Рішення

від 28.11.2024 по справі 907/256/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 р. м. Ужгород Справа № 907/256/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Андрейчук Л.В., розглянувши матеріали справи

за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави

в особі позивача Міністерства оборони України, м. Київ

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан +», с. Минай, Ужгородський р-н, Закарпатська область

про визнання правочину недійсним у частині, стягнення коштів (ціна позову: 8 743 019,08 грн),

Секретар судового засідання - Райніш М.І.

За участю представників сторін:

від прокуратур - Томчук М.О. (прокурор Офісу Генерального прокурора, в режимі ВКЗ);

від позивача - не з`явився;

від відповідача - не з`явився;

СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ:

Заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України заявив позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан +», яким просить: визнати недійсними п. п. 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин) для техніки спеціального призначення від 17.01.2023 №286/1/23/1, укладеного між Міністерством оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) та товариством з обмеженою відповідальністю «Титан +» (89422, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, с. Минай, вул. Тичини, 16, код ЄДРПОУ 39846953), у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість; стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Титан +» (89422, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, с. Минай, вул. Тичини, 16, код ЄДРПОУ 39846953) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітряних Сил, 6, код ЄДРПОУ 00034022) загалом 8 743 019,08 грн, з яких: безпідставно сплачені кошти в сумі 8 261 571,91 грн, інфляційні втрати за період з березня 2023 року по січень 2024 року в сумі 245 558,49 грн і 3 % річних за період з 07.03.2023 по 26.02.2024 у сумі 235 888,68 гривні.

Ухвалою суду від 11.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

26.03.2024 на адресу Господарського суду Закарпатської області надійшов відзив на позовну заяву вх.№ 02.3.1-02/2381/24, в якому відповідач доводи позивача заперечує, у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю.

08.04.2024 на адресу Господарського суду Закарпатської області від позивача надійшла відповідь на відзив вх.№ 02.5.1-02/2806/24.

17.04.2024 на адресу Господарського суду Закарпатської області від представника прокуратури надійшло клопотання про долучення доказів вх.№ 02.3.1-02/3155/24, що береться до уваги судом.

18.04.2024 товариство з обмеженою відповідальністю «Титан +» подало заперечення на відповідь на відзив вх.№ 02.3.1-02/3157/24.

18.04.2024 Міністерство оборони України подало пояснення по справі вх.№ 02.3.1-02/3171/24.

Окрім цього, 28.03.2024 на адресу Господарського суду Закарпатської області надійшло клопотання позивача вх.№ 02.3.1-02/2458/24 про зупинення провадження по справі.

15.04.2024 відповідачем подано заперечення проти клопотання Міністерства оборони України про зупинення провадження у справі вх.№ 02.3.1-02/3027/24. Заявник зазначає про дискрецію суду самостійно встановити обставини, які можуть бути встановлені судом у справі №320/20717/23.

Ухвалою суду від 18.04.2024 у задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у справі від 28.03.2024 вх.№ 02.3.1-02/2458/24 відмовлено.

26.04.2024 прокурором подано клопотання про приєднання доказу вх.№ 02.3.1-02/3406/24.

29.04.2024 прокурором подано заперечення проти пояснень Міністерства оборони України вх.№ 02.3.1-02/3462/24.

09.05.2024 прокурором подано додаткові пояснення вх.№ 02.3.1-02/3797/24.

15.05.2024 прокурором подано додаткові пояснення вх.№ 02.3.1-02/4022/24.

16.05.2024 відповідачем подано додаткові пояснення вх.№ 02.3.1-02/4057/24.

05.06.2024 прокурором подано заперечення проти додаткових пояснень відповідача вх.№ 02.3.1-02/4623/24.

10.09.2024 прокурором подано додаткові пояснення вх.№ 02.3.1-02/6987/24.

Ухвалою суду від 01.10.2024 закрито підготовче провадження, призначено судовий розгляд справи по суті.

28.11.2024 на адресу суду надійшло клопотання від представника відповідача про відкладення розгляду справи. Суд відмовляє у задоволені клопотання з огляду на наступне.

За приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб вони відбувались без затримок та були ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, а неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи у судовому засіданні.

Тобто, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Отже, з огляду на те, що за приписами ч. 4 ст. 244 ГПК України неприбуття у судове засідання відповідача, який був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви, суд не вбачав підстав для відкладення розгляду справи по суті та вважає за можливе розглянути справу без участі представника відповідача за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами дослідження та оцінки доказів, поданих сторонами у спорі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН.

Правова позиція прокурора.

Прокурор просить суд задоволити позов в повному обсязі, обґрунтовуючи позовні вимоги доданими до матеріалів справи документальними доказами, зокрема стверджує, що положення укладеного між МО України (далі - МО України, Замовник) та ТОВ «ТИТАН+» (далі - ТОВ «ТИТАН+», Постачальник) договору від 17.01.2023 № 286/1/23/1 в частині включення ПДВ до його договірної ціни суперечить пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1 ст. 95 ПК України та постанові №178 та підлягають визнанню недійсними.

З огляду на зазначене стверджує, що грошові кошти в сумі 8 261 571,91 грн підлягають стягненню з ТОВ «ТИТАН+» на користь МО України як такі, що безпідставно отримані внаслідок незаконного збагачення згідно зі ст. 1212 ЦК України.

Крім того, здійснює нарахування та просить стягненню з ТОВ «ТИТАН+» інфляційні втрати на загальну суму 245 558,49 грн і 3 % річних у загальному розмірі 235 888,68 грн за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Підставою представництва прокурором інтересів держави зазначає порушення інтересів держави в оборонній і бюджетній сферах, оскільки укладення оспорюваного в частині договору № 1 разом із безпідставною сплатою коштів у вказаній сумі не спрямовані на забезпечення обороноздатності України (а тим паче на її зміцнення) в умовах воєнного стану з максимальною економією та ефективністю і залученням мінімального обсягу бюджетних коштів для цього.

Водночас стверджує, що з боку органу, уповноваженого державою на захист її інтересів (МО України), допущено нездійснення такого захисту - не пред`явлено до суду позов про визнання недійсними в частині договору № 1 та стягнення з ТОВ «ТИТАН+» коштів у сумі 8 743 019,08 грн, безпідставно сплачених як ПДВ, а також інфляційних втрат і 3 % річних, будучи поінформованим про існування такого порушення.

Правова позиція позивача.

В поданих до суду додаткових поясненнях від 18.04.2024 Міністерство оборони України зазначає, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою виключно з метою виконання мобілізаційних завдань.

Водночас зазначає, що згідно листів ТВО директора Департаменту ресурсного забезпечення Міністерства оборони України №220/14/676 від 02.04.2024 і начальника Мобілізаційного відділу Міністерства оборони України №220/25/94 від 02.04.2024 договір про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин), для техніки спеціального призначення №286/1/23/1 від 17.01.2023 між Міністерством оборони України і Товариством з обмеженою відповідальністю «Титан +» укладений не на виконання мобілізаційного завдання. Наведена позиція підтримується Міністерством фінансів України та викладена в листі №11310-08-5/9756 від 11.04.2023.

Заперечення прокурора на правову позицію позивача.

Прокурор заперечує аргументи позивача, зазначає, що трактування позивача постанови № 178 свідчить про те, що усупереч ч. ч. 1, 2 ст. 38 Закону України «Про правотворчу діяльність» що вступна частина постанови Кабінету Міністрів України, будучи преамбулою нормативно-правового акта, містить норму права. Крім того, це твердження не враховує положень п. п. 14, 15 Правил про те, що нормативне положення, закріплене постановою Кабінету Міністрів України, містить саме її постановляюча частина.

Вказує, що зміст нормативного положення, закріпленого в п. 1 постанови № 178, свідчить, що операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту, зокрема, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються ПДВ за нульовою ставкою незалежно від того, чи здійснюються такі операції за договорами, укладеними на виконання мобілізаційних завдань (замовлень), чи на виконання інших господарських договорів.

Водночас укладення договорів (контрактів) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень) не є змістом мобілізації, а належить до комплексу заходів із мобілізаційної підготовки. Мобілізаційна підготовка як комплекс відповідних заходів (у тому числі й укладення договорів (контрактів) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень), що є змістом указаної підготовки) здійснюється в мирний час із метою підготовки державного апарату та економіки до мобілізації та виконання відповідних функцій в особливий період.

Наголошує, що Міністерство фінансів України не належить до визначених п. 41.1 ст. 41 ПК України контролюючих органів, а тому не наділене повноваженнями надавати роз`яснення щодо практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Правова позиція відповідача.

Відповідач заперечує позовні вимоги в повному обсязі, зазначає, що правових підстав для застосування пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1 ст. 95 ПК України та постанові №178 не було як на момент укладення спірного договору так і на момент його виконання, оскільки операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України обкладаються податками на додану вартість за нульовою ставкою виключно з метою виконання мобілізаційних завдань однак, положення постанови №178 не можуть застосовуватись до договорів на постачання пально-мастильних матеріалів, які починаючи з 24.02.2022 укладаються Міноборони не в рамках мобілізаційних завдань.

Стверджує, що зміст спірного договору поставки свідчить про те, що він не є договором, який укладений на виконання мобілізаційних завдань (замовлень), а отже на нього не поширюються вимоги постанови №178.

Так, відповідно пункту 1 спірного договору, яким визначено його предмет, йдеться про постачання пального "для державних потреб", "для техніки спеціального призначення", "для потреб Міністерство оборони України", однак ніде в цьому договорі не зазначено, що пальне призначене "для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України" та інших перелічених в постанові №178 споживачів.

Водночас зазначає, що у переліку адресатів, визначених постановою №178 від 02.03.2022, постачання товарів яким має бути здійснено за нульовою ставкою ПДВ, такий суб`єкт як Міністерство оборони України відсутній.

Вказує, що ставки ПДВ, платники вказаного податку та об?єкти оподаткування (тобто елементи цього податку згідно п. 7.1 ст. 7 ПКУ) визначаються згідно п. 7.4 ст. 7 та п. 9.1.3 ст. 9 ПКУ виключно Верховною та інших Радою України у Податковому кодексі України. Таким чином, встановлення нульової ставки ПДВ, суб?єктів та об?єктів його сплати постановою КМУ (тобто відповідних елементів цього податку) не відповідає положенням Конституції України та вимогам Податкового кодексу України, а відтак взагалі не може підлягати до застосування. Через це відповідно до ч. 7 ст. 11 ГПК України під час вирішення цього спору до спірних правовідносин вважає доцільним застосувати положення Податкового кодексу України щодо визначення розміру ставки при здійсненні операцій із постачання палива під час воєнного стану, а саме п. 82 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України, яка виникла після прийняття та набрання чинності постанови №178 та врегулювала конкретні спірні правовідносини.

Крім того, наголошує, що умови спірного договору щодо визначення ціни поставки з урахуванням 7 % ПДВ не суперечить ЦК України та актам цивільного законодавства, адже Податковий кодекс України та постанова КМУ № 178 від 02.03.2022 не є актами цивільного законодавства.

Поряд з цим, спірні умови договору не суперечать також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, адже сума сплаченого ПДВ хоч і була сплачена (вибула до відповідача), але у будь-якому випадку відповідач сформував податкові зобов?язання, що обумовлює сплату (зарахування) вказаної суми до державного бюджету. Відтак жодних втрат чи збитків держава, інтереси якої представляє прокурор, не зазнає, а тому оспорювані положення правочину не суперечать інтересам держави і суспільства, його його моральним засадам.

Заперечення прокурора на відзив відповідача.

Прокурор у поданій суду відповіді на відзив заперечує аргументи відповідача, що викладені у відзиві на позов та зазначає, що положення пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1 ст. 95 ПК України та постанові №178 не містять застережень щодо їх застосовності лише при виконанні мобілізаційних завдань (замовлень), а запропоноване відповідачем трактування постанови № 178 призводить до того, що суб`єкт нормотворчості (Кабінет Міністрів України) фактично прийняв «мертву» норму права.

У свою чергу під час правового аналізу п. 1 постанови № 178 із застосуванням телеологічного способу його тлумачення (інтерпретація («духу закону») який полягає у з`ясуванні змісту норми права відповідно до закладеної у ній цілі, слід ураховувати мету, якої прагнув досягти суб`єкт нормотворчості (у цьому випадку - Кабінет Міністрів України), приймаючи відповідне загальнообов`язкове правило правової поведінки, беручи до уваги той суспільний контекст, який існував у момент прийняття норми права.

Стверджує, що правова позиція ТОВ «ТИТАН+» у цій частині ґрунтується на помилковому ототожненні мети прийняття постанови № 178 з метою укладення господарських договорів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України.

Зазначає, що постановою № 178 установлюється «інший випадок, передбачений законодавством» щодо застосування нульової ставки податку на додану вартість (а саме - потреба забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави), який згадується в пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, то прийняттям цієї постанови Уряд України прагнув урегулювати суспільні відносини щодо застосування нульової ставки такого податку в період воєнного стану в зв`язку із потребою забезпечити оборону держави, захист безпеки її населення та інтересів. Тобто укладення договорів (контрактів) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень) не є змістом мобілізації.

Вважає, що для правильної кваліфікації правовідносин на предмет застосовності / незастосовності до них положень п. 1 постанови № 178 вирішальним є встановлення судом факту здійснення / нездійснення в період воєнного стану операцій із постачання суб`єктам, визначеним постановою №178,товарів для заправки(дозаправки)або забезпечення транспорту.

