2021, а за наказом № 459-К/ТР від 04.07.2022 виплатив йому лише компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 04.01.2022 по 04.07.2022.

При цьому середній заробіток за вказаний період вимушеного прогулу, до моменту звернення з позовною заявою не виплачений.

Як вказано в позовній заяві, заробітна плата ОСОБА_1 за останні місяці роботи, що передували повторному звільненню склала 40 524,29 грн. (12 604,83 грн. за листопад 2021 року + 27 919,46 грн. за грудень 2021 року), що підтверджується довідкою відповідача № 3 від 05.01.2022. Кількість робочих днів в листопаді - грудні 2021 року склала 44 дні, а тому середньоденна заробітна плата за листопад - грудень 2021 склала 921 грн. (40 524,29 грн. : 44 дні).

Вимушений прогул тривав з 04.01.2022 по 04.07.2022. Кількість робочих днів вимушеного прогулу за вказаний період становить 129 днів (січень - 19, лютий - 20, березень - 23, квітень - 21, травень - 22, червень - 22, липень - 2 дні). Тобто, заборгованість складає 116 373,93 грн. (921,00 грн. х 129 днів).

Позивач просив суд стягнути з КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» на його користь 116 373,93 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2022 року відкрито провадження у справі.

Рішенням Києво-Святошинського суду Київської області від 07 лютого 2024 року позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - задоволено

Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» на користь ОСОБА_1 116 373 (сто шістнадцять тисяч триста сімдесят три) грн. 93 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн. 40 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що хоча відповідачем і не було вчинено прямих винних дій під час дії постанови Київського апеляційного суду від 09.12.2021, проте звільнення позивача було незаконним, що встановлено рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.07.2021 та постановою Верховного Суду від 08.06.2022, а тому справедливим та законним є стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, враховуючи що ОСОБА_1 неправомірно був позбавлений заробітної плати, яку б він отримував, як би не був незаконно звільнений.

Оскільки час вимушеного прогулу з 04.01.2022 по 04.07.2022 не охоплений рішенням про поновлення на роботу, вимоги позивача за цей період є правомірними.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в даному випадку у невиконанні працівників трудових обов`язків відсутня вина відповідача як роботодавця, а відповідно і підстав покладення обов`язку щодо виплати позивачу середнього заробітку за період з 04 січня 2022 року по 04 липня 2022 року.

Зазначає, що позивачем було пропущено строк встановлений для звернення до суду для стягнення заробітної плати який обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свої прав, а саме 14 січня 2022 року, тобто строк закінчується 14 квітня 2022 року.

Згідно з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 квітня 2024 року апеляційну скаргу передано судді-доповідачу Стрижеус А.М.

Листом Київського апеляційного суду від 12 квітня 2024 року справу №369/8607/22 витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 травня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», поданою адвокатом Яковенко О.М., на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Директор Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» Пляцек В.А., про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Київського апеляційного суд увід 31 липня 2024 року закінчено підготовчі дії у справі за апеляційною скаргою Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», поданою адвокатом Яковенко О.М., на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Директор Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» Пляцек В.А., про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

10 червня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду відзив, у якому просить апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», поданою адвокатом Яковенко О.М.,залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року - без змін.

Відзив мотивований тим, що саме винні дії відповідача, які полягали у незаконному звільненні позивача 29 жовтня 2020 року призвели до вимушеного прогулу ОСОБА_1 , зокрема і в період з 04 січня по 04 липня 2022 року.

Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Порядок розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено статтею 368 ЦПК України, частина перша якої встановлює, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Ураховуючи те, що справа в силу своїх властивостей є малозначною, розгляд справи Київським апеляційним судом здійснюється в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, урахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді медичної сестри приймального відділення КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» з 12.03.2008 по 29.10.2020. Наказом директора КНП «ЛІЛ Боярської міської ради» № 431к від 29.10.2020 позивач був звільнений за прогул (в т.ч. за відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня 17.10.2020) без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.07.2021 позивача було поновлено на роботі з 29.10.2020 та вирішено стягнути з відповідача на його користь 50 688 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за час з 29.10.2020 по 19.07.2021.

