Постанова

від 12.11.2024 по справі 552/2803/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 552/2803/20 Номер провадження 22-ц/814/2368/24Головуючий у 1-й інстанції Материнко М. О. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2024 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.

суддів: Бутенко С.Б., Карпушина Г.Л.

секретар: Кириченко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 адвоката Панченко Олени Олександрівни та ОСОБА_2

на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року

по справі за позовом військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 , державне підприємство Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» про визнання права власності,-

В С Т А Н О В И В:

У червні 2020 року військовий прокурор Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - МОУ) та державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» (далі - ДП МОУ «Укрвійськбуд») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 про визнання права власності та витребування майна від добросовісного набувача.

Позов мотивовано тим, що відповідно до свідоцтва про право власності від 29 січня 1999 року нерухоме майно загальною площею 860,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності державі Україна в особі Верховної Ради України та перебуває в оперативному управління МОУ, а отже, має статус військового майна.

На підставі акта приймання-передачі основних засобів від 01 грудня 1998 року 22 госпрозрахунковою дільницею м. Полтава спірне нежитлове приміщення передано до ДП МОУ «Укрвійськбуд».

28 серпня 2002 року внаслідок протиправних дій службових осіб ДП МОУ «Укрвійськбуд», зокрема ОСОБА_4 , нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке є військовим майном, шляхом укладання біржової угоди під час фіктивного банкрутства було відчужено на користь ТОВ «ІМІДЖ».

Банкрутство ДП МОУ «Укрвійськбуд» припинено постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 жовтня 2007 року у справі № 24/612-6-43/234 на підставі набрання чинності вироку у кримінальній справі по обвинуваченню заступника генерального директора по фінансово-економічній роботі ДП МОУ «Укрвійськбуд» ОСОБА_4 застаттею 218 КК Україниу зв`язку з поданням завідомо неправдивої інформації про фінансову неспроможність ДП МОУ «Укрвійськбуд» та встановлено факт фіктивного (удаваного, вигаданого) банкрутства підприємства.

Незважаючи на зазначене, спірне майно неодноразово надалі відчужувалося на користь юридичних та фізичних осіб.

Відчуження державного військового майна відбулося поза волею та без участі власника держави Україна під час фіктивного банкрутства. Факт незаконного відчуження державного військового майна констатовано у постанові Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2017 року у справі № 917/154/15.

На момент звернення до суду із позовом установлено, що власником нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_2 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2010 року, який посвідчений приватним нотаріусом Гризуновою О. В.

Враховуючи викладене, прокурор просив суд:

- визнати за державою Україна в особі МОУ право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення в будинку АДРЕСА_2 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, а саме: 1 поверх - коридор 3 площею 7,2 кв. м, кабінет 4 площею 12,8 кв. м, кабінет 5 площею 14,9 кв. м, кабінет 7 площею 14,2 кв. м, шафа 7а площею 0,5 кв. м, шафа 7б площею 0,5 кв. м, коридор 8 площею 9,2 кв. м, санвузол 9 площею 3,6 кв. м;

- витребувати шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 нерухоме майно у вигляді нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_2 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, а саме: 1 поверх - коридор 3 площею 7,2 кв. м, кабінет 4 площею 12,8 кв. м, кабінет 5 площею 14,9 кв. м, кабінет 7 площею 14,2 кв. м, шафа 7а площею 0,5 кв. м, шафа 7б площею 0,5 кв. м, коридор 8 площею 9,2 кв. м, санвузол 9 площею 3,6 кв. м, та передати ДП МОУ «Укрвійськбуд» в експлуатацію.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року позов задоволено.

Визнано за державою Україна в особі МОУ право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення в будинку АДРЕСА_2 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, а саме: 1 поверх - коридор 3 площею 7,2 кв. м, кабінет 4 площею 12,8 кв. м, кабінет 5 площею 14,9 кв. м, кабінет 7 площею 14,2 кв. м, шафа 7а площею 0,5 кв. м, шафа 7б площею 0,5 кв. м, коридор 8 площею 9,2 кв. м, санвузол 9 площею 3,6 кв. м.

