Постанова

від 26.11.2024 по справі 569/17313/22

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2024 року

м. Рівне

Справа № 569/17313/22

Провадження № 22-ц/4815/932/24

Головуючий у Рівненському міському суді

Рівненської області: суддя Панас О.В.

Рішення суду першої інстанції проголошено

(вступна і резолютивна частини) о 14 год. 18. хв.

21 травня 2024 року у м. Рівне

Рівненської області

Повний текст рішення складено: 31 травня 2024 року

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий: Хилевич С.В.

судді: Боймиструк С.В., Шимків С.С.

секретар судового засідання: Андрошулік І.А.

учасники справи:

позивач1 ОСОБА_1 ;

позивач2 ОСОБА_2 ;

відповідач ОСОБА_3 ;

за участі: представників позивачів адвокатів Курганської Олени Вікторівни та ОСОБА_4 , представників відповідача адвокатів Гладчук Зінаїди Яківни та ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Курганської Олени Вікторівни та представника ОСОБА_2 адвоката Домецького Олексія Ігоровича на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 травня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення суми авансу,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2022 року в суд звернулися ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 про стягнення з відповідача на користь позивача1 грошових коштів, переданих їй як аванс в розмірі 16 500 доларів США, що відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі НБУ) станом на 07 жовтня 2022 року становило 671 550,00 гривень, та судового збору в розмірі 6 202,50 гривень, а також стягнення з ОСОБА_3 на користь позивача2 грошових коштів, переданих їй як аванс в розмірі 15 000,00 доларів США, що відповідно до офіційного курсу банку НБУ станом на 07 жовтня 2022 року становило 610 500,00 гривень тасудового збору в розмірі 6 202,50 гривень.

Мотивуючи вимоги, позивачами вказувалося, що 22 серпня 2017 року між сторонами було укладено попередній договір купівлі-продажу, відповідно до якого та письмової розписки від 14 грудня 2018 року ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 1 500 доларів США і відповідно до попереднього договору від 22 серпня 2017 року 15 000 доларів США та від ОСОБА_2 - 15 000 доларів США. Разом отримана відповідачем сума склала 31 500 доларів США як завдаток за купівлю нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 259, 8 м2, яке належить ОСОБА_3 на праві приватної власності.

Звертали увагу, що відповідно до п. 3.1. попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна від 22 серпня 2022 року при його підписанні друга сторона (покупець) передав, а перша сторона (продавець) отримав 30 000 доларів США. В пункті 3.2. договору вказувалося, що сума, яка визначена в п. 3.1. цього договору, є завдатком відповідно дост. 570 ЦК України.

В пункті 3.3. договору зазначено, щовсі передані покупцем суми продавцеві до укладення основного договору вважаються завдатком відповідно до пункту 3.2. цього договору.

Пунктом 3.4. договору обумовлено, що у разі невиконання покупцями умови щодо сплати всієї суми у визначені сторонами терміни та неукладання основного договору сума завдатку поверненню не підлягає.

Після отримання коштів відповідач договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 259, 8 м2 з позивачами не уклала, на їхню вимогу повернути кошти не реагувала та до дня звернення до суду ухилялася від спілкування з ними.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 травня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_3 про стягнення суми авансу.

На судове рішення представниками позивачів подано апеляційні скарги.

У поданій через свого представника адвоката Курганську О.В. апеляційній скарзі ОСОБА_1 , вважаючи оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, що полягало у порушенні норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права, просить його скасувати, задовольнивши позов повністю.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначалося про свою незгоду з висновками суду щодо кваліфікації переданих спірних грошових коштів як завдатку, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК України їх слід вважати авансом. Правові наслідки порушення або припинення зобов`язання, забезпеченого завдатком, передбачені ст. 571 ЦК України, тобто завдаток є доказом існування зобов`язання, що виконує платіжну функцію, і є способом забезпечення виконання зобов`язання.

Отже, передана позивачами сума грошових коштів для відповідача, яка в договорі обумовлена як завдаток, насправді є авансом, адже сторонами не додержано умов ст. 570 ЦК України, а саме не укладено договору купівлі-продажу, на виконання якого передано кошти. Наведений висновок заявника узгоджується із позицією Верховного Суду України, що висловлена у постановах від 25 вересня 2012 року у справі №6-82цс13 і від 13 лютого 2013 року у справі №6-176цс12, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №461/5297/16-ц та від 17 червня 2021 року у справі №711/5065/15-ц.

Тому судом залишено без увагу і правила ст.ст. 546, 548, 570, 635, 657 ЦК України.

