Постанова

від 09.10.2024 по справі 755/14315/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 755/14315/21

провадження № 61-15153св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

Ситнік О. М.

учасники справи:

особа, яка звертається з касаційною скаргою, - заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Роман Васильович,

позивачі: Київська міська рада, Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Пролог», Товариство з обмеженою відповідальністю «Нью Вектор Плюс», Товариство з обмеженою відповідальністю «Гарант Рент Інвест»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича на постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня

2023 року 'в складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року Київська міська рада, Комунальне підприємство

з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (далі - КП «Житло-Сервіс») звернулися до суду з позовом, в якому просили витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежитлових приміщень № 1, 2, 3, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею

283,3 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ; групу нежитлових приміщень № 4, що складається з приміщень І поверху

(літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 276,5 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову, з урахуванням змін підстав позову, зазначили, що Київська міська державна адміністрація на підставі акта від 11 березня 2002 року № 2 передала КП «Житло-Сервіс» адміністративний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 581,0 кв. м, який належить до комунальної власності, в рахунок 2 % відрахувань за житлові будинки, прийняті на обслуговування на

АДРЕСА_2

На підставі наказу КП «Житло-Сервіс» від 14 березня 2002 року № 22 «Про розміщення відділення № 3 підприємства» частина будинку використовується під розміщення відділення № 3 КП «Житло-Сервіс», яке на день звернення до суду функціонує та надає комунальні послуги населенню, а інша частина вказаного будинку з 2009 року перебувала у користуванні ОСОБА_1 для розміщення тренажерного залу.

31 березня 2021 року КП «Житло-Сервіс» отримало листа від ОСОБА_1 ,

в якому останній повідомив, що він є власником частини приміщень

в адміністративному будинку, у зв`язку з чим вимагав від КП «Житло-Сервіс» їх звільнити.

Позивач наголошував на тому, що відповідно до копій технічних паспортів на вказані приміщення, які вилучені слідчим у межах кримінального провадження від 14 травня 2021 року № 120021100040001490 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, загальні план та площа цих нежитлових приміщень ідентичні загальному плану будинку, що виконаний Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП КМР «КМБТІ») на замовлення ДГО «Житло-Інвест».

Зазначений будинок переданий КП «Житло-Сервіс» 11 березня 2002 року та з цього часу перебуває у володінні КП «Житло-Сервіс», а викладені у позовній заяві обставини підтверджують передання зазначеного будинку територіальній громаді міста Києва, отже, підтверджують і набуття останньою права власності на вказане майно до 11 березня 2002 року.

Приватне підприємство «Нива» (далі - ПП «Нива») не мало права відчужувати Товариству з обмеженою відповідальністю «Пролог» (далі - ТОВ «Пролог») на підставі договору купівлі-продажу від 22 жовтня 2002 року адміністративний будинок, оскільки не було його власником, а сам договір купівлі-продажу, укладений між ПП «Нива» та ТОВ «Пролог», порушує публічний порядок, наслідком чого є його нікчемність.

Починаючи з 22 жовтня 2002 року, ТОВ «Пролог» не набувало право власності на адміністративний будинок, і таке право зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ТОВ «Пролог» лише 16 грудня 2019 року.

Отже, вказаний договір купівлі-продажу спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади міста Києва, порушує публічний порядок, у зв`язку із чим є нікчемним та таким, що не створює жодних правових наслідків.

Відповідач, починаючи з 2009 року, знав про те, що адміністративний будинок належить КП «Житло-Сервіс». Проте, набуваючи вказане нерухоме майно у власність, відповідач не з`ясував у КП «Житло-Сервіс» обставин, за яких адміністративний будинок відчужується іншими особами.