Витребувано шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 нерухоме майно у вигляді нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_2 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, а саме: 1 поверх - коридор 3 площею 7,2 кв. м, кабінет 4 площею 12,8 кв. м, кабінет 5 площею 14,9 кв. м, кабінет 7 площею 14,2 кв. м, шафа 7а площею 0,5 кв. м, шафа 7б площею 0,5 кв. м, коридор 8 площею 9,2 кв. м, санвузол 9 площею 3,6 кв. м та передано ДП МОУ «Укрвійськбуд» в експлуатацію.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь військової прокуратури Центрального регіону України судовий збір у розмірі 2 605,50 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відчуження спірного майна шляхом укладання біржової угоди від 28 серпня 2002 року, продавцем у якій зазначено ДП МОУ «Укрвійськбуд», відбулося поза волею та без участі власника - держави Україна під час фіктивного банкрутства, а факт вибуття майна з володіння держави поза її волею є встановленим належними доказами, у зв`язку з чим наявні правові підстави для його витребування. У цьому випадку вимоги про витребування майна у порядку пункту 3 частини першоїстатті 388 ЦК Україниє похідними від вимог про визнання права власності на спірне майно відповідно достатті 392 ЦК України, оскільки наявність у держави відповідного права власності не визнається відповідачем, а тому воно потребує захисту шляхом задоволення позову про визнання права власності в порядку, передбаченомустаттею 392 ЦК України.

Не погодившись з даним рішенням суду його в апеляційному порядку оскаржила представник ОСОБА_1 адвокат Панченко О.О. та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , які просили його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга представника ОСОБА_1 адвоката Панченко О.О. мотивована тим, що військовий прокурор Полтавського гарнізону не обґрунтував у повному обсязі наявність обставин, які б вказували на те, що позивачі, в інтересах яких ним було пред`явлено позов, не здійснювали або неналежним чином здійснювали захист інтересів держави.

Також вказує на безпідставність обґрунтування судом першої інстанції при задоволенні позову посиланням на висновки, зроблені в межах кримінального провадження № 42016170690000039 від 02.08.2016 щодо протиправних дій службових осіб ДП МОУ «Укрвійскбуд», які полягають у зловживанні службовими повноваженнями на користь третіх осіб, внаслідок яких спірне майно незаконно вибуло з володіння держави, чим заподіяні збитки. Оскільки ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 12.04.2021 ОСОБА_4 , колишнього заступника генерального директора по фінансово-економічній роботі ДП МОУ «Укрвійскбуд», звільнено від кримінальної відповідальності за ст. 218 КК України (в редакції 1960 року), у зв`язку з декриміналізацією кримінального правопорушення, тому вирок Подільського районного суду м. Києва від 03.03.2007 (справа № 1-175/07) втратив преюдиційне значення. Отже районний суд порушив вимоги ч. 6 ст. 82 ЦПК України.

Вважає, що районний суд при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не врахував рішення Європейського суду з прав людини від 09.10.2018 у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» та не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340. При цьому не дослідив, чи дотриманий справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини, оскільки ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, він не міг знати про наявність перешкод для вчинення правочину щодо відчуження майна і такі перешкоди на день вчинення оспорюваного правочину були відсутні.

Вважає, що ні прокурор, ні позивачі не довели, що майно, яке було придбано ОСОБА_1 у ОСОБА_5 , є майном, що свого часу придбано відповідно до Біржової угоди № 28-02/12 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 28.08.2002 між ДП МОУ «Укрвійськбуд» та ТОВ «Імідж». Вказаний договір визнаний дійсним рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» від 22.11.2006, яке є чинним та жодною особою не оскаржувалося, як і рішення цього ж третейського суду від 01.06.2015 про виділення в натурі як самостійний об`єкт права власності та визнання за ПП «УкрБізнесКонсалінг».

