Постанова

від 30.10.2024 по справі 910/13418/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" жовтня 2024 р. Справа№ 910/13418/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Козир Т.П.

Скрипки І.М.

при секретарі судового засідання Линник А.М.

за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 30.10.2024

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Громадської організації "Офіс Трансформації"

на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024

у справі № 910/13418/23 (суддя - Карабань Я.А.)

за позовом Громадської організації "Офіс Трансформації"

до відповідача 1 - Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва

до відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю "СБОНДС-УКРАЇНА"

до відповідача 3 - Департамента економіки та інвестицій Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)

до відповідача 4 - Київської міської державної адміністрації

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України,

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Департамент захисту довкілля та адаптації до зміни клімату виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

третя особа 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Національний природний парк "Голосіївський"

про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Громадська організація «Офіс Трансформації» (надалі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва (надалі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «СБОНДС-УКРАЇНА» (надалі - відповідач-2), Департамента економіки та інвестицій Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (надалі - відповідач-3), Київської міської державної адміністрації (надалі - відповідач-4), в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 596 від 10.04.2020 «Про затвердження переможця інвестиційного конкурсу із залученням інвестора до реалізації проєкту «Облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського»;

- визнати недійсним інвестиційний договір №050-13/і/214 від 12.05.2020 про облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського, укладеного між Департаментом економіки та інвестицій Виконавчого органу Київської міської ради, Комунальним підприємством по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва та Товариством з обмеженою відповідальністю «СБОНДС-УКРАЇНА».

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що за наслідком прийняття незаконного розпорядження Виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 596 було укладено оспорюваний інвестиційний договір, який суперечить вимогам екологічного законодавства, а здійснення відповідачем-1 заходів інвестування за цим договором на території Парку-пам`ятки порушує права та інтереси мешканців міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюване позивачем розпорядження вичерпало свою дію після укладення інвестиційного договору, відтак заявлена останнім вимога про скасування розпорядження не є належним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту, а тому визнав вимогу такою, що не підлягає задоволенню.

В частині позовних вимог про визнання недійсним інвестиційного договору №050-13/і/214 від 12.05.2020 про облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського, суд дійшов висновку, що без вимоги про застосування наслідків його недійсності така позовна вимога не є ефективним способом захисту, адже не призводить до поновлення будь-яких прав позивача чи осіб, в інтересах яких він звертається, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, Громадська організація «Офіс Трансформації» звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Громадської організації «Офіс Трансформації» в повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивовано наступним:

- оспорюваним договором порушуються права та інтереси позивача та громади Голосіївського району міста Києва, зокрема, тим, що утримання та реконструкція парку повинні здійснюватись за проектами, розробленими спеціалізованими проектними установами, за погодженням з Мінприроди; земельні ділянки були передані відповідачеві-2 у господарське відання, що суперечить Положенню про парк-пам`ятку садово-паркового мистецтва «Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського» щодо цілей створення парку; мало місце порушення ст.38 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», яка забороняє діяльність, що загрожує збереженню природного комплексу парку, а відтак є підставою для визнання договору недійсним і захисту прав громадської організації та мешканців міста;

- визнання інвестиційного договору недійсним безпосередньо повертає його сторони у початкове становище, яке існувало до укладення договору, забезпечує захист прав громадської організації та мешканців міста, оскільки будь-які дії, що здійснювалися на підставі договору, втрачають правову основу, а подання окремого клопотання про застосування наслідків недійсного правочину може призвести до ускладнення та затягування судового процесу, а визнання договору недійсним без додаткових вимог забезпечує швидший та ефективніший захист прав громадської організації, оскільки усуває необхідність розгляду додаткових процесуальних питань.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2024, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Гончарова С.А., суддів Тищенко О.В., Шаптали Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/13418/23 та відкладено вирішення питання щодо наявності підстав для відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Громадської організації «Офіс Трансформації» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 до надходження матеріалів справи з Господарського суду міста Києва.

