Окрема думка

від 26.11.2024 по справі 761/13712/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ОКРЕМА ДУМКА

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва залишено без задоволення позов Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору.

Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості вимог.

Вважаю такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Встановлено, що у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів із позовною заявою до Республіки Латвія про визнання порушення Республікою Латвія Угоди між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 17 грудня 1997 року та стягнення збитків.

Починаючи з 2017року і до 2020 року справа слухалась у Міжнародному центрі по суті.

В червні 2020 року мало відбутися остаточне слухання справи, за результатами якого учасники справи очікували отримати вирішення спору по суті.

Натомість, у січні 2020 року Латвійська Республіка звернулася до арбітражного трибуналу із клопотанням про забезпечення витрат у справі.

За результатами його розгляду арбітри винесли процедурний наказ № 6 від 13 квітня 2020 року, на підставі якого ОСОБА_1 було зобов`язано надати забезпечення витрат відповідача на суму 3 000 000 євро.

У зв`язку із невнесенням ОСОБА_1 забезпечення витрат відповідача, рішенням від 17 березня 2021 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Латвійської Республіки було припинено. Цим рішенням з ОСОБА_1 стягнуті витрати, понесені у зв`язку з арбітражем.

В свою чергу, у липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про розірвання шлюбу.

27 травня 2020 року рішенням суду шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний.

З метою вирішення майнових питань, перед ухваленням судом рішення про розірвання шлюбу, 22 травня 2020 року подружжя уклало шлюбний договір.

В квітні 2023 року Латвійська Республіка в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору.

Обґрунтовуючи позов, представник Латвійської Республіки в особі Державної канцелярії Латвійської Республіки зазначив, що оспорюваний договір є фраудаторним правочином, оскільки, на його думку, він був укладений з метою уникнення боржником - ОСОБА_1 від виконання грошових зобов`язань перед його кредитором - Латвійською Республікою і укладання такого правочину призвело до зменшення обсягу майнових активів Боржника та його платоспроможності, а вказаний правочин був спрямований на завдання шкоди Латвійській Республіці.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом, зокремапро визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Фраудаторні правочини - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора (постанова Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20).

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20 будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Тобто, виходячи із вищевикладеного, обов`язковою умовою для визнання правочину фраудаторним, є усвідомлення боржником вчинення правочину у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором з метою уникнення звернення стягнення на майно.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує кожномуправо на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Таким чином, звертаючись у грудні 2016 року із позовною заявою до Республіки Латвія про визнання порушення Республікою Латвія Угоди між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій від 17 грудня 1997 року та стягнення збитків, ОСОБА_1 мав на меті досягнути певний результат, а саме: забезпечити захист своїх порушених прав, і аж ніяк не усвідомлював, та не міг передбачити, що звернення із вказаним позовом за захистом порушеного права призведе до виникнення обов`язку, виконання якого він через майже чотири роки буде намагатись уникнути шляхом укладення шлюбного договору.

Більше того, винесений арбітрами процедурний наказ № 6 від 13 квітня 2020 року не передбачав виникнення у ОСОБА_1 у майбутньому грошового зобов`язання, а лише містив у собі процедурні питання в рамках забезпечення пред`явленого ним позову.

Враховуючи вищевикладене, та виходячи з того, що укладений через місяць ОСОБА_1 шлюбний договір відбувся в межах судових процедур у справі про розлучення, який розпочався ще у липні 2019 року, будь-які підстави вважати фраудаторним оспорюваний правочин відсутні.

Зрештою, взагалі видаються безпідставними, зокрема й через великий проміжок часу між подіями, посилання скаржника у позові та апеляційній скарзі на те, що оспорюваний правочин (22 травня 2020 року) вчинено з метою уникнення від виконання ухвали суду про визнання і надання дозволу на виконання рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (18 жовтня 2021 року), оскільки на час укладення правочину не існувало жодних передумов для постановлення ухвали суду.

Суддя Є.В.Болотов