Вказує про наявні чинні рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26.06.2007 у справі № 2-3540/07, яким визнано за ОСОБА_6 право власності на самочинну добудову до спірного об`єкту по АДРЕСА_1 , та рішення від 30.08.2007 у справі № 2-4427/07, яким задоволено позов ОСОБА_5 , визнано дійсним договір купівлі-продажу, укладений ним з ОСОБА_6 , та визнано за ним право власності на цей об`єкт нерухомості.

Звертає увагу суду, що прокурор надав недостовірні дані щодо правовстановлюючих документів та послідовності набуття права власності на нерухоме мано, власником якого є ОСОБА_1 .

Акцентує увагу, що нежитлові приміщення площею 66,7 кв.м., набуті ПП «УкрБізнесКонсалтінг» на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» від 01.06.2015 у справі № 2/29 в подальшому реалізовані ТОВ «Укрінвест-груп», були вже витребувані від даного підприємства на підставі рішення Господарського суду від 07.05.2018 у справі № 917/154/15.

Таким чином, прокурором не доведено той факт, що майно, яке набув ОСОБА_1 , вибуло із власності держави в особі Міністерства оборони України на підставі Біржової угоди № 28-02/12 купівлі-продажу нерухомості від 28.08.2002. Зазначена біржова угода недійсною не визнана.

Заперечує доводи прокурора, що вказана біржова угода є нікчемною, оскільки відповідно до діючого станом на 2002 рік цивільного законодавства договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені на біржі, не підлягали нотаріальному посвідченню.

Вважає, що районний суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, порушив вимоги ст. 392 ЦК України та ст.ст. 257, 261 ЦК України, не з`ясувавши причини звернення прокурора в суд з позовом лише 22.05.2020, тоді як про те, що власником спірного майна є відповідач ОСОБА_1 , йому стало відомо ще у 2016 році, а фіктивне банкрутство ДП МОУ «Укрвійськбуд» припинено постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2007 у справі № 24/612-6-43/234, через набрання чинності вироком у кримінальній справі по обвинуваченню заступника генерального директора по фінансово-економічній роботі ДП МОУ «Укрвійськбуд» ОСОБА_4 за ст. 218 КК України. Вказана постанова залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 29.01.2008.

Заперечує преюдиційність фактів, встановлених у справі № 917/154/15, в якій встановлено факт незаконного відчуження майна за адресою: АДРЕСА_1 , площею 708,98 кв.м. та витребувано від ТОВ «Укрінвест-груп» і від ПАТ «Діамантбанк», оскільки ОСОБА_1 не був залучений до участі в даній справі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 грунтуються на тому, що оскаржуване рішення впливає на її права та обов`язки, суперечить її охоронюваним інтересам, як добросовісного іпотекодержателя.

Зазначає, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це буде достатнім аргументом для підтвердження підстав для представництва. Вважає, що звернення прокурора з позовом у червні 2020 року після 5 років із дня, коли Міністерство оборони України дізналося про порушення свого права, полягає у маніпулюванні строками позовної давності, які фактично порушені позивачами. Крім того, вважає, що прокурор не обґрунтував підстави представництва ДП МО «Укрвійськбуд».

Звертає увагу на те, що згідно свідоцтва про право власності на об`єкт нерухомого майна від 29.01.1999 по АДРЕСА_1 приміщення в цілому складається з будинку літ. А-2 з підвальними приміщеннями загальною площею 860,5 кв.м., а відповідно до біржової угоди № 28-02/12 договору купівлі - продажу нерухомості від 28.08.2002 цей об`єкт мав загальну площу 763,2 кв.м. Невідповідність площі одного і того ж приміщення, що залишилися не відчуженими, складає 97,3 кв.м., однак на ці обставини районний суд не звернув увагу, не з`ясувавши повно всі обставини справи.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року скасовано. Позов залишено без розгляду.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на підтвердження дотримання порядку, передбаченогостаттею 23 Закону України «Про прокуратуру», до позовної заяви приєднано копії листів, направлених військовою прокуратурою Полтавського гарнізону Центрального регіону України від 09 червня 2020 року на адресу ДП МОУ «Укрвійськбуд» та на адресу МОУ. У свою чергу, з позовом до суду військовий прокурор звернувся 22 червня 2020 року. Отже, безпідставним є твердження про те, що компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави. Військовим прокурором належним чином не обґрунтовано представництво інтересів держави у цій справі. Також відсутні підстави для представництва військовим прокурором інтересів держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд».