12.08.2024 від Господарського суду міста Києва до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/13418/23.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.08.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадської організації «Офіс Трансформації» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23. Призначено апеляційну скаргу до розгляду у судовому засіданні 25.09.2024.

У зв`язку з ухваленим Вищою радою правосуддя рішенням від 10.09.2024 про звільнення у відставку судді Північного апеляційного господарського суду Шаптали Є.Ю., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.09.2024, для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Гончарова С.А., суддів Яковлєва М.Л., Тищенко О.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.09.2024 справу № 910/13418/23 за апеляційною скаргою Громадської організації «Офіс Трансформації» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючого судді - Гончарова С.А., суддів Яковлєва М.Л., Тищенко О.В. Виправлено описку у резолютивній частині ухвали Північного апеляційного господарського суду від 13.08.2024 у даній справі.

Оскільки судді Гончаров С.А. та Яковлєв М.Л. раніше брали участь у розгляді даної справи, з метою виключення обставин, які у майбутньому можуть поставити під сумнів неупередженість суду при розгляді апеляційної скарги, вказані судді заявили про самовідвід від розгляду справи №910/13418/23.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 заяву головуючого судді Гончарова С.А. та судді Яковлєва М.Л. про самовідвід у справі № 910/13418/23 задоволено. Матеріали справи № 910/13418/23 передано для визначення складу судової колегії автоматизованою системою у відповідності до положень ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.09.2024 апеляційну скаргу Громадської організації «Офіс Трансформації» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Козир Т.П., Скрипки І.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2024 апеляційну скаргу Громадської організації «Офіс Трансформації» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Козир Т.П., Скрипки І.М. Розгляд апеляційної скарги призначено на 30.10.2024.

ТОВ «СБОНДС-УКРАЇНА» скористалося правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та подало до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просило суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач-1 зауважив на тому, що апелянтом не наведено жодних підстав для скасування законного рішення суду, а задоволення позовних вимог позивача не призведе до захисту його прав, оскільки залишається чинним розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 1924 від 07.11.2019 «Про проведення інвестиційного конкурсу із залучення інвестора», яким було прийнято рішення про проведення інвестиційного конкурсу та розпочата процедура його проведення.

Департамент економіки та інвестицій Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідач-3 також у відзиві зазначив, що апеляційна скарга не містить вказівки на норми матеріального права, які були неправильно застосовані судом, а також норми процесуального права, які порушив Господарський суд міста Києва, розглядаючи спір по суті.

Київська міська державна адміністрація скористалась процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, у якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідач-4 у відзиві зазначає, що апеляційна скарга не містить підстав для скасування судового рішення. За твердженням КМДА, Розпорядження № 596 не підлягає оскарженню в судовому порядку, оскільки воно було реалізоване шляхом затвердження переможця інвестиційного конкурсу, у той час як позивачем не зазначається, які норми законодавства було порушено Департаментом під час підготовки і проведення інвестиційного конкурсу.

Інші учасники справи не скористалися правом, наданим статтею 263 ГПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Разом із цим, відсутність відзивів на апеляційні скарги не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (частина 3 статті 263 ГПК України).

У судове засідання 30.10.2024 Департамент захисту довкілля та адаптації до зміни клімату виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Національний природний парк «Голосіївський» явку своїх уповноважених представників не забезпечили, про поважність причин нез`явлення в судове засідання суд не повідомляли, хоча про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином.

За приписами частини 1, пункту 2 частини 2 статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку у разі першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Згідно з частинами 11-13 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов`язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Також колегія суддів зазначає, що учасники справи не були позбавлені права та можливості знайомитись з відповідними ухвалами у Єдиному державному реєстрі судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua) з огляду на приписи частини 1 статті 9 ГПК України, частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень», відповідно до яких доступ до судових рішень є відкритим, а повний текст судових рішень підлягає оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

У даному контексті слід враховувати також правову позицію Європейського суду з прав людини у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Крім того, враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції зазначає, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі.

Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представників третьої особи-2 та третьої особи-3, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, враховуючи, що останні про поважність причин нез`явлення до суду апеляційної інстанції не повідомляли та не заявляли клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів, зважаючи на те, що наявні в матеріалах справи докази є достатніми для вирішення спору у даній справі без заслуховування додаткових пояснень зазначених учасників справи, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги без участі вказаних осіб.

В судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив дану скаргу задовольнити та скасувати судове рішення, постановивши нове - про задоволення позову.

Представники відповідачів у справі та представник третьої особи-1 заперечили проти вимог апеляційної скарги, її доводи вважають безпідставними, у зв`язку з чим просили суд відмовити в її задоволенні, а судове рішення - залишити без змін.

30.10.2024 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини 4 статті 269 ГПК України).

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з нижчевикладеного.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 29.01.1960 №105 «Про затвердження списку найбільш визначних парків-пам`яток садово-паркової архітектури Української РСР» «Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського» оголошено парком-пам`яткою загальнодержавного значення, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.

Територія парку-пам`ятки увійшла до складу національного природного парку «Голосіївський» відповідно до Указу Президента України від 27.08.2007 №794/2007 «Про створення національного природного парку «Голосіївський», без вилучення у землекористувача.

Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 10.06.2013 №249 затверджено Положення про парк-пам`ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського».

В силу приписів п.3.1. цього Положення, у відповідності до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" на території парку-пам`ятки забороняється діяльність, що суперечить меті та завданням парку-пам`ятки, передбаченим цим Положенням, і загрожує збереженню природного комплексу.

Пунктом 3.2. Положення визначено, що на території Парку-пам`ятки дозволяється у встановленому порядку: проведення екскурсій і масовий відпочинок населення; догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду з підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу, замість загиблих, вжиття заходів щодо запобігання самосіву, збереження композицій із дерев, чагарників і квітів, трав`яних газонів; наукова, природоохоронна, обмежена господарська та інша діяльність, що не суперечить цільовому призначенню, меті та завданням Парку-пам`ятки і проводиться з додержанням встановленого цим Положенням режиму території; виконання відновлювальних робіт по здійсненню заходів по запобіганню змін природних комплексів внаслідок негативного антропогенного впливу або стихійного лиха; збереження і відтворення природних комплексів та об`єктів Парку-пам`ятки.

За змістом п.3.3. Положення, спеціальне використання природних ресурсів у межах території Парку-пам`ятки здійснюється на підставі дозволів, виданих уповноваженими на те органами державної влади, у порядку, передбаченому законодавством, у межах лімітів, установлених Мінприроди.

Поряд з цим, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 11.12.2008 № 641, зі змінами, внесеними наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 15.08.2013 №352, затверджено Положення «Про національний природний парк "Голосіївський", у відповідності до п.1.2 якого парк є бюджетною, неприбутковою, природоохоронною, рекреаційною, культурно-освітньою, науково-дослідною установою і входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.

Основними завданнями Парку (п.2.2. Положення) є, зокрема: збереження та відтворення цінних природних та історико-культурних комплексів та природних об`єктів північної частини лісостепу, включаючи підтримання та забезпечення екологічної природної рівноваги в регіоні; створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних комплексів та об`єктів.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим господарським судом, Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1924 від 07.11.2019 «Про проведення інвестиційного конкурсу із залучення інвестора до реалізації проекту «Облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського», з метою підвищення ефективності залучення інвесторів, затверджено перелік об`єктів, які потребують залучення інвестицій, а саме об`єкт - «Облаштування зони активних розваг та відпочинку з благоустроєм території у Голосіївському парку імені М.Рильського», а замовником реалізації проєкту визначено Комунальне підприємства по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва (відповідач-1), при цьому Постійно діючій конкурсній комісії в установленому порядку а також доручено провести інвестиційний конкурс із залучення інвестора.

