Постанова

від 26.11.2024 по справі 761/13712/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №761/13712/23 Головуючий у суді І інстанції: Саадулаєв А.І.

провадження №22-ц/824/16620/2024 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Болотова Є.В., Олійника В.І.,

секретар судового засідання: Дуб С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Волкова Всеволода Миколайовича, який діє в інтересах Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 липня 2024 року та на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року у справі за позовом Латвійської Республіки, в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2023 року Латвійська Республіка, в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що арбітражне рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року стало результатом розгляду арбітражним трибуналом позовних вимог ОСОБА_1 до Латвійської Республіки, які випливали з порушення Латвійською Республікою її зобов`язань за Угодою між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 24 липня 1997 року.

13 квітня 2020 року арбітражний трибунал постановив Процесуальний наказ №6, яким зобов`язав ОСОБА_1 надати забезпечення витрат Латвійської Республіки в розмірі 3 мільйони євро у формі банківської гарантії. ОСОБА_1 вимоги Процесуального наказу №6 не виконав та забезпечення витрат Латвійської Республіки в розмірі 3 мільйони євро у формі банківської гарантії не надав. Зрештою, через таку процесуальну поведінку ОСОБА_1 , арбітражний трибунал постановив арбітражне рішення яким арбітражне провадження було припинено, та арбітражний трибунал постановив стягнути з ОСОБА_1 витрати Латвійській Республіці арбітраж в розмірах, 250 000 доларів США та 3 223 212,40 Євро.

Ухвалою Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року визнано і надано дозвіл на виконання рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року, ухвалене в місті Вашингтон у складі голови арбітражного трибуналу - пані Вера ван Хаутте, арбітра - пана Марка А.Кантор, арбітра - професора Др.Рольфа Кніпера у справі МЦВУС №АРБ/17/5 Євген Казьмін проти Латвійської Республік. Постановлено видати виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Латвійської Республіки (місто Рига) суми (і) 250,000 (двісті п`ятдесят тисяч) доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом МЦВІС, і (іі) 3 223 212 (три мільйони двісті двадцять три тисячі двісті дванадцять) євро 40 (сорок) центів щодо витрат, понесених у зв`язку з арбітражем.

17 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року. За результатами розгляду Верховним Судом апеляційної скарги, 02 вересня 2022 року Верховний Суд прийняв постанову якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвала Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року набрала законної сили та, відповідно до положень ч. 1 ст. 18 ЦПК України, є такою що підлягає виконанню.

24 жовтня 2022 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва, Павлюк Назар Вікторович, відкрив виконавче провадження щодо приведення до виконання виконавчих документів виданих Київським апеляційний судом у зазначеній справі № 824/182/21. В процесі виконавчого провадження було виявлено, що ОСОБА_1 має банківські рахунки в приблизно 20 банках. Однак, стан балансу рахунків ОСОБА_1 був недостатнім для того аби виконати рішення суду у справі № 824/182/21. Станом на дату подання цієї позовної заяви, з ОСОБА_1 було стягнуто тільки 83 064,51 гривень. В ході виконавчого провадження, ОСОБА_1 також надав приватному виконавцю свою Декларацію про доходи та майно боржника фізичної особи за 2021 рік. Відповідно до зазначеної декларації, єдиним джерелом доходу ОСОБА_1 в 2021 році була заробітна плата, яку він отримував у TOB «Вторстальмет» на посаді заступника директора з розвитку бізнесу. Загальний розмір отриманої заробітної плати за 2021 рік склав 108 545 гривень. Відповідно до даних поданої декларації, інше майно (нерухомість, транспортні засоби, вклади та інше майно у банках, вимоги до третіх осіб, частки в статутному капіталі юридичних осіб, акції, тощо) у ОСОБА_1 відсутні. У Позивача є підстави вважати, що відомості зазначені у декларації ОСОБА_1 , не відповідають дійсності, та ОСОБА_1 приховує належне йому майно для того аби уникнути виконання ухвали Київського апеляційного суду у справі № 824/182/21 від 18 жовтня 2021 року.

Позивачу також стало відомо, що з 2002 року, ОСОБА_1 перебував у шлюбі із ОСОБА_2 . Під час перебування у шлюбі, подружжям були придбані об`єкти нерухомого майна.

