Постанова

від 29.10.2024 по справі 947/27734/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5209/24

Справа № 947/27734/23

Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.10.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Лозко Ю.П.

суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання Пересипка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2024 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_2 , третя особа Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Вільямса 59 Д» про встановлення юридичних фактів та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку,

встановив:

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом, у якому просила:

1. встановити факт того, що ОСОБА_2 не укладала:

- інвестиційні договори з Молодіжним житлово-будівельним товариством «ДОМ»;

- інвестиційний договір від 10.03.2004 на участь у будівництві жилого будинку АДРЕСА_1 » із наступним отриманням у власність нежитлових приміщень технічного поверху загальною площею 127, 5 кв.м;

- інвестиційний договір від 04.09.2003 на участь у будівництві жилого будинку АДРЕСА_1 » із наступним отриманням у власність нежитлових приміщень загальною площею 18, 2 кв.м;

- інвестиційний договір від 12.09.2003 на участь у будівництві жилого будинку АДРЕСА_1 » із наступним отриманням у власність нежитлових приміщень загальною площею 19, 1 кв.м;

2. встановити факт того, що ОСОБА_2 не оплачувала Молодіжному житлово-будівельному товариству «ДОМ» вартість нежитлових приміщень в житловому будинку АДРЕСА_1 » (багатоквартирний будинок АДРЕСА_2 ) а саме:

- приміщень технічного поверху загальною площею 127, 5 кв.м;

- приміщень загальною площею 18, 2 кв.м;

- приміщень загальною площею 19, 1 кв.м;

3. встановити факт того, що спірні приміщення технічного поверху загальною площею 127, 5 кв.м, приміщення загальною площею 18, 2 кв.м та приміщення загальною площею 19, 1 кв.м, станом на прийняття в експлуатацію багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , належали до складу допоміжних приміщень будинку;

4. усунути порушення права спільної сумісної власності позивача на спільне майно багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 шляхом визнання незаконними та скасування:

- свідоцтва про право власності на нежилі приміщення технічного поверху, видане 10.02.2005 Виконавчим комітетом Одеської міської ради, яким посвідчено право власності ОСОБА_2 на об`єкт в цілому - нежилі приміщення технічного поверху загальною площею 127,5 кв.м.. відображені в технічному паспорті від 05.01.2005;

- свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення, видане 18.03.2009 Виконавчим комітетом Одеської міської ради, яким посвідчено право власності ОСОБА_2 на об`єкт в цілому - приміщення загальною площею 18,2 кв.м. відображені в технічному паспорті від 18.02.2009;

- свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення, видане 18.03.2009 Виконавчим комітетом Одеської міської ради, яким посвідчено право власності ОСОБА_2 на об`єкт в цілому - приміщення загальною площею 19,1 кв.м відображені в технічному паспорті від 18.02.2009, посилаючись на такі обставини.

ОСОБА_2 користуючись тим, що разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 , який займав посаду керівника ОК МЖСТ «ДОМ» сфальсифікували документи у вигляді інвестиційних договорів на будівництво нежитлових приміщень, які не укладались та не сплачувались, без правових підстав зареєструвала на своє ім`я право власності на допоміжні приміщення будинку (котельну, колясочна та вестибюлю), які є спільною власністю всіх співвласників будинку та як неподільне майно не можуть бути передані у приватну власність, чим порушує права співвласників будинку у тому числі позивачки.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги, посилаючись на те, що на день звернення до суду з цим позовом і по теперішній час, в силу положень ч.2 ст.382 ЦК України, вона є співвласницею спірного майна багатоквартирного будинку, при цьому, її право на майно багатоквартирного будинку не підлягає окремій державної реєстрації, (ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 № 4-рп/2004 та від 09.11.2011 №14-рп/2011). Тож, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном через визнання незаконним та скасування в судовому порядку актів - свідоцтв про право власності, за обставинами цієї справи є належним способом захисту.