Вказаним розпорядженням Комунальному підприємству виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київське інвестиційне агентство» було доручено розробити орієнтовні техніко-економічні показники, можливі передпроєктні пропозиції щодо об`єкта, зазначеного в переліку об`єктів, які потребують залучення інвестицій.

На виконання вказаного розпорядження №1924 від 07.11.2019, був проведений інвестиційний конкурс, за підсумками якого його переможцем визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «СБОНДС-УКРАЇНА» (відповідача-2).

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №596 від 10.04.2020 «Про затвердження переможця інвестиційного конкурсу із залучення інвестора до реалізації проєкту «Облаштування зони активних розваг та відпочинку з благоустроєм території у Голосіївському парку імені М.Рильського» (надалі - розпорядження № 596 від 10.04.2020, оспорюване розпорядження) переможцем вказаного конкурсу затверджено відповідача-2.

На виконання зазначеного розпорядження № 596 від 10.04.2020 між Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) як організатором конкурсу, Комунальним підприємством по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СБОНДС-Україна» (інвестор) 12.05.2020 укладено інвестиційний договір № 050-13/і/214 про облаштування зони активних розваг та відпочинку благоустроєм території у Голосіївському парку імені М.Рильського (надалі- інвестиційний договір, оспорюваний договір).

У розділі 1 інвестиційного договору сторонами погоджено визначення понять, зокрема:

п.1.1. благоустрій території Голосіївського парку імені М.Рильського - комплекс заходів і робіт із благоустрою території парку об`єктами, призначеними для задоволення потреб відвідувачів парку під час відвідування парку, з орієнтовними техніко-економічними показниками не меншими, ніж зазначені у пункті 2.11. договору;

п.1.2. договір - це інвестиційний договір про облаштування зони активних та відпочинку з благоустроєм території у Голосіївському парку імені М. Рильського з додатками та змінами (в тому числі з тими, що будуть складені після підписання договору сторонами), належним чином підписаними представниками сторін, скріпленими печатками (в разі наявності) та зареєстрованими організатором конкурсу в установленому порядку;

п.1.8. територія облаштування об`єкта інвестування - територія орієнтовною площею 0,75 га, що знаходиться на території Голосіївського парку імені М.Рильського у Голосіївському районі, на якій буде здійснено облаштування об`єкта інвестування, і яка є частиною території, що обліковується за Комунальним підприємством по утриманню зелених насаджень Голосіївського району м. Києва на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування (далі - територія облаштування);

1.10. інвестиційний проєкт - сукупність організаційних, фінансових та технічних заходів, які здійснюються сторонами за договором та спрямовані на облаштування об`єкта інвестування та здійснення інших дій, передбачених договором та умовами інвестиційного конкурсу;

1.14. об`єкт інвестування - облаштування зони активних розваг та благоустрій території у Голосіївському парку імені М.Рильського. Орієнтовні техніко-економічні показники об`єкта інвестування зазначені у 2.4. договору;

Відповідно до умов договору сторони здійснюють діяльність щодо проєктування, облаштування, експлуатації, утримання, здійснення заходів з благоустрою об`єкта інвестування та вчинення інших дій, передбачений договором. За умовами договору інвестор забезпечує проєктування, облаштування, експлуатацію, утримання, здійснення заходів з благоустрою об`єкта інвестування та фінансування усіх пов`язаних із цим витрат, виконання інших обов`язків, передбачених договором (п.2.1., 2.2. інвестиційного договору).

У пункті 2.4. інвестиційного договору сторонами погоджені техніко-економічні показники об`єкта інвестування.

Згідно із п.2.6. інвестиційного договору інвестор зобов`язується, окрім облаштування об`єкта інвестування, виконати роботи із благоустрою території у Голосіївському парку імені М.Рильського.