Постановою Верховного Суду від 23 червня 2022 року касаційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону задоволено частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року в частині залишення без розгляду позовних вимог військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд» залишено без змін.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року в частині залишення без розгляду позовних вимог військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі МОУ скасовано, а справу в указаній частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Верховного Суду мотивовано тим, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьоїстатті 23 Закону України «Про прокуратуру», має застосовуватися з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень. У зв`язку з зазначеним апеляційний суд правильно залишив без розгляду на підставі пункту 2 частини першоїстатті 257 ЦПК Українипозов військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд» як такий, що подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Разом із тим прокурор обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, дотримався порядку, передбаченого статтею 23Закону України «Про прокуратуру», а тому підстави для залишення позову без розгляду у частині позовних вимог прокурора в особі МОУ відсутні. При цьому МОУ наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді не оскаржувало, заперечень проти представництва прокурором не висловлювало, щодо задоволення позовних вимог не заперечувало.

Враховуючи, що апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, постанова апеляційного суду в частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі МОУ не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направленням справи у вказаній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З огляду на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 23 червня 2022 року, предметом повторного апеляційного перегляду було рішення Октябрського районного суду м. Полтави в частині позовних вимог військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2022 року залучено ДП МОУ «Укрвійськбуд» до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійнних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 березня 2023 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року в частині задоволення позову прокурора в інтересах держави в особі МОУ скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурора про визнання права власності та витребування майна відмовлено.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог, заявлених прокурором в інтересах держави в особі МОУ, апеляційний суд зробив висновок про те, що спірне приміщення, яке входило в єдиний об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 , незаконно вибуло з володіння МОУ у 2002 році та уповноваженим особам останнього про такий факт було відомо із дати припинення провадження у господарській справі щодо банкрутства ДП МОУ «Укрвійськбуд» (постанова Київського апеляційного господарського суду від 31 жовтня 2007 року) та вироку Подільського районного суду м. Києва від 04 березня 2007 року по обвинуваченню ОСОБА_7 (заступника генерального директора ДП МОУ «Укрвійськбуд).

Фактичні обставини справи щодо переходу права власності на спірне майно до інших добросовісних набувачів, виділення частини приміщень в окремі об`єкти нерухомості, зокрема, нежитлового приміщення, набутого відповідачем, здійснення його перепланування та фактично створення іншого об`єкта нерухомості з відмінними від первісного технічними характеристиками, витребування частини приміщень від юридичних осіб (ТОВ «Укрінвест-груп» та ПАТ «Діамантбанк») за судовими рішеннями вказують на те, що позивачу було відомо про юридично значимі дії добросовісних набувачів щодо спірної нежитлової будівлі упродовж тривалого періоду часу.

Тривале зволікання власника майна із реалізацією свого права на його витребування апеляційний суд розцінив як відсутність інтересу власника до такого майна. Тому, незважаючи на те, що строк позовної давності щодо захисту права власності не поширюється, колегія суддів визнала бездіяльність щодо спірного майна упродовж більше десяти років такою, яка не може виправдовувати легітимність мети втручання у право відповідача на це майно.

Втручання у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і легітимною метою, є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки відсутній справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами відповідача, який зазнає такого втручання. У цьому випадку втручання є непропорційним між метою витребування майна на користь держави, яка не використовує це майно через уповноважені органи більше двадцяти років, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2024 року касаційні скарги заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону та Міністерства оборони України задоволено частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 09 березня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Верховного Суду мотивовано тим, що справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду у частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі МОУ, а вимоги, пред`явлені прокурором в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд» залишено без розгляду.