Відносини у подружжя зіпсувалися та в липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу (справа №761/27642/19). 27 травня 2020 року Шевченківський районний суд міста Києва прийняв рішення яким шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний. Разом з тим, 22 травня 2020 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений та нотаріально посвідчений шлюбний договір. Даний шлюбний договір був укладений вже після того як Латвійська Республіка подала (17 січня 2020 року) своє клопотання про забезпечення витрат у зв`язку із розглядом Міжнародним центром з врегулювання інвестиційних спорів арбітражної справи №АРБ/17/5, прийняття арбітражним трибуналом Процесуального наказу №6 (13 квітня 2020 року), та ненаданням ОСОБА_1 забезпечення витрат Латвійської Республіки у строки визначені в Процесуальному наказі №6 (до 28 квітня 2020 року). Натомість, в пункті 18 шлюбного договору зазначено, що його сторони заявляють, що жодна з них не поставлена даним договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Враховуючи зміст поданої ОСОБА_3 Декларації про доходи про майно боржника фізичної особи за 2021 рік, відповідно до якої він не володіє будь-яким майном, заява сторін в пункті 18 шлюбного договору не відповідає дійсним обставинам. Виходячи з викладених вище фактів, слід дійти висновку, що зазначена вище Декларація про доходи про майно боржника фізичної особи за 2021 рік є або не достовірною або умови шлюбного договору поставили ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

З огляду на викладене позивач просив суд визнати недійсним шлюбного договору укладеного 22.05.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шершун Н.К., зареєстрованого в реєстрі за №706.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 липня 2024 року відмовлено у задоволенні позову.

У серпні 2024 року на адресу суду надійшла заява представника ОСОБА_2 , про ухвалення додаткового рішення суду, в якому він просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 600 000,00 грн.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року заяву ОСОБА_2 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково.

Стягнуто з Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки на користь ОСОБА_2 91 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Не погодившись з вказаними рішеннями суду першої інстанції, адвокат Волков В.М., який діє в інтересах Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки, подав апеляційну скаргу. Просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 липня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Також просив скасувати додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про стягнення правничої допомоги у повному обсязі. Судові витрати покласти на відповідачів.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що позивач вважає, що оспорюваний договір є фраудаторним правочином, оскільки на його думку, він був укладений з метою уникнення боржником - ОСОБА_1 від виконання грошових зобов`язань перед його кредитором - Латвійською Республікою і укладання такого правочину призвело до зменшення обсягу майнових активів боржника та його платоспроможності, а вказаний правочин був спрямований на завдання шкоди Латвійській Республіці.

Апелянт посилався на те, що сам по собі факт того, що арбітражне рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів у справі МЦВІС №АРБ/17/5 Євген Казьмін проти Латвійської Республіки було ухвалене після дати укладання Шлюбного Договору, не є таким що спростовує «фраудаторність» Шлюбного Договору

Арбітражне рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів у справі МЦВІС №АРБ/17/5 Євген Казьмін проти Латвійської Республіки є рішенням про відшкодування (стягнення) арбітражних витрат. При цьому ОСОБА_1 не надав жодних доказів того, що між ним та Латвійською Республікою була укладена угода за якою він не нестиме жодної відповідальності з відшкодування арбітражних витрат Латвійської Республіки.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що при оцінці відповідних обставин та доказів, Шевченківський районний суд міста Києва недооцінив саму природу та ціль Процесуального наказу №6. Процесуальний наказ №6 є наказом процесуального характеру, який покликаний захистити право Латвійської Республіки на отримання відшкодування її витрат на арбітражне провадження та забезпечити те, що ОСОБА_1 виконає відповідне зобов`язання щодо відшкодування витрат, якщо таке буде на нього покладене. Прийняття процесуального наказу про забезпечення витрат, є в принципі неможливим та виключається, якщо в грошові зобов`язання у відповідної особи не можуть виникнути у майбутньому. Прийняття процесуального наказу про забезпечення витрат може бути прийняте тільки в тому випадку, якщо допускається, що грошові зобов`язання у відповідної особи не можуть виникнути у майбутньому.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані також тим, що суд першої інстанції не дослідив те, що чи був Шлюбний Договір укладений «в період настання у ОСОБА_1 зобов`язання із погашення заборгованості перед Латвійською Республікою». Апелянт звернув увагу, що період настання у ОСОБА_1 зобов`язання із погашення заборгованості перед Латвійською Республікою, тривав принаймні з 09 листопада 2018 року по 17 березня 2021 року, а оскаржуваний Шлюбний Договір був укладений в цей період.

Вказував, що за результатом укладання Шлюбного Договору, все цінне майно на яке можна звернути стягнення, буде передане у особисту приватну власність ОСОБА_2 .. Те майно, яке можливо і було передано в особисту приватну власність ОСОБА_1 не може реалістично та практично бути предметом стягнення (як то нерухомість, яка знаходиться на тимчасово окупованій території України), або не має економічної цінності (як корпоративні права в юридичних особах), або цінність якої є неспівмірною із боргом ОСОБА_1 перед Латвійською Республікою (як то транспортні засоби). Таким чином, скаржник вважає, що за результатами укладання Шлюбного Договору відбулося унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_1 та суттєвим чином зменшився обсяг такого майна.

11 жовтня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшла заява від представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Чучковської Анни Вячеславівни, яка просила продовжити стороні відповідача ОСОБА_2 процесуальний строк для подання відзиву на апеляційну скаргу з відповідними додатками до 30 жовтня 2024 року. Заява обгрунтована тим, що предметом апеляційного оскарження є два судові рішення, а обсяг скарги становить 41 аркуш, що вимагає додаткового часу для викладення заперечень сторони відповідача.

Розглянувши заяву представника відповдіачки ОСОБА_2 - адвоката Чучковської А.В., апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 13 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Суд вважає підстави для продовження строку для подання відзиву на апеляційну скаргу, на які посилається представник відповідача, поважними.

Суд апеляційної інстанції вважає, що поновлення процесуального строку у даному випадку відповідає завданню цивільного судочинства та конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закладеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

17 жовтня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_1 , в якому просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін.

13 листопада 2024 року до Київського апеляційного суду надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Чучковської А.В., просила апеляційну скаргу відхилити, судові рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що при укладанні оспорюваного шлюбного договору ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 переслідували законну мету, а саме остаточне вирішення питання права власності на майно, яке і так було зареєстровано та перебувало у фактичному володінні, користуванні і розпорядженні ОСОБА_2 .. Крім того, у зв`язку із укладенням оспорюваного шлюбного договору не змінились будь-які відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не змінився титульний власник і відповідне майно не перейшло від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 оскільки відповідне майно і так перебувало у власності відповідача ОСОБА_2 .. Тобто, оскаржуваний шлюбний договір будь-яким чином не змінив статус майна, а лише на законодавчому рівні закріпив вже існуючий статус такого майна та засвідчив відсутність у ОСОБА_1 будь-яких претензій на нього. Тому суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави вважати, що вчинений оспорюваного правочину здійснювався задля ухилення від виконання, таких, що виникнуть в майбутньому, вимог Латвійської Республіки.

Ухвалюючи додаткове рішення у справі та частково задовольняючи заяву ОСОБА_2 про стягнення судових витрат на правову допомогу, суд першої інстанції врахувавши заперечення сторони позивача щодо розміру понесених відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу, обгрунтовував свої висновки тим, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, тому суд першої інстанції дійшов висновку про зменшення витрат на професійну правничу допомогу відповідача ОСОБА_2 , із розрахунку 3500,00 грн за одну годину роботи, та як вбачається із акта виконаних робіт ОСОБА_4 витратила 26 робочих годин, до 91000,00 грн.

Однак такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, що у грудні 2016 року громадянин України ОСОБА_1 звернувся до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів із позовною заявою до Республіки Латвія про визнання порушення Республікою Латвія Угоди між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 17.12.1997 року та стягнення збитків.

Позовна заява ОСОБА_1 проти Республіки Латвія була прийнята і на початку 2017 року у Міжнародному центрі з врегулювання інвестиційних спорів було розпочато провадження у справі № ARB/17/5.

01 листопада 2017 року Арбітражний трибунал постановив Процесуальний наказ №1, який, в тому числі, встановлював процесуальний графік арбітражного провадження.

В подальшому, ОСОБА_1 та Латвійська Республіка здійснили перший раунд письмових подань щодо юрисдикції та по суті спору. Так, Меморіал позивача ( ОСОБА_1 ) був поданий Арбітражному трибуналу 04 травня 2018 року. Контр-меморіал відповідача (Латвійської Республіки) був поданий Арбітражному трибуналу 09 листопада 2018 року.

В своєму Контр-меморіалі відповідача, Латвійська Республіка висунула до ОСОБА_1 і вимогу щодо відшкодування її витрат на арбітражне провадження. Латвійська Республіка, поміж іншого, просила Арбітражний трибунал: наказати ОСОБА_1 , компенсувати Латвійській Республіці витрати Латвійської Республіки у зв`язку із вивченням, розслідуванням та захистом проти вимог ОСОБА_1 , понесені Латвійською Республікою як до так і під час цього арбітражу, в тому числі його власні витрати та витрати на третіх сторін, гонорар юристів, адміністративні комісії МЦВІС та гонорар та витрати Арбітражного трибуналу.

Протягом 2017-2020 років у справі № ARB/17/5 було вирішено всі процедурні питання, сторони подавали до арбітражу свої пояснення, заяви, коментарі по суті спору і в червні 2020 року мало відбутися остаточне слухання, за результатами якого позивач очікував отримати вирішення спору по суті.

17 січня 2020 року, Латвійська Республіка звернулася до арбітражного трибуналу із клопотанням про забезпечення витрат.

У квітні 2020 року арбітри за заявою Республіки Латвія, зобов`язали ОСОБА_1 , як позивача надати забезпечення витрат відповідача на суму 3000000,00 євро.

Зобов`язання Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів щодо надання ОСОБА_5 забезпечення витрат відповідача (Республіки Латвія) на суму 3 000 000,00 євро було оформлено в письмовому вигляді, а саме - у вигляді Процедурного наказу № 6 від 13 квітня 2020 року. Згідно з резолютивною частиною вказаного документу:

«68. З урахуванням вказаного вище, Арбітражний суд вирішив наступне:

1. Позивач повинен надати, протягом 15 днів з дати винесення цього Процедурного наказу № 6, забезпечення витрат Відповідача у розмірі 3 мільйони Євро у формі та на умовах, вказаних у Додатку 1 до Заяви;

2. У разі невиконання Позивачем вимог параграфу 68.1, Арбітражний суд, після отримання повідомлення про це від Відповідача та після заслухання думки Сторін, визначить умови призупинення провадження;

3. На позивача буде покладено витрати за розгляд Заяви та винесення цього Процедурного наказу (Арбітражний суд визначить строки для подання заяв Сторін щодо таких витрат в окремому Процедурному наказі);

4. Всі інші вимоги відхилено».

Судом апеляційної інстанції встановлено, що вимоги Процесуального наказу № 6 від 13.04.2020 року ОСОБА_1 у встановлені строки не виконав.

27 травня 2020 року Шевченківський районний суд міста Києва прийняв рішення яким шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний.

22 травня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений нотаріально посвідчений оскаржуваний Шлюбний договір.

Відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно:

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_2 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 року за ОСОБА_2 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_3 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 року за ОСОБА_2 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_4 , ще не виникло, оскільки дане майно є новоствореним і реєстрація права власності на таке майно відбулась лише 17.08.2020 року за ОСОБА_2 вже після розлучення. Серед правовстановлюючих документів на зазначене майно не зазначено оскаржуваний шлюбний договір.

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на квартиру АДРЕСА_5 , ще з 16.06.2017 року зареєстровано за ОСОБА_2 ..

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_6 , ще з 16.06.2017 року зареєстровано за ОСОБА_2 ..

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на гараж квартири АДРЕСА_7 , ще з 16.06.2017 року зареєстровано за ОСОБА_2 ..

Станом на час укладення спірного шлюбного договору право власності на гараж квартири АДРЕСА_8 , ще з 16.06.2017 року зареєстровано за ОСОБА_2 ..

Відповідно до п. 7 шлюбного договору, у випадку розірвання шлюбу все майно належне чоловіку або дружині вважається особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте (зареєстроване).

Відповідно до п. 14 шлюбного договору у приватній власності дружини ( ОСОБА_2 ) залишається наступне майно:

- квартира АДРЕСА_5 ;

- 1/3 частина квартири АДРЕСА_6 ;

- гараж № НОМЕР_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 ;

- гараж № НОМЕР_3 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9 ;

- майнові права на однокімнатну квартиру на підставі договір купівлі-продажу майнових прав №НП1.К_1.13 від 12.05.2016 року та від 27.04.2018 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_10 ;

- майнові права на двокімнатну квартиру на підставі договору купівлі-продажу майнових прав №НА1.2Кс_2.13 від 12.05.2016 року та від 27.04.2018 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_10 ;

- майнові права на нежитлове приміщення комерційного використання на підставі договорів купівлі-продажу майнових прав №НП1.2нп від 21.09.2016 року та від 27.04.2018 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_10 ;

- легковий автомобіль Mersedes-Benz, CLS 450, номер шасі (кузова) НОМЕР_4 , державний номер НОМЕР_5 ;

- готівкові кошти в розмірі 5 000 000,00 грн (п`ять мільйонів гривень 00 коп.).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що жодних положень, які б визначали конкретне майно, яке б знаходилось в приватній власності ОСОБА_1 чи передавалось йому, шлюбний договір не містить.

Натомість, в пункті 18 шлюбного договору зазначено, що його сторони заявляють, що жодна з них не поставлена даним договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

17 березня 2021 року Арбітражний трибунал прийняв Арбітражне рішення, в якому постановив, що ОСОБА_1 має сплатити Латвійській Республіці суми 250 000 доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів і 3 223 212,40 євро щодо витрат, понесених у зв`язку з цим арбітражем.

Зазначене арбітражне рішення ОСОБА_1 в добровільному порядку не виконав та в липні 2021 року Латвійська Республіка звернулась до Київського апеляційного суду із клопотанням про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення у справі Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів №ARB/17/5 від 17.03.2021 року.

Відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 18.10.2021 року у справі №824/182/21, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 02.09.2022 року визнано і надано дозвіл на виконання рішення міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів від 17 березня 2021 року; ухвалено видати виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_6 на користь Латвійської республіки (місто Рига) сумі 250000 доларів США за вирахуванням суми, що відшкодовується Секретаріатом МЦВІС, і 3223212,40 євро щодо витрат, понесених у зв`язку з арбітражем, вирішено питання судових витрат.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюком Н.В. від 24.10.2022 року відкрите ВП НОМЕР_7 щодо примусового виконання зазначеного вище рішення КАС від 18.10.2021 року.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на час ухвалення рішення ОСОБА_1 грошове зобов`язання не виконано в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.

У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Аналізуючи положення статтей 9, 103 СК України, статтей 203, 215 ЦК України, можна дійти висновку, що підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що «Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника».

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Подібних висновків Верховний Суд дотримується і в подальшому, зокрема в постанові від 12 червня 2023 року в справі № 521/14418/17 (провадження № 61-3672св23), від 27 квітня 2023 року в справі № 461/4033/20 (провадження № 61-10231св22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі №761/40240/21 (провадження №61-13013св23) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Слід розмежовувати такі підстави для оспорення як фіктивність (стаття 234 ЦК України) та вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3,13 ЦК України) не допускається».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20 (провадження №61-1787св23)).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі №754/5841/17 (провадження №61-17966св19) зазначено, що «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків».

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку відмовляючи у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження майна, шляхом укладення шлюбного договору (22 травня 2020 року), відбулося після того як Латвійська Республіка подала (17 січня 2020 року) клопотання про забезпечення витрат у зв`язку з розглядом Міжнародним центром з врегулювання інвестиційних спорів арбітражної справи № АРБ/17/5, прийняття арбітражним трибуналом Процесуального наказу № 6 (13 квітня 2020 року), та ненаданням ОСОБА_1 забезпечення витрат Латвійської Республіки у строки визначені в Процесуальному наказі № 6 (до 28 квітня 2020 року).

Суд апеляційної інстанції враховує час укладання оспорюваного шлюбного договору та те, що він був укладений після виникнення у ОСОБА_1 внести кошти в розмірі 3 000 000 Євро на виконання Процесуального наказу №6 до 28.04.2020 року, яке не було виконано останнім.

Суд апеляційної інстанції також враховано, що особа яка набула майно за оспорюваним правочином є дружина ОСОБА_1 (на момент укладення правочину, ще не було рішення розірвання шлюбу).

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що грошові кошти - готівка, об`єкти незавершеного будівництва, нерухоме майно та рухоме майно, що до укладення оспорюваного правочину були об`єктами спільної сумісної власності подружжя, за договором безоплатно перейшли у власність ОСОБА_2 .. Та як наслідок укладення оспорюваного правочину кредитор Латвійська Республіка, в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки позбавлена можливості виділити частку боржника та звернути стягнення на майно боржника ОСОБА_1 .

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що подружжя Казьміних діяли не чесно та недобросовісно укладаючи оспорюваний правочин - шлюбний договір від 22 травня 2020 року, укладений між відповідачами, за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки вчинений з метою уникнення відповідальності перед третьою особою за рахунок частини цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України і за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Доводи відповідача ОСОБА_1 викладені у відзиві на позовну заяві, що до 17.03.2021 року у ОСОБА_1 не існувало будь-яких зобов`язань перед Латвійською Республікою, як не існувало і законодавчо визначених підстав вважати, що такі зобов`язання можуть виникнути, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки 09 листопада 2018 року Латвійська Республіка заявила вимогу до ОСОБА_1 в своєму Контр-Меморіалі щодо компенсування витрат. В подальшому 17 січня 2020 року Латвійською Республікою подано клопотання про забезпечення витрат, за результатами розгляду якого було прийнято Процесуальний наказ № 6 відповідно до якого зокрема зобов`язано ОСОБА_1 протягом 15 днів з дня видання цього Процесуального наказу № 6 надати забезпечення витрат Латвійської Республіки у розмірі 3 млн євро у формі та на умовах зазначених у додатку № 1 до клопотання (а саме до 28.04.2020 року). Отже у ОСОБА_1 існував процесуальний обов'язок внести кошти до 28.04.2020 року, і як наслідок його не виконання, було припинено провадження та 17.03.2021 року стягнуто кошти.

Таким чином, період настання у ОСОБА_1 зобов`язання внести кошти 3 000 000 Євро настав 13.04.2020 року по 28 березня 2020 року, шлюбний договір був укладений після закінчення строку на виконання зобов'язання.

Доводи відповідачки ОСОБА_2 викладені в поясненнях на апеляційну скаргу про те, що укладення і виконання шлюбного договору були реальними та мали відповідні правові наслідки, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки не виключає тієї обставини, що оспорюваний шлюбний договір направлений на уникнення ОСОБА_1 звернення стягнення на їх майно, враховуючи те, що у зазначеному шлюбному договорі відсутні положення, які б визначали конкретне майно, яке б знаходилось в приватній власності ОСОБА_1 чи передавалось йому.

Суд першої інстанції не вірно застосував норми матеріального права, не повно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, не належно оцінив докази у їх сукупності, не застосував практики Верховного Суду та дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Оскільки позивачем суду надано належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження обставин, на які вона посилалась, як на підставу своїх позовних вимог, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що майнове право позивача було порушено відповідачами.

При вирішенні даного спору суд першої інстанції мав керуватись положеннями ст.ст. 202, 203, 215, 234 ЦК України, ст. 93 СК України та правові висновки Верховного Суду які є подібними до спірних правовідносин. Однак суд першої інстанції не вірно застосував дані норм права та дав не вірну оцінку доказам.

Таким чином, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції.

Що стосується оскарження додаткового рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й судове рішення. Скасування первісного судового рішення є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього. Таких висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 31 травня 2021 року у справі № 911/132/14.

У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 908/8884/21 (провадження № 12-39гс22).

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позовних вимог, підстави для стягнення витрат на правову допомогу на користь відповідачки ОСОБА_7 відсутні.

Щодо судових витрат, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що звертаючись з позовною заявою позивач сплатив судовий збір у розмірі 2684 грн (а.с. 108 том 1).

В суді апеляційної інстанції за подання апеляційної скарги підлягав сплаті судовий збір у розмірі 4026 грн (2684 х 150%).

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6710 грн, тобто по 3355 грн з кожного з відповідачів.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та додаткове рішення не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що полягало у невірному наданні оцінці доказів та тлумаченні закону, і підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог відповідно до ст. 376 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.374, 376 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу адвоката Волкова Всеволода Миколайовича, який діє в інтересах Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 липня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити.

Визнати недійсним шлюбний договір укладений 22 травня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідченого ОСОБА_8 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 706.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Чучковської Анни Вячеславівни про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки понесені судові витраті зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 6710 (шість тисяч сімсот десять) грн, по 3355 грн з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.

Реквізити сторін:

Позивач: Латвійська Республіка, в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки, адреса: Латвійська Республіка, LV-1520, м. Рига, Бульвар Брівібас, буд. 36.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_11 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_6 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_11 .

Повний текст постанови буде складено «29» листопада 2024 року.

Головуючий суддя Л.П. Сушко

Судді Є.В. Болотов

В.І. Олійник