Крім того, судом не враховано, що попереднім договором від 22 серпня 2017 року не визначено строку повернення авансу у разі неукладення договору купівлі-продажу, а тому ОСОБА_3 мала виконати свої зобов`язання з повернення авансу після пред`явлення відповідної вимоги. Така письмова вимога була пред`явлена 04 листопада 2022 року. Сторони за взаємною домовленістю відкладали дату укладення договору, передбачену договором як 01 вересня 2018 року, адже відповідачем виготовлялися необхідні документи. При цьому вважає, що дата договору, зазначена у розписці, містить описку. Також позивачам було передано приміщення АДРЕСА_1 , де вони за власний рахунок здійснили капітальний ремонт і розпочали здійснювати господарську діяльність. До 02 липня 2021 року унеможливлювалося укладення основного договору і його нотаріальне посвідчення внаслідок того, що право власності на приміщення до цієї дати не було зареєстроване за відповідачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Вважає, що висновок суду про те, що перебіг позовної давності слід рахувати з 02 вересня 2018 року, є помилковим і спростовується наведеними доказами, яким суд не дав належної правової оцінки. Отже, позовна давність не минула. Своє переконання заявник мотивував позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 01 червня 2022 року у справі №686/23170/19.

У своїй апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 адвокат Домецький О.І. також покликався на порушення судом норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права.

На її обґрунтування вказувалося про помилкову кваліфікацію спірних грошових коштів як завдаток, тоді як відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК України їх слід вважати авансом.

Оскільки ця сума є авансом, тому вони підлягають поверненню відповідачем на користь заявників. При цьому посилається на висновок Верховного Суду України, що висловлений у постановах від 25 вересня 2012 року у справі №6-82цс13 і від 13 лютого 2013 року у справі №6-176цс12, у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №461/5297/16-ц та від 17 червня 2021 року у справі №711/5065/15-ц, а також на ст.ст. 546, 548, 570, 635, 657 ЦК України.

Попереднім договором від 22 серпня 2017 року не визначено строку повернення авансу у разі неукладення договору купівлі-продажу, а тому ОСОБА_3 мала виконати свої зобов`язання з повернення авансу після пред`явлення відповідної вимоги 04 листопада 2022 року.

Сторони за взаємною домовленістю відкладали дату укладення договору, передбачену договором як 01 вересня 2018 року, адже відповідачем виготовлялися необхідні документи. Вважає, що дата договору, зазначена у розписці, містить описку. Також позивачам було передано спірне приміщення, де вони за власний рахунок здійснили капітальний ремонт і розпочали здійснювати господарську діяльність. При цьому до 02 липня 2021 року унеможливлювалося укладення основного договору і його нотаріальне посвідчення внаслідок того, що право власності на приміщення до цієї дати не було зареєстроване за відповідачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Не погоджувався із висновком суду про те, що перебіг позовної давності слід рахувати з 02 вересня 2018 року, а тому, на його думку, позовна давність не минула. Також зазначав про доцільність застосування висновку Верховного Суду, що викладений у постанові від 01 червня 2022 року у справі №686/23170/19.

З цих міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову повністю.

У поданому відзиві представник відповідача адвокат Гладчук З.Я., вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявників, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг.

З матеріалів справи вбачається, що 28 грудня 2006 року Третейським судом при Рівненській облспоживспілці ухвалено рішення у справі №130/06, яким визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлову будівлю, пивбар та ковбасний цех, по АДРЕСА_2 .

31 січня 2007 року право власності на дану будівлю зареєстровано у Комунальному підприємстві "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації", що засвідчено відповідним витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, номер витягу: 13403985, дата витягу: 31.01.2007.

13 серпня 2010 року між Квасилівською селищною радою Рівненського району Рівненської області та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки несільськогосподарського призначення землі комерційного використання по АДРЕСА_2 загальною площею 0, 054 га для обслуговування пивбару та ковбасного цеху.

В подальшому, 14 грудня 2017 року, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер: 5624655300:01:001:0516 і зареєстровано в Державному земельному кадастрі, про що стверджується відповідним витягом.

22 серпня 2017 року між сторонами у простій письмовій формі укладено попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 15 000 доларів США та від ОСОБА_2 15 000 доларів США. Отримані суми ними визначено як завдаток за купівлю нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 259, 8 м2, яке належить відповідачу на праві приватної власності.

З письмової розписки від 14 грудня 2018 року вбачається, шо того ж дня ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 , яка діяла на підставі довіреності від ОСОБА_1 , кошти у сумі 1 500 доларів США як завдаток, передбачений пунктом 3.1. попереднього договору купівлі-продажу від 04 травня 2017 року.

Відповідно до пунктів 2.1.2, 2.1.3, 3.1., 3.2., 3.3., 3.4, 4.1.5, 4.2.4., 5.3., 6.1 попереднього договору купівлі-продажу продавець погодився продати, а покупці погодилися купити нежитлове приміщення АДРЕСА_1 за ціною 60 000 доларів США за курсом, встановленим НБУ на дату укладення основного договору.

Продавець зобов`язаний передати нежитлове приміщення покупцям за актом приймання-передачі в день набрання чинності основним договором.

Покупці зобов`язані у визначені основним договором строки сплатити кошти, визначені цим договором за нежитлове приміщення.

При підписанні попереднього договору друга сторона (покупець) передав, а перша сторона (продавець) отримав 30 000 доларів США.

Сума, яка визначена в п. 3.1. попереднього договору купівлі-продажу, є завдатком відповідно дост. 570 ЦК України.

Всі передані покупцем суми продавцеві до укладення основного договору вважаються завдатком відповідно до пункту 3.2. цього договору.

У разі невиконання покупцями умови щодо сплати всієї суми у визначені сторонами терміни та неукладання основного договору, сума завдатку поверненню не підлягає.

Продавець зобов`язаний прибути до нотаріуса для укладення основного договору не пізніше ніж у день, вказаний у пункті 6.1, якщо інше не визначено письмовою угодою сторін.

Покупці зобов`язані прибути до нотаріуса для укладення основного договору не пізніше ніж у день, вказаний у пункті 6.1, якщо інше не визначено письмовою угодою сторін.

Сторона, що порушила цей договір, зобов`язана відшкодувати збитки, завдані таким порушенням, незалежно від вжиття іншою стороною будь-яких заходів щодо запобігання збиткам або зменшенню збитків, окрім випадків, коли остання своїм винним (умисним або необережним) діянням (дією чи бездіяльністю) сприяла настанню або збільшенню збитків.

За домовленістю сторін укладення та нотаріальне посвідчення основного договору має здійснитися не пізніше 01 вересня 2018 року, у приміщенні нотаріуса.

Вважаючи, що внаслідок порушення відповідачем в односторонньому порядку договірних зобов`язань позивачі набули право на повернення переданих грошових коштів, у листопаді 2022 року в суд звернулися ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 про стягнення на користь позивача1 16 500 доларів США авансу, що становить відповідно до офіційного курсу НБУ 671 550 гривень, а на користь позивача2 15 000 доларів США, що становить відповідно до офіційного курсу НБУ 610 500 гривень.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із відсутності правових і фактичних підстав для задоволення позову, адже спірні грошові кошти не є авансом, а є завдатком, що безпосередньо обумовлено попереднім договором купівлі-продажу.

Оскільки у терміни, передбачені договором, - до 01 вересня 2018 року позивачі не сплатили усієї суми на виконання попереднього договору, тому в зв`язку із цим основного договору купівлі-продажу сторони не могли укласти і нотаріально його посвідчити. Тобто порушення договірного зобов`язання сталося не з вини відповідача, а, отже, сума завдатку не може бути повернута ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

При цьому судом ураховано і обставини спливу позовної давності, про що було заявлено відповідачем у судовому засіданні, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до ст.ст.11,215,216,220,236,526,530,570,571,599,625,626-629,635,657ЦК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникненняцивільних правта обов`язків,зокрема,є договори та інші правочини.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно достатті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Приходячи до переконання про часткове задоволення апеляційних скарг, колегія суддів бере до уваги, що за правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц (14-473цс18) виходила з того, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Цей принцип полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тому при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Цивільного процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі №401/3856/16-ц висновувано, що попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, у письмовій формі (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України). Суд апеляційної інстанції встановив, що попередній договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, був підписаний сторонами без додержання встановленої законом форми договору. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на нікчемність попереднього договору.

Разом з тим з роз`яснень, даних в абз. першому пункту 5, абз. першому пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, а також, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Отже, цивільним законодавством вимагається укладення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна у тій самій формі, що і основний договір, тобто у письмовій формі з обов`язковим нотаріальним посвідченням. Між тим, попередній договір між сторонами, що укладений 22 серпня 2017 року, стосується наступної купівлі-продажу нежитлового приміщення, будівлі пивбару та ковбасного цеху, АДРЕСА_1 загальною площею 259, 8 м2. Однак його вчинено сторонами у простій письмовій формі і без нотаріального посвідчення.

Тому цей попередній договір є нікчемним і не створює правових наслідків, крім тих, які пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 220, ст.ст. 635, 657 ЦК України).