Пунктом 2.2 оспорюваного договору погоджено, що одержувачами товарів є військові частини згідно з рознарядками МО України (додаток 12.2 до договору). Сторони шляхом погодження рознарядки на постачання ТОВ «ТИТАН+», яка є додатками 12.2 до оспорюваного договору, визначали конкретні військові частини, що були отримувачами товарів, кількість товарів, які їм необхідно поставити, місцезнаходження отримувачів тощо, отримання військовими частинами відповідного товару підтверджує долученими до позовної заяви актами приймання-передачі.

Керуючись вищенаведеним, доходить до висновку, що ТОВ «ТИТАН+» у момент вчинення спірного правочину достовірно володіло інформацією, що постачання товарів здійснюється для потреб суб`єкта, визначеного п. 1 постанови № 178, а саме - військових частин Збройних Сил України.

Крім того позивач зазначає, що Постанова № 178, як убачається з її преамбули, прийнята відповідно до пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України. Тому вона є не тільки тим самим «іншим випадком, передбаченим законодавством», який установлено законодавцем у пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України, але й нормативно-правовим актом, прийнятим на підставі та на виконання цього Кодексу у розумінні п. 3.1 ст. 11К України.

Звертає увагу, що пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та постанова № 178, якими фактично визначено нульову ставку ПДВ для операцій із заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, є спеціальними нормами права, які регулюють оподаткування операцій із постачання пально-мастильних матеріалів для Збройних Сил України, і саме ці норми повинні бути застосовані до спірних правовідносин.

Наголошує, що пред`явлення позову в цьому випадку зумовлено очевидним порушенням інтересів держави в оборонній і бюджетній сферах, оскільки укладення оспорюваного у частині договору разом із безпідставною сплатою коштів у сумі 8 261 571,91 грн не спрямовані на забезпечення обороноздатності України (а тим паче на її зміцнення) в умовах воєнного стану з максимальною економією та ефективністю, із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів для цього.

Водночас ТОВ «ТИТАН+» на підтвердження своїх заперечень у цій частині не надано жодних доказів про складення податкових накладних та декларацій, їх реєстрацію в ЕРПН та доказів на підтвердження сплати ПДВ до бюджету. Отже відповідачем не доведено належними та допустимими доказами (податковими деклараціями та платіжними документами відповідно) фактів декларування розміру ПДВ до сплати до бюджету, а також його безпосереднього перерахування до бюджету. До того ж, навіть у випадку подальшої сплати ним до бюджету коштів як ПДВ, отриманих від МО України (докази чого в матеріалах справи відсутні), відповідач зобов`язаний привести свою податкову звітність у відповідність з вимогами пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та постанови №178 (або це буде здійснено контролюючим органом за результатами податкової перевірки), а також має право на повернення помилково та / або надміру сплаченої суми грошового зобов`язання з ПДВ.

Заперечення відповідача на відповідь на відзив.

Відповідач заперечує правову позицію прокурора викладену у відповіді на відзив, зазначає, що прокурор, помилково звузив зміст поняття мобілізаційні завдання (замовлення), вважаючи, що такі виконуються у межах лише здійснення мобілізаційної підготовки, але суб`єктивно упустив, що такі мобілізаційні завдання (замовлення) шляхом укладення договорів із підприємствами можуть здійснюватися не тільки у межах першочергових заходів мобілізаційної підготовки у мирний час, але й на виконання мобілізаційного плану, який виконується протягом всього особливого періоду, у тому числі під час правового режиму воєнного стану.

Зазначає, що необґрунтованим є посилання у позовній заяві на індивідуальну податкову консультацію Державної податкової служби України від 07.06.2023 № 1372/ІПК/99-00-04-02-03-05 та на лист Державної податкової служби України від 21.08.2023 № 10244/5/99-00-08-01-04-05, оскільки у вказаних документах немає однозначного посилання на те, що постанова № 178 не стосується договорів укладених саме на виконання мобілізаційних завдань.

Також постачальник вказує, що у Міністерства оборони України наявний лист Міністерства фінансів України № 9833/з від 12.04.2023, у якому зазначено, що нульова ставка ПДВ застосовується лише у випадку виконання постачальником мобілізаційних завдань.

Наголошує, що ним сформовано податкові зобов`язання зі сплати ПДВ і такі зобов`язання сформовані у відповідності до чинного законодавства, що підтверджується Актом документальної планової виїзної перевірки податкового, валютного та іншого законодавства від 20.11.2023 № 8829/07-16-07-01/39846953, складеним Головним управлінням ДПС у Закарпатській області, який долучено до заперечень на відповідь на відзив. Також до заперечень долучено довідку управління Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області зустрічної звірки в ТОВ «ТИТАН+» від 27.04.2023 № 13-07-03/10-3.

Крім того, посилається на те, що вимога про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у даній справі безумовно є передчасними, оскільки прострочення виконання зобов`язання із повернення безпідставно набутого майна та підстава для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат може виникнути лише після набуття законної сили рішенням суду про визнання спірних положень договору недійсними, а тому у задоволенні таких слід відмовити у будь-якому разі.

Правова позиція прокурора викладена в додаткових поясненнях.

Прокурор заперечує аргументи позивача та зазначає, що пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1 ст. 95 а також ПК України в його взаємозв`язку з п. 1 постанови №178 підлягає застосуванню безвідносно до факту здійснення постачання відповідних товарів за договорами, укладеними на виконання мобілізаційних завдань, чи за іншими господарськими договорами.

Водночас п. 82 підрозд. 2 розд ХХ перехідних положень ПК України співідноситься з пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1 ст. 95 ПК України в його системному взаємозв`язку з п. 1 постанови № 178 як загальна та спеціальна податкові норми, ураховуючи суб`єктний критерій.

Наголошує, що відповідач отримав від позивача грошові кошти в сумі 8 261 571,91 грн не в порядку виконання договірних зобов`язань, а поза підставами, передбаченими договором № 286/1/23/1, та поза межами договірних платежів, передбачених указаним договором, унаслідок їх перерахування понад вартість товарів, які було поставлено. Кошти набуто, що є підставою для їх повернення.

Стверджує, що моментом початку нарахування прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна вважається наступний день після зарахування/отримання безпідставно набутого майна, водночас відповідач мав бути обізнаний про необхідність застосування нульової ставки ПДВ до операцій з постачання пально-мастильних матеріалів за договорами, укладеними з позивачем.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Після запровадження правового режиму воєнного стану в Україні між МО України (далі - МО України, Замовник) та ТОВ «ТИТАН+» (далі - ТОВ «ТИТАН+», Постачальник) укладено договір про постачання для державних потреб пально-мастильних матеріалів для техніки спеціального призначення від 17.01.2023 № 286/1/23/1 (далі - договір № 1).

Здійснення фінансування цього договору передбачено за рахунок коштів Державного бюджету України в межах бюджетної програми 2101020 «Забезпечення діяльності Збройних Сил України, підготовка кадрів і військ, медичне забезпечення особового складу, ветеранів військової служби та членів їхніх сімей, ветеранів війни».

Пунктом 1.1 указаного договору погоджено, що Постачальник зобов`язується поставити у 2023 році нафту та дистиляти (09120000-9) (бензин) МО України згідно зі специфікацією, а Замовник - забезпечити приймання товару та його оплату в асортименті, кількості, у строки і за цінами згідно зі специфікацією.

Специфікацією, наведеною в п. 1.1 договору № 1, Замовник і Постачальник погодили найменування товару - бензин автомобільний А-95- Евро5-Е5 (61-013-4455), строк постачання - у термін до 28.02.2023 (включно), загальну кількість товару - 1916,3 тонни.

Ціна за одиницю товару без ПДВ за договором № 1 сторонами погоджена в сумі 61 588,78 грн, вартість товару - 118 022 579,11 грн, крім того, ПДВ - 8 261 580,54 грн, загальна вартість товару - 126 284 159,65 гривні.

Згідно з п. 3.1 договору № 1 його ціна становить: без ПДВ - 1 18 022 579,11 грн, крім того, ПДВ - 8 261 580,54 грн, а ціна договору, що підлягає сплаті, - 126 284 159,65 гривні.

Додатковою угодою від 28.02.2023 № 1 до договору № 1 сторони виклали в новій редакції рознарядку, що є додатком 12.2 до цього договору. Таким чином, п. п. 1.1, 3.1 договору № 1 передбачена сплата ПДВ у сумі 8 261 580,54 грн, що становить 7 % вартості товару.

Отже, договір № 1 містить положення про сплату МО України на користь ТОВ «ТИТАН+» коштів як ПДВ у загальному розмірі 8 261 580,54 грн, або 7 % вартості бензину автомобільного, постачання якого передбачено цим договором.

На виконання зобов`язань за договором № 1 ТОВ «ТИТАН+» у січні-лютому 2023 року здійснило постачання загалом 1916,298 тонни бензину автомобільного А-95, а саме:

- військовій частині НОМЕР_1 - 196,631 тонни;

- військовій частині НОМЕР_2 - 521,685 тонни;

- військовій частині НОМЕР_3 - 484,28 тонни;

- військовій частині НОМЕР_4 - 201,299 тонни;

- військовій частині НОМЕР_5 - 204,66 тонни;

- військовій частині НОМЕР_6 - 109,395 тонни;

- військовій частині НОМЕР_7 - 198,348 тонни.

Відповідно до п. 4.1.-4.2. (пп.4.2.1.- 4.2.5.) договору № 1 розрахунок за фактично постачений Товар здійснюється протягом 30 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання Постачальником до Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України належним чином оформлених документів передбачених цим Договором, але не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення поточного бюджетного року.

Постачальник зобов`язаний надати Замовнику після постачання Товару комплект наступних документів: Рахунок-фактуру на відвантажений Товар, який підписаний керівником та головним бухгалтером Постачальника (якщо посада головного бухгалтера не передбачена штатним розписом, то про це зазначається у рахунку-фактурі). Акт приймання - передачі (додаток № 22 до Інструкції з обліку військового майна у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 17.08.2017 № 440). Видаткову накладну Постачальника, яка містить обов`язкові реквізити та підписана Сторонами із зазначенням Одержувачами Замовника фактичної дати надходження Товару. Акт приймання - передачі Товару (додаток 12.3. Договору). Повідомлення-підтвердження (додаток 12.4. Договору).

Ураховуючи вимоги пп. пп. 4.2.2, 4.2.5 договору № 1, Постачальником надано оформлені зазначеними військовими частинами акти приймання-передачі військового майна, а також повідомлення підтвердження про отримання та оприлюднення матеріальних цінностей.

Зазначені обставини підтверджено Офісом Генерального прокурора долученими до позовної заяви копіями актів приймання-передачі від 24.01.2023 № № 15, 21, від 25.01.2023 № № 12, 38, від 25.02.2023 № 60, від 28.02.2023 № 38/38, від 02.03.2023 № № 40, 70, від 03.03.2023 № 38 та повідомлень підтверджень про отримання та оприбуткування матеріальних цінностей № 891/5/220 від 25.01.2023 № 1, від 27.01.2023 № 132, від 06.02.2023 № 3, від 03.03.2023 №№ 72, 610, 674, від 09.03.2023 №№ 9, 16.

Указані первинні документи щодо постачання товару за цим договором свідчать про включення до його вартості ПДВ у загальній сумі 8 261 580,54 грн, що еквівалентно 7 % ціни такого товару.

3 метою виконання своїх зобов`язань з оплати договору № 1 МО України перерахувало на користь Постачальника на підставі платіжних доручень:

- від 02.03.2023 № 286/1/93, яке виконано 06.03.2023, кошти в сумі 46 788 996,16 грн, у тому числі ПДВ - 3 060 962,37 гривні;

- від 17.03.2023 № 286/1/100, яке виконано 20.03.2023, кошти в сумі 59 214 769,65 грн, у тому числі ПДВ - 3 873 863,43 гривні;

- від 22.03.2023 № 286/1/104, яке виконано 24.03.2023, кошти в сумі 20 280 262,04 грн, у тому числі ПДВ - 1 326 746,11 гривні.

Таким чином, Замовником за договором № 1 перераховано Постачальнику загалом 126 284 027,85 грн, у тому числі ПДВ - 8 261 571,91 гривні.

Водночас зверненнями МО України від 07.04.2023 № 266/2269, від 21.04.2023 № 286/2555 та від 24.04.2023 № 286/2597 Державна податкова служба України в індивідуальній податковій консультації від 07.06.2023 № 1372/ІПК/99-00-04-02-03-05 роз`яснила, що відповідно до пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 розц. V ПК України нульова ставка ПДВ до операцій з постачання товарів, які використовуються для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту визначеним категоріям отримувачів, що беруть участь у забезпеченні оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, застосовується при дотриманні вимог, установлених постановою № 178. Аналогічне роз`яснення викладено й у листі Державної податкової служби України від 21.08.2023 № 10244/5/99-00-08-01-04-05, наданому на запит Офісу Генерального прокурора від 14.08.2023 № 11 /3І 1-186ВИХ-23.

Керуючись наведеним, позивач зазначає, що Офісом Генерального прокурора встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави у сфері оборони щодо визнання недійсним у частині договору від 17.01.2023 № 286/1/23/1, укладеного між Міністерством оборони України і товариством з обмеженою відповідальністю «ТИТАН+», та стягнення з Постачальника коштів у сумі 8 261 571,91 грн, безпідставно сплачених як податок на додану вартість за вказаним договором у складі товарів, операції з постачання яких звільнені від оподаткування, а також, здійснення нарахування інфляційних втрат і 3 % річних у загальній сумі 481 447,17 гривні за прострочення виконання грошового зобов`язання з повернення коштів.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає наступне.

Згідно з ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Виходячи з вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього ж нормативно-правового акта, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.

Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

Реалізація такого обов`язку прокурором не пов`язана з настанням несприятливих правових наслідків для службових осіб уповноваженого органу, що не вчинив належних заходів щодо захисту інтересів держави, зокрема, у вигляді притягнення до кримінальної або дисциплінарної відповідальності.

При визначенні позивача, який діє від імені держав України, прокурору слід керуватися в тому числі рішенням Конституційного Суду У ,раїни №3 рп/99 від 08.04.99 у справі №1-1/99, згідно з п. 5 якого поняття орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, означає орган, на який державою покладено обов`язок по здійсненню конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованих на захист інтересів держави в суді.

Таким органом, відповідно до ст. ст. 6, 7, 13, 143 Конституції України може виступати орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому надані повноваження органу виконавчої влади.

При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено позивачем Міністерства оборони України, як, орган, що уповноважені відповідно до ст. 122 ЗК України на розпорядження землями лісогосподарського призначення та водного фонду.

Так, Офіс Генерального прокурора листом від 23.01.2024 № 11/3/1-ЗОВИХ-24 повідомив Замовника про порушення інтересів держави внаслідок укладення між МО України та, зокрема, ТОВ «ТИТАН+» у 2023 році договорів на постачання пально-мастильних матеріалів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил України, положення яких у частині включення до договірних цін ПДВ за ставкою, відмінною від нульової, суперечать пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 HK України та п. 1 постанови № 178, а також унаслідок безпідставної сплати на користь указаного товариства коштів як ПДВ за такими договорами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 в справі № 903/129/18 зазначала, що сам факт не звернення до суду суб`єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Отже із наведеного слідує, що прокурор у поданій позовній заяві правомірно зазначив, що Міністерством оборони України не здійснювався захист інтересів держави у даних спірних правовідносинах, а відтак ним доведені належним чином підстави для звернення з відповідним позовом до суду в інтересах держави.

Крім того, у п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю.

Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:

- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;

- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Отже, непідтримання компетентним органом позову, поданим в його особі, не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим, оскільки невжиття цим органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Щодо спірних правовідносин.

Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Варто зауважити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підстав позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) від 04.11.1950р. передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно зі ст. ст. 202, 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. ч.1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, у відповідності до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004р. № 18-рп/2004 по справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Предметом заявлених прокурором позовних вимог є вимоги, зокрема, про визнати недійсними п. п. 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин) для техніки спеціального призначення від 17.01.2023 №286/1/23/1, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість, з підставу неврахування приписів пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та положень постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану».

Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до приписів ч. ч. 1, 3, 5 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

Відповідно до ст.11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» № 5007-VI від 21.06.2012 вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, врегульовані ПК України.

Згідно з п. 3.1 ст. 3 ПК України податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв`язку з оподаткуванням митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

У пп. 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Змістом пп.а і б п. 185.1 ст. 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів / послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 Податкового кодексу України.

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Згідно із підпунктом «г» підпункту 195.1.2 ст. 195 Розділу V Податкового кодексу України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оборону України» №1932-XII від 15.04.2023 у разі збройної агресії проти України органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії.

02.03.2022 Кабінету Міністрів України було прийнято постанову №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану», згідно якої до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» №794-VII від 27.02.2014 Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Враховуючи викладене вище, суд доходить висновку, що постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 є обов`язковим для виконання нормативно-правовим актом, а, отже, є складовою частиною національного законодавства.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.1998 № 12-рп/98 вказав, що термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Рішення по зазначеній справі було прийнято у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України. Проте, за переконанням суду, висновки Конституційного Суду України щодо терміну «законодавство» можуть бути застосовані і під час розгляду даної справи.

Враховуючи укладення між сторонами договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин) для техніки спеціального призначення від 17.01.2023 №286/1/23/1 з порушенням вищенаведених вимог чинного законодавства, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними п. п. 1.1 та 3.1 вказаного договору, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість.

Господарським судом відхиляються доводи відповідача про оподаткування операцій з постачання паливно-мастильних матеріалів згідно з внесеними до ПК України змінами за ставкою у розмірі 7%, з огляду на наступне.

17.03.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 №2120-ІХ, згідно з яким розділ XX «Перехідних положень» ПК України доповнено новим пунктом.

Відповідно до абзацу 1 п. 82 підрозділу 2 розділу XX ПК України(в редакції Законувід 15.03.2022 №2120-ІХ) тимчасово, на період дії правового режиму воєнного, надзвичайного стану, операції з постачання на митній території України та ввезення на митну територію України бензинів моторних, важких дистилятів та скрапленого газу, що класифікуються за кодами УКТ ЗЕД, визначеними підпунктом 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 цього Кодексу, на які згідно з пунктом 41 підрозділу 5 цього розділу встановлено ставку акцизного податку у розмірі 0,00 євро за 1000 літрів, а також нафти або нафтопродуктів сирих, одержаних з бітумінозних порід (мінералів), що класифікуються за кодами УКТ ЗЕД 2709 00 10 00 та 2709 00 90 00, оподатковуються за ставкою у розмірі 7 відсотків.

Суд зазначає, що необхідність застосування нульової ставки податку до операцій з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту військових частин визначена приписами пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178.

Позиція суду щодо правомірності застосування при вирішенні даного спору пп. «г» пп. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та положень постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 відповідає позиції Верховного Суду, наведеній у постанові від 14.11.2023 по справі № 910/2416/23.

Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Частиною 3 ст. 1212 ЦК України врегульовано, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно правового висновку Верховного Суду, що викладений у пункті 37 постанови від 01.06.2021 року у справі № 916/2478/20, якщо сторона зобов`язання набула кошти (суму ПДВ) за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов`язання, що виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов`язального права, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок їх перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, то такі кошти набуто на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Враховуючи отримання відповідачем грошових коштів у вигляді ПДВ, незважаючи на відсутність підстав для оподаткування товару, суд, враховуючи визнання недійсними окремих положень договору, дійшов висновку про збагачення відповідача поза підстав, передбачених законом.

З викладених обставин позовні вимоги прокурора про стягнення із відповідача суми безпідставно сплаченого ПДВ у розмірі 8 261 571,91 грн., сума перерахування якого підтверджується платіжними дорученнями, підлягають задоволенню як законні та обґрунтовані.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ст. ст. 625,1212 ЦК України положення ст. 625 Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, а тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 року у справі №910/10156/17.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання та вимоги про повернення боргу до моменту його усунення.

З правового аналізу положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України вбачається, що у випадку безпідставного набуття боржником коштів у позадоговірному випадку, виключається можливість застосувати приписів ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, оскільки у боржника виникає обов`язок повернути безпідставно одержані кошти починаючи з наступного дня після їх отримання.

З урахуванням наведеного, перевіривши здійснений прокурором розрахунок інфляційних втрат за період з березня 2023 року по січень 2024 року в сумі 245 558,49 грн і 3 % річних за період з 07.03.2023 по 26.02.2024 у сумі 235 888,68 гривні, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача 3% річних та збитків від інфляції.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Водночас кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, розглянувши спір на підставі поданих суду доказів, суд дійшов висновку про його задоволення в повному обсязі.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, на відповідача покладається 134 173,29 гривень витрат на оплату судового збору.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242, Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги - задоволити повністю.

2. Визнати недійсними п. п. 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин) для техніки спеціального призначення від 17.01.2023 №286/1/23/1, укладеного між Міністерством оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) та товариством з обмеженою відповідальністю «Титан +» (89422, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, с. Минай, вул. Тичини, 16, код ЄДРПОУ 39846953), у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість;

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Титан +» (89422, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, с. Минай, вул. Тичини, 16, код ЄДРПОУ 39846953) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітряних Сил, 6, код ЄДРПОУ 00034022) 8 743 019,08 грн, з яких: безпідставно сплачені кошти в сумі 8 261 571,91 грн, інфляційні втрати за період з березня 2023 року по січень 2024 року в сумі 245 558,49 грн і 3 % річних за період з 07.03.2023 по 26.02.2024 у сумі 235 888,68 гривні.

4. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ТИТАН+» (89422, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, с. Минай, вул. Тичини, 16, код ЕДРПОУ 39846953) на користь Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЕДРПОУ 00034051) 134 173,29 гривень витрат позивача з оплати судового збору за подання позовної заяви.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в Західному апеляційному господарському суді в порядку, визначеному розділом IV Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст рішення складено 28.11.2024

Суддя Л.В. Андрейчук