Відповідно до п.2.12. інвестиційного договору інвестор зобов`язується, окрім облаштування об`єкта інвестування та poбіт благоустрою території Голосіївського парку імені М.Рильського, для утримання замовником у належному стані території Голосіївського парку імені М.Рильського не пізніше 100 календарних днів з моменту укладення договору придбати 1 електроскутер AIMA Tiger, 1 електросамокат Like.Bike Solo, 6 одиниць техніки BG 50, 1 велосипед Rymar, виробництва Греції. Інвестор зобов`язується не пізніше 10 календарних днів з моменту придбання безкоштовно передати зазначене майно 1 електроскутер Tiger, 1 електросамокат Like.Bike Solo, 6 одиниць техніки BG 50, 1 велосипед Rymar, виробництва Греції у власність замовника або, за згодою замовника, у власність територіальної громади міста Києва.

Орієнтована загальна вартість облаштування об`єкта інвестування 2 819 245,63 грн (п.3.1. інвестиційного договору).

Згідно із п.13.1. інвестиційного договору датою набрання чинності договором є дата його реєстрації в Департаменті економіки та інвестицій Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), що вказана на титульній сторінці договору (12.05.2020).

Строк дії договору становить 10 років з моменту набрання ним чинності (п.13.2. інвестиційного договору).

Предметом даної справи є вимога позивача про визнання незаконним та скасування розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 596 від 10.04.2020 «Про затвердження переможця інвестиційного конкурсу із залученням інвестора до реалізації проєкту «Облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського» та вимога про визнання недійсним інвестиційного договору №050-13/і/214 від 12.05.2020 про облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського.

Підставами позову Громадська організація «Офіс Трансформації» визначає порушення відповідачами вимог екологічного законодавства, та порушення тим самим прав та інтересів мешканців міста Києва.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, зважаючи на таке.

Оскільки позивачем у даній справі є Громадська організація «Офіс Трансформації», яка звертається в інтересах мешканців міста Києва та своїх членів, а також враховуючи заперечення відповідача-2 щодо необґрунтованості позивачем підстав для звернення до суду, першочерговому дослідженню підлягає питання щодо наявності/відсутності підстав у вказаної громадської організації для звернення до суду з даним позовом.

Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 28.11.2013 №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (п. 2.6 рішення).

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у справі №815/291/17, в постанові від 14.03.2018 Верховний Суд дійшов такого висновку:

« 32. Громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.

Отже, вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати:

- статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову;

- мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову;

- інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту;

- чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації;

- добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду.

Суд звертає увагу, що позови в інтересах неконкретизованих осіб (в інтересах суспільства, народу) можуть розглядатися як виняток у випадках, прямо передбачених законодавством. Зокрема, на захист екологічних інтересів суспільства відповідно до Орхуської конвенції та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/8122/17).

Застосовуючи ці загальні підходи до справи, що розглядається, суд бере до уваги визначені в статуті мету та напрямки діяльності позивача.

Згідно із п.2.1. статуту позивача діяльність організації, має суспільний характер, що проявляється у її взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями різних форм власності, встановленні партнерських відносин з іншими громадськими організаціями, рухами, фондами, зареєстрованими в Україні чи за її межами, громадянами України, іноземцями та/або особами без громадянства.

У пункті 2.4. статуту позивача визначено, що для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань організація у встановленому чинним законодавством порядку має право, зокрема:

2.4.1. Бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства.

2.4.2. Представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів чи інших осіб у будь-яких і органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, у органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування.

Відповідно до п.3.1. статуту позивача головною метою організації є спільна діяльність її членів, спрямована на реалізацію, задоволення та захист соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів членів організації, їх прав і свобод, які не суперечать законодавству України, забезпечення гармонійного розвитку та сприяння сталому соціально-економічному розвитку соціальних середовищ, міст, громад, територій будь-якого рівня, масштабу, групування та форми управління.

