Постанова

від 11.11.2024 по справі 755/16011/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/16681/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 755/16011/21

11 листопада 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Левенця Б.Б.

при секретарі - Уляницькій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Сіромашенко Н.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна про встановлення факту проживання однією сім`єю,-

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Київської міської ради, третя особа, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївни про встановлення факту проживання однією сім`єю.

Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 27 червня 2013 року між нею та ОСОБА_3 укладено договір утримання (догляду), за умовами якого відчужувач ОСОБА_3 передала у її, ОСОБА_2 , власність квартиру АДРЕСА_1 , а вона, як набувач, зобов?язувалась забезпечувати відчужувача утриманням довічно.

ОСОБА_3 погано себе почувала, хворіла і потребувала сторонньої допомоги, а тому вони вирішили жити разом в квартирі АДРЕСА_1 . За усною домовленістю їй була виділена для проживання кімната, в яку було куплено за спільні кошти меблі. Вони разом з ОСОБА_3 вели спільно господарство, купували продукти харчування, ліки, побутову техніку в квартиру, в якій разом проживали. За спільні кошти вони робили ремонт в квартирі, в якій проживали разом. З весни до осені вони разом проживали у приватному будинку в АДРЕСА_2 , батьківщині.

Зазначала, що з ОСОБА_3 вона перебувала в добрих родинних стосунках, утримувала її та вважали, що вони одна сім?я. Вона утримувала ОСОБА_3 , піклувалась про неї, возила її до лікарів та в медичні центри для обстеження та лікування, відвозила в санаторій «Жовтень» для відпочинку, разом гуляли, відпочивали, витрачали спільні кошти. За місцем проживання з ОСОБА_3 вона не реєструвалась, оскільки у договорі довічного утримання вказано, що вона не має право нікого в цій квартирі реєструвати.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після смерті ОСОБА_3 залишилась спадщина, що складається з вкладів у банках. Інших родичів, окрім неї, в ОСОБА_3 немає, ніхто до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини не звертався. Вона подала до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соврас Олени Юріївнии заяву про прийняття спадщини, однак нотаріус повідомила її про те, що для підтвердження права на спадкування, відоповідно до статті 1264 ЦК України, їй необхідно надати рішення суду про встановлення факту проживання однією сім?єю зі спадкодавцем не менше 5-ти років до часу відкриття спадщини.

Посилаючись на те, що вона проживала з ОСОБА_3 останні сім років до її смерті та здійснювала за нею догляд, однак факт такого проживання для реалізації її права на оформлення спадкового майна після смерті ОСОБА_3 може бути встановлений виключно в судовому порядку, позивач ОСОБА_2 просила суд встановити юридичний факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім`єю не менше як п`ять років на момент відкриття спадщини.

Під час судового розгляду справи позивач ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_6 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

Шевченківським районним судом міста Києва залучено до участі у справі правонаступника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна про встановлення факту проживання однією сім`єю залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Палій Альона Віталіївнаподала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 рокута ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалено при неповно з`ясованих обставинах, що мають значення для справи, та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 з тих підстав, що Київська міська рада є неналежним відповідачем у даній справі, не врахував, що відповідно до загальних положень про спадкування, яке регулюються положенням Цивільного кодексу України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкоємцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

Крім, того, судом першої інстанції не було враховано роз`яснення, викладені в п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» в яких зазначено, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Отже, банківська установа не має жодних прав щодо спадкування грошових коштів на рахунках померлої ОСОБА_3 , не є власником грошових коштів вкладника, а лише виконує розпорядження власника рахунку щодо грошових коштів і не може бути стороною цивільних правовідносин у справах про спадкування, а тому банківська установа не може бути відповідачем у даній справі на відміну від Київської міської ради.

На переконання сторони позивача саме Київська міська рада є належним відповідачем у справі за позовом ОСОБА_1 .

До того ж, судом першої інстанції не в повному обсязі встановлені фактичні обставини справи, а саме те, що ОСОБА_2 доглядала за ОСОБА_3 та проживала з нею з 2013 року і до її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , факт спільного проживання підтверджується не лише договором довічного утримання, копіями квитанцій та чеків на оплату послуг, як зазначив суд першої інстанції, але і наявними в матеріалах цивільної справи №755/16011/21 чеками на лікування спадкодавця, оплатою послуг за відпочинок спадкодавця, медичними виписками, медичними дослідженнями, оплатою за лікування, оплатою продуктів харчування, оплатою ремонтних робіт в квартиріпід час спільного проживання, поясненнями свідків.