При цьомузвертається увагана висновокВерховного Судуу складіКасаційного цивільногосуду,що зробленийу постановівід 30жовтня 2019року усправі №320/2617/17.Так,уабзаці другому ч. 5 ст. 216 ЦК України передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Тлумачення абзацу другого ч. 5 ст. 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину

Оскільки попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна від 22 серпня 2017 року є нікчемним з моменту його вчинення, колегія суддів вважає, що відповідно до ст. 216 ЦК України слід застосувати правові наслідки його недійсності.

Такими наслідками недійсності нікчемного правочину є повернення відповідачем одержаних грошових коштів шляхом стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 16 500 доларів США (15 000 доларів США, переданих 22 серпня 2017 року, + 1 500 доларів США, переданих 14 грудня 2018 року), що згідно з офіційним курсом НБУ на день прийняття апеляційним судом своєї постанови (1 долар США = 41, 44 гривні) складає 683 760 гривень, а на користь ОСОБА_2 15 000 доларів США, переданих 22 серпня 2017 року, що згідно з офіційним курсом НБУ складає 621 600 гривень.

Тобто позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення.

З огляду на це апеляційний суд вважає, що за встановлених судом обставин не заслуговують на увагу аргументи заявників про необхідність застосування ст.ст. 546, 548, 570 ЦК України, адже запропоновані ОСОБА_1 і ОСОБА_2 норми закону не можуть регулювати і не регулюють спірних правовідносин.

Так само не можна враховувати і висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 25 вересня 2012 року у справі №6-82цс13 і від 13 лютого 2013 року у справі №6-176цс12, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №461/5297/16-ц та від 17 червня 2021 року у справі №711/5065/15-ц, якими обговорювалися питання кваліфікації грошових коштів як авансу чи завдатку. Тобто правовідносини, які були предметом вирішення Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, не є подібними за своїми обставинами, правовою природою та характеристиками зі спірними правами і обов`язками.

Крім того, не можна погодитися із твердженнями суду першої інстанції про сплив позовної давності у спорі і відмову у зв`язку з цим у задоволенні позову.

Так, у пункті 12 Перехідних та прикінцевих положень Цивільного кодексу України зазначається, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 728, 786, 1283 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вперше карантин в Україні був уведений постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 і в подальшому неодноразово продовжувався. Скасовано карантин з 30 червня 2023 року на підставі відповідної постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651.

Отже, висновки суду про те, що перебіг позовної давності тривав із 02 вересня 2018 року по 02 вересня 2021 року, а при зверненні позивачів у листопаді 2022 року до суду він закінчився, є хибними і суперечать обставинам справи та вимогам закону.

Таке переконання суду апеляційної інстанції повністю відповідає висновку Верховного Суду, висловленому у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №308/3331/17.

Як убачається, суд попередньої інстанції при вирішенні спірних правовідносин увагу на наведені обставини не звернув, що призвело до ухвалення рішення, яке не може залишатися чинним.

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.

У справі"Рябихпроти Росії"(заява№52854/99,рішення від24липня 2003року)Європейський судз правлюдини зазначив,що правона справедливийсудовий розгляд,гарантоване ст.6§ ІКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень.

Підставою для скасування оскаржуваного рішення відповідно до пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, що спонукало до неправильного застосування норм матеріального права при вирішенні справи.

Щодо судових витрат у справі, то з огляду на вимоги ч.ч. 1, 8, 13 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь ОСОБА_1 слід стягнути 14 261, 10 гривень сплаченого і документально підтвердженого судового збору (6 202, 50 гривень за пред`явлення позову + 8 058, 60 гривень за подання апеляційної скарги), а на користь ОСОБА_2 13 528, 50 гривень (6 202, 50 гривень за пред`явлення позову + 7 326 гривень за подання апеляційної скарги).

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Курганської Олени Вікторівни та представника ОСОБА_2 адвоката Домецького Олексія Ігоровича задовольнити частково.

Скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 травня 2024 року.

Позов задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 683 760 (шістсот вісімдесят три тисячі сімсот шістдесят) гривень, переданих у рахунок нікчемного правочину, та 14 261 (чотирнадцять тисяч двісті шістдесят одна) гривні 10 копійок судового збору.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 621 600 (шістсот двадцять одна тисяча шістсот) гривень, переданих у рахунок нікчемного правочину, та 13 528 (тринадцять тисяч п`ятсот двадцять вісім) гривень 50 копійок судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ; адреса: АДРЕСА_3 ; РНОКПП: НОМЕР_1 .

Позивач: ОСОБА_2 ; адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 ; адреса: АДРЕСА_5 ; РНОКПП: НОМЕР_3 .

Повний текст постанови складено: 26.11.2024

Головуючий: С.В. Хилевич

Судді: С.В.Боймиструк

С.С.Шимків