Позивач вважав, що зазначені нежитлові приміщення в адміністративному будинку, який був переданий територіальною громадою міста Києва у володіння КП «Житло-Сервіс», вибули із володіння останнього поза його волею, а тому такі приміщення мають бути витребувані в ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва, від імені та в інтересах якої діє Київська міська рада.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради:

- групу нежитлових приміщень № 1, № 2, № 3, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 283,3 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ;

- групу нежитлових приміщень № 4, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 276,5 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що процедура передання земельної ділянки від територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради до Державної госпрозрахункової організації «Житло-Інвест» (далі - ДГО «Житло-Інвест») шляхом її вилучення з користування у Закритого акціонерного товариства «Дарна» ДШК (далі - ЗАТ «Дарна» ДШК) з метою будівництва житлового комплексу з вбудованими приміщеннями громадського призначення на бульв. Верховної Ради, 21 в м. Києві, відбувалася у порядку, визначеному законодавством. Право власності на новостворене майно не реєструвалося за будь-якими юридичними чи фізичними особами, а отже новостворене майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, від імені якої діє Київська міська рада.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне майно належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та було закріплено за КП «Житло-Сервіс» на праві господарського відання, отже, підприємство у належний спосіб володіло спірним нерухомим майном, що підтверджується належними у матеріалах справи доказами.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачі не довели наявності речових прав на спірне нерухоме майно, а тому відсутні підстави вважати, що воно незаконно вибуло з володіння територіальної громади. Із наявних у матеріалах справи доказів не вбачається наявності будь-яких первинних правовстановлюючих документів, які б підтверджували набуття позивачами речових прав на спірні нежитлові приміщення, відсутні докази і на підтвердження реєстрації права власності на такі приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 жовтня 2023 року заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Р. В., діючи в інтересах Київської міської ради, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р. В. на постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року.

06 березня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник вказує на застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, у постановах Верховного Суду від

02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 910/11919/17, від 23 січня 2019 року у справі № 910/2868/16, від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 02 лютого 2022 року у справі № 202/3508/20, від 21 березня 2023 року у справі № 925/1288/20, від 05 квітня 2023 року у справі № 755/7193/21. Вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 35 Закону України «Про власність», статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування». Також зазначає, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази.

Касаційну скаргу прокурора мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції всупереч статтям 89, 263 ЦПК України не дослідив зібрані у справі докази, які підтверджують належність майна до комунальної власності, зокрема акт від 14 лютого 2002 року №1, матеріали інвентаризаційної справи КП КМР «КМБТІ» на будинок АДРЕСА_1 . Також апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, передбачені статтями 15, 321, 328, 387, 388 ЦК України, статтею 35 Закону України «Про власність», статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», та порушив норми процесуального права, передбачені статтями 76, 77, 79, 80, 89, 263, 264 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно з відомостями з Державного реєстру права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 на сьогодні зареєстровано право власності на спірні об`єкти нерухомості, які належать на праві комунальної власності Київській міській раді.

Позиція інших учасників справи

28 лютого 2024 року відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Волошина Н. Л., через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу, в якому зазначив, що не погоджується з доводами, викладеними прокурором у касаційній скарзі, вважає їх безпідставними та необґрунтованими.

21 лютого 2024 року представник позивача КП «Житло-Сервіс» Гудзера Т. С. засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із письмовими поясненнями, в яких просив задовольнити касаційну скаргу прокурора.

10 червня 2024 року представник Київської міської ради, в інтересах якої звертається прокурор, засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із письмовими поясненнями, в яких просив задовольнити касаційну скаргу прокурора.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі рішення Київської міської ради від 08 липня 1999 року № 348/449 «Про надання та вилучення земельних ділянок» затверджено проєкт відведення земельної ділянки ДГО «Житло-Інвест» для будівництва житлового комплексу з вбудованими приміщеннями громадського призначення на бульв. Верховної Ради, 21 у Дніпровському районі м. Києва; припинено право користування ЗАТ «Дарна» ДШК земельною ділянкою площею 3,3704 га; надано ДГО «Житло-Інвест» за умови виконання пункту 1 Додатку 16 до цього рішення в тимчасове довгострокове користування строком на 5 років земельну ділянку площею 3,3704 га (на період будівництва) на АДРЕСА_1 за рахунок земель ЗАТ «Дарна» ДШК, право користування на вказану земельну ділянку за яким припинено цим рішенням.

