Постанова

від 24.10.2024 по справі 495/8287/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/7023/24

Справа № 495/8287/23

Головуючий у першій інстанції Бучацька А.І.

Доповідач Заїкін А. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.10.2024 року м. Одеса

Єдиний унікальний номер судової справи: 495/8287/23

Номер провадження: 22-ц/813/7023/24

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:

- головуючого судді Заїкіна А.П. (суддя-доповідач),

- суддів: - Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря судового засідання Губара Д.В.,

учасники справи:

- позивач ОСОБА_1 ,

-відповідач Комунальне підприємство "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Саратського районного суду Одеської області, ухвалене у складі судді Бучацької А.І. о 12 годині 57 хвилині 30 липня 2024 року, повний текст рішення складений 02 серпня 2024 року,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить суд: 1) визнати протиправною бездіяльність Комунального підприємства "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, що виявилась у невиданні наказу про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану"; 2) зобов`язати Комунальне підприємство "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що вона перебуває у трудових відносинах з відповідачем, є багатодітною матір`ю та через небезпеку для власного життя та життя своїх дітей, викликану збройною агресією РФ, вона із дітьми була вимушена виїхати до Республіки Німеччини, де отримала тимчасове місце проживання.

З метою збереження свого робочого місця 14.07.2023 року вона звернулась до відповідача із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", яку відповідач зобов`язаний їй надати, оскільки факт її виїзду за межі України підтверджується Посвідкою на проживання № 125888699, виданою Окружним судом Ноймаркту, копію якої вона надала відповідачу.

У відповіді від 18.07.2023 року роботодавець повідомив позивачку, що Посвідка на проживання лише підтверджує той факт, що вона має "дозвіл на проживання", на даний час вона перебуває на території України та працює в КП "Саратська ЦЛ", тому нею втрачено право на відпустку без збереження заробітної плати, передбачену ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Крім того, лікарня є об`єктом критичної інфраструктури та не вистачає медичних сестер тощо.

Позивачка зазначає, що вона виїхала до Німеччини та наразі перебуває під захистом цієї держави на підставі Конвенції про захист цивільного населення під час війни (Женевська Конвенція від 12.08.1949 р.), проживання у Німеччині підтверджено Посвідкою. Тому перебування ОСОБА_1 в Україні та її особисте з`явлення до лікарні із заявою не може свідчити про відсутність факту виїзду позивачки за межі України.

Приїзд ОСОБА_1 до України є вимушеною мірою та пов`язаний саме із наданням заяви про відпустку та отримання відповідного наказу, проте вона не отримала позитивну відповідь. Попередні відпустки без збереження заробітної плати були надані позивачці на підставі ч. 3 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Позивачка вважає відмову в наданні їй відпустки без збереження заробітної плати незаконною та такою, що порушує її права на отримання відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (Т. 1, а. с. 1 9).

Позиція відповідача в суді першої інстанції

У письмових поясненнях представник відповідача адвокат Манова І.М. просить відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідача посилається на те, що відпустка без збереження заробітної плати тривалістю не більше 90 календарних днів, яка передбачена ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", надається в обов`язковому порядку за заявою працівника, який виїхав за межі території України № 2136-ІХ або набув статусу внутрішньо переміщеної особи. При цьому саме працівник має підтвердити той факт, що він "виїхав за межі території України" або "набув статус внутрішньо переміщеної особи".

Законом № 2136-ІХ та іншими нормативними актами не визначено перелік документів, які має надати працівник на підтвердження свого виїзду за межі території України та набуття статусу внутрішньо переміщеної особи.

На заяву ОСОБА_1 від 14 липня 2023 року про надання відпустки без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану, на підставі ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", КП "Саратська ЦЛ" роз`яснила, що з 30 червня 2023 року ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків медсестри з переливання крові хірургічного відділення. Її табелюють і нараховують заробітну плату, працює вона на території України, в КП "Саратська ЦЛ", за адресою - АДРЕСА_1 , тому право на відпустку без збереження заробітної плати за ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15.03.2022 р. № 2136-ІХ позивакою втрачено (Т. 1, а. с. 133 134).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 30 липня 2024 року відмовлено у задоволенні вищевказаного позову ОСОБА_1 ..

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у разі повернення працівника на територію України, виходячи із умов її надання, відсутні підстави для надання такої відпустки.

Виходячи із умов надання зазначеного виду відпустки, позивачка у даному випадку має підтвердити факт, що вона "виїхала за межі території України". Факт отримання позивачкою Посвідки на проживання в Німеччині № НОМЕР_1 не підтверджує факту виїзду позивачки за межі території України, тому суд не погоджується з доводами позивачки в цій частині.