Згідно з п.3.2. статуту позивача основними напрямами його діяльності, є, зокрема: сприяння реалізацій інтересів членів організації, цивільних, економічних, соціальних і культурних прав; сприяння залученню громадськості до процесу прийняття рішень органами державної влади; моніторинг за ефективною роботою органів державної влади та місцевого самоврядування; сприяння розробці і проведенню енергетичного, екологічного та будівельного аудиту міст, промислових підприємств, об`єктів житлово-комунального господарства та поліпшенню екології в містах; представництво та захист інтересів членів організації перед органами державної влади та органами місцевого самоврядування, в установах, організаціях та підприємствах як в Україні, так і за кордоном.

Як убачається з матеріалів справи, з метою захисту своїх порушених прав шляхом звернення до суду з позовом щодо оскарження розпорядження №596 від 10.04.2020 та інвестиційного договору до позивача звернулися із письмовими зверненнями наступні особи:

1) ОСОБА_1 , що проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;

2) ОСОБА_2 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 ;

3) ОСОБА_3 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 ;

4) ОСОБА_4 , що проживає за адресою: АДРЕСА_3 ;

5) ОСОБА_5 , що проживає за адресою: АДРЕСА_4 ;

6) ОСОБА_6 , що проживає за адресою: АДРЕСА_4 ;

7) ОСОБА_7 , що проживає за адресою: АДРЕСА_5 ;

8) ОСОБА_8 , що проживає за адресою: АДРЕСА_5 ;

9) ОСОБА_9 , що проживає за адресою: АДРЕСА_6 .

Також з ідентичними за своїм змістом зверненнями до позивача зверталися громадяни ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 (копії звернень вказаних громадян долучені позивачем до позовної заяви), однак суд першої інстанції правомірно не взяв їх до уваги, вказуючи, що звернення не відповідають вимогам ст.5 Закону України «Про звернення громадян», оскільки такі не містять даних про ім`я та по батькові заявників, що позбавляє суд можливості ідентифікувати таких осіб.

Відповідно до статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Екологічні інтереси населення можуть підлягати судовому захисту на підставі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів статті 66 Основного Закону, відповідно до якої ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.

Міжнародним документом, який закріпив зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах, стала Орхуська конвенція.

Орхуську конвенцію ратифіковано Законом України № 832-ХІУ від 06 липня 1999 року, тому її положення відповідно до статті 9 Конституції України є нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.

Для забезпечення належної реалізації, зокрема, зокрема, екологічних прав Орхуська конвенція передбачає у статті 9 право і гарантії доступу до судового й адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені з порушенням права на доступ до інформації чи права на участь у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.

При цьому відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості при прийнятті рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні (згідно з Керівництвом із провадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік). Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.

З урахуванням наведеного вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що Громадська організація «Офіс Трансформації», яка відповідно до положень Орхуської конвенції та Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про громадські об`єднання», а також відповідно до свого статуту, наділена правом на представництво в суді, у тому числі, екологічних інтересів суспільства та окремих його членів з метою захисту порушених екологічних прав людини і громадянина або з метою усунення порушень вимог екологічного законодавства.

Щодо обґрунтованості заявлених Громадською організацією позовних вимог, судова колегія зазначає наступне.

Як вже зазначалося вище, предметом спору в цій справі є, зокрема, вимога позивача до відповідачів про визнання незаконним та скасування розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 596 від 10.04.2020 «Про затвердження переможця інвестиційного конкурсу із залученням інвестора до реалізації проєкту «Облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського».

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений в пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна вимога про визнання незаконним та скасування розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 596 від 10.04.2020 «Про затвердження переможця інвестиційного конкурсу із залученням інвестора до реалізації проєкту «Облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського» обґрунтована тим, що за наслідком його прийняття відповідачами 1,2,3 було укладено оспорюваний інвестиційний договір, яким порушуються вимоги законодавства.