У додатку 16 до рішення Київської міської ради від 08 липня 1999 року

№ 348/449 «Умови надання Державній госпрозрахунковій організації «Житло-Інвест» земельної ділянки на бульварі Верховної Ради, 21 у Дніпровському районі» ДГО «Житло-Інвест», зокрема, але не виключно, визначено: виконувати обов`язки землекористувача відповідно до вимог статті 40 Земельного кодексу України (далі - ЗК України); у місячний термін замовити у Київському міському управлінні земельних ресурсів документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою; майново-правові питання вирішувати у встановленому порядку.

11 лютого 2000 року між Київською міською радою та ДГО «Житло-Інвест» було укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею, за умовами якого Київська міська рада на підставі рішення від

08 липня 1999 року № 348/49 надає, а ДГО «Житло-Інвест» приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 3,3704 га, в тому числі землі, що зайняті поточним будівництвом - 3,3704 га. Земельна ділянка надається в тимчасове довгострокове користування строком на 5 (п`ять) років (період будівництва) для будівництва житлового комплексу з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30 березня 2001 року № 615 «Про розподіл загальної площі у жилих будинках на

2001 рік», зокрема пунктом 5, на підставі рішення Київської міської ради від 26 грудня 2000 року № 156/1133 «Про бюджет міста Києва на

2001 рік» встановлені такі розміри відрахувань від загальної жилої площі у будинках, які вводяться у 2001 році, або коштів на день їх нарахування, які необхідні для будівництва цієї площі. Так, у разі будівництва житла всіма забудовниками незалежно від джерел фінансування встановлено відрахування у розмірі 7 %, якщо інші розміри не передбачені рішеннями Київської міської ради на відведення земельних ділянок, у тому числі 5 % для забезпечення житлом громадян, що перебувають на квартирному обліку в районних державних адміністраціях, відселення з ділянок забудов, ветхих та непридатних для проживання будинків; 2% - для службової жилої площі.

Відповідно до підпункту 1.4 додатку 16 Умов надання ДГО «Житло-Інвест» земельної ділянки на АДРЕСА_1 було передбачено, що ДГО «Житло-Інвест» необхідно передати Головному управлінню житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації 5 % загальної площі будинку (крім службової) на підставі

пункту 36 рішення Київської міської ради від 30 березня 1999 року № 182/283 «Про бюджет міста Києва на 1999 рік» (дію пункту продовжено на 2001 рік рішенням Київської міської ради від 26 грудня 2000 року № 156/1133).

Згідно з актом про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта від 21 травня 2001 року № 109 житловий комплекс з приміщеннями громадського призначення (корпуси 1 і 2), будівельна адреса: АДРЕСА_1 що розміщений на земельній ділянці для будівництва житлового комплексу ДГО «Житло-Інвест», відповідно до рішення Київської міської ради від 08 липня 1999 року

№ 348/449 «Про надання в тимчасове довгострокове користування строком на 5 років 3,3704 га» прийнято в експлуатацію ДГО «Житло-Інвест».

З листа ДГО «Житло-Інвест» вбачається, що остання зверталась до бюро технічної інвентаризації з проханням видати поповерхові плани та технічні паспорти на приміщення ЖЕКу та спортивного комплексу на АДРЕСА_1, такі документи було виготовлено та видано, що підтверджується листом та копією інвентаризаційної справи на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , що містяться у матеріалах справи.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 19 липня

2000 року № 1205 (у редакції розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 січня 2018 року № 20) затверджено статут Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (далі - Статут).

