Рішення

від 27.11.2024 по справі 910/11598/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.11.2024Справа № 910/11598/23Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Акціонерного товариства "Сенс Банк"

до Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю

про зобов`язання вчинити дії

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Пилипчук В.Є.

Від відповідача: Саєнко Ю.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерне товариство "Сенс Банк" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю про зобов`язання відповідача звільнити належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.01.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.08.2024 касаційну скаргу Акціонерного товариства "Сенс Банк" у справі №910/11598/23 задоволено частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2023 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ від 13.08.2024, справу № 910/11598/23 передано для розгляду судді Андреїшиній І.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.08.2024 справу № 910/11598/23 прийнято до свого провадження; підготовче судове засідання призначено на 25.09.2024.

У засіданні суду 25.09.2024 представник позивача повідомив, що 24.09.2024 через підсистему "Електронний суд" ним подано клопотання про долучення додаткових доказів у справі.

Судом встановлено, що дані документи станом на час проведення судового засідання відсутні в матеріалах справи та відповідно до бази даних "Діловодство спеціалізованого суду" не зареєстровані.

Представник відповідача заперечив щодо залучення даних документів до матеріалів справи.

Представник позивача заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи.

Суд протокольною ухвалою задовольнив клопотання представника позивача та на підставі ч. 5 ст.183 ГПК України оголосив перерву у судовому засіданні на 23.10.2024.

25.09.2024 та 18.10.2024 через підсистему "Електронний суд" від позивача надійшли заяви про долучення доказів до справи.

У засіданні суду 23.10.2024 представник позивача підтримав дані заяви та просив залучити подані документи до матеріалів справи.

Представник відповідача заперечив проти прийняття додаткових доказів до розгляду з підстав, викладених у письмових запереченнях, які подано відповідачем до суду 22.10.2024 через підсистему "Електронний суд".

Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні заяв позивача про долучення доказів у справі, у зв`язку з необґрунтованістю, недоведеністю підстав та пропуском строк на їх подачу.

Також 18.10.2024 від позивача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ПРОВІАНТСЬКЕ" (код ЄДРПОУ - 40815153, м. Київ, вул. Провіантська, 3).

Представник позивача підтримав дане клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, просив його задовольнити.

Представник відповідача заперечив щодо задоволення клопотання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ПРОВІАНТСЬКЕ".

Так, частиною 1 статті 50 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Слід зазначити, що метою участі третіх осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини.

Залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи.

Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з`ясовувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами, чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав та/або обов`язків у майбутньому.

Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі третьої особи, у зв`язку з тим, що рішення у даній справі не може вплинути на її права або обов`язки щодо однієї із сторін.

Також 21.10.2024 через підсистему "Електронний суд" позивачем подано клопотання про витребування у ОСББ "ПРОВІАНТСЬКЕ" інформації (відомостей) про надавача комунальних послуг щодо утримання будинку та прибудинкової території за адресою: вул. Провіантська, 3, м. Київ та інформації щодо прізвища, ім`я, по-батькові, контактного телефону управителя у вказаному будинку.

Представник позивача підтримав дане клопотання про витребування доказів, просив його задовольнити.

Представник відповідача поставив вирішення даного клопотання на розсуд суду.

Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів у справі, у зв`язку з необґрунтованістю та недоведеністю підстав, зокрема, у зв`язку з тим, що предметом спору у даній справі є недопуск до певної квартири, а не недопуск до приміщення будинку в цілому.

У підготовчому засіданні 23.10.2024 присутніми представниками учасників судового процесу надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.11.2024.

Представник позивача у судовому засіданні 27.11.2024 підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив у повному обсязі.

27.11.2024 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство "Сенс банк" є власником квартири АДРЕСА_1 . Цей об`єкт нерухомості було набуто позивачем у власність наступним чином. На виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Київ Варави Р.С. перебувало виконавче провадження № 58713777, розпочате на підставі виконавчого напису № 7858, виданого 20.12.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенко Д.О., про звернення стягнення на нежитлові приміщення, зокрема і квартиру АДРЕСА_1 , які належали на праві власності Фірмі "Т.М.М." - ТОВ та перебували в іпотеці стягувача - Акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (у подальшому найменування змінено на AT "Альфа-Банк", AT "Сенс банк"). Після проведення арешту і опису майна квартиру було передано для реалізації на публічні торги ДП "Сетам".

21.04.2021 було проведено аукціон з реалізації вищевказаного майна (лот № 356927) та у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів, такі торги не відбулися, у зв`язку з чим 22.04.2021 AT "Альфа-банк" на підставі ч. 1 ст. 49 ЗУ "Про іпотеку" зареєструвало за собою право власності на вищевказану квартиру на підставі протоколу та Акту про реалізацію предмета іпотеки, що підтверджується свідоцтвом від 22.04.2021, виданим приватним нотаріусом КМНО Куксовою М.С., реєстровий номер 1594, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 254005497.

30.11.2022 було внесено зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо зміни найменування позивача з AT "Альфа-Банк" на AT "Сенс банк".

Попереднім власником означеного майна був відповідач (Фірма "Т.М.М." - товариство з обмеженою відповідальністю).

Як зазначає позивач, станом на 22.04.2021 (дата проведення державної реєстрації права власності позивача на вказане майно), відповідач користувався цією квартирою. Після зміни власника і на момент подання позову відповідач, без будь-якої правової підстави, без дозволу власника безоплатно користується даним нерухомим майном, у результаті чого позивач, як законний власник даної квартири, фактично позбавлений доступу до своєї власності та зазнає збитків.

28.02.2023 позивач надіслав на адресу відповідача вимогу щодо припинення неправомірного користування чужим майном та звільнення квартири, яка була вручена отримувачу 01.03.2023, що підтверджується витягом по трек номеру 0315079258033.

20.06.2023 позивач повторно направив відповідачу вимогу щодо припинення неправомірного користування чужим майном та звільнення квартири, що було отримано 26.06.2023, що підтверджується витягом по трек номеру 0315079942759. Утім відповідач на вимоги позивача відповіді не надав та залишив їх без задоволення.

Наполягаючи на задоволенні позовних вимог, позивач спирається на вищевказані листи та акт про недопуск від 25.09.2023 представників позивача до квартири АДРЕСА_1 .

За твердженням позивача, численні звернення відповідача до суду, пов`язані із квартирою, свідчать про системне зловживання ним процесуальними правами та загальну направленість його дій на перешкоджання своєчасному оформленню прав на нерухомість та здійснення права власності новим власником. Зокрема, постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2018 у справі № 910/1580/18 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовів Фірми "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю та Товариства з обмеженою відповідальністю "ТММ- Будкомплект" про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню, відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 06.11.2018 у цій справі касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ТММ-Будкомплект" та Фірми "Т.М.М." - ТОВ залишено без задоволення.

Разом з цим, на розгляді Окружного адміністративного суду міста Києва перебувала справа № 826/11311/19 за позовом Фірма "Т.М.М." - ТОВ до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Романа Сергійовича, треті особи: Акціонерне товариство "Альфа-Банк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватна експертна служба", про визнання протиправною та скасування постанови про призначення суб`єкта оціночної діяльності у виконавчому провадженні та визнання неправомірними результатів визначення вартості та оцінки майна. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.05.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.04.2021 та постановою Верховного Суду від 09.09.2021, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.04.2019 у справі № 910/6567/20, яке набрало законної сили, відмовлено в задоволені позову Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним виконавчого напису № 7858, про визнання недійсними електронних торгів та їх результатів.

Позивач вказує, що у кожному із вказаних судових процесів Фірмою "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю подавалися заяви про забезпечення позовів з метою уникнення господарсько-правової відповідальності та зупинення реалізації іпотечного майна, створення перешкод у рамках виконавчого провадження.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач стверджує, що неодноразово намагався вирішити питання звільнення квартири шляхом перемовин з відповідачем, які результату не дали, тому вимушений був звернутися до суду з вимогою зобов`язати відповідача звільнити належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 .

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Згідно з ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.ч 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з частиною другою статті 20 ГК України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Спір у справі виник у зв`язку з наявністю, на думку позивача, підстав для звільнення відповідача із займаної квартири.

Згідно з ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

У відповідності до ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Наведена стаття унормовує захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, констатує, що право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Відповідно до цієї статті, власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Зазначений позов отримав назву «негаторний».

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

При цьому, задоволення негаторного позову можливе за сукупністю двох підстав:

- наявність у позивача права вимоги усунення перешкод;

- вчинення перешкод відповідачем.

За відсутністю хоча б однієї з обставин, підстави для задоволення негаторного позову відсутні.

Так, умовами подання негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 30.07.2019 року у справі № 926/3881/17.

При цьому, суд відзначає, що за ч. 3 ст. 13 та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України на кожну із сторін покладений обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.04.2020 у справі №910/5300/17.

В якості доказів перешкоджання позивачу в користуванні майном відповідачем, позивач посилається свої на листи від 28.02.2023, 20.06.2023 та 28.09.2023 з вимогою звільнити квартиру АДРЕСА_1 .

Водночас, суд зазначає, що факт направлення таких листів не може свідчити про перешкоджання відповідачем позивачу у користуванні спірним майном та не свідчить про протиправність вчинення перешкод позивачу в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном, що є безумовною підставою для негаторного позову.

Крім того, позивач посилається на Акт недопуску до квартири від 25.09.2023.

Дослідивши наявний в матеріалах справи Акт недопуску до квартири від 25.09.2023, суд встановив, що зміст останнього не свідчить про те, що відповідач квартирою користується, оскільки, серед іншого, в даному акті зазначено, що двері квартири зачинено та на вимогу представників власників двері не відчинили.

З огляду на зазначене, враховуючи вказані в Акті недопуску відомості, суд не може дійти висновку, що відповідач квартирою користується і вчиняє протиправні дії щодо перешкоджання позивачу у користуванні квартирою.

Більше того, Акт про недопуск до квартири від 25.09.2023 року складено за відсутності представника відповідача.

Пояснення позивача щодо обставин не допуску представників Акціонерного товариства "Сенс Банк" до спірного майна за вказівкою відповідача експлуатучою організацією - ОСББ «Провіантське» суд оцінює критично, з огляду на те, що в даній справі досліджуються обставини вчинення перешкод користування квартирою АДРЕСА_1 саме відповідачем, а не експлуатуючою організацією.

Надаючи пояснення у судових засіданнях, відповідач неодноразово зазначав, що квартира АДРЕСА_1 , використовувалась останнім як службове житло для працівників. Представник відповідача пояснив, що після того, як позивач зареєстрував за собою право власності на дане майно, відповідач перестав користуватись квартирою та ключів від неї не має.

Наведені обставини узгоджуються з тим, що позивачем під час розгляду даної справи не було надано доказів, які б встановлювали знаходження працівників або майна відповідача у спірній квартирі.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

З огляду на вищевикладене та беручи до наявні в матеріалах справи докази, суд вважає більш вірогідною ту обставину, що відповідач наразі не користується спірною квартирою.

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що останні не містять, а позивачем не було надано належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказів користування відповідачем належним позивачу на праві власності нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 .

Також матеріали справи не містять доказів перебуванням майна відповідача в спірній квартирі.

Суд критично оцінює доводи позивача, що після зміни власника і на момент подання позову відповідач, без будь-якої правової підстави, без дозволу власника безоплатно користується неналежним йому майном.

При цьому, суд зазначає, що попереднє перебування об`єкта нерухомості у власності відповідача не підтверджує фактичне користування цим майном ні до дати набуття позивачем прав на дану квартиру, ні на теперішній час. Право користування є складовою частиною права власності на майно, проте сама по собі наявність такого права не може свідчити про фактичну реалізацію цього права.

Суд звертає увагу, що вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Зазначена правова позиція є усталеною та сформована, зокрема, Верховним Судом у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18.

Судом враховано, що вказівки, які містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Так, Верховний Суд у постанові від 07.08.2024 у даній справі вказав, що досліджуючи заперечення відповідача, суди не врахувавши вказані вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено "право на справедливий суд", зазначеної практики Європейського суду з прав людини та наведених положень національного процесуального законодавства, не дали належної правової оцінки поведінці відповідача.

Європейський суд з прав людини, досліджуючи питання права на справедливий суд крізь призму повноти судового рішення, зазначив, що призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), від 27 вересня 2001 року № 49684/99). Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч.1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч.2). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5).

Отже подібні положення щодо обґрунтованого рішення мітяться і у національному законодавстві.

Враховуючи вищевикладені висновки Верховного Суду, суд надає наступну оцінку поведінці відповідача.

Так, відповідач заперечував проти позову посилаючись на те, що не користується та не перешкоджає позивачу користуватися належним позивачу на праві власності нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 .

Таким чином, у разі визнання відповідачем позову, це б було визнанням ним наявності з його боку протиправних дій у вигляді перешкоджання позивачу користування і розпорядження майном.

Обґрунтовуючи свою позицію стосовно дій відповідача щодо заперечення проти позову, позивач надав суду судову практику, зокрема, постанови Верховного Суду від 28 квітня 2022 у справі №334/815/21 та від 05 вересня 2022 у справі №569/2864/20.

Дослідивши зазначені постанови Верховного Суду, судом встановлено, що в означених справах інший предмет позову, зокрема, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, тоді як в даній справі позивач просить суд звільнити належну позивачу квартиру. Предмети позову є різними, обставини справ також є різними, тому висловлені у зазначених постановах висновки Верховного Суду не можуть покладатися в основу рішення у даній справі.

Таким чином, обставини встановлені вище унеможливлюють застосування вказаних правових висновків у даній справі.

Отже, висновки суду у даній справі свідчать про відсутність вчинення відповідачем перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей та відсутність спірного матеріального правовідношення, за захистом якого звернувся позивач, що є підставою для відмови у позові.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом, іншими законами або договором (ч.2 ст. 193 ГК України).

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

Згідно і ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу, судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору - відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав, впливу не мають.

Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Позивач - Акціонерне товариство "Сенс Банк"

Відповідач - Фірма "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 04.12.2024

Суддя І.О. Андреїшина