У справі, що є предметом перегляду, позовна вимога про витребування шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 нерухомого майна у вигляді нежитлових приміщень в будинку номер 6 (літ. А-2) на АДРЕСА_1 загальною площею 62,9 кв. м, реєстраційний номер 11108364, а саме: 1 поверх - коридор 3 площею 7,2 кв. м, кабінет 4 площею 12,8 кв. м, кабінет 5 площею 14,9 кв. м, кабінет 7 площею 14,2 кв. м, шафа 7а площею 0,5 кв. м, шафа 7б площею 0,5 кв. м, коридор 8 площею 9,2 кв. м, санвузол 9 площею 3,6 кв. м, пред`явлена прокурором в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд», щодо якої вже вирішено питання про залишення її без розгляду.

Під час нового апеляційного перегляду справи, суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи заявлялися прокурором позовні вимоги про витребування спірного майна в інтересах держави в особі МОУ і чи підтримує прокурор такі вимоги (та з яких саме підстав) у зв`язку з залишенням без розгляду позову в частині представництва прокурором інтересів держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд», а також не з`ясував, які права та інтереси МОУ, за захистом яких звернувся прокурор, порушено щодо кожної із заявлених позовних вимог.

Зазначив, що предметом повторного перегляду є рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року в частині позовних вимог військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі МОУ, апеляційний суд залишив поза увагою позовні вимоги, пред`явлені у справі прокурором саме в інтересах міністерства, - про визнання за державою Україна в особі МОУ права власності на спірне нерухоме майно. При цьому судом не наведено будь-якого мотивування стосовно відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині витребування майна шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 з передачею ДП МОУ «Укрвійськбуд» в експлуатацію, апеляційний суд розглянув цю вимогу по суті та виходив із непропорційності втручання у право відповідача на це майно, оскільки зволікання власника майна із реалізацією свого права на нього може розцінюватися як відсутність інтересу власника до такого майна, та визнав бездіяльність щодо спірного майна такою, яка не може виправдовувати легітимність мети втручання у право власності відповідача. Разом із тим, позовні вимоги прокурора в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд» залишено без розгляду.

Зазначене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції не вирішив питання змісту позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі МОУ, належним чином не встановив, які вимоги підлягали розгляду після залишення без розгляду позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі державного підприємства.

З огляду на зазначене, оскільки суд апеляційної інстанції належним чином не встановив, які саме вимоги підлягали розгляду після залишення без розгляду позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі державного підприємства,висновок про відмову в задоволенні позовних вимогвійськового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі МОУ без належної конкретизації та встановлення, які саме вимоги пред`явлені в інтересах держави в особі МОУ, є передчасними.

Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 27 березня 2024 року у даній справі, скасовуючи постанову Полтавського апеляційного суду від 09 березня 2023 року і направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив про те, що з огляду на предмет і підстави позову, прокурор, діючи в інтересах держави, заявив до відповідача ОСОБА_1 дві окремі позовні вимоги, а саме:

- визнання права власності за державою Україна в особі МОУ;

- витребування спірного майна шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 з передачею ДП МОУ «Укрвійськбуд» в експлуатацію.

В даній постанові касаційної інстанції акцентовано увагу на тому, що у справі, що є предметом перегляду, позовна вимога про витребування спірного нерухомого майна шляхом вилучення у добросовісного набувача ОСОБА_1 пред`явлена прокурором в інтересах держави в особі ДП МОУ «Укрвійськбуд», щодо якої постановою Полтавського апеляційного суду від 18.10.2021, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 23.06.2022, вже вирішено питання про залишення її без розгляду.

Таким чином, з огляду на вказівки Верховного Суду викладені у постанові від 27.03.2024, предметом повторного апеляційного перегляду є рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року в частині позовної вимоги про визнання права власності на спірне нерухоме майно за державою Україна в особі МОУ.

Заслухавши доповідь судді доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та приймаючи до уваги, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (ч. 1 ст. 417 ЦПК України), колегія суддів вважає, що апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Панченко О.О. та ОСОБА_2 підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимогст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення в частині позовної вимоги, що є предметом повторного апеляційного перегляду, не відповідає вказаним вимогам.

Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності від 29 січня 1999 року нерухоме майно, яке складається з нежитлового будинку - літ. А-2 з підвальними приміщеннями загальною площею 860,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належало на праві власності державі Україна в особі Верховної Ради України та перебувало в оперативному управління МОУ, а отже, мало статус військового майна (т.1, а. с. 18, 21).

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03 серпня 1998 року № 109 у зв`язку з ліквідацією 22 госпрозрахункової дільниці («22 ГРД») та передачею основних засобів і оборотних фондів філії ДП МОУ «Укрвійськбуд» заборонено реалізацію основних засобів оборотних фондів, ТМЦ, механізмів і автомобільного транспорту стороннім організаціям та стороннім особам.

Указане майно у 1998 році на підставі акта приймання-передачі основних засобів від 01 грудня 1998 року 22 госпрозрахунковою дільницею м. Полтава МОУ передано до ДП МОУ «Укрвійськбуд».

06 листопада 2000 року арбітражним судом м. Києва порушено провадження у справі № 24/612-б-43/234 про банкрутство ДП МОУ «Укрвійськбуд».

Під час процедури санації ДП МОУ «Укрвійськбуд» 28 серпня 2002 року уклало біржову угоду від № 28-02/12 купівлі-продажу нерухомого майна та продало покупцю ТОВ «ІМІДЖ» нежитлового будинку літ. А-2 загальною площею 763,2 кв. м на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності № 220 від 11 червня 2002 року (дублікат). Від імені продавця ДП МОУ «Укрвійськбуд» діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності від 20 вересня 2000 року АВН № 864155 (т. 1, а.с. 22-23).

12 листопада 2004 року за договором купівлі-продажу (реєстровий № Н-8), зареєстрованим Українською універсальною біржею, ТОВ «Імідж» продало ПП «УкрБізнесКонсалтінг» нерухоме майно на АДРЕСА_1 загальною площею 765,00 кв. м, що становить 39/50 часток об`єкта (т. 1, а.с. 27).

Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» від 22 листопада 2004 року (справа № 2/2) визнано дійсним вказаний договір купівлі-продажу, зареєстрований на Українській універсальній біржі, та визнано за ПП «УкрБізнесКонсалтінг» право власності на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та складається з будинку літер А-1 загальною площею 765,00 кв. м, що становить 39/50 часток об`єкта (т. 1, а.с. 28-30, 38).

Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» від 01 червня 2005 року (справа № 2/29) виділено в натурі як самостійний об`єкт права власності, належне ПП «УкрБізнесКонсалтінг» нерухоме майно - нежитлове приміщення будинку, розташованого в АДРЕСА_1 , яке складається: у приміщенні I поверху шафа 2 площею 0,40 кв. м, коридор 3 площею 4,2 кв. м, підсобне приміщення 3а площею 2,70 кв. м, диспетчерська 4 площею 14,70 кв. м, кімната 5 площею 15,60 кв. м, коридор 7 площею 15,000 кв. м, кабінет 8 площею 9,60 кв. м, коридор 9 площею 4,50 кв. м, загальною площею 66,7 кв. м. Визнано за ПП «УкрБізнесКонсалтінг» право власності як на самостійний об`єкт права власності на вказане виділене у натурі нерухоме майно (т. 1, а.с. 32-36, 39).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 червня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Медвєдєвою В.І. № 3092, ПП «УкрБізнесКонсалтінг» продало ОСОБА_6 нежитлове приміщення загальною площею 64,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 40-42).

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 червня 2007 року (справа № 2-3540/07) визнано за ОСОБА_6 право власності на самочинну добудову у вигляді сходів та окремого входу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язано КП ПБТІ «Інвентаризатор» зареєструвати право власності на нежитлові приміщення в будинку літ А-2 загальною площею 62,9 кв. м із самовільною добудовою сходів та окремого входу (т. 1, а.с. 49-50).

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 серпня 2007 року (справа № 2-4427/07) визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 07 липня 2007 року, укладений у письмовій формі між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 та таким, що відбувся. Визнано за ОСОБА_5 право власності на нежитлове приміщення загальною площею 62,9 кв. м, розташоване у АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 51-53).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 27 квітня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В. № 1500, ОСОБА_5 продав ОСОБА_1 нежитлові приміщення загальною площею 62,9 кв. м, що знаходяться у буд. А-2 за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 59-63).