Скаржниця також зауважує про відсутність у національному законодавстві обмежень окремих співвласників багатоквартирного будинку звертатись до суду із позовами про захист своїх порушених прав на спільне сумісне майно та порушення судом порядку дослідження та оцінки доказів, встановленого ст.89 ЦПК України, зокрема судом першої інстанції не досліджено та не надано оцінки Висновкам №ED-2502-1-1759.21 від 02.06.2021 року та №ЕD-502-1-715.17 від 31.05.2017 року, відповідно до яких спірні приміщення є саме допоміжними.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , заперечуючи проти її задоволення, наполягала на законності та обґрунтованості рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2024 року, з наведених у ньому мотивів.

У судовому засіданні представники скаржниці адвокат Донін С.В., адвокат Доніна Л.А. підтримали вимоги скарги, надали пояснення за її доводами, представник відповідачки ОСОБА_2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивачки, посилаючись на законність оскаржуваного рішення суду.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи не подавали , що відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників скаржниці ОСОБА_1 , та представника відповідачки за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення відповідає вказаним вимогам.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з преюдиційності статусу спірних приміщень як нежитлових, а не допоміжних, виснував, що позовні вимоги про встановлення юридичних фактів того, що договори не були укладені або не були оплачені, як і вимога про встановлення факту статусу спірних приміщень не є ефективним способом захисту права і у даному випадку. За встановленими обставинами цієї справи, саме віндикаційний позов є ефективним способом поновлення права власника спірних приміщень, також визначив, що у багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 , всі співвласники об`єднались у ОСББ «Вільямса 59 Д», тож вимоги про витребування майна, яке є спільною неподільною власністю всіх співвласників, мають бути заявлені не одним з співвласників, а саме ОСББ яке представляє інтереси всіх співвласників.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , водночас частково не погоджується із мотивами з яких виходив суд ухвалюючи оскаржуване судове рішення, зважаючи на таке.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - стаття 1 Першого протоколу) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Отже частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на встановлення порядку користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням.

Усі зазначені об`єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.

У той же час законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежитлового приміщення.

Згідно зі статтею 1 Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири.

У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Нежитлове приміщення ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Спільне майно багатоквартирного будинку приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Згідно із частинами першою-другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_5 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

Також у Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт допоміжні приміщення.

Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Нежилі приміщення, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 ЖК УРСР і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_3 .

Співвласниками багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 створено ОСББ « Вільямса 59 Д».

До моменту створення ОСББ багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_2 належав МЖБТ «ДОМ», на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок серії САА № 423005 від 18 листопада 2004 року.

МЖБТ «ДОМ» виступило забудовником вказаного вище багатоквартирного будинку і здало будинок в експлуатацію двома чергами. Перша черга будівництва була введена в експлуатацію відповідно до акту Державної технічної комісії про прийняття закінченого об`єкта в експлуатацію від 24 грудня 2003 року, який затверджений розпорядженням Київської районної адміністрації № 2096 від 25 грудня 2003 року, друга черга будівництва була введена в експлуатацію відповідно до Акту Державної технічної комісії про прийняття закінченого об`єкта в експлуатацію від 18 листопада 2004 року, який затверджений розпорядженням Київської районної адміністрації № 1691 від 18 листопада 2004 року.

За ОСОБА_2 зареєстровано право власності на три нежитлові приміщення в будинку АДРЕСА_2 :

нежитлове приміщення загальною площею 19,1 кв. м на підставі свідоцтва про право власності, виданого 18 березня 2009 року виконавчим комітетом ОМР,

нежитлове приміщення загальною площею 127,5 кв. м на підставі свідоцтва про право власності, виданого 10 лютого 2005 року виконавчим комітетом ОМР;

нежитлове приміщення загальною площею 18,2 кв. м. на підставі свідоцтва про право власності, виданого 18 березня 2009 року виконавчим комітетом ОМР.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 листопада 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року, у справі № 520/10983/14-ц за позовом співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до ОСОБА_2 , МЖБТ «ДОМ», ВК ОМР про визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності на нежитлові приміщення встановлено, що вказані вище приміщення є нежитловими, а, отже, є окремими об`єктами цивільних правовідносин, у зв`язку з чим посилання позивачів на те, що вказані нежитлові приміщення є допоміжними приміщеннями в будинку АДРЕСА_2 і відповідно до ст. 19 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та ст. 382 ЦК України є спільною власністю громадян - власників квартир будинку є безпідставними та не ґрунтуються на законі.

ОСОБА_2 повністю виконала свої зобов`язання за інвестиційними договорами б/н від 04 вересня 2003 року на будівництво нежитлового приміщення - 18,2 кв. м., за інвестиційним договором б/н від 12 вересня 2003 року на будівництво нежитлового приміщення - 19,1 кв. м., за інвестиційним договором б/н від 10 березня 2004 року на будівництво нежитлового приміщення - 127,5 кв. м., а тому правомірно набула право власності на зазначені нежитлові приміщення за інвестиційним договором б/н від 4 вересня 2003 року, загальною площею 19,1 кв.м. за інвестиційним договором б/н від 12 вересня 2003 року, загальною площею 127,5 кв.м. за інвестиційним договором б/н від 10 березня 2004 року та у повному обсязі виконала зобов`язання по вищевказаних договорах.

Рішенням Київського районним судом м. Одеси 12 лютого 2018 року у справі № 520/5447/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 24 червня 2020 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року, відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа без самостійних вимог ОСББ «Вільямса, 59-Д», про усунення порушень права спільної сумісної власності на спільне майно багатоквартирного будинку.

Судами було встановлено, що спірні приміщення не є об`єктом спільної сумісної власності власників квартир багатоквартирного будинку, тому їх права та інтереси не порушені, а ОСОБА_2 є власником трьох нежитлових приміщень в будинку АДРЕСА_2 : нежитлового приміщення загальною площею 19,1 кв. м, нежитлового приміщення загальною площею 127,5 кв. м і нежитлового приміщення загальною площею 18,2 кв. м. а підставою оформлення і видачі свідоцтв про право власності на нежилі приміщення є укладені ОСОБА_2 з МЖБТ «ДОМ» інвестиційні договори та акти приймання-передачі до них.

Ураховуючи викладене, колегія суддів констатує, що питання належності приміщень в будинку АДРЕСА_2 : площею 19,1 кв. м, площею 127,5 кв.м. та площею 18,2 кв.м. неодноразово вирішувалась судами різних інстанції.

При цьому згідно постанови Одеського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у справі № 520/5447/17 судом встановлено, що ОСОБА_2 і молодіжне житлово-будівельне товариство «ДОМ» уклали інвестиційні договори: 04.09.2003 року на будівництво нежитлового приміщення площею 18,2 кв.м., 12.09.2003 року на будівництво нежитлового приміщення площею 19.1 кв.м., 10.03.2004 року на будівництво нежитлового приміщення площею 127,5 кв.м.

У рішенні Київського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2014 року у справі № 520/10983/14-ц встановлено таке.

Згідно відповіді на запит ОСОБА_2 б/н від 02 вересня 2014 року до голови ОК «МЖСТ ДОМ» за № 46/1/14 від 04 вересня 2014 року, в спірних нежитлових приміщеннях не розміщується жодного технічного обладнання будинку (інженерних комунікацій та технічних пристроїв, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо) в тому числі такого, без доступу до якого експлуатація будинку є неможливою.

11 лютого 2005 року між ОСОБА_2 та МЖБТ «ДОМ» укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до якого ОСОБА_2 передала МЖБТ «ДОМ» у тимчасове користування нежитлове приміщення загальною площею 127,5 кв.м. для розміщення там обладнання котельної.

Частиною першою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені в Законі України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р., який передбачає, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

Статтею 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб`єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається.

У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Тобто, обставини встановлені рішенням суду не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Преюдиціальність дає привілей стороні у справі повторно не доказувати такі факти для обґрунтування своїх позовних вимог, а іншій стороні не дає права спростовувати ці факти іншими засобами доказування.

Дія преюдиції припиняється, коли попереднє преюдиціальне рішення, зокрема судове, скасовано в установленому порядку.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12.

Колегія суддів погоджується із доводами скаржниці стосовно того, що помилковим є висновок суду першої інстанції про обрання нею неналежного способу захисту, щодо вимог про визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, зокрема, зазначив, що договори не були укладені або не були оплачені не є ефективним способом захисту права і у даному випадку, оскільки питання не укладення договору може бути предметом дослідження під час самого розгляду справи про витребування майна, право власності на яке було зареєстровано на підставі договорів, які позивач вважає неукладеними, і не потребує окремого вирішення так як охоплюється остаточним вирішенням спору по суті.

Також суд першої інстанції виснував, що неефективним способом захисту права у даному випадку є і вимога про встановлення факту статусу спірних приміщень допоміжні або нежитлові, так як встановлення вказаних обставин, та надання правової оцінки з цього приводу, повинно бути вирішено судом під час розгляду спору щодо витребування їх власником.

Колегія суддів, погоджуючи із доводами апеляційної скарги у цій частині, вважає вказані висновку суду першої інстанції помилковими, зважаючи на таке.

Дійсно, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам потрібно виходити з його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. При цьому, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Так, рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації.

Проте, у контексті безпосередньо реєстрації за відповідачкою права власності на спірні приміщення колегія суддів зауважує, що позивачка, заявляючи про порушення своїх прав, як співвласниці багатоквартирного будинку не потребує їх поновлення шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки приміщення спільного користування у багатоквартирних будинках перебувають у спільній власності всіх співвласників в силу закону. Видача свідоцтва про право власності на такі за співвласниками чи реєстрація такого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не змінюють його правового статусу за умови встановлення у справі належності цих приміщень до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку.

Отже, позивачці не потрібно доводити право власності на ці приміщення, оскільки вони перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку в силу закону. Якщо ж позивачка не може реалізувати своє право власності на спірне майно у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують таке право за іншою особою - відповідачкою, то права та інтереси підлягають захисту у спосіб, що визначено у позовній заяві, а саме шляхом визнання недійсним свідоцтв про право власності.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 року у справі № 915/1096/18 та від 04.06.2024 року у справі № № 916/2354/23.

Також колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що вимоги про витребування майна, яке є спільною неподільною власністю всіх співвласників, мають бути заявлені не одним з співвласників, а саме ОСББ, яке представляє інтереси всіх співвласників.

Дійсно, згідно вимог ст.1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі Закон) об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Однак, як було уже зазначено, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.

Оскільки правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, то право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право.

Так, за обставинами цієї справи, ОСОБА_1 , посилається про порушення її прав незаконним захоплення відповідачкою допоміжних приміщень спільного користування співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , а відтак, зважаючи на відсутність заборони у чинному національному законодавстві на звернення окремих осіб за судовим захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, як співвласників майна багатоквартирного будинку, колегія суддів виснує про безпідставність висновку суду першої інстанції про те, що ж вимоги про витребування майна, яке є спільною неподільною власністю всіх співвласників, мають бути заявлені не одним з співвласників, а саме ОСББ, яке представляє інтереси всіх співвласників.

Крім того, колегія суддів, звертаючи увагу на те, що позови окремих співвласників, зокрема будинку АДРЕСА_2 , про визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності на приміщення, неодноразово перебували на судовому розгляді судів різних інстанцій, про що також зазначено і судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Водночас, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірні приміщення є нежитловими, не входять до житлового фонду та не є допоміжними, які можуть бути у спільній власності мешканців будинку, та вважає, що позивачкою ОСОБА_1 , у порушення вимог ст. 12, 76-80 ЦПК України, не доведено належними та допустимими доказами, що спірні нежитлові приміщення, розміщені на першому та третьому поверхах, є саме допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку.

Не надано позивачкою також і доказів щодо незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на спірні нежитлові приміщення за інвестиційними договорами від 04.09.2003 року, 12.09.2003 року та 10.03.2004 року.

При цьому, колегія суддів зауважує, що долучений до позовної заяви висновок будівельно-технічного експертного дослідження №ED-2502-1-1759.21 від 02.06.2021 року не є належним доказом у розмінні положень ст. 77