Наказом відповідача № 234-к від 20.07.2021 на підставі вказаного рішення суду ОСОБА_1 було поновлено на роботі з 20.07.2021.

Постановою Київського апеляційного суду від 09.12.2021 апеляційну скаргу відповідача задоволено, рішення Києво-Святошинського райсуду Київської області від 19.07.2021 скасовано та у задоволенні позову відмовлено.

На підставі вищевказаної постанови апеляційного суду наказом № 528-к від 21.12.2021 позивача повторно звільнено з роботи з 04.01.2022.

Постановою Верховного Суду від 08.06.2022 вищезазначену постанову Київського апеляційного суду від 09.12.2021 скасовано та залишено в силі рішення Києво- Святошинського райсуду Київської області від 19.07.2021.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до вказаної постанови Верховного Суду наказом відповідача № 458-к/тр від 04.07.2022 позивача поновлено на вищевказаній посаді з 29.10.2022.

А наказом відповідача № 459-К/ТР від 04.07.2022 ОСОБА_1 звільнено з посади з 05.07.2022 згідно п.1 ст.36 КЗпП України за угодою сторін.

Середній заробіток за період вимушеного прогулу, а саме з 04.01.2022 по 04.07.2022, йому роботодавцем виплачений не був.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Як вбачається з матеріалів справи позивача було звільнено з Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради» 04 січня 2022 року.

З позовом до Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 звернувся 10 вересня 2024 року.

Відповідачем у апеляційній скарзі зазначено, що ОСОБА_1 пропустив строк для звернення до суду з вказаним позовом.

Оскільки відповідно до статті 233 КЗПП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищого у порядку підлеглості органу.

Разом з тим, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №9901/315/20 від 08 вересня 2021 року Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №9901/315/20 від 08 вересня 2021 року, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності й припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Отже, за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти мають пряму дію в часі, тобто регулюють відносини, що виникли після набрання чинності цими актами, а також відносини, які виникли до набрання чинності нормативно-правовими актами і продовжують існувати на час набрання ними чинності. У другому випадку такі акти поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин. В окремих випадках законодавець вказівкою в перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегуляторний вплив визнаного нечинним нормативно-правового акта на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» (переживаюча дія).

Здатність закону регулювати відносини з моменту їхнього виникнення у минулому, є зворотною дією нормативно-правового акта в часі, яка для цілей стабільності суспільних відносин застосовується лише в разі скасування чи пом`якшення юридичної відповідальності.

Для цивільного права властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Отже з наведеного можна зробити висновок, що ОСОБА_1 при зверненні до суду застосував, нормативні правові акти які діяли на час порушенням відповідачем його прав.

Відповідно до редакції КЗПП України яка діяла на час порушенням відповідачем прав ОСОБА_1 04 січня 2022 року діяло КЗПП Українив редакції від 05 лютого 2022 року.

А саме відповідно до ст. 233 КЗПП України (редакція на момент звільнення з посади 04 січня 2024 року), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Також варто застосувати висновки Верховного Суду які діяли на момент порушення прав ОСОБА_1

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року (справа №755/12623/19) визначила правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказавши, що такий заробіток є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію. Незаконне звільнення - це незаконне припинення роботодавцем із працівником трудового договору в односторонньому порядку. У свою чергу, виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства. У цій постанові Велика Палата розмежувала правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (ст.117 КЗпП): середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є; відступила від раніше висловлених об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та неодноразово продубльованих нею висновків про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника. Отже, у разі визнання звільнення незаконним та постановлення судом рішення про поновлення незаконно звільненого працівника на роботі держава гарантує отримання ним середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, - оскільки цей працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Тому при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний одночасно прийняти рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період, що обчислюється починаючи з дати незаконного звільнення по дату постановлення рішення про поновлення на роботі, що підлягає негайному виконанню (ст.235 КЗпП). Якщо ж роботодавець затримує/ухиляється від виконання рішення суду про поновлення на роботі (котре підлягає негайному виконанню), то вимушений прогул триває, а суд виносить ухвалу про виплату незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за весь період вимушеного прогулу (від дати постановлення рішення про поновлення на роботі до дати фактичного поновлення цієї особи на роботі). При цьому стягнуті судом суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу мають правову природу заробітної плати.

Враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що апелянтом не було пропущено строк позовної давності на звернення до суду першої інстанції, оскільки на час порушення його цивільних прав діяло законодавство не було встановлено чіткого строку позовної давності для пред`явлення до суду для стягнення середньої заробітньої плати за час вимушеного прогулу. Отже доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Відповідно до ст. 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі № 15-рп/2004, зазначено, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження, про що роз`яснено Конституційним Судом України у рішенні від 25.04.2012 № 11-рп/2012.

Конституційний Суд України вказував, що «Конституція України закріпила основні засади судочинства, ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист» (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011); „гарантуючи відповідно до частини першої статті 55 Основного Закону України право особи на судовий захист, Конституція України визначає основні засади судочинства, метою закріплення яких є, зокрема, забезпечення неупередженості здійснення правосуддя судом, відповідність винесеного рішення верховенству права, а також своєчасне, ефективне та справедливе поновлення особи в правах протягом розумних строків» (абзац восьмий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 червня 2019 року № 4-р/2019.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України 3. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1 мав право звернутись до суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року, для захисту його цивільних прав, що були порушенні.

Зазначеним правом він скористався та подав Касаційну скаргу до Верховного Суду на постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року.

Постановою Верховного Суду від 08 червня 2022 року постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року.

Вказаною постановою звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним, отже звільнення ОСОБА_1 , яке було здійснено відповідачем 04 січня 2022 року, було незаконним.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що звільнення позивача 04 січня 2022 року, на виконання постанови Київського апеляційного суду було незаконним, оскільки відповідачем не було враховано право ОСОБА_1 подати касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року.

Отже, оскільки звільнення позивача 04 січня 2022 року було незаконним, ОСОБА_1 , має право на стягнення середньої заробітньої плати за час вимушеного прогулу, з 04 січня 2022 року по 04 липня 2022 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу.

Згідно статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно роз`яснень п. 20, п. 25 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.12.1999 року, - встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимоги про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Тлумачення статті 117 КЗпП свідчить, що відповідальність роботодавця нерозривно пов`язана з: фактом невиплати працівникові належних сум; строками, встановленими у статті 116 КЗпП України; наявністю вини власника або уповноваженого ним органу. Лише сукупність усіх вказаних умов може зумовлювати відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні.

Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення; якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок; про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум; в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Пунктом 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до п. 4 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п. 8 розділу 4 зазначеного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як вбачається із довідки про доходи № 3 від 05 січня 2023 року заробітна плата ОСОБА_1 за два календарні місяці, що передують місяцю звільнення складає: листопад 2021 року - 12 604,83 грн., грудень 2021 року - 27 919,46 грн.; загальна кількість календарних днів у розрахункових періодах складає 44 днів. Отже, відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року середньоденна заробітна плата складає: 40 524,29 грн.: 44 дні = 921,00 грн.

Відтак за період з 04 січня 2022 по 04 липня 2022 він не отримав середній заробіток за час вимушеного прогулу, що складає суму 116 373,93 грн. (921,00 грн. х 129 днів), при чому відповідачем заперечень щодо неправильності розрахунку не надано.

При чому, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки законодавством не передбачено будь-яких підстав для його зменшення (така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 травня 2016 року в справі №6-511цс16).

Оскільки час вимушеного прогулу з 04.01.2022 по 04.07.2022 не охоплений рішенням про поновлення на роботу, вимоги позивача за цей період є правомірними.

Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на корить працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів (правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року в справі №359/10023/16-ц, від 25 березня 2019 року в справі №191/81/17, від 07 жовтня 2020 року в справі №523/14396/19).

Згідно з пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що обставини справи встановлені судом повно, але допущено неповноту мотивації у задоволенні позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року слід змінити в мотивувальній його частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки зміна мотивувальної частини судового рішення не вплинула на обсяг вирішених позовних вимог, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Лікарня інтенсивного лікування Боярської міської ради», подану адвокатом Яковенко Ольгою Миколаївною - задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 лютого 2024 року - змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова Київського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня вручення такого судового рішення лише з підстав, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач А. М. Стрижеус

Судді: Л. Д. Поливач

О. І. Шкоріна