Фіктивне банкрутство ДП МОУ «Укрвійськбуд» припинено постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 жовтня 2007 року у справі № 24/612-6-43/234 через набрання чинності вироку у кримінальній справі по обвинуваченню заступника генерального директора по фінансово-економічній роботі ДП МОУ «Укрвійськбуд» ОСОБА_4 застаттею 218 КК Україниу зв`язку з поданням завідомо неправдивої інформації про фінансову неспроможність ДП МОУ «Укрвійськбуд» та встановлено факт фіктивного (удаваного, вигаданого) банкрутства підприємства. Провадження у справі було фактично припинено з двох підстав: фіктивності банкрутства та сплати боргу перед конкурсними кредиторами. Вказана постанова залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 29 січня 2008 року у справі № 24/612-6-43/234. Ухвалою Верховного Суду України від 06 березня 2008 року відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 29 січня 2008 року.

Задовольняючи позов прокурора, районний суд виходив з того, що факт вибуття спірного майна з володіння Держави в особі позивача Міністерства оборони України поза його волею під час фіктивного банкрутства є встановленою належними доказами обставиною, проте, наявність у держави відповідного права власності не визнається відповідачем, тому воно потребує захисту шляхом задоволення позову про визнання права власності в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується з даним висновком місцевого суду з наступних підстав.

Відповідно до частини першоїстатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першоюстатті 4 ЦПК Українивстановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті15, частиною першою статті16 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Оцінюючи належність обраного способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 923/364/19 та від 16 червня 2020 року у справі № 904/1221/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та інші).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор, обгрунтовуючи вимогу про визнання права власності на спірне нерухоме майно за державою Україна в особі Міністерства оборони України, посилався на положення статті 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Разом зтим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 вказала, що власник з дотриманням вимогстатті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Отже, вимога прокурора про визнання за державою Україна права власності на спірне нерухоме майно, не відповідає належному способу захисту прав держави в особі Міністерства оборони України.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Одним із принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьоїстатті 2 ЦПК України).

За змістом частини першоїстатті 13 ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Принцип диспозитивності цивільного судочинства покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом не повинен виходити за межі цих вимог.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок викладенийу постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, провадження № 61-16521св18, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, провадження № 61-14417св19, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16, провадження № 61-35160св18.

Приписами частини другої ст.264ЦПК України встановлено, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Згідно ізстаттею 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Таким чином, суд першої та апеляційної інстанції розглядають справи виключно в межах заявлених сторонами вимог.

У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування спірного нерухомого майна.

Проте, прокурор з вимогами про витребування у добросовісного набувача ОСОБА_1 спірного нерухомого майна на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України не звертався.

Апеляційний суд враховує, що у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Проте, застосування судом принципу«jura novit curia» («суд знає закони»)не є безмежним.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.

Даний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 369/2869/22, від 11 червня 2024 року у справі № 370/600/22 від 25 червня 2024 року у справі №935/2851/22, від 04 вересня 2024 року у справі № 278/2111/23.

Враховуючи вищевикладене,з оглядуна принципдиспозитивності цивільного судочинства, змагальності та рівності учасників цивільного процесу, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні позову прокурора про визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України права власності на спірний об`єкт нерухомого майна внаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 3, 4 ч. 1ст. 376 ЦПК Українипідставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 2 , 376 ч. 1 п. 3, 4, ст.382 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Панченко Олени Олександрівни та ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 червня 2021 року в частині задоволення позову військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_1 про визнання права власності скасувати та ухвалити у відповідній частині нове рішення.

В задоволенні позову військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_1 про визнання права власності за державою Україна, в особі Міністерства оборони України на нежитлові приміщення в будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 62,9 кв.м. відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий: О. Ю. Кузнєцова

Судді: С. Б. Бутенко

Г. Л. Карпушин