Так, згідно з підпунктом 1.1 розділу 1 «Загальні положення» Статуту Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» створено відповідно до рішення Київської міської ради від 08 червня

2000 року № 183/904 «Про створення комунального підприємства для експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс»». Засновником та власником підприємства є територіальна громада міста Києва, від імені якої виступає Київська міська рада. Підприємство є юридичною особою, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права, нести відповідальність, може бути позивачем та відповідачем у суді, має самостійний баланс, свій розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатки, штампи, а також бланки із власним найменуванням.

Згідно з підпунктом 3.1.2 розділу 3 «Права та обов`язки підприємства» підприємство має право отримувати в установленому законодавством порядку в господарське відання об`єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Відповідно до підпункту 5.1 розділу 5 «Майно та кошти підприємства» майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Києва і закріплюється за ним на праві господарського відання.

На підставі акта від 11 березня 2002 року № 2 заступник голови Київської міської державної адміністрації - начальник Головного управління житлового забезпечення ОСОБА_2 здав, а директор Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» ОСОБА_3 прийняв перший та другий поверхи адміністративного будинку на

АДРЕСА_1 загальною площею 581,0 кв. м, а всього було передано спорткомплекс-ЖЕК загальною площею 581,0 кв. м у рахунок 2 % відрахувань за житлові будинки, прийняті на обслуговування на АДРЕСА_2

Згідно з листом КП КМР «КМБТІ» від 31 грудня 2021 року № 062/14-17623 за даними реєстрових книг реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 відсутня. Остання технічна інвентаризація об`єкта нерухомого майна за адресою:

м. Київ, бульв. Верховної Ради, 21-В, була проведена на підставі замовлення ДГО «Житло-Інвест».

22 жовтня 2002 року між ПП «Нива» та ТОВ «Пролог» укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, за умовами якого продавець продав, а покупець купив належні продавцеві на праві власності об`єкти нерухомого майна, а саме нежитлові приміщення: групу нежитлових приміщень № 1, № 2, № 3, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 283,3 кв. м, та групу нежитлових приміщень № 4, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 276,5 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

18 грудня 2019 року між ТОВ «Пролог» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нью Вектор Плюс» (далі - ТОВ «Нью Вектор Плюс») укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити відповідно до умов цього договору майно - групу нежитлових приміщень № 4, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А) загальною площею 276,5 кв. м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1

Цього ж дня, 18 грудня 2019 року між ТОВ «Пролог» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гарант Рент Інвест» (далі - ТОВ «Гарант Рент Інвест») укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити відповідно до умов цього договору майно - групу нежитлових приміщень № 1, № 2, № 3 що складається з приміщень поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А) загальною площею 283,3 кв. м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

01 та 29 квітня 2020 року були відкриті виконавчі провадження, стягувачем за якими є ОСОБА_4 , а боржниками відповідно є ТОВ «Нью Вектор Плюс» та ТОВ «Гарант Рент Інвест». Виконавчі провадження завершені на підставі пункту 9 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

У межах зазначених виконавчих проваджень 30 квітня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Нью Вектор Плюс» та 12 травня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Гарант Рент Інвест» укладені договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, предметом яких є: група нежитлових приміщень № 1, № 2, № 3, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 283,3 кв. м, та група нежитлових приміщень № 4, що складається з приміщень І поверху (літ. А) та ІІ поверху (літ. А), загальною площею 276,5 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р. В. підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо повноважень прокурора

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18,).

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» закріплено що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу відповідно до положення частини четвертої статті 56 ЦПК України.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження

№ 12-194гс19), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження

№ 12-20гс21).

У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 260/1815/21 (провадження № К/9901/48346/21) указано про те, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

В силу положень пункту 3 частини шостої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження, зокрема, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі і у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, прокурор посилався у поданій ним касаційній скарзі на те, що компетентний орган самоусунувся від захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

Так, прокурор Київської міської прокуратури листом від 18 жовтня 2023 року

повідомив Київському міську раду про прийняту Київським апеляційним судом постанову, яка зачіпає права та інтереси держави. У цьому листі прокурор звернув увагу Київської міської ради на неналежну реалізацію останньою своїх процесуальних прав під час розгляду справи щодо захисту інтересів держави у цій справі та наявність підстав для представництва інтересів держави у цій справі саме прокурором.

На адресу Київської міської прокуратури надійшов лист від Департаменту будівництва та житлового забезпечення №056-4980, у якому останній у зв`язку із обмеженням фінансування під час дії воєнного стану, просив прокуратуру вирішити питання щодо представництва інтересів територіальної громади міста Києва шляхом звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що станом на час подання касаційної скарги прокурором, уповноваженим органом не вжито заходів щодо оскарження постанови апеляційного суду і зайнято пасивну позицію, незважаючи на повідомлені прокуратурою порушення інтересів держави, що свідчить про бездіяльність Київської міської ради та наявність виключних підстав для представництва інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду із касаційною скаргою.

Щодо суті спору

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до матеріалів справи, судами попередніх інстанцій встановлено, що земельна ділянка, на якій розташована спірна будівля, передана під забудову у 1999 році відповідно до рішення Київської міської ради № 348/449 від 08 липня 1999 року під умовою належного дотримання права користування нею. Житловий комплекс з приміщеннями громадського призначення

(корпуси 1 і 2) за адресою: АДРЕСА_1 , що розміщені на зазначеній земельній ділянці прийнято в експлуатацію ДГО «Житло-Інвест» у 2001 році, отже спірні правовідносини виникли у цей проміжок часу.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

За статтею 86 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР 1963 року), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Відносини власності регулюються Законом України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» (далі - Закон № 697-ХІІ), цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Аналогічні положення містять пункти 1, 2 статті 2 Закону № 697-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За пунктом 3 статті 2 Закону № 697-ХІІ кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (пункти 1, 3 статті 4 Закону № 697-ХІІ).

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (пункт 2 статті 48 Закону № 697-ХІІ).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спеціальним законом, що визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування є Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю (частина перша статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. (частина перша статті 116 ЗК України(у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин)).

Статтею 31 Закону № 697-ХІІ було встановлено, що об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

05 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього Переліку до комунальної власності передано, зокрема, житловий та нежитловий фонд Рад.

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад пунктами

30, 31 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, віднесено, зокрема, прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

Відповідно до підпункту 1 пункту «а» частини першої статті 29 зазначеного Закону, у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об`єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами (частина друга статті 41 Закону (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин)).

Пункт 19 частини першої статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин уповноважує районні і обласні ради виключно на їх пленарних засіданнях вирішувати за дорученням відповідних рад питання про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об`єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об`єктів в установленому законом порядку.

Відповідно до частин першої-шостої та восьмої статті 60 зазначеного Закону, у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що до прийняття Верховною Радою України та набрання чинності законом України про державну реєстрацію прав на об`єкти нерухомого майна бюро технічної інвентаризації здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно.

Частинами другою, третьою статті 18 Закону України «Про основи містобудування» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що будівництво об`єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад. Це право ради можуть делегувати відповідним виконавчим органам. Закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється.

Прийняття спорудженого об`єкта в експлуатацію, а також здійснення будівництва проводиться лише за наявності затвердженої документації (Закон України «Про архітектурну діяльність» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 5 грудня 2000 року № 273, який втратив чинність на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку та будівництва № 13 від 19 січня 2010 року, затверджено Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, зареєстроване в Міністерстві юстиції України від 25 грудня 2000 року за № 945/5166, згідно з яким встановлено порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва, розширення, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації та капітального ремонту об`єктів. Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва є документом, що посвідчує право забудовника на виконання будівельних робіт. Виконання будівельних робіт без вищезазначеного дозволу забороняється. Дозвіл надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.

Статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що дозвіл на виконання будівельних робіт - це документ, що засвідчує право забудовника та підрядника на виконання будівельних робіт, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд, видача ордерів на проведення земляних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які ведуть реєстр наданих дозволів. Дозвіл надається на підставі: проектної документації, документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою; угоди про право забудови земельної ділянки; рішення виконавчого органу відповідної ради або місцевої державної адміністрації про дозвіл на будівництво об`єкта містобудування; комплексного висновку державної інвестиційної експертизи; документа про призначення відповідальних виконавців робіт.

Держава гарантує, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені розробка містобудівної документації, проектів конкретних об`єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови; розміщення і будівництво об`єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів; раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок; охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів; урахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва; інформування через засоби масової інформації громадян про плани перспективного розвитку територій і населених пунктів, розміщення важливих містобудівних об`єктів; участь громадян, об`єднань громадян в обговоренні містобудівної документації, проектів окремих об`єктів і внесення відповідних пропозицій до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій; захист прав громадян та громадських організацій згідно із законодавством (стаття 5 Закону України «Про основи містобудування», (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин)).

За змістом пункту 4 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК України (який набрав чинності 01 січня 2004 року) Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Як свідчать матеріали справи, спірні правовідносини виникли у 2001-2002 році, продовжують існувати, у зв`язку з чим підлягає застосуванню ЦК України, який набрав чинності 01 січня 2004 року.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК Україниправо власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через ознаки, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Аналогічні положення містить ЦК Української РСР 1963 року.

Згідно з частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно з частиною четвертою статті 182 ЦК України порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Відповідно до частини восьмої статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.

Матеріали справи містять відомості щодо прийняття в експлуатацію лише житлового комплексу з приміщеннями громадського призначення (корпуси 1 і 2) на АДРЕСА_1 (акт Управління Державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, зареєстрованого за № 109 від 24 травня 2001 року). Згідно із вказаним актом об`єкт розміщений на земельній ділянці для будівництва житлового комплексу ДГО «Житло-Інвест» і складається з двох секцій житлових будинків (корпус 1 та корпус 2) на 16 поверхів, вбудовані приміщення на першому поверсі та технічному поверсі.

Згідно з актом від 11 березня 2002 року № 2, за яким заступник голови Київської міської державної адміністрації - начальник Головного управління житлового забезпечення передав, а директор КП «Житло-Сервіс» прийняв перший та другий поверхи, загальною площею 581,0 кв. м., адміністративного будинку (спорткомплекс-ЖЕК), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у рахунок 2 % відрахувань за житлові будинки, прийняті на обслуговування на бульв. Верховної Ради, 21-А, 21-Б, на вул. Червоноткацькій, 16-Б, 18-Б.

Разом з тим, ані акт від 24 травня 2001 року №109, ані акт від 11 березня 2002 року №2 не містять даних про те, що окрема будівля, яка іменується сторонами як адміністративна будівля за адресою: АДРЕСА_1 , була зведена та прийнята в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства.

В матеріалах справи відсутні докази як щодо відведення земельної ділянки під цю будівлю, так і щодо введення вказаного об`єкта в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права, тоді як визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи інших нормативних актів не передбачено.

Не містять матеріали справи і інших доказів щодо того, що позивач чи інша особа у встановленому порядку протягом з 2001 року (з часу виникнення спірних правовідносин) до 2021року (до дня звернення до суду) вчинили дії із введення вказаної будівлі в експлуатацію.

Суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки обставинам набуття Київською міською радою права власності на об`єкт нерухомості, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , не перевірили його правовий режим, чи є вказаний об`єкт нерухомості окремим об`єктом будівництва, чи є вбудованою частиною житлового комплексу громадського призначення на бульв. Верховної Ради, 21 у м. Києві, враховуючи цільове призначення земельної ділянки, площею 3,3704 га, за вказаною адресою. Суди також залишили поза увагою той факт, що в матеріалах справи відсутні будь-які дозвільні документи на зведення вказаного об`єкта нерухомості та документи, які засвідчують факт прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, тим самим не встановили, чи не належить вказаний об`єкт до самочинного будівництва.

Посилання позивача на висновок експерта від 26 липня 2021 року № 85/21 про те, що адміністративна двоповерхова будівля зведена в межах земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , що зображена на плані тимчасового землекористування, який є додатком до договору про право тимчасового довгострокового користування землею від 11 лютого 2000 року та на акт від 11 березня 2002 року №2, укладений між Київською міською державною адміністрацією та КП «Житло-Сервіс», жодним чином не свідчать про набуття права власності чи користування на зведений на такій земельній ділянці об`єкт нерухомості , а лише підтверджує його місцезнаходження, що жодною із сторін не заперечується.

У заяві про зміну позовних вимог позивач посилався на те, що ДГО «Житло-Інвест» передала адміністративний будинок Київській міській раді, після чого

виконавчий орган якої, а саме Київська міська державна адміністрація, на підставі акта від 11 березня 2002 року передала будинок у володіння КП «Житло-Сервіс».

Разом з тим, така передача не підтверджує набуття права власності на об`єкт нерухомого майна та не засвідчує про дотримання вимог законодавства про введення об`єкта нерухомого майна в експлуатацію, а відтак - і набуття ним ознак об`єкта цивільного обороту.

Висновок апеляційного суду про те, що відповідач ОСОБА_1 набув у передбаченому законом порядку право власності на спірні нежитлові приміщення, не ґрунтується на оцінці судом апеляційної інстанції доказів щодо правомірності набуття права власності на такі приміщення. Суд апеляційної інстанції не перевірив, чи міг вказаний об`єкт нерухомості бути об`єктом цивільного обороту на час укладення договору купівлі-продажу ПП «Нива» та ТОВ «Пролог» від 22 жовтня 2002 року.

Отже, доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження.

Колегія суддів висновує, що ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не забезпечили повного та належного розгляду справи, не перевірили достатньою мірою доводів позовної заяви та не дослідили всіх наявних у матеріалах справи доказів, не надали їм належної правової оцінки, не забезпечили змагальності процесу та не встановили фактичних обставин справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі

№ 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.

Обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів і забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК України, і обов`язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом із тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в цій справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Створення судом необґрунтованих переваг у поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.

Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції не врахували наведеного й не дотрималися вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає, що суди не встановили усіх фактичних обставин справи та всупереч вимогам частини п`ятої статті 12 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з`ясуванню обставин справи.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

За таких обставин, оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції у межах наданих йому повноважень не усунув зазначені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладені обставини, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм та аргументам сторін відповідну правову оцінку, розглянути позовні вимоги відповідно до норм чинного законодавства та ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу необхідно частково задовольнити, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо клопотань відповідача про повернення касаційної скарги та закриття касаційного провадження, Верховний Суд зазначає таке.

01 листопада 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Швець Н. О., засобами поштового зв`язку звернувся до суду із заявою про повернення касаційної скарги з підстав недоведення прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді та порушення процедури, що передує зверненню до суду прокурора, додержання якої встановлено частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

01 березня 2024 року ОСОБА_1 в інтересах якого діє адвокат

Волошина Н. Л., через підсистему «Електронний Суд» звернувся до суду із заявою про закриття касаційного провадження з підстав недоведення прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді та порушення процедури, що передує зверненню до суду прокурора, додержання якої встановлено частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а також відсутності підстав для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Отже, єдиною підставою для повернення касаційної скарги та закриття касаційного провадження відповідач зазначає не доведення прокурором підстав для звернення прокурора з касаційною скаргою. Зазначеним обставинам Верховний Суд вже надав оцінку та дійшов висновку та наявність виключних підстав для представництва інтересів держави органами прокуратури у цій справі шляхом звернення до суду із касаційною скаргою.

Враховуючи викладене, Верховний Суд відмовляє у задоволенні вказаних заяв відповідача.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Волошиною Наталією Леонідівною, про повернення касаційної скарги відмовити.

У задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Волошиною Наталією Леонідівною, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік