Постанова

від 26.11.2024 по справі 202/3213/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/10940/24 Справа № 202/3213/24 Суддя у 1-й інстанції - Михальченко А. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Свистунової О.В.,

суддів Макарова М.О., Єлізаренко І.А.,

за участю секретаря Попенко Ю.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2024 року

по цивільнійсправі запозовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства«Муніципальна варта»Дніпровської міськоїради (далі КП «Муніципальна варта») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги, з урахуванням уточнень, позивач обґрунтовував тим, що 29 червня 2023 року на підставі наказу № 118-к від 29 червня 2023 року його було прийнято на роботу на посаду начальника відділу кадрів КП «Муніципальна варта», а 03 січня 2024 року звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (наказ № 01-к від 03 січня 2024 року).

Вважав звільнення незаконним, оскільки з наказом про звільнення його не було ознайомлено та його копія йому не вручалась, у зв`язку з чим 03 січня 2024 року до КП «Муніципальна варта» скеровано адвокатський запит про надання документів, в тому числі наказу № 01-к від 03 січня 2024 року про звільнення, але відповіді надано не було. Вказані дії відповідача є порушенням статті 47 КЗпП України.

Крім того, його було звільнено в день перебування на стаціонарному лікуванні, оскільки з 04 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року він перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується медичними документами. Відповідач був обізнаний, що він перебуває на лікуванні.

Тому, у відповідача відсутні правові підстави для застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення за прогул.

Відповідач також порушив процедуру притягнення до дисциплінарної відповідальності, а саме не отримав від нього письмові пояснення з приводу обставин відсутності на робочому місці. Відповідач ні письмово, ні усно, ні по телефону, його пояснення не витребував.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення № 01-к від 03 січня 2024 року; поновити його на роботів КП«Муніципальна варта»на посадіначальника відділукадрів таділоводства; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку 18 251,00 грн. на місяць з дати звільнення до дня поновлення на роботі; а також стягнути моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн., яка на його думку полягає у незаконній втраті робочого місця, позбавленні його права на нормальне життя у зв`язку із втратою роботи, докладанні додаткових зусиль щодо пошуку іншого джерела доходів.

Рішенням Індустріального районногосуду м.Дніпропетровська від30вересня 2024року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ № 01-К від 03 січня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу кадрів та діловодства КП «Муніципальна варта».

Поновлено ОСОБА_1 з 04 січня 2024 року на роботі в КП «Муніципальна варта» на посаді начальника відділу кадрів та діловодства.

Стягнуто з КП «Муніципальна варта» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 січня 2024 року по 30 вересня 2024 року в розмірі 161 904,03 грн.

Стягнуто з КП «Муніципальна варта» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 000,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі КП «Муніципальна варта», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки наказ про звільнення № 01-К вручений позивачу 03 січня 2024 року, проте останній відмовився розписуватися в його отриманні, трудова книжка позивачу вручена 03 січня 2024 року, а тому останній день звернення до суду сплинув 03 лютого 2024 року.

У відзиві на апеляційну скаргу, позивач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу відповідача без задоволення.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення та отримання документів в електронному суді.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі наказу № 118-к від 29 червня 2023 року позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до КП «Муніципальна варта» на посаду начальника відділу кадрів за основним місцем роботи з 29 червня 2023 року, з окладом згідно штатного розпису (а.с.91, т.1).

03 січня 2024 року наказом № 01-к ОСОБА_1 звільнений з посади начальника відділу кадрів та діловодства 03 січня 2024 року за прогул без поважних причин (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) згідно пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Підставою звільнення у наказі № 01-к від 03 січня 2024 року зазначено: «у зв`язку з порушенням трудової дисципліни, керуючись ст.ст. 147-147 КЗпП України, актом про відсутність працівника на робочому місці від 13.10.2023, у зв`язку з відсутністю ОСОБА_1 більше трьох годин на роботі протягом робочого дня без поважних причин, враховуючи, що дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, з урахуванням листків непрацездатності № 9134108-2017207469 з 03.10.2023 по 12.10.2023, № 9338137-2017568807-1 з 17.10.2023 по 27.10.2023, № 9338137-2017830447-1 з 28.10.2023 по 08.11.2023, № 9338137-2018080749-1 з 09.11.2023 по 15.11.2023, № 9338137-2018272974-1 з 16.11.2023 по 24.11.2023, № 9338137-2018537868-1 з 25.11.2023 по 05.12.3, № 9338137-2018791653 з 06.12.2023 по 08.12.2023, № 10050370-2018868572-1 з 11.12.2023 по 15.12.2023, № 10143848-2019041471-1 з 18.12.2023 по 29.12.2023, № 10143848-2019293124-1 з 30.12.2023 по 02.01.2024, на підставі Протоколу засідання дисциплінарної комісії, щодо службового розслідування стосовно ОСОБА_1 від 03.01.2024.» (а.с.126, т.1).

Також, судом встановлено, що 13 жовтня 2023 року ОСОБА_1 протягом робочого дня був відсутній на робочому місці, оскільки 03 жовтня 2023 року він був госпіталізований до ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» з діагнозом «загострення хронічного бронхіту». Госпіталізація планова. Дата виписки 13 жовтня 2023 року, що підтверджується медичною карткою стаціонарного хворого № 1980 (а.с.216-217, т.1).

З виписки № 22/0334 із медичної карти стаціонарного хворого від 13 жовтня 2023 року вбачається, що дата виписки ОСОБА_1 зі стаціонару 13 жовтня 2023 року (а.с.16-18, т.1).

На виконання ухвали суду про витребування доказів, т.в.о начальника ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» Дмитро Іванов у листі № 33/24-1323 від 29 квітня 2024 року повідомив суду, що пацієнт ОСОБА_1 дійсно знаходився на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні № 1 в період з 03 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року, про що йому було надано особисто виписку № 22/0334 з медичної карти стаціонарного хворого № 1980. У зазначеній виписці була допущена технічна описка дати госпіталізації (04 жовтня 2023 року). Правильною є дата 03 жовтня 2023 року, яка вказана в направленні на госпіталізацію до відділення та медичній карті стаціонарного хворого № 1980. Оскільки у вищевказаний період в лікарні з поліклінікою ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» медична інформаційна система «MIA Здоров`я» перебувала в режимі тестування з частини оновленнями та перебоями в роботі МІС, частина функцій, в тому числі видача МВТН в блоці «Стаціонар» були недоступні. В зв`язку з чим, медична інформаційна система помилково зареєструвала пацієнта ОСОБА_1 з датою 04 жовтня 2023 року. Лікарняний лист № 9134108-2017207469-1 було відкрито дільничним терапевтом Установи ОСОБА_2 , в якому зазначена вірна та дійсна дата початку лікування ОСОБА_1 03 жовтня 2023 року (а.с.185, т.1).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулось із порушенням вимог трудового законодавства, оскільки у вказаний у наказі період прогулу позивач був відсутній на роботі з поважних причин, а саме з 03 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року перебував на стаціонарному лікуванні, а тому були відсутні підстави для його звільнення відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновлюючи позивача на роботі суд першої інстанції на підставі статті 235 КЗпП України стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. Також суд зазначив, що незаконне звільнення призвело до моральних страждань позивача та вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, а тому з відповідача на користь позивача слід стягнути моральну шкоду.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення догана або звільнення.

Згідно із статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Дисциплінарним проступком визнаються діяння, що пов`язуються з невиконанням чи неналежним виконанням працівником своїх обов`язків без поважних причин. Тобто наявність поважних причин у такому разі свідчить про відсутність вини працівника.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 зроблено висновок, що «пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами».

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 235/2284/17 (провадження № 61-72св17) вказано, що «прогул це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61-20505св18) зазначено, що: «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини першої статті 147 КЗпП України). Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірвання трудового договору з ініціативи працівника».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (провадження № 61-47902св18) вказано, що: «визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20 (провадження № 61-10432св21) зазначено, що: «прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року у справі № 536/1755/20 (провадження № 61-21194св21) вказано, що: «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності..

Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. При цьому власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня. Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі у день звільнення. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі здійснюється виходячи з конкретних обставин та наданих сторонами доказів. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника».

Законодавством не визначено переліку обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання поважності відсутності працівника на роботі, звільненого згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази, передбачені статтею 76 ЦПК України.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша і третя статті 13 ЦПК України).

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що на підставі наказу № 01-к від 03 січня 2024 року позивача звільнено з посади начальника відділу кадрів та діловодства у зв`язку з його відсутністю на роботі без поважної причини на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Заперечуючи факт прогулу, ОСОБА_1 посилався на те, що з 03 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року він перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії № 9134108-2017207469-1.

Оскільки у період з 03 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року позивач перебував на лікарняному, то суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що позивач з поважних причин був відсутній на роботі, оскільки у роботодавця не було законних підстав для звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що звільняючи ОСОБА_1 за прогул, роботодавець у встановленому законом порядку не відібрав у нього будь-яких пояснень, не встановив обставин його відсутності на роботі та не врахував поважності причин такої відсутності. Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що до застосування дисциплінарного стягнення роботодавець вимагав від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, а самі по собі акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці не місять у собі інформації про причини відсутності позивача на роботі.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо незаконності звільнення позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося з дотриманням законодавства, проте роботодавець не довів вчинення позивачем прогулу без поважних причин, що свідчить про порушення трудових прав позивача.

Проаналізувавши в сукупності записи у медичній карті стаціонарного хворого № 1980, записи виписки № 22/0334 із медичної карти стаціонарного хворого від 13 жовтня 2023 року та інформацію викладену у листі № 33/24-1323 від 29 квітня 2024 року т.в.о начальника ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» ОСОБА_3 , суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вони є належними та допустимими доказами, не містять виправлень, а отже з 03 жовтня 2023 року по 13 жовтня 2023 року ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, оскільки за правилами обчислення строків день виписки зараховується до періоду стаціонарного лікування. Відтак, доводи ОСОБА_1 про те, що 13 жовтня 2023 року він був відсутній на робочому місці з поважної причини перебування на стаціонарному лікуванні, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.

При цьому ОСОБА_1 03 жовтня 2023 року був сформований листок непрацездатності № 9134108-2017207469-1 у відповідності до Порядку організації ведення Електронного реєстру листків непрацездатності та надання інформації з нього, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2019 року № 328 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2021 року № 323).

Дата закриття листка зазначена як 12 жовтня 2023 року.

Однак, відповідно до пункту 2.9 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України № 455 від 13 листопада 2001 року, у разі лікування в стаціонарі листок непрацездатності видається лікуючим лікарем спільно з завідувачем відділення за весь період стаціонарного лікування. У разі потреби продовження лікування в амбулаторних умовах листок непрацездатності може бути продовжено на термін до 3 календарних днів з обов`язковим обґрунтуванням у медичній карті стаціонарного хворого та витягу з неї.

Таким чином, зазначення 12 жовтня 2023 року, як дати закриття листка непрацездатності ОСОБА_1 , суперечить первинному медичному документу, а саме медичній карті стаціонарного хворого № 1980, яка містить дату виписки 13 жовтня 2023 року.

За фактично встановлених судом обставин у даній справі, для оцінки поважності відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 13 жовтня 2023 року не має значення наявність або відсутність у нього листка непрацездатності, оскільки, судом встановлено, що 13 жовтня 2023 року він перебував на стаціонарному лікуванні.

Щодо процедури притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.

Приписами абзацу 1 статті 147-1 КЗпП України встановлено, що дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Згідно зі статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення (частини перша-друга статті 149 КЗпП України).

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17 (провадження № 61-188св21).

Судом встановлено, що відсутність ОСОБА_1 на робочому місці 13 жовтня 2023 року зафіксована в акті про відсутність працівника на робочому місці від 13 жовтня 2023 року, який складено та підписано працівниками КП «Муніципальна варта» Павловим Г. (заступник директора з фінансово-економічних питань), ОСОБА_4 (начальник відділу охорони) та ОСОБА_5 (старший інспектор з кадрів).

Наказом № 97 від 13 жовтня 2023 року тимчасово створена дисциплінарна комісія КП «Муніципальна варта» на час службового розслідування щодо начальника відділу кадрів та діловодства ОСОБА_1 . Цим же наказом секретарю комісії ОСОБА_6 надано повноваження зажадати від начальника відділу кадрів та діловодства ОСОБА_1 письмові пояснення щодо порушення статті 40 КЗпП України, а саме відсутності на робочому місці більше трьох годин з нез`ясованих причин 13 жовтня 2023 року.

Наказом № 98 від 16 жовтня 2023 року директора КП «Муніципальна варта» наказано провести службове розслідування у складі дисциплінарної комісії та повноважень комісії створеної згідно наказу від 13 жовтня 2023 року № 97.

У вказані накази неодноразово вносились зміни щодо дати засідання та дати надання висновків комісії.

Наказом № 115 від 18 грудня 2023 року були внесені останні зміни та змінено дату засідання дисциплінарної комісії на 02 січня 2024 року, а дату надання висновків комісії на 04 січня 2024 року.

Колегія суддів не приймає до уваги як належні та допустимі докази надані відповідачем копії списків згрупованих поштових відправлень, фіскальних чеків АТ «Укрпошта» та оригінали поштових конвертів, де відправником зазначено КП «Муніципальна варта», а отримувачем ОСОБА_1 з адресою: АДРЕСА_1 , які датовані:16 жовтня 2023 року, 19 жовтня 2023 року, 31 жовтня 2023 року, 09 листопада 2023 року, 17 листопада 2023 року, 28 листопада 2023 року, 07 грудня 2023 року, 11 грудня 2023 року, 30 січня 2024 року, 09 лютого 2024 року, оскільки жодне з вказаних поштових відправлень не містить опису вкладення та не було отримано ОСОБА_1 , що позбавляє суд можливості поза розумним сумнівом стверджувати, що ОСОБА_1 був обізнаний про створення дисциплінарної комісії, необхідність надати письмові пояснення щодо відсутності на робочому місці 13 жовтня 2023 року, а також про точну дату засідання дисциплінарної комісії.

Щодо скріншотів листування у месенджерах суд зазначає, що скріншот електронного листа без обов`язкових реквізитів передбачених спеціальними нормативно-правовими актами, що встановлюють вимоги до електронних документів, зокрема Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Законом України «Про електронні довірчі послуги», не є належним доказом у справі (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18).

При наданні в якості електронних доказів роздруківок з мобільних додатків та електронної пошти, відповідач не звернув увагу на зазначені вимоги закону, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неналежність та недопустимість наданих відповідачем електронних доказів.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що на 03 січня 2024 року засідання дисциплінарної комісії не призначалось, оскільки як встановлено судом наказом № 115 від 18 грудня 2023 року засідання дисциплінарної комісії було призначено на 02 січня 2024 року, дата надання висновків комісії 04 січня 2024 року.

Таким чином, проведення засідання дисциплінарної комісії 03 січня 2024 року відбулось з порушенням строку, визначеного в наказі № 115 від 18 грудня 2023 року, однак за його результатами було складено протокол, відповідно до якого ОСОБА_1 під час засідання пояснював свою відсутність на робочому місці 13 жовтня 2023 року перебуванням на лікарняному, але відмовився надати письмові пояснення, а також відмовився ознайомитись під підпис з наказами КП «Муніципальна варта» №№ 97, 98, 99, 106, 108, 109, 110, 111, 115, 01.

Суд відхиляє як належний доказ протокол засідання дисциплінарної комісії від 03 січня 2024 року, оскільки він не містить підпису ОСОБА_1 , який зазначений у ньому як присутній.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що за наявним в матеріалах справи наказами № 97 від 13 жовтня 2023 року було створено дисциплінарну комісію за фактом складеного акту про відсутність працівника на робочому місці від 13 жовтня 2023 року, а за наказом № 98 від 16 жовтня 2023 року було визначено факт проведення службового розслідування за складеним актом про відсутність працівника на робочому місці від 16 жовтня 2023 року. Тобто, фактично дисциплінарна комісія складена за фактом визначеним актом від 13 жовтня 2023 рок, а розслідування проводилось за фактом визначеним актом від 16 жовтня 2023 року.

Також, відповідно до пунктів 5, 12 Порядку проведення службового розслідування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 07 березня 2023 року № 246) рішенням про проведення службового розслідування визначаються голова комісії з проведення службового розслідування, інші члени такої комісії, предмет, дата початку та закінчення службового розслідування. Строк службового розслідування не може перевищувати двох місяців.