Зазначені докази, на думку сторони позивача, підтверджують факт проживання позивачки та спадкодавця ОСОБА_3 однією сім`єї більше п`яти років.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Палій Альона Віталіївна, представник Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна не з`явились, про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку, причин неявки суду не повідомили, а тому суд вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 27.06.2013 року між ОСОБА_3 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом КМНО Соврас О.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 2857.

Відповідно до п. 1 вказаного договору, відчужувач передає у власність набувачеві належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 , а набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням довічно, а у разі втрати здоров`я, також довічно доглядом.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 12.02.2020 року, серія НОМЕР_2 , виданим Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 2639.

На час смерті ОСОБА_3 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_3 .

23.06.2020 року ОСОБА_2 звернулась до приватного нотаріуса КМНО Соврас О.Ю. із заявою про прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_3 .

23.06.2020 року приватним нотаріусом КМНО Соврас О.Ю. заведено спадкову справу №11/2020 щодо майна померлої ОСОБА_3 .

30.06.2020 року приватним нотаріусом КМНО Соврас О.Ю. на ім`я ОСОБА_2 надано повідомлення, у якому зазначено, що для підтвердження права на спадкування, відповідно до ст. 1264 ЦК України, позивачу необхідно надати рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту проживання однією сімєю з спадкодавцем не менше 5 років до часу відкриття спадщини.

31.07.2021 року приватним нотаріусом КМНО Соврас О.Ю. надано довідку № 129/02-14, в якій зазначано, що станом на 31.07.2021 року спадкоємцем, який подав заяву про прийнятття спадщини після смерті ОСОБА_3 , є ОСОБА_2 , інших заяв не надходило.

На підтвердження спільного сумісного проживання із померлою ОСОБА_3 позивач ОСОБА_2 надала до суду копію договору довічного утримання (догляду) від 27.06.2013 року, копії квитанцій та чеків на оплату товарів, медичну документацію померлої (протоколи обстеження, консультативні висновки, виписки із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого), фотокартки, письмові заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 02.08.2023 року серія НОМЕР_1 , виданим Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 1562.

21.02.2024 року приватним нотаріусом КМНО Краснокутською Г.О. було видано Свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_2 , донці ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна, про встановлення факту проживання однією сім`єю, суд першої інстанції вказав на те, що Київська міська рада є неналежним відповідачем у даній справі, адже об`єктом спадщини є вклади у банківській установі.

Оскільки відповідач є особою, яка не повинна відповідати за пред`явленим позовом, то у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону в повній мірі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово.

У той же час кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття (частина друга статті 1258 ЦК України).

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та ухвалення рішення судом першої інстанції).

Відповідач-це особа, яка на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України).

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Отже, при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, відповідачами у справах про спадкування є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Вказаний висновок сформований Верховним Судом у близьких за змістом правовідносинах у постановах від 03 жовтня 2018 року у справі № 2516/1356/12-ц (провадження № 61-28938св18), від 26 травня 2021 року у справі № 175/891/19 (провадження № 61-7081св20), від 03 травня 2022 року у справі № 736/1432/20 (провадження № 61-18506св21), від 22 березня 2023 року в справі № 554/356/21 (провадження № 61-5463св22),

У справі, що переглядається, встановивши, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 , станом на 31.07.2021 року, крім ОСОБА_2 , інші спадкоємці померлої з заявами про прийняття спадщини не зверталися та спадщину не приймали, суд першої інстанції, не врахувавши приписи наведених вище норм матеріального права, прийшов до помилкових висновків про те, що Київська міська рада є неналежним відповідачем у даній справі, адже об`єктом спадщини є вклади у банківській установі.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто, належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не надав належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановив обставин, що мають значення для вирішення спору і дійшов до передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав неналежності відповідача у справі.

Відтак, формальний підхід суду першої інстанції до вирішення справи не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на прийняття законного та обгрунтованого рішення.

Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни підлягає частковому задоволенню, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року скасуванню з ухваленням нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна про встановлення факту проживання однією сім`єю, без задоволення з наступних підстав.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18).