Крім того, суд першої інстанції послався на те, що робота будь-якого закладу охорони здоров`я має надважливе значення та не може бути зупинена, особливо в умовах воєнного стану (Т. 1, а. с. 207 210).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційні скарзі ОСОБА_1 просить рішення Саратського районного суду Одеської області від 30.07.2024 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права.

Доводи апеляційної скарги здебільшого аналогічні доводам, які містяться у позовній заяві. Крім того, апелянт вказує на те, що не ґрунтуються на вимогах закону висновки суду першої інстанції про не підтвердження факту виїзду за межі України, та неможливості подачі заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати безпосередньо особисто до установи.

Оскільки КП «Саратська центральна лікарня» не включена до Реєстру об`єктів критичної інфраструктури, то посилання на відмову у наданні відпустки є незаконним (Т. 2, а. с. 1 7).

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду 06 вересня 2024 року апеляційну скаргу було залишено без руху (Т. 2, а. с. 30 31).

На виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху апелянтом подано до суду заяву, якою усунуто недоліки, зазначені в ухвалі.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 23.09.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Саратського районного суду Одеської області від 30 липня 2024 року (Т. 2, а. с. 42 - 42 зворотна сторона).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 24.09.2024 року призначено справу до розгляду в приміщенні Одеського апеляційного суду (а. с. 46).

У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.

Адвокат Манова І.М., діюча від імені КП «Саратська центральна лікарня» у судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників справи, які прийняли участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

Позивачка ОСОБА_2 має Посвідку на проживання № 125888600, тип посвідки - дозвіл на проживання, дата видачі 14.07.2022, дата закінчення 04.03.2024. Місце видачі: Окружний суд Ноймаркту. Посвідка видана згідно з параграфом 24 Закону про перебування, параграф 78 А дозволено працевлаштування за місцем проживання (а. с. 4).

Наказом № 41-в від 14.03.2022 року ОСОБА_1 на підставі її заяви надано щорічну відпустку тривалістю 31 календарних днів з 21.03.2022 р по 20.04.2022 р. за період роботи 01.06.2021- 31.05.2022 рр. з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення (а. с. 135).

Наказом № 122-в від 16.06.2022 року ОСОБА_1 за її заявою надано відпустку тривалістю 20 календарних днів, як жінці, яка мас 2-х дітей до 15-ті років за 2021 -2022 р.р. з 04.07.2022 р. по 23.07.2022 р. (а. с. 136).

Наказом № 137-в від 28.06.2022 року ОСОБА_1 за її заявою надано відпустку без збереження заробітної плати, передбачену ч.3 ст.12 Закону №2136-ІХ, з 25.07.2022 року по 25.08.2022 року на період дії воєнного стану (а. с. 137).

Наказом № 177-в від 01.08.2022 року ОСОБА_1 за її заявою надано відпустку по догляду за дитиною до 6-ти років з 02.08.2022 року по 10.03.2023 року (а. с. 138).

08.03.2023 року ОСОБА_1 подала до КП Саратська ЦЛ заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 68 днів з 13.03.2023 у зв`язу з воєнним станом (а. с. 183).

Наказом № 44-в від 08.03.2023 року ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати, передбачену ч.3 ст.12 Закону № 2136-ІХ, з 23.03.2023 року по 19.05.2023 року на період дії воєнного стану (а. с. 139).

Наказом № 116-в від 22.05.2023 року ОСОБА_1 за її заявою надано відпустку без збереження зхаробітної плати тривалістю 39 календарних днів з 22.05.2023 року по 29.06.2023 року, на період оголошення карантину (а. с. 140).

14 липня 2023 року ОСОБА_1 особисто подала директору КП "Саратська ЦЛ" заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати в порядку ч.4 ст.12 Закону № 2136-ІХ тривалістю 90 календарних днів з 17 липня 2023 року. В заяві зазначила, що перебування її на території України на момент подання заяви не спростовує факту її виїзду, оскільки вона перебуває під захистом Німеччини, а її перебування в Україні є тимчасовим, вимушеним заходом для подання заяви про відпустку. До заяви додала копію посвідки на проживання від 14.07.2022 № 125888699 та копію офіційного перекладу посвідки (а. с. 143).

18.07.2023 року відповідач відмовив позивачці у наданні вказаної відпустки з посиланням на те, що вона перебуває на території України та працює в КП "Саратська ЦЛ", тому нею втрачено право на відпустку без збереження заробітної плати, передбачену ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Крім того, лікарня є об`єктом критичної інфраструктури та не вистачає медичних сестер.

По справі виникли правовідносини щодо надання адміністрацією установи працівнику відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема,Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч.1,2 та 4 ст. 10 ЦПК ).

У відповідності до вимог п. 4 ст. 264 ЦПК при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон №2136-ІХ, у редакції на час виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частина третя першої статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» вказує, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

Таким чином, працівник має право на надання йому відпустки без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, і цьому праву кореспондується обов`язок роботодавця надати таку відпустку.

При цьому зі змісту вказаної норми №2136-ІХ вбачається, що такий вид відпустки надається лише працівнику, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, а відтак, саме працівник має підтвердити той факт, що він "виїхав за межі території України" або "набув статусу внутрішньо переміщеної особи" .

З урахуванням викладеного, суд важає помилковими твердження представника відповідача про те, що єдиною підставою для надання відпустки у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України №2136-ІХ, законодавець визначив заяву працівника, подану роботодавцеві і цей Закон не ставить жодних вимог щодо надання разом із заявою документів, що підтверджують виїзд за межі території України.

У той же час, суд зауважує, що Законом України №2136-ІХ та іншими нормативно-правовими актами не визначено перелік документів, які має надати працівник на підтвердження свого виїзду за межі території України та набуття статусу внутрішньо переміщеної особи та вимоги до таких документів.

Встановлено під час розгляду справи, що 14 липня 2023 року ОСОБА_1 особисто подала директору КП "Саратська ЦЛ" заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати в порядку ч. 4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ, тривалістю 90 календарних днів - з 17 липня 2023 року. В заяві остання зазначила, що перебування її на території України на момент подання заяви не спростовує факту її виїзду, оскільки вона перебуває під захистом Німеччини, а її перебування в Україні є тимчасовим, вимушеним заходом для подання заяви про відпустку. До заяви додала копію посвідки на проживання від 14.07.2022 № 125888699 та копію офіційного перекладу посвідки (а. с. 143).

18.07.2023 року відповідач відмовив позивачці у наданні вказаної відпустки з посиланням на те, що вона перебуває на території України та працює в КП "Саратська ЦЛ", тому нею втрачено право на відпустку без збереження заробітної плати, передбачену ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Крім того, лікарня є об`єктом критичної інфраструктури та не вистачає медичних сестер.

Однак колегія суддів вважає такий висновок відповідача помилковим, зокрема, з огляду на те, що Законом України №2136-ІХ не визначено вимоги до виду документів (зокрема і щодо їх перекладу), що мають надаватися разом із заявою про надання відпустки.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у разі повернення працівника на територію України, виходячи із умов її надання, відсутні підстави для надання такої відпустки.

Крім того, колегія суддів не погоджується з висновками про віднесення КП "Саратська ЦЛ" до критичної інфраструктури, оскільки вказаний факт не підтверджено жодними доказами.

Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про критичну інфраструктуру" встановлено, об`єкти критичної інфраструктури - об`єкти інфраструктури, системи, їх частини та їх сукупність, які є важливими для економіки, національної безпеки та оборони, порушення функціонування яких може завдати шкоди життєво важливим національним інтересам

Відповідно до ч. 1 - 2 ст. 8 Закону України "Про критичну інфраструктуру", віднесення об`єктів до критичної інфраструктури здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Віднесення об`єктів до критичної інфраструктури здійснюється за сукупністю критеріїв, що визначають їх соціальну, політичну, економічну, екологічну значущість для забезпечення оборони країни, безпеки громадян, суспільства, держави і правопорядку, зокрема для реалізації життєво важливих функцій та надання життєво важливих послуг, свідчать про існування загроз для них, можливість виникнення кризових ситуацій через несанкціоноване втручання в їх функціонування, припинення функціонування, людський фактор чи природні лиха, тривалість робіт для усунення таких наслідків до повного відновлення штатного режиму.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про критичну інфраструктуру», для цілей узгодження дій суб`єктів національної системи захисту критичної інфраструктури формується Реєстр об`єктів критичної інфраструктури (далі - Реєстр).

Збирання, узагальнення, попередній аналіз даних щодо об`єктів критичної інфраструктури та пропозиції щодо включення таких об`єктів до Реєстру в межах визначених секторів здійснюються секторальними органами у сфері захисту критичної інфраструктури.

Реєстр формується та ведеться уповноваженим органом у сфері захисту критичної інфраструктури України на основі пропозицій суб`єктів національної системи захисту критичної інфраструктури.

Після включення об`єкта до Реєстру секторальні органи у сфері захисту критичної інфраструктури повідомляють про це оператора об`єкта критичної інфраструктури для забезпечення паспортизації та захисту об`єкта критичної інфраструктури відповідно до вимог цього Закону.

Порядок ведення Реєстру, включення об`єктів до Реєстру, доступу та надання інформації з ньоговизначається Кабінетом Міністрів України.

Інформація про об`єкти критичної інфраструктури, що міститься в Реєстрі, є відкритою, загальнодоступною та безоплатною, крім інформації з обмеженим доступом. Розпорядник забезпечує цілодобовий доступ до відкритої інформації Реєстру на своєму офіційному веб-сайті.

Для посадових осіб суб`єктів національної системи захисту критичної інфраструктури, визначенихстаттею 14цього Закону, інформація з Реєстру у зв`язку із здійсненням ними повноважень, передбачених законом, надається за суб`єктом права чи за об`єктом критичної інфраструктури в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до Реєстру, за умови ідентифікації відповідної посадової особи у порядку, встановленомуЗаконом України"Про електронні довірчі послуги".

Колегія суддів звертає увагу, що відповідачем не було надано доказів включення до вищевказаного реєстру Комунального підприємства "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області.

Актуальна практика Європейського Суду з прав людини та Верховного Суду спирається на такі загально-правові категорії як "непорушність прав", "якість та точність закону", "стабільність та остаточність судових рішень", "законні очікування" тощо. Названі поняття можна узагальнити принципом правової (юридичної) визначеності, який відіграє надважливе значення у формуванні та функціонуванні системи права демократичної держави. Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах "Брумареску проти Румунії", "Стіл та інші проти Сполученого Королівства"та ін.).

Для безперешкодної реалізації прав людини та громадянина кожен повинен бути впевнений в тому, що гарантовані йому права є непорушними та підлягають належному захисту. Даний принцип закріплений на рівні Основного закону - Конституції України - та є основоположним для правової держави.

Відповідно до положень Конституції України, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи людини не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22); конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).

Міжнародне співтовариство ставить доволі високі вимоги до якості законів, ясності їхнього формулювання, правильного тлумачення та коректного застосування. Венеціанська комісія у своїй доповіді від 04 квітня 2011 року "Верховенство права" вказала, що правова визначеність є елементом верховенства права та є істотно важливою для питання довіри до судової системи. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону легко доступним, закон має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку. Як вказав Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Ольссон проти Швеції", норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки своєї поведінки.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб (рішення у справах "Олександр Волков проти України", "C.G. та інші проти Болгарії" та ін).

Враховуючи встановлені у справі обставини та вищезазначене, суд доходить висновку про те, що відповідач, отримавши від позивачки заяву про надання відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та додану до заяви копію виду на тимчасове проживання у Федеративній Республіці Німеччина, за умов воєнного стану в країні, та з урахуванням відсутності у вказаному законі чіткого переліку документів та вимог до них, які необхідно подавати разом із заявою про відпустку, допустив протиправну бездіяльність, що виявилась у невиданні наказу про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.

Щодо вимоги позивачки про зобов`язання Комунальне підприємство "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", суд зазначає наступне.

Визнаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невидачі наказу про надання відпустки, суд не може зобов`язати останнього видати такий наказ, оскільки саме на відповідача як роботодавця трудовим законодавством покладено обов`язок надання відпустки, визначення її тривалості та встановлення всіх інших необхідних умов для її надання.

Крім того, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Враховуючи, що КП "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області не розглянуто заяву позивачки про надання відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», не враховано усіх обставин і не видано наказ, чим допущено протиправну бездіяльність, колегія суддів вважає за необхідне для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивачки задовольнити позовні вимоги шляхом зобов`язання Комунальне підприємство "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", згідно її заяви від 14.07.2023 року, з урахуванням вищевказаних висновків суду у даній справі.

Як вбачається із заяви ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати, остання просила надати відпустку з - 17.07.2023 року.

Однак, рішення про зобов`язання розглянути вищевказану заяву позивачки прийнято судом - 24.10.2024 року, тому надання відпустки з 17.07.2023 року не є актуальним. Проте відповідач повинен врахувати вказані обставини та вирішити питання щодо надання відпустки з урахуванням строку розгляду справи.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є доведеними, а тому вона підлягає задоволенню.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.

Оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову за вищевказаного обґрунтування.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389,390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Саратськогорайонного судуОдеської областівід 30липня 2024року скасувати. Ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Комунального підприємства "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яка виявилась у невидані наказу про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч.4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Зобов`язати Комунальне підприємство "Саратська центральна лікарня" Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком на 80 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку у відповідності до ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» згідно її заяви від 14.07.2023 року, з урахуванням висновків суду у даній справі.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 25 листопада 2024 року.

Головуючий суддя: А. П. Заїкін

Судді: С. О. Погорєлова

О. М. Таварткіладзе