За результатами службового розслідування комісія з проведення службового розслідування складає акт, у якому зазначаються: факти, які стали підставою для проведення службового розслідування, прізвище, власне ім`я та по батькові (за наявності), найменування посади, строк перебування на займаній посаді особи, стосовно якої проведено службове розслідування (якщо службове розслідування проводилося стосовно особи); заяви, клопотання, пояснення щодо предмета службового розслідування; висновки службового розслідування, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, причини та умови, що призвели до порушення, заходи, вжиті або запропоновані до його усунення, чи обставини, що знімають з особи, стосовно якої проведено службове розслідування, безпідставні звинувачення або підозру; обґрунтовані пропозиції про усунення виявлених порушень та притягнення (за наявності підстав) винних осіб до відповідальності згідно із законом.

Тобто, з наданих відповідачем документів вбачається, що дисциплінарна комісія фактично повинна була припинити свою роботу 13 грудня 2023 року, а службове розслідування закінчитись 16 грудня 2023 року. За результатами службового розслідування комісія складає відповідний акт, який відповідачем не надано.

Тому, протокол засідання дисциплінарної комісії щодо службового розслідування стосовно ОСОБА_1 від 03 січня 2024 року, який наданий відповідачем, не має правового значення, оскільки складений з порушення порядку та строків.

Отже, відповідачем не вживалися заходи для врегулювання ситуації, яка склалася, та реального з`ясування поважності причин відсутності позивача на роботі 13 жовтня 2023 року.

Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, колегія суддів виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Застосування вказаних вище положень законодавства у спорах щодо звільнення, зокрема при визначенні моменту, з якого обчислюється строк звернення до суду в цих справах, може мати місце у випадках, коли за законом звільнення з роботи здійснюється на підставі наказу роботодавця, який не підлягає офіційному публічному оприлюдненню, опублікуванню у відповідних засобах масової інформації тощо та, відповідно, не може бути доведений до відома працівника в інший спосіб, окрім як шляхом ознайомлення з цим наказом, вручення його копії у встановленому законом порядку.

У такому випадку працівник може дізнатись про своє звільнення та про мотиви прийняття відповідного рішення роботодавця (наказу, розпорядження про звільнення) лише після ознайомлення зі змістом такого акта, наведеними в ньому мотивами та правовими підставами та, відповідно, після цього матиме змогу підготувати аргументовану заяву (скаргу) щодо захисту своїх трудових прав і передбачених законом гарантій.

У даній справі судом встановлено, що наказ про звільнення ОСОБА_1 не є таким, що підлягає офіційному публічному оприлюдненню, а відтак ОСОБА_1 міг дізнатися про своє звільнення та мотиви прийняття оскаржуваного наказу лише після ознайомлення з його змістом.

Звертаючись до суду 06 березня 2024 року ОСОБА_1 , одночасно з позовом, подав клопотання про витребування копії оскаржуваного наказу у відповідача, який разом з відзивом 27 березня 2024 року подано відповідачем до суду.

Суду не надано доказів того, що ОСОБА_1 в період з 03 січня 2024 року по 06 березня 2024 року отримав копію наказу про своє звільнення та ознайомився з його змістом, а відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що строк звернення до суду ОСОБА_1 не пропущений і підстави для відмови у позові з підстав пропуску строку позовної давності відсутні.

Щодо тверджень відповідача про направлення наказу ОСОБА_1 поштою суд зазначає, що вони не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вручення позивачу наказу про звільнення від 03 січня 2024 року № 01-к.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідач не був позбавлений права доставити позивачу наказ про його звільнення кур`єрською службою.

Також відповідач мав можливість направити вказаний наказ представнику позивача адвокату Володченкову Є.Ю., який звертався до КП «Муніципальна варта» з адвокатським запитом № 23/01-24/3 від 23 січня 2024 року про надання копії наказів та інших документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги, проте в порушення вимог закону відповідь на цей адвокатський запит відповідач не надав.

Колегією суддів було досліджено оригінал конверту датований датою відправлення 30.01.2024 року та його вміст, наданий представником апелянта, як доказ на підтвердження направлення відповіді за адвокатським запитом від 23.01.2024 року на адресу адвоката Володченкова Є.Ю. та обгрунтування доводів апеляційної скарги щодо пропуску строку позовної давності позивачем.

Колегією суддів встановлено, що конверт не було вручено адресату з підстав закінчення терміну зберігання. Після відкриття конверту колегією було встановлено, що відсутній опис вкладення. Досліджуючи письмову відповідь відповідача надану на адвокатський запит, судом апеляційної інстанції встановлено, що в абзаці другому вказаної відповіді зазначено щодо відсутності можливості підприємством надати копію наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу кадрів, через відсутність такого наказу на підприємстві. Також копія такого наказу відсутня у додатках до вищезазначеної відповіді.

Що в свою чергу ставить під сумнів взагалі наявність такого наказу станом на 30 січня 2024 року.

Тобто, в матеріалах справи відсутні докази того, що на адресу реєстрації місця проживання позивача направлялись звернення, акти, накази тощо, щодо необхідності надання пояснень про відсутність на робочому місці 13 жовтня 2023 року, запрошення щодо необхідності присутності позивача на засідання дисциплінарної комісії на відповідну дату, наказ про створення дисциплінарної комісії, накази про внесення змін щодо роботи дисциплінарної комісії.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про визнання незаконним та скасування наказу № 01-К від 03 січня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу кадрів та діловодства КП «Муніципальна варта», а також поновлення ОСОБА_1 з 04 січня 2024 року на роботі в КП «Муніципальна варта» на посаді начальника відділу кадрів та діловодства.

Щодо відповіді т.в.о начальника ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» ОСОБА_3 від 20 травня 2024 року № 33/24-1510 на запит директора КП «Муніципальна варта» суд зазначає, що твердження у вказаній відповіді про те, ОСОБА_1 знаходився на стаціонарному лікуванні з 03 жовтня 2023 року по 12 жовтня 2023 року є такими, що спростовуються записами у медичній карті стаціонарного хворого № 1980 за формою № 003/о, яка відповідно до наказу МОЗ України № 110 від 14 лютого 2012 року «Про затвердження форм первинної облікової документації та Інструкцій щодо їх заповнення, що використовуються у закладах охорони здоров`я незалежно від форми власності та підпорядкування» (в редакції від 25 липня 2023 року, яка діяла на момент виникнення правовідносин) є основним медичним документом, що заповнюється на кожного хворого, який влаштовується на стаціонарне медичне лікування, та ведеться в усіх закладах охорони здоров`я, які надають стаціонарну допомогу, та санаторіях.

Форма № 003/о ведеться з метою контролю належної організації лікувально-діагностичного процесу та використовується для надання матеріалів за запитами (правоохоронних органів, суду тощо).

У пункті 20 форми № 003/о зазначаються дата (число, місяць, рік) та час (година) виписки/смерті хворого. І в даній справі судом встановлено, що у пункті 20 медичної карти стаціонарного хворого № 1980 на ім`я ОСОБА_1 зазначена дата виписки 13 жовтня 2023 року (т.1 а.с.216).

Таким чином, суд відхиляє як доказ відповідь т.в.о начальника ДУ «ТМО МВС України в Дніпропетровській області» ОСОБА_3 від 20 травня 2024 року № 33/24-1510, оскільки вона містить недостовірні відомості щодо періоду лікування ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не дослідив письмові пояснення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (т.1.а.с.233,234) з наступних підстав. Так, під час розгляду справи, судом першої інстанції було розглянуто клопотання представника відповідача про допит їх в якості свідків та відмовлено у його задоволенні. Відповідно до вимог ст.ст. 230, 231 ЦПК України встановлено порядок допиту свідків з обовязковим їх приведенням до присяги свідка та попередженням про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань. Таким чином, нормами діючого цивільного процесуального законодавства України встановлено чіткі вимоги до статусу свідка та порядку його допиту, а також використання свідком письмових записів.

Враховуючи вищевикладене, колегія вважає, що суд першої інстанції правомірно не взяв до уваги письмові пояснення вказаних осіб.

Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що суд першої інстанції не дослідив належним чином зібрані у справі докази, оскільки суд встановив обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення, дав відповіді на кожен аргумент позивача та відповідача. Порушень порядку надання та отримання доказів колегія суддів не встановила.

Фактично доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Разом з тим, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства«Муніципальна варта»Дніпровської міськоїради залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районногосуду м.Дніпропетровська від30вересня 2024року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: М.О. Макаров

І.А. Єлізаренко