Статтею 1264 ЦК України передбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Зазначене положення поширюється щодо осіб, а саме чоловіка або жінки, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, але перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі; проте не поширюється щодо інших осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншою особою, але проживали однією сім`єю зі спадкодавцем на інших засадах, ніж фактичні шлюбні відносини. Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Тлумачення наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім`ї необхідно встановити три складові: особи спільно проживали; ці особи пов`язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов`язки (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року у справі № 5-рп/99 членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно мешкають і ведуть спільне господарство. Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто, наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року в справі № 639/7697/19 (провадження № 61-4709св21) вказано, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів, а саме: 1) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17, від 31 березня 2022 року у справі № 461/4532/20, від 12 січня 2023 року у справі № 754/6012/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 520/11160/18, від 08 серпня 2023 року у справі № 752/13615/20-ц.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги також можуть братися показання свідків про спільне проживання та ведення спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання), фото/відео матеріали, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19.

Відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Звертаючись до суду у цій справі, ОСОБА_2 зазначала, що вона з ОСОБА_3 не є кровними родичами, проте вона проживала зі спадкодавцем однією сім`єю більше ніж п`ять років до відкриття спадщини, вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, купували продукти харчування, ліки, побутову техніку в квартиру, в якій разом проживали, за спільні кошти вони робили ремонт в квартирі, в якій проживали разом, спільно харчувалися, а також вона опікувалася ОСОБА_3 , коли та хворіла, надавала їй допомогу, забезпечував ліками, а тому відповідно до статті 1264 ЦК України має право на спадкування за законом як спадкоємець четвертої черги.

Надаючи оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю на час відкриття спадщини, колегія суддів виходить з того, що копія договору довічного утримання (догляду) від 27.06.2013 року, копії квитанцій та чеків на оплату товарів, медична документація померлої (протоколи обстеження, консультативні висновки, виписки із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого), фотокартки, письмові заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_4 - не є належними та достатніми доказами на підтвердження того, що позивач та спадкодавець складали сім`ю, були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки, тобто, не є доказами, що підтверджують сукупність обставин, необхідних для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю не менш як п`ять років до смерті спадкодавця. Так, договір довічного утримання, укладений між позивачкою та ОСОБА_3 підтверджує факт існування між ними договірних, а не сімейних відносин. В наданих позивачкою копіях товарних чеків не вказано ні прізвище покупця, ні адреса доставки товару. Копії медичної документації ОСОБА_3 підтверджують наявність у неї певних захворювань та їх лікування, проте, в них відсутня будь-яка інформація про ОСОБА_2 , як члена сім`ї ОСОБА_3 .

Факт спільного проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю не доводять і письмові заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_1 має майновий інтерес у позитивному вирішенні даної справи (так є дочкою та спадкоємцем ОСОБА_2 ), а з заяви ОСОБА_4 вбачається, що він періодично проводив ремонтні роботи в квартирі АДРЕСА_1 в 2014 році, в 2016 році, а тому не може засвідчити безперервінсть спільного проживання позивачки однією сім`єю не менш як п`ять років до смерті спадкодавця.

Обставини, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог, зокрема, про те, що у зв`язку з погіршенням стану здоров`я ОСОБА_3 ОСОБА_2 особисто нею опікувалася, купляла ліки, харчі та забезпечувала всім необхідним, колегія суддів оцінює критично, оскільки такі дії позивача носять епізодичний характер, не доводять систематичність опікування ОСОБА_2 ОСОБА_3 , наявності між ними взаємних прав та обов`язків, притаманних членам сім`ї. Позивачка не довела належними та достовірними доказами, що відносини між нею ( ОСОБА_2 ) та спадкодавцем ОСОБА_3 мали сімейний характер, що вони були пов`язані спільним веденням господарства, спільним бюджетом.

Доводи позивача про те, що звесни до осені вони разом з ОСОБА_3 проживали у приватному будинку в АДРЕСА_2 , батьківщині, не підтверджені належними та допустимими доказами. Крім того, сам факт проживання осіб за однією адресою, за відсутності інших переконливих ознак сімї, не може сам по собі свідчити, що між ними існували сімейні відносини.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни підлягає частковому задоволенню, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року скасуванню з ухваленням нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна, про встановлення факту проживання однією сім`єю без задоволення.

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни задоволено частково, проте колегією суддів ухвалено нове рішення про залишення позову без задоволення за недоведеністю позовних вимог, а тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 1216, 1217, 1223, 1258, 1261-1265, 1269, 1270, 1272 ЦК України, ст.ст. 11, 76, 81, 89, 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Палій Альони Віталіївни задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соврас Олена Юріївна, про встановлення факту проживання однією сім`єю залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 21 листопада 2024 року.

Головуючий Судді: