Ухвала

від 26.11.2024 по справі 202/7618/22

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 202/7618/22

Провадження № 1-кс/202/7737/2024

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

У Х В А Л А

26 листопада 2024 року м. Дніпро

Слідчий суддя Індустріального районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_1 за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 (особи, які брали участь у справі: представники власника майна адвокати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , слідчий ОСОБА_5 , прокурор ОСОБА_6 ), розглянувши у судовому засіданні клопотання адвоката ОСОБА_3 , яке подане в інтересах ОСОБА_7 , про скасування арешту майна у кримінальному провадженні за № 12022041660000624 від 14.10.2022, -

В С Т А Н О В И В:

07 листопада 2024 року адвокат ОСОБА_3 звернувся в інтересах ОСОБА_7 з клопотанням, в якомупросить скасуватиарешт у вигляді заборони відчуження та розпорядження, накладений ухвалою слідчого судді Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 29 травня 2024 року на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_7 .

Клопотання обгрунтовано тим, що арешт вказаної частини будинку триває більше п`яти місяців, проте у кримінальному провадженні понад двох років жодній особі не повідомлено про підозру, слідчі дії з арештованим майном не проводяться, чим порушуються права ОСОБА_7 на вільне володіння майном.

Звертає увагу, чинним кримінальним процесуальним законодавством, а саме статтею 64-2 КПК України, визначена можливість арешту майна третьої особи лише за клопотанням прокурора. Разом із тим ухвалою слідчого судді від 29.05.2024 арешт був накладений за клопотанням слідчого. Тобто арешт накладений необґрунтовано, за зверненням неналежного суб`єкта.

Крім того, арештоване майно не відповідає ознакам речового доказу згідно зі ст. 98 КПК України.

Арешт майна накладений на нерухоме майно, яке розташоване за неіснуючою адресою, оскільки вулиця «Кузбаська» була перейменована в грудні 2023 на АДРЕСА_1 .

Також звертає увагу, що ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23.05.2024 слідчому було відмовлено у задоволенні клопотання про арешт цього ж майна (справа № 202/7618/22, провадження № 1-кс/202/3492/2024).

При цьому, на думку адвоката, клопотання слідчого, яке було задоволено слідчим суддею, є ідентичним.

У кримінальному провадженні № 12022041660000624 відсутня потерпіла особа.

Після відмови у задоволенні клопотання про арешт майна було залучено як потерпілу ОСОБА_8 . Проте остання не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 . З кінця лютого 2022 вона не спілкувалася зі своїм братом ОСОБА_9 , не цікавилася станом його здоров`я, а 16.03.2022 взагалі виїхала за межі країни. Станом на 02.07.2024 ОСОБА_8 не зверталася до нотаріуса щодо прийняття спадщини.

Твердження органу досудового розслідування, що ОСОБА_7 може відчужити нерухоме майно є безпідставним, оскільки ОСОБА_7 могла розпоряджатися без будь-яких обмежень вказаною нерухомістю ще два роки тому, однак остання це майно не відчужила.

На думку адвоката, слідчим не доведено, що житловий будинок АДРЕСА_1 був знаряддям кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, зберіг на собі його сліди або містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Звертає увагу, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У розумінні Європейського суду з прав людини термін «майно» має автономне тлумачення. У науковометодичному посібнику «Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя», який було підготовлено ОБСЄ, зазначено, що до поняття «майно» ЄСПЛ відносить, в тому числі: прибутки, що випливають з власності, зокрема, орендна плата (рента), передбачена договором, добровільно укладеним відповідно до законодавства; майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою; приватні власні інтереси, визнані відповідно до національного права; «гудвіл» (goodwill) накопичені нематеріальні активи підприємства, що включають її найменування, репутацію, ділові зв`язки (в тому числі клієнтуру), товарні знаки та ін.; власність «фірми»; інше «майно», що «становить економічну цінність», зокрема, необхідні для здійснення підприємницької діяльності дозволи чи ліцензії.

У рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року Суд зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог: перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. У свою чергу Суд зазначає, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року). Щодо дотримання державою «справедливого балансу» при втручанні у право на мирне володіння майном окрім цього, Суд зазначає, що втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно бути виправданим, а таким воно є, якщо здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу» та з дотриманням «справедливого балансу».

У рішенні «East/West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) від 23 січня 2014 року Суд зазначив: «…будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар…»

У справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» від 28 липня 1999 року Суд вказав, що Перший протокол, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав та свобод особи.

У рішенні «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року Суд вказав, що згідно з усталеною практикою Суду при здійсненні будь-якого втручання має забезпечуватися «справедливий баланс» між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основоположних прав відповідної особи. Вимога забезпечення такого балансу знаходить своє відображення у всій структурі статті 1 Першого протоколу. Для дотримання загального правила, викладеного у першому реченні пункту 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, таке втручання повинно встановлювати «справедливий баланс» між потребами загального інтересу суспільства та вимогами захисту прав окремої особи. Отже, має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленими цілями.

У рішенні «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року Суд визнав порушення «справедливого балансу», оскільки закон, окрім іншого, не встановлював жодної компенсації за вилучене майно та у заявників була відсутня можливість захисту своїх прав.

У кримінальному аспекті втручання у право особи на мирне володіння майном здійснюється у формі вилучення та накладення арешту на майно як речовий доказ у кримінальному провадженні для належного розгляду кримінальної справи (рішення «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року), вилучення та накладення арешту для забезпечення цивільного позову (цивільних вимог потерпілого) у кримінальному провадженні (справа «Боржонов проти Російської Федерації» від 22 січня 2009 року).

Втручання не повинно завдавати значної шкоди володільцю майна. Для цього держава повинна дотримуватися певного балансу при втручанні у право особи на мирне володіння майном та надавати відповідну компенсацію, оскільки останній починає нести певні збитки у разі втручання.

Для цього втручання повинно здійснюватися з розумним співвідношенням та з обґрунтованою пропорційністю. У разі відсутності розумного співвідношення та обґрунтованої пропорційності між метою втручання держави в право особи на мирне володіння майном та збитками, які несе особа у зв`язку з неможливістю володіти своїм майном, а також у разі відсутності компенсації за втручання та законних підстав такого втручання, здійснюється грубе порушення права особи на мирне володіння майном.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод захищає право власності особи від свавільного втручання держави у її права.

Однак, ЄСПЛ допускає окремі випадки, коли втручання у права особи є допустимим для задоволення «суспільного інтересу», проте таке втручання не повинно перевищувати певну межу між інтересами суспільства або держави та інтересами окремої особи. Для цього необхідно дотримання державою певного балансу та тільки на умовах або підставах передбачених у національному законодавстві держави, у іншому випадку буде порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Схожої правової позиції дійшов ЄСПЛ у справі «LYSAK проти Польщі», заява № 1631/16.

Так, заявник у справі скаржився на те, що вилучення його товару з метою кримінального провадження проти нього було невиправданим і що цей захід тривав непотрібно довго, що суперечить ст.1 Протоколу № 1. Вилучення мало далекосяжні негативні наслідки для нього, оскільки йому довелося припинити свою основну комерційну діяльність. ЄСПЛ вказав, що для того, щоб втручання було сумісним зі ст.1 Протоколу № 1, воно повинно бути законним, відповідати загальним інтересам і бути пропорційним, тобто воно повинно знайти «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу спільноти і вимогами захисту основних прав особистості. Стосовно частини одягу справу було закрито, а заявника виправдано. Отже, здавалося б, що цей одяг протягом певного часу не може бути законно сприйнятий як необхідний доказ, що стало офіційним виправданням вилучення. Крім того, у світлі наявних у його розпорядженні матеріалів не було розпочато жодного іншого пов`язаного кримінального розслідування та не було порушено цивільного процесу проти заявника з боку відповідних брендів за нібито порушення торговельної марки. Національні суди не оцінили всіх відповідних обставин справи заявника та не достатньо врахували можливість вжиття менш нав`язливих заходів щодо майна заявника. Як наслідок, утримання майна заявника протягом шести років становило індивідуальний та надмірний тягар для заявника, порушуючи «справедливий баланс», який слід дотримуватися між захистом права на мирне володіння майном та вимогами загальний інтерес. Отже, мало місце порушення ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Посилаючись на вказану практику ЄСПЛ, представник ОСОБА_7 просить скасувати арешт, накладений ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 29.05.2024 на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні адвокати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 клопотання підтримали та наполягали на скасуванні арешту.

Слідчий ОСОБА_5 та прокурор ОСОБА_6 в судовому засіданні проти скасування арешту заперечували.

Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали кримінального провадження № 12022041660000624 від 14.10.2022 в частині, що стосуються арешту майна, слідчий суддя приходить до висновку, що клопотання про скасування арешту не підлягає задоволенню.

Слідчим суддею встановлено, що 14.10.2022 року ВП № 2 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області було розпочате кримінальне провадження за № 120220416600000624 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України.

В подальшому підслідність цього кримінального провадження була визначена за СУ ГУГП в Дніпропетровській області.

В межах даного кримінального провадження здійснюється досудове розслідування за фактом заволодіння шахрайським шляхом 1/2 частиною будинку АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_9 , який помер у вересні 2022 року.

Постановою слідчого від 07.05.2024 це нерухоме майно було визнано речовим доказом.

Ухвалою слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 вересня 2024 року, на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 накладений арешт шляхом заборони відчуження та розпорядження нею.

Як убачається зі змісту ухвали слідчого судді, при накладенні арешту на це майно, слідчий суддя виходив із доведеності достатніх підстав вважати, що був вчинений злочин, а також з існування ризиків відчуження та розпорядження цим майном з боку нового власника ОСОБА_7 , яка може бути заінтересованою у кримінальному провадженні, що зашкодить досудовому розслідуванню.

В своєму клопотанні про скасування арешту представник ОСОБА_7 посилається на безпідставність та необґрунтованість арешту, а також порушення накладеним арештом її права на володіння цим майном.

При вирішенні питання щодо скасування арешту слідчий суддя виходить із того, що згідно з положеннями статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Зокрема, згідно з пунктом 1 частини другої статті 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів.

В цьому випадку арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним устатті 98цього Кодексу (частина 3 статті 170 КПК України).

Відповідно достатті 98КПКУкраїни речовимидоказамиєматеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Норми частини другої статті 173 КПК зобов`язують слідчого суддю при вирішенні питання про арешт майна враховувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу), розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Відповідно до частини першої статті 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Слідчий суддя бере до уваги, що на цей час досудове розслідування у кримінальному провадженні не закінчено. Нерухоме майно, арешт якого просить скасувати представник ОСОБА_7 , залишається речовим доказом у кримінальному провадженні, оскільки могло бути об`єктом кримінально протиправних дій, тобто це майно відповідає критеріям, визначеним у статті 98 КПК України.

При цьому істина у кримінальному провадженні на даному етапі досудового розслідування не встановлена. У кримінальному провадженні проводяться слідчі та процесуальні дії. Слідчим були допитані свідки. Також у серпні 2024 року слідчий звернувся до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів.

Ухвалою слідчого судді від 16.10.2024 клопотання слідчого задоволено частково та зобов`язано приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_10 надати слідчому тимчасовий доступ до нотаріальних документів щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 30.06.2022 за реєстровим номером № 318, а також до копій записів з реєстру нотаріальних дій щодо всіх нотаріальних дій, вчинених від імені ОСОБА_9 .

Строк дії ухвали слідчого судді визначено до 14 грудня 2024 року.

Як було зазначено слідчим у судовому засіданні, ухвала слідчого судді звернута до виконання, але на цей час документи на її виконання нотаріусом не надані.

Отже, на сьогодні у кримінальному провадженні не проведені всі слідчі та процесуальні дії, необхідні для завершення досудового розслідування.

На переконання слідчого судді, на цьому етапі досудового розслідування є достатні підстави вважати, що було вчинено кримінальне правопорушення і частка житлового будинку, на яку накладено арешт, може бути об`єктом кримінально-протиправних дій, так як за обставинами кримінального провадження ОСОБА_9 перед своєю смертю подарував свою частку нерухомого майна ОСОБА_7 , яка є для нього сторонньою особою, при тому, що іншого житла він не мав, продовжував проживати в цьому житлі. Ці обставини з огляду на інший факт, який розслідується в цьому ж кримінальному провадженні, де особою перед смертю було відчужено своє майно також на користь ОСОБА_7 , дають слідчому судді достатні підстави вважати, що правочин щодо відчуження частки майна міг бути вчинений без дійсної волі ОСОБА_9 , що виправдовує подальше застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, оскільки у кримінальному провадженні з об`єктивних причин (неотримання документів щодо правочину) не проведені всі необхідні слідчі та процесуальні дії.

Слідчий суддя вважає, що на цей час залишаються наявними ризики, з яких слідчий суддя виходив при накладенні арешту.

Сама по собі зміна назви вулиці, на якій розташоване арештоване майно, не спростовує обґрунтованість арешту такого майна та не є підставою для його скасування.

Твердження адвоката щодо безпідставності накладення арешту за клопотанням слідчого, а не прокурора, не відповідають вимогам статті 171 КПК України, яка наділяє слідчого повноваженнями звернутися до слідчого судді з клопотанням про арешт майна за погодженням з прокурором. У даному випадку слідчий за погодженням із прокурором звернувся з клопотанням про арешт майна, тобто таке звернення відповідає вимогам закону.

Той факт, що раніше слідчому було відмовлено в арешті того самого майна не спростовує обґрунтованості арешту і не підставою для його скасування, оскільки положення статей 171 - 172 КПК України не містять жодних виключень чи обмежень щодо повторного звернення з клопотанням про арешт майна. Тим більше, що мотиви відмови та мотиви задоволення клопотань слідчого були наведені та обґрунтовані слідчим суддею у відповідних ухвалах.