Виходячи з фактичних обставин справи та враховуючи наведені вище положення законодавства, суд апеляційної інстанції погоджується з позицією суду першої інстанції про обрання позивачем у даному випадку неефективного способу захисту, оскільки задоволення вимоги про визнання розпорядження №596 від 10.04.2020 незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення будь-якого порушеного права (в разі його наявності) з огляду на ту обставину, що оспорюване розпорядження вже було реалізоване і вичерпало свою дію після укладення інвестиційного договору, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.

Стала позиція щодо відсутності підстав для скасування акту індивідуальної дії після його виконання через порушення гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.05.2021 у справі №9901/286/19, Верховним Судом у постанові від 27.10.2022 у справі №9901/97/21.

Оскільки позивачем було обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові, місцевий господарський суд вмотивовано зауважив про недоцільність надання оцінки іншим аргументам позову в цій частині.

Подібні за своїм змістом висновки були сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20 ).

Водночас, колегія суддів звертає увагу апелянта на ту обставину, що саме розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1924 від 07.11.2019 було затверджено перелік об`єктів, які потребують залучення інвестицій, зокрема і вищезазначений проєкт, а Постійно діючій конкурсній комісії доручено у встановленому порядку провести інвестиційний конкурс. Втім, розпорядження №1924 від 07.11.2019 позивачем не оскаржується, а тому визнається ним законним та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства України.

Дані обставини вказують на те, що позивачем власне не ставиться під сумнів доцільність залучення інвестицій з метою облаштування зони активних розваг та відпочинку на території парку-памятки, втім скаржник не погоджується з особою, яку визнано переможцем інвестиційного конкурсу.

Виходячи з наведеного вище, колегія суддів вважає обґрунтованим рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування розпорядження № 596 від 10.04.2020 через обрання позивачем неналежного способу захисту.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним інвестиційного договору №050-13/і/214 від 12.05.2020 про облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського, укладеного між відповідачами 1, 2 та 3, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес у оспорюваному договорі.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Позивач у позовній заяві посилається на недотримання сторонами оспорюваного договору вимог статті 38 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», у відповідності до якої на території парків-пам`яток садово-паркового мистецтва забороняється будь-яка діяльність, що не пов`язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню. Також у позовній заяві скаржник, посилаючись на Положення, наголошував, що утримання та реконструкція парків-пам`яток садово-паркового мистецтва обов`язково провадиться за проектами, що розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають ці парки, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізацію державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

На спростування доводів позивача щодо порушення оспорюваним інвестиційним договором Положення і вимог, що ставляться до утримання парків-пам`яток, цілей створення парку-пам`ятки відповідач-2 стверджує, що на момент проведення інвестиційного конкурсу, як і на момент укладання оспорюваного договору, діяв Проєкт організації території національного природного парку «Голосіївський», охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об`єктів, затверджений наказом Мінприроди від 19.12.2013 №532, зі змінами від 18.02.2019 №72 та від 28.08.2019 №308. Зміст даного проекту свідчить про те, що таким документом передбачалось розміщення на території парку ім. М.Т. Рильського облаштування спортивних майданчиків, атракціонів і навіть кафе, і це питання було узгоджене з Мінприроди ще у 2013 році. Так само, п.3.2 Положення №249 на території парку дозволяється масовий відпочинок населення, а також обмежена господарська та інша діяльність, що не суперечить цільовому призначенню, меті та завданням парку-пам`ятки і проводиться із додержанням встановленого цим Положенням режиму територій.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання, з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України, суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Частинами 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати в такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду в своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Суд наголошує, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) в спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч.1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України. Близька за змістом позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі ч. 1 ст. 216, ст. 387, ч. 1, 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України). Близька за змістом позиція викладена в постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21, у постанові Великої Палати Верховного Суду в пункті 154 у постанові від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц.

Водночас об`єднана палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 сформувала висновок про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення прав позивача.

Позивач в обґрунтування позовних вимог, зокрема, зазначає, що на території Голосіївського парку імені М.Рильського, в тому числі Парку-пам`ятки, що прямо заборонено законом, знаходяться розважальні атракціони, однак вимог про знесення таких споруд, що могло бути ефективним способом захисту позивач не заявляв. При цьому суд зазначає, що належних та допустимих доказів, у порядку передбаченому ГПК України, відносно того, що саме на території Парка-пам`ятки знаходяться заборонені споруди позивачем суду надано не було, від проведення судової експертизи, яка б могла підтвердити такий факт позивач також відмовився. Крім цього, суд зазначає, що з наданих позивачем суду фотознімків неможливо встановити, що вони зроблені саме на території Парку-пам`ятки, а тому такі фото не можуть бути належним доказом у справі.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що окремо заявлена позовна вимога в цій справі про визнання недійсним виконаного/частково виконаного інвестиційного договору №050-13/і/214 від 12.05.2020 про облаштування парку активного відпочинку на території Голосіївського парку імені М.Рильського, укладеного між відповідачами 1, 2 та 3 без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, оскільки не призводить до поновлення будь-яких прав позивача чи осіб в інтересах яких він звертається, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21.

Доводи апелянта стосовно відсутності у Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва повноважень займатися облаштуванням території парку імені М.Рильського розважальними атракціонами, суд апеляційної інстанції відхиляє як необґрунтовані та вважає за необхідне звернути увагу позивача на те, що Комунальне підприємство самостійно не приймало жодних рішень щодо облаштування парку, і таке рішення було прийнято у відповідності до законодавчо встановленої процедури проведення інвестиційного конкурсу на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1924, яке є дійсним, чинним і у відповідності до якого Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Голосіївського району міста Києва було визначено замовником.

Варто також наголосити, що твердження скаржника про те, що на території парку на підставі оспорюваного інвестиційного договору здійснюється діяльність, яка суперечить законодавству, зокрема, екологічному, можуть слугувати підставами для розірвання договору, втім, не є обставинами, що слугують підставою для визнання такого договору недійсним, адже, як правильно зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися саме на момент його вчинення.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним інвестиційного договору №050-13/і/214 від 12.05.2020.

Суд апеляційної інстанції поділяє позицію суду першої інстанції про відсутність підстав для розгляду заяви відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позивачем вимог з огляду на те, що такі вимоги є необгрунтованими, і судом в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Аргументи скаржника про те, що визнання інвестиційного договору недійсним безпосередньо повертає сторони у початкове правове становище, а ситуацію - до стану, що існував до укладення договору, а також забезпечує захист прав громадської організації та мешканців міста, оскільки будь-які дії, що здійснювалися на підставі договору, втрачають правове підгрунтя, колегія суддів визнає необґрунтованими з огляду на те, що наведені позивачем підстави не можна вважати обставинами для визнання такого договору недійсним, оскільки як було зазначено вище, підстави для визнання правочину недійсним мали бути наведені, визначені позивачем саме на момент його вчинення.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що громадська організація не є стороною договору чи розпорядником майна, а тому не вправі вимагати застосування реституції, оскільки така вимога може бути заявлена лише стороною договору або особою, що безпосередньо постраждала від його виконання, натомість, як правильно зазначено судом першої інстанції, вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним за відсутності вимоги про застосування наслідків недійсності такого правочину не може вважатись ефективним способом захисту цивільних прав.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів наголошує, що позивач в поданій апеляційній скарзі не зазначає обґрунтованих підстав для скасування рішення суду першої інстанції в розумінні статті 277 Господарського процесуального кодексу України, а наведені в ній доводи фактично дублюють позовні вимоги, які досліджено судом першої інстанції та в задоволенні яких вмотивовано відмовлено, водночас як інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду.

При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі №910/13418/23 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Громадської організації «Офіс Трансформації» має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 253-255, 269, 270, 271, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Громадської організації "Офіс Трансформації" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 у справі № 910/13418/23 залишити без змін.

3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/13418/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 14.11.2024.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Т.П. Козир

І.М. Скрипка