Рішення

від 19.11.2024 по справі 205/2583/23

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

19.11.2024 Єдиний унікальний номер 205/2583/23

Справа № 205/2583/23

Провадження № 2/205/492/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2024 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Федотової В.М.,

при секретарі Киричок Л.А.,

за участю позивача ОСОБА_1 , представника відповідача адвоката Кісіль А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 доАкціонерного товариства«Державна продовольчо-зерновакорпорація України» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із вищевказаною позовною заявою.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 11.01.2023 року на підставі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19.10.2021 року позивач був поновлений на роботі в АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі АТ «ДПЗКУ») на посаді головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки. 24.01.2023 року позивач приступив до виконання службових обов`язків. 25.01.2023 року керівництво АТ «ДПЗКУ», шляхом встановлення, на думку позивача, дискримінаційних вимог та системного психологічного тиску, змусило позивача написати заяву про звільнення за власним бажанням. Позивач вважає його звільнення незаконним та таким, що здійснено із грубим порушенням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач протягом 16 місяців умисно не виконував рішення суду про поновлення позивача на роботі та за лише вимогами державної виконавчої служби 11.01.2023 року поновив позивача на посаді. З самого першого дня поновлення позивача на роботі, директор департаменту безпеки АТ «ДПКЗУ» повідомив позивачу, що у зв`язку з його принциповою позицією при поновленні своїх трудових прав через суд, позивач є «небажаною особою» на підприємстві, йому не дадуть нормально працювати, створять тяжкі умови праці та все ж таки знайдуть підстави для його звільнення. 26.01.2023 року позивач направив на адресу відповідача відмову від його заяви про звільнення, однак, незважаючи на подану позивачем заяву від 26.01.2023 року про відмову від звільнення, а також те, що заява про звільнення написана позивачем під психологічним тиском та не є його дійсним волевиявленням, АТ «ДПЗКУ» 08.02.2023 року звільнило позивача із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України.

Враховуючи викладене, позивач звертається до суду та просить поновити його на роботі в АТ «ДПЗКУ» на посаді головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки та стягнути із відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2023 року зазначену позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, які вказані у мотивувальній частині ухвали.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04.04.2023 року зазначену позовну заяву повернуто позивачу.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30.05.2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04.04.2023 року було задоволено, зазначену ухвалу скасовано та направлено матеріали справи до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для продовження розгляду.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12.06.2023 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження у справі та призначено судове засідання.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2023 року клопотання представника відповідача адвоката Кисіль А.В. про виклик та допит свідків було задоволено, вирішено викликати у судове засідання для допиту в якості свідків наступних працівників Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зерновакорпорація України»: заступника начальникавідділу кадрівуправління персоналу Ішхнелі-СпрінчанТамару Ігорівну; начальника відділукадрів управлінняперсоналу Пянтак ТетянуЮріївну; інспектора зкадрів відділукадрів управлінняперсоналу Слюсар Кіру Сергіївну.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.10.2023 року у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів було відмовлено.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17.10.2023 року клопотання позивача ОСОБА_1 про виклик та допит свідків було задоволено, вирішено викликати у судове засідання для допиту в якості свідків: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30.11.2023 року у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів від 16.10.2023 року було відмовлено.

Ухвалою Ленінськогорайонного судум.Дніпропетровська від30.11.2023року клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів від 28.09.2023 року було задоволено частково, вирішено витребувати у АТ «Державнапродовольчо-зерновакорпорація України» належним чином завірені копії журналу реєстрації вихідних документів за період з 11.01.2023 року по 08.02.2023 року. В іншій частині у задоволенні клопотання відмовлено.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06.02.2024 року у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про відвід судді у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до АТ«Державна продовольчо-зерновакорпорація України» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було відмовлено.

Ухвалами Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12.04.2024 року, 08.05.2024 року, 16.05.2024 року було доручено Деснянському районному суду м. Києва забезпечити участь свідків у судовому засіданні в режимі відеоконференції по зазначеній цивільній справі.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.06.2024 року у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про відвід судді у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до АТ«Державна продовольчо-зерновакорпорація України» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було відмовлено.

Ухвалами Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.05.2024 року, 26.06.2024 року та 11.07.2024 року було доручено Шостому апеляційному адміністративному суду забезпечити участь свідків у судовому засіданні в режимі відеоконференції по зазначеній цивільній справі.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.10.2024 року у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів було відмовлено.

26.07.2023 року представник відповідача адвокат Кисіль А.В. надав до суду відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. В обґрунтування заперечень зазначив, що на виконання рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19.10.2021 року позивача було поновлено у АТ «ДПКЗУ» на посаді головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки згідно наказу № 11.01/1-к/тр від 11.01.2023 року. З даним наказом позивач був ознайомлений 24.01.2023 року під підпис. 25.01.2023 року позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням з 08.02.2023 року. З 26.01.2023 року позивач відкрив лікарняний на якому перебував до 08.02.2023 року, що не заперечується позивачем. 08.02.2023 року, на підставі заяви позивача від 25.01.2023 року про звільнення, АТ «ДПКЗУ» було видано наказ № 08.02/1-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до ст. 38 КЗпП України, та направлено позивачу лист з проханням з`явитися до апарату управління АТ «ДПКЗУ» для ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки. 09.02.2023 року ОСОБА_1 прибув до АТ «ДПКЗУ» та без зауважень та заперечень ознайомився із наказом про його звільнення. Вказаний факт підтверджується позивачем у позовній заяві. Позивач при ознайомленні з наказом про звільнення відмовився засвідчити своїм підписом отримання розрахункового листа. Представниками відповідача було задокументовано зазначений факт та складено відповідний акт. Таким чином, АТ «ДПКЗУ» здійснено звільнення позивача у повній відповідності нормам трудового законодавства України. Підставою для звільнення позивача була власноручно написана ним заява, яка містила прохання про звільнення з конкретної дати 08.02.2023 року. Щодо посилання позивача про нібито направлення ним до АТ «ДПКЗУ» заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року представник відповідача зазначив наступне. 31.01.2023 року АТ «ДПКЗУ» отримало поштове відправлення № 0411638428318 від ОСОБА_1 в якому містилося два документи: звернення від 25.01.2023 року та заява про звільнення від 25.01.2023 року. Також, у вказаному поштовому відправленні містився опис вкладення до вказаного цінного листа, в якому було вказано два вкладення: звернення від 25.01.2023 року та заява від 26.01.2023 року. Отже, в описі була вказана заява від 26.01.2023 року, якої фактично у зазначеному поштовому відправленні не було, а замість неї була копія заяви ОСОБА_1 від 25.01.2023 року про звільнення. Працівниками управління діловодства та архівної роботи після виявлення факту невідповідності вмісту поштового відправлення змісту опису вкладення до цінного листа складено у двох примірниках акт від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином», один з яких 15.02.2023 року було направлено на адресу ОСОБА_1 . Окрім того, зі змісту опису до цінного листа неможливо встановити, що заява від 26.01.2023 року була саме про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року. При цьому, при ознайомленні з наказом про звільнення позивач будь-яких зауважень чи заперечень щодо свого звільнення в наказі не зазначив, жодної інформації про начебто надсилання заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення не надав. Таким чином, позивач ні усно, ні письмово не звертався до відповідача з проханням відкликати його заяву про звільнення, відповідних належних та допустимих доказів матеріали справи не містять, як і не містять доказів здійснення на позивача психологічного тиску зі сторони керівництва компанії.

07.08.2023 року від позивача ОСОБА_1 до суду надійшла відповідь на відзив у якій він заперечив проти доводів представника відповідача у відзиві на позов та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Заперечення на відзив обґрунтовані тим, що 09.02.2023 року позивач вийшов на роботу з лікарняного, мав наміри надалі працювати, не вимагав розірвання трудового договору, але відповідач, незважаючи на дійсне волевиявлення позивача працювати в АТ «ДПКЗУ» - наказом від 08.02.2023 року звільнив позивача. При отриманні 09.02.2023 року наказу про звільнення, позивач намагався з`ясувати причини неврахування відповідачем при звільненні його заяви від 26.01.2023 року про відкликання раніше написаної ним заяви про звільнення від 25.01.2023 року, яку він направив засобами поштового зв`язку на адресу АТ «ДПКЗУ» - однак відповіді не отримав. Позивач вважає акт від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином» недопустимим доказом, оскільки, на його думку, вказаний акт сфальсифіковано відповідачем з метою приховування та виправдання незаконних дій. Про існування вказаного акту позивачу стало відомо лише після 12.06.2023 року, до цього будь-якої згадки про вказаний акт не було. На думку позивача, відповідач мав можливість до 09.02.2023 року викликати позивача, подзвонити йому та повідомити про невідповідність вкладень до конверту, однак цього не зробив, замість цього направив лише 15.02.2023 року, тобто через 2 тижні, вказаний акт на адресу позивача, порушуючи при цьому п. 3 глави 7 «Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах і організаціях № 100/5 від 18.06.2015 року, де зазначено, що вихідні документи опрацьовуються і надсилаються централізовано в день їх надходження від структурних підрозділів-виконавців або не пізніше наступного робочого дня. У своїй заяві до органів поліції від 08.02.2023 року позивач вказував, що знаходячись під психологічним тиском був змушений 25.01.2023 року написати заяву на звільнення, а потім 26.01.2023 року написав заяву про відмову від заяви про звільнення та спрямував її засобами поштового зв`язку на адресу відповідача. Вважає, що на день його звільнення такого акту від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином» взагалі не існувало. Відповідач був вимушений безпідставно скласти цей акт з порушенням вимог закону набагато пізніше ніж 01.02.2023 року, щоб обґрунтувати причину не врахування зави позивача від 26.01.2023 року про відмову від звільнення за власним бажання та остаточно звільнити позивача з підприємства. Таким чином, позивач вважає, що відповідач, не бажаючи залишати позивача на роботі в АТ «ДПКЗУ», отримавши його заяву від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року, вирішив її приховати та все ж таки звільнити позивача. Окрім того, позивач вважає недопустимим доказом акт від 09.02.2023 року про те, що ОСОБА_1 відмовився підписувати розрахунковий лист та не розписався в отриманні трудової книжки, про існування якого позивач дізнався із відзиву на позовну заяву, оскільки він є сфальсифікованим. Так, 09.02.2023 року о 10:00 год., коли позивач був у відділі кадрів AT «ДПЗКУ» ні які акти за його участю та у його присутності не складались, йому про це не повідомлялось. На момент ознайомлення позивача із наказом про звільнення в кабінеті знаходилась лише ОСОБА_5 та працівник чоловічої статті, інших працівників не було. Позивач підтвердив, що дійсно, при ознайомлені із наказом про звільнення від 09.02.2023 року у приміщенні АТ «ДПЗКУ» він відмовився підписувати будь-які документи, таким чином протестуючи проти, на його думку, незаконного звільнення. При цьому позивач зазначає, що наказ про звільнення він теж не підписував, його підпис на вказаному наказі також сфальсифіковано. Також, на думку позивача, незрозумілим є той факт, що відповідач у відзиві зазначає про дотримання норм чинного законодавства під час звільнення ОСОБА_1 , але все ж таки призначає службове розслідування щодо встановлення можливих порушень під час поновлення та звільнення ОСОБА_1 ». Нова посадова інструкція була складена з порушенням законів та містила в собі елементи дискримінації та пункти зайвої заорганізованості та тотального контролю за позивачем, а також суттєво відрізнялася від посадової інструкції, яка визначала посадові обов`язки позивача на момент його незаконного звільнення 12.01.2021 року. Відповідач,протягом 16місяців умисно,тривалий часне виконуваврішення судупро поновленняпозивача нароботі та,лише післявтручання державноївиконавчої службинаказом від11.01.2023року поновивпозивача напосаді. З самого першого дня поновлення позивача на роботі, директор департаменту безпеки АТ «ДПКЗУ» повідомив позивачу, що у зв`язку з його принциповою позицією при поновленні своїх трудових прав через суд, позивач є «небажаною особою» на підприємстві, йому не дадуть нормально працювати, створять тяжкі умови праці та все ж таки знайдуть підстави для його звільнення, що і відбулося.

У додаткових поясненнях позивач просив суд визнати недопустимимидоказами:акт №130-11-19/251від 01.02.2023року «Прооформлення відправленняненалежним чином»,запис вжурналі вихідноїкореспонденції АТ«ДПЗКУ» від01.02.2023року №130-11-19/251на ім`я ОСОБА_1 ,та актвід 09.02.2023року «Проознайомлення ОСОБА_1 з документами»,оскільки вониє сфальсифікованимита одержанимив порушенняпорядку,встановленого законом. Також просив визнати недопустимим доказом по справі акт службового розслідування АТ «ДПКЗУ» від 04.08.2023 року щодо встановлення можливих порушень під час поновлення та звільнення з роботи ОСОБА_1 з додатками на 80 аркушах, а також визнати недопустимим доказом показання надані свідком ОСОБА_6 в судовому засіданні 06.08.2024 року. В обґрунтування клопотання зазначив, що службове розслідування призначено на підставі наказу № 237-АГ від 20.07.2023 року в.о. заступника голови правління АТ «ДПЗКУ» Самсоновой С, що є порушенням Регламенту проведення службових розслідувань та перевірок у АТ «ДПЗКУ», оскільки повноваження для призначення службових розслідувань має лише голова правління (особа, що виконує його повноваження), а ОСОБА_7 є лише в.о. заступника голови Правління АТ «ДПЗКУ», тобто рішення прийнято не уповноваженою особою. Окрім того, при допиті в суді свідка ОСОБА_6 виникли технічні проблеми із відеозв`язком (позивача по відеозв`язку не було чутно, оскільки у нього не працював мікрофон), але судом було прийнято рішення допитувати в суді свідка, незважаючи на те, що суд встановив наявність технічних проблем у позивача. Таким чином, при допиті в суді свідка відповідача - ОСОБА_8 , яка надавала неправдиві покази, позивач був позбавлений можливості ставити свідкові викривальні запитання та фактично був обмежений в своєму праві, передбаченому ст. 43 ЦПК України. Крім того, в судовому засіданні 06.08.2024 року відбулась заміна секретаря судового засідання, але суд у зв`язку із технічними проблемами, тобто непрацюючим мікрофоном у позивача, при виконанні вимог ст. 220 ЦПК України не надав позивачу слова та позбавив його права висловитись щодо заміни та можливого відводу секретаря судового засідання. При таких обставинах, вважає, що докази отримані в судовому засіданні 06.08.2024 року у вигляді показів свідка ОСОБА_6 є недопустимими доказами, оскільки отримані з порушенням порядку, встановленого законом.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, положеннями ч. 2 ст. 213 ЦПК України передбачено, що головуючий відповідно до завдання цивільного судочинства керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 8 ст. 223 ЦПК України у разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з`явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції».

При цьому, суд всіляко сприяв допиту свідків як сторони позивача, так і сторони відповідача під час судового розгляду. При допиті свідків сторони позивача, позивач особисто з`явився до суду та ставив питання свідкам у судовому засідання, однак про допиті свідків сторони відповідача позивач проігнорував прохання суду з`явитися безпосередньо до суду, взявши на себе всі ризики технічної неможливості участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, а тому суд не порушив вимоги закону, допитавши свідка у судовому засіданні.

Позивач скористався своїм правом на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, знаючи, що відповідно до ч. 5 ст.212ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву, про що неодноразово було роз`яснено судом під час слухання справи.

Позивач також не був позбавлений права письмово заявити про відвід секретаря судового засідання, якщо він вбачав відповідні підстави.

Суд звертає увагу, що секретар судового засідання ОСОБА_9 вже входила до складу суду, з її участю було ухвалено інші процесуальні рішення, які були отримані позивачем, однак відводів заявлено не було.

Окрім того, суд не приймає до уваги клопотання позивача про визнання доказів недопустимими, оскільки дані докази не суперечать вимогам ст.ст. 76, 77, 78,79, 80 ЦПК України, а позивач не довів обставин того, до зазначені докази суперечать вимогам законодавства.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні, яке було проведено в режимі відеоконференції, надав пояснення аналогічні викладеним ним у позовній заяві, відповіді на відзив та письмових поясненнях, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити. Також неодноразово зазначав, що заяву про звільнення він написав через тиск зі сторони керівництва АТ «ДПКЗУ», а його звільнення є незаконним. Заробітна плата позивача була залишена на рівні 2021 року. Також зазначив, що у нього було бажання працювати на підприємстві, в іншому випадку він би не звертався до поліції та до суду за захистом своїх прав. Свідки зі сторони відповідача, які були допитані судом, давали неправдиві показання.

Представник відповідача АТ «ДПКЗУ» адвокат Кисіль А.В. у судовому засіданні надав заперечення, аналогічні викладеним ним у відзиві на позов, проти задоволення позовних вимог заперечував, просив відмовити у повному обсязі у зв`язку з їх необґрунтованістю та недоведеністю.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснила суду, що вона працює у АТ «ДПКЗУ» з 2011 року, начальником з відділу діловодства почала працювати до лютого 2022 року, точну дату не пам`ятає, з позивачем працювала на одному підприємстві, особисто його не знає. Далі зазначила, що до її відділу не надходило заяви позивача про те, що він відмовляється від своєї заяви про звільнення від 25.01.2023 року. До АТ «ДПКЗУ» від позивача в непошкодженому конверті надійшло звернення, у якому він просив повідомити йому інформацію, яке було передане на виконання в.о. голови правління АТ «ДПКЗУ» Коваленко В.М., також в конверті була копія заяви позивача про звільнення від 25.01.2023 року, яку зареєстровано у відділі не було, оскільки це копія, оригінал знаходився у відділі кадрів. Заяви від 26.01.2023 року про відкликання позивачем заяви про звільнення від 25.01.2023 року у конверті не було. У зв`язку із невідповідністю вкладення в конверті 01.02.2023 року було складено акт, який, через обмежене фінансування, було направлено на адресу позивача тільки через 2 тижні.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснила суду, що вона працює фахівцем відділу діловодства та архівної роботи у АТ «ДПКЗУ» з 2016 року, позивача знає як працівника, особисто з ним не знайома. Далі зазначила, що у непошкодженому конверті, який надійшов від позивача на адресу АТ «ДПКЗУ», було його звернення та копія заяви про звільнення від 25.01.2023 року. Заяви від 26.01.2023 року про відкликання позивачем заяви про звільнення від 25.01.2023 року у конверті не було. Також вказала, що вона була присутня при складанні акту від 01.02.2023 року та підписувала його. Через фінансові труднощі вказаний акт не було направлено позивачу одразу.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснила суду, що вона займає посаду заступника начальника відділу кадрів у АТ «ДПКЗУ» з 2020 року, позивача знає як працівника, особисто з ним не знайома. Далі зазначила, що 09.02.2023 року приблизно о 10:00 год. позивач прийшов у відділ кадрів та вона при своїх колегах ознайомила його із наказом про звільнення від 08.02.2023 року за власним бажанням. Позивач ознайомився з наказом, поставив підпис у наказі, отримав його копію, а також трудову книжку та розрахунковий лист, однак підпис про отримання трудової книжки та розрахункового листа у відповідних документах не поставив та сказав, що йому треба з кимось переговорити і поспішив вийти з кабінету, після чого не повернувся. У зв`язку з чим було складено акт про те, що позивач не розписався за отримання трудової книжки та розрахункового листа. Під час ознайомлення позивача із наказом про звільнення від 08.02.2023 року, будь-яких заперечень, висловів щодо направлення позивачем заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року, щодо незаконного звільнення, вчинення психологічного тиску з боку керівництва підприємства, небажання звільнятися та дійсного наміру залишитися працювати на підприємстві позивачем зазначено - не було.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_11 пояснила суду, що займає посаду інспектора відділу кадрів управління персоналом та адміністративного забезпечення у АТ «ДПКЗУ» з 21.05.2014 року, позивача знає як працівника, особисто з ним не знайома. Підтвердила, що 25.01.2023 року ОСОБА_1 власноручно написав заяву про звільнення. Наказ про звільнення підготувала ОСОБА_6 . Далі зазначила, що вона була присутня під час того, як 09.02.2023 року приблизно о 10:00 год. ОСОБА_6 ознайомлювала позивача із наказом про звільнення від 08.02.2023 року, будь-якої незгоди із вказаним наказом, а також щодо направлення позивачем заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року, позивачем не висловлювалось. Позивач ознайомився з наказом під підпис, отримав його копію, а також трудову книжку та розрахунковий лист, однак підпис про отримання трудової книжки та розрахункового листа у відповідних документах відмовився поставити та сказав, що йому треба з кимось переговорити, вийшов з кабінету і більше не повернувся. Також свідок ОСОБА_11 ставила свій підпис в акті щодо відмови позивача розписатися за отримання трудової книжки та розрахункового листа. Щодо звільнення через психологічний тиск з боку керівництва підприємства позивачем не зазначалось.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_12 пояснила суду, що займає посаду начальника відділу кадрів управління персоналом та адміністративного забезпечення у АТ «ДПКЗУ» з 01.09.2022 року, позивача знає як працівника, особисто з ним не знайома. Далі зазначила, що вона була присутня під час того, як 09.02.2023 року приблизно о 10:00 год. ОСОБА_6 ознайомлювала позивача із наказом про звільнення від 08.02.2023 року, будь-якої незгоди із вказаним наказом, а також щодо направлення позивачем заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року, позивачем не висловлювалось. Позивач ознайомився з наказом під підпис, отримав його копію, а також трудову книжку та розрахунковий лист, однак підпис про отримання трудової книжки та розрахункового листа у відповідних документах відмовився поставити та сказав, що йому треба з кимось переговорити, вийшов з кабінету і не повернувся, у зв`язку з чим було складено акт про те, що позивач не розписався за отримання трудової книжки та розрахункового листа. Після чого свідок ОСОБА_12 попросила ОСОБА_6 скласти акт про відмову позивача розписатися за отримання трудової книжки та розрахункового листа, оскільки вона несе за це відповідальність. Також свідок ОСОБА_12 ставила свій підпис у зазначеному акті, який було складено того ж дня, тобто 09.02.2023 року. Будь-якої незгоди із наказом про звільнення позивача від 08.02.2023 року, щодо звільнення через психологічний тиск з боку керівництва підприємства, а також щодо направлення позивачем заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року, позивачем не висловлювалось.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Суд, заслухавши думку учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та всі додані до неї документи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується цивільний позов, об`єктивно оцінивши всі зібрані по справі докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступного висновку.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що згідно копії наказу в.о. голови правління АТ «ДПКЗУ» Коваленка В. від 11.01.2023 року № 11.01/1-к/тр, на виконання рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19.10.2021 року по справі № 265/968/21, залишеного без змін постановою Донецького апеляційного суду від 09.02.2022 року, позивача ОСОБА_1 було поновлено на посаді головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки АТ «ДПКЗУ» (том 1 а.с. 92 оберт).

Матеріали справи містять копію посадової інструкції Головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки АТ «ДПКЗУ», з якою позивач ОСОБА_1 ознайомився 24.01.2023 року, що підтверджується його підписом у вказаній інструкції та не заперечується сторонами по справі (том 1 а.с. 100-104).

Як вбачається із заяви позивача від 25.01.2023 року, яка була написана на ім`я в.о. голови правління АТ «ДПКЗУ» Коваленка В.М., позивач просить звільнити його з посади головного фахівця відділу по роботі з проблемними активами управління по роботі з контрагентами департаменту безпеки за власним бажанням з 08.02.2023 року, а також виплатити при звільненні компенсацію за невикористану відпустку, починаючи з 12.01.2021 року (том 1 а.с. 114 оберт).

Факт написання даного тексту 25.01.2023 року позивачем власноручно сторонами не оспорюється.

З 26.01.2023 року по 08.02.2023 року позивач перебував на лікарняному, що підтверджується копією довідки ТОВ «Медикал Сервіс» (том 1 а.с. 108 оберт) та витягами з електронного реєстру листків непрацездатності (том 2 а.с. 25-30).

Відповідно до акту від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином», встановлено, що при відкритті поштового відправлення, направленого цінним листом з описом № 0411638428318, дата оформлення 31.01.2023 року, яке надійшло від ОСОБА_1 на адресу АТ «ДПКЗУ», вкладення до конверту оформлені неналежним чином, а саме: в описі до листа вказано два вкладення: звернення від 25.01.2023 року та заява від 26.01.2023 року, однак заява від 26.01.2023 року відсутня, натомість в конверті міститься заява від 25.01.2023 року (том 1 а.с. 120).

Як вбачається із копії опису цінного листа № 0411638428318, у графі «Найменування вкладення» зазначено «Звернення від 25.01.2023 року та заява від 26.01.2023 року» (том 1 а.с. 139).

Матеріали справимістять такожкопію заявипозивача від26.01.2023року написаноїна ім`я в.о. голови правління АТ «ДПКЗУ» Коваленка В.М. наступного змісту «Відкликаю мою заяву від 25.01.2023 року про звільнення за власним бажанням, оскільки я все ж таки буду працювати далі», яка, як зазначає позивач, була в конверті, який він направив на адресу АТ «ДПКЗУ» (том 1 а.с. 156).

У матеріалах справи наявна копія наказу в.о. голови правління АТ «ДПКЗУ» Коваленка В.М. від 08.02.2023 року № 08.02/1-к/тр про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням, відповідно до ст. 38 КЗпП України та виплату позивачу компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 60 календарних днів за період роботи з 12.01.2021 року до 08.02.2023 року (том 1 а.с 116).

Ознайомлення позивача із вказаним наказом та отримання його копії 09.02.2023 року засвідчено особистим підписом позивача.

На аркуші вказаного наказу міститься напис: «З наказом ознайомлений, копію наказу отримав 09.02.2023 року», а також наявний підпис ОСОБА_1 , будь-які інші додаткові записи на наказі відсутні (том 1 а.с 116).

Як вбачається із копії заяви позивача від 08.02.2023 року, написаної на адресу Шевченківського управління поліції ГУНП у м. Києві, про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК України та притягнення посадових осіб АТ «ДПКЗУ» до кримінальної відповідальності. У зазначеній заяві позивач просив прийняти та зареєструвати його заяву, розпочати досудове розслідування за його заявою та письмово повідомити позивача про початок кримінального провадження (том 1 а.с. 104, 106).

Відповідно до акту від 09.02.2023 року «Про ознайомлення ОСОБА_1 з документами», судом встановлено, що вказаний акт складено про те, що 09.02.2023 року о 10:00 год. у відділі кадрів управління персоналу, кабінет № 318, ОСОБА_1 , в присутності начальника відділу кадрів управління персоналу Пянтак Т.Ю., заступника начальника відділу кадрів управління персоналу Ішхнелі-Спрінчан Т.І., інспектора з кадрів відділу кадрів управління персоналу Слюсар К.С., був ознайомлений під підпис з наказом від 02.02.2023 року № 08.02/1-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 », отримав свою трудову книжку та розрахунковий лист, однак на прохання засвідчити підписом отримання трудової книжки та розрахункового листа відмовився (том 2 а.с. 34).

Згідно акту службового розслідування щодо встановлення можливих порушень під час поновлення та звільнення з роботи ОСОБА_1 від 04.08.2023 року, яке проводилось комісією у складі працівників АТ «ДПКЗУ»: ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , та голови комісії ОСОБА_16 , копія якого наявна у матеріалах справи, встановлено, що відомості, які містяться у позовній заяві ОСОБА_1 від 04.03.2023 року, що стали підставою для проведення службового розслідування, вважати такими, що не знайшли свого підтвердження. Дії ОСОБА_1 щодо внесення недостовірних даних до опису поштового вкладення № 0411638428318, мають ознаки шахрайства (том 1 а.с. 217-225).

Позивач, звертаючись до суду із зазначеним позовом, зазначає, що заява про звільнення від 25.01.2023 року була написана ним під психологічним тиском зі сторони керівництва АТ «ДПКЗУ» та не є його дійсним волевиявленням.

До правовідносин, що склались між сторонами, підлягають застосуванню наступні норми законодавства України.

Відповідно до статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей та, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст.43Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до ст.5-1КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За змістом статті 22КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Відповідно до ст.ст. 21, 24КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату.

Частина 6 статті 43Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Як вбачається з правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, провадження № 61-312св17, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, провадження № 61-1214св18, від 30 вересня 2021 року у справі № 462/1930/19, провадження № 61-1981св20, суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Згідно пункту 4 частини першої статті 36КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України.

Так, згідно із статтею 38КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Розірвання трудового договору за статтею 38КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку.

Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.

Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору, тобто скоротити двотижневий строк, визначений частиною першої цієї статті.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

Відповідно до правового висновку, викладено в постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року по справі № 753/1181/18, за змістом статті 38КЗпП України сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення. Таким чином, слід дійти висновку про те, що роботодавець, при звільненні застаттею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення. Таким чином, слід дійти висновку про те, що роботодавець, при звільненні за статтею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.

Як було встановлено судом, 25.01.2023 року позивач власноручно написав та подав до відділу кадрів АТ «ДПКЗУ» заяву про звільнення, що підтверджує його дійсний намір звільнитись за власним бажанням з займаної посади з 08.02.2023 року (том 1 а.с. 114 оберт).

Таким чином, позивач реалізував своє право на звільнення з посади на підставі статті 38 КЗпП України, подавши відповідну заяву від 25.01.2023 року.

Зі змісту заяви ОСОБА_1 від 25.01.2023 року вбачається, що він просив роботодавця звільнити його саме з 08.02.2023 року, жодних заперечень щодо примусу зі сторони керівництва АТ «ДПКЗУ», психологічного тиску, що стало підставою написання вказаною заяви, позивачем не зазначено (том 1 а.с. 114 оберт).

В свою чергу, на виконання вимоги КЗпП України, відповідач, з метою недопущення порушення прав працівника, передбачених Конституцією України, недопущення порушення вимог Конвенції про скасування примусової праці № 105, ратифікованої постановою Кабінету Міністрів України від 21 червня 2000 року № 1005, видав наказ № 08.02/1-к/тр від 08.02.2023 року, яким звільнив ОСОБА_1 , причина звільнення: за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, підставою звільнення була заява ОСОБА_1 від 25.01.2023 року (том 1 а.с 116).

При цьому, як встановлено судом, позивач, після надання відповідачу заяви про звільнення від 25.01.2023 року, не вчинив дій, зовнішнім проявом яких було б відкликання вказаної заяви, не написав будь-яких заперечень з цього приводу, не довів наявність заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення, тобто не вчинив дій, які б вказували на бажання позивача продовжити трудові відносини з відповідачем.

Посилання позивача на направлення ним на адресу відповідача заяви від 26.01.2023 року про відкликання заяви про звільнення від 25.01.2023 року не підтверджено належними та допустимими доказами та спростовуються актом від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином», а тому не можуть бути прийняті судом до уваги.

У справі про звільнення за статтею 38КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору (пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18), вказано, що за змістом статті 38КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року в справі № 686/10718/17 (провадження № 61-6185св19) зроблено висновок, що при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 182/1207/21 (провадження № 61 -2375св23)).

Згідно акту службового розслідування щодо встановлення можливих порушень під час поновлення та звільнення з роботи ОСОБА_1 від 04.08.2023 року, яке проводилось комісією у складі працівників АТ «ДПКЗУ»: ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , та голови комісії ОСОБА_16 , копія якого наявна у матеріалах справи, встановлено, що відомості, які містяться у позовній заяві ОСОБА_1 від 04.03.2023 року, що стали підставою для проведення службового розслідування, вважати такими, що не знайшли свого підтвердження. Дії ОСОБА_1 щодо внесення недостовірних даних до опису поштового вкладення № 0411638428318, мають ознаки шахрайства (том 1 а.с. 217-225).

Згідно із ч. 1 ст.116КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст.47КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідальний працівник АТ «ДПКЗУ» виконав вимоги ст. 47 КЗпП України, у день звільнення видав позивачу копію наказу про звільнення, трудову книжку та розрахунковий лист, що не заперечувалось сторонами у судовому засіданні та підтверджено допитаними у судовому засіданні свідками як сторони позивача, так і сторони відповідача.

Однак, 09.02.2023 року о 10:00 год. у відділі кадрів управління персоналу, кабінет № 318, ОСОБА_1 , в присутності начальника відділу кадрів управління персоналу Пянтак Т.Ю., заступника начальника відділу кадрів управління персоналу Ішхнелі-Спрінчан Т.І., інспектора з кадрів відділу кадрів управління персоналу Слюсар К.С., був ознайомлений під підпис з наказом від 02.02.2023 року № 08.02/1-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 », отримав свою трудову книжку та розрахунковий лист, однак на прохання засвідчити підписом отримання трудової книжки та розрахункового листа відмовився, що підтверджується актом від 09.02.2023 року «Про ознайомлення ОСОБА_1 з документами» (том 2 а.с. 34).

Відповідно до акту від 01.02.2023 року № 130-11-19/251 «Про оформлення поштового відправлення неналежним чином», встановлено, що при відкритті поштового відправлення, направленого цінним листом з описом № 0411638428318, дата оформлення 31.01.2023 року, яке надійшло від ОСОБА_1 на адресу АТ «ДПКЗУ», вкладення до конверту оформлені неналежним чином, а саме: в описі до листа вказано два вкладення: звернення від 25.01.2023 року та заява від 26.01.2023 року, однак заява від 26.01.2023 року відсутня, натомість в конверті міститься заява від 25.01.2023 року (том 1 а.с. 120).

Судом оглянуто копію опису вкладення до цінного листа поштового відправлення № 0411638428318 та встановлено, що в описі до листа вказано два вкладення: звернення від 25.01.2023 року на 1 арк. та заява від 26.01.2023 року на 1 арк. (том 1 а.с. 118).

При цьому, про що саме була заява від 26.01.2023 року, про що був її зміст, в описі не зазначено.

Матеріали справи містять копію заяви позивача від 26.01.2023 року, яку, як зазначає позивач, він направив до АТ «ДПКЗУ» засобами поштового зв`язку, однак встановити, що саме цю заяву, копію якої позивач надав до суду, він направив на адресу АТ «ДПКЗУ», не можливо.

Як на підставу застосування до позивача психологічного тиску зі сторони керівництва АТ «ДПКЗУ», позивач посилається також на написану ним заяву, яка була направлена засобами поштового зв`язку на адресу Шевченківського управління поліції ГУНП у м. Києві, про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК України та притягнення посадових осіб АТ «ДПКЗУ» до кримінальної відповідальності (том 1 а.с. 104, 106).

Разом з тим, заява позивача до правоохоронних органів від 08.02.2023 року не містить доказів її фактичної реєстрації у відділі поліції. У судовому засіданні позивач зазначив, що йому не відомо, чи відкрито кримінальне провадження за його заявою від 08.02.2023 року, чи визнано позивача потерпілою стороною. Також, позивач протягом року не цікавився долею документа, не звертався до слідчого судді зі скаргою на дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічна норма міститься ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17. Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц)

Згідно із ст.76ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 80ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 6 ст.81ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Стаття 129Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Зазначені позивачем обставини, що, на його думку, слугували підставою для його звільнення, не мають причинно-наслідкового зв`язку зі звільненням позивача з посади в АТ «ДПКЗУ», не вплинули і не могли вплинути на волю позивача при написанні заяви про звільнення з роботи. Доказів, які б свідчили про зворотне суду не надано.

Будь-яких належних та допустимих доказів про примус позивача до написання заяви про звільнення, психологічного тиску з боку керівництва АТ «ДПКЗУ» або його неправомірних дій суду не надано.

У вказаній справі судом встановлено дотримання АТ «ДПКЗУ» вимог трудового законодавства під час звільнення ОСОБА_1 . Звільнення позивача із посади на підставі статті 38 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Наказ про звільнення від 08.02.2023 року № 08.02/1-к/тр видано АТ «ДПКЗУ» правомірно, а позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що його звільнення відбувалося з порушенням вимог закону.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладене, розглядаючи даний спір в межах заявлених вимог, оцінюючи надані по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємності зв`язку у сукупності, приймаючи до уваги те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення на нього психологічного тиску керівництвом АТ «ДПКЗУ», а також не встановлення судом допущених АТ «ДПКЗУ» порушень трудового законодавства під час звільнення ОСОБА_1 за його власним бажанням, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Правових підстав для поновлення позивача на посаді судом не встановлено, адже поновлення на посаді може бути застосовано у випадку незаконного звільнення працівника, що не було доведено позивачем та не знайшло свого підтвердження в ході розгляду справи.

За таких обставин не підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.02.2023 року по 19.11.2024 року у розмірі 380 453,70 грн., як такі, що є похідними від вимог про поновлення на посаді.

При вирішенні питання розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позовних вимог було відмовлено, тому судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 1 073,60 грн. слід покласти на позивача.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 38, 44, 47, 116 КЗпП України, ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 247, 258-259, 263-266, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 доАкціонерного товариства«Державна продовольчо-зерновакорпорація України» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08.02.2023 року по 19.11.2024 року у розмірі 380 453,70 грн. відмовити.

Судовий збір у розмірі 1 073,60 грн. покласти на позивача ОСОБА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Сторони по справі:

позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 .

відповідач Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України», ЄДРПОУ:37243279, місцезнаходження за адресою: м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 1.

Повний текст рішення складено 29 листопада 2024 року.

Суддя: Федотова В.М.