Також слідчий суддя вважає, що не повідомлення у кримінальному провадженні на цьому етапі досудового розслідування жодній особі про підозру не впливає на виправданість арешту майна, оскільки арешт майна з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для утримання майна під арештом і не вимагає обов`язкового повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення і не пов`язує можливість арешту виключно з наявністю у кримінальному провадженні особи, якій повідомлено про таку підозру.

Доводи про те, що особі, яка залучена слідчим до участі у кримінальному провадженні як потерпіла, кримінальним правопорушення не завдано шкоду, оскільки вона не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 , не спростовують необхідність подальшого арешту майна, оскільки досудове розслідування триває, вказані обставини підлягають з`ясуванню під час досудового розслідування, слідчий і прокурор у разі встановлення завдання шкоди іншій особі не позбавлені можливості залучити її у подальшому до участі у кримінальному провадженні.

Крім того, посилання представника ОСОБА_7 у клопотанні на практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справі «LYSAK проти Польщі», не може бути враховано слідчим суддею як підстава для скасування арешту майна, оскільки обставини цієї справи не є релевантними з обставинами кримінального провадження, в межах якого накладено арешт на майно ОСОБА_7 .

Так, у такій справі заявник скаржився на те, що вилучення його товару з метою кримінального провадження проти нього було невиправданим і що цей захід тривав непотрібно довго, що суперечить ст. 1 Протоколу № 1. Вилучення мало далекосяжні негативні наслідки для нього, оскільки йому довелося припинити свою основну комерційну діяльність. ЄСПЛ вказав, що для того, щоб втручання було сумісним зі ст.1 Протоколу № 1, воно повинно бути законним, відповідати загальним інтересам і бути пропорційним, тобто воно повинно знайти «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу спільноти і вимогами захисту основних прав особистості. Стосовно частини одягу справу було закрито, а заявника виправдано. Отже, здавалося б, що цей одяг протягом певного часу не може бути законно сприйнятий як необхідний доказ, що стало офіційним виправданням вилучення. Крім того, у світлі наявних у його розпорядженні матеріалів не було розпочато жодного іншого пов`язаного кримінального розслідування та не було порушено цивільного процесу проти заявника з боку відповідних брендів за нібито порушення торговельної марки. Національні суди не оцінили всіх відповідних обставин справи заявника та не достатньо врахували можливість вжиття менш нав`язливих заходів щодо майна заявника. Як наслідок, утримання майна заявника протягом шести років становило індивідуальний та надмірний тягар для заявника, порушуючи «справедливий баланс», який слід дотримуватися між захистом права на мирне володіння майном та вимогами загальний інтерес.

Отже, ЄСПЛ визнав, що мало місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Натомість цього щодо можливого порушення права ОСОБА_7 на володіння своїм майном, то слідчий суддя звертає увагу, що в даному випадку ОСОБА_7 та її представником не надано жодних даних та доказів покладення на неї арештом майна індивідуального і надмірного тягаря.

Слідчим суддею враховується, що обмеження прав ОСОБА_7 не є тривалим і пов?язано зі здійсненням кримінального провадження.

Стосовно майна, яке могло бути об`єктом кримінального правопорушення, слідчим суддею був застосований найменш обтяжливий спосіб арешту. Арештоване майно належить до житла і не пов?язано зі здійсненням будь-якої підприємницької діяльності. Це майно не було вилучено у ОСОБА_7 . Вона не позбавлена права володіння та користування арештованим майном, тобто майно залишається у її володінні та користуванні. При цьому ОСОБА_7 у такому житлі не мешкає та ним взагалі не користується. Її права як нового власника накладеним арештом суттєво не обмежуються, оскільки вона залишається його власником, має можливість ним у будь-який час користуватися, використовуючи його на власний розсуд.

Арешт майна, який полягає у забороні відчуження майна, не має для ОСОБА_7 будь-яких негативних наслідків, оскільки вона набула у власність це майно безоплатно на підставі договору дарування, тобто не понесла будь-яких витрат на його придбання, що свідчить про те, що арештом майна на неї не покладено індивідуальний і надмірний тягар.

Тому слідчий суддя вважає, що на даному етапі досудового розслідування підстави для скасування арешту майна не доведені, арешт залишається обґрунтованим та таким, що відповідає потребам досудового розслідування, і не суперечить як загальним засадам кримінального провадження, так і правам і гарантіям, визначеним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Ураховуючи вищенаведене, в задоволенні клопотання про скасування арешту майна необхідно відмовити.

Керуючись ст. ст. 131-132, 170, 173-174, 369-372 КПК України, слідчий суддя, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні клопотання про скасування арешту, накладеного ухвалою слідчого судді від 29 травня 2024 року на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Дніпровського апеляційного суду протягом п`яти днів.

Слідчий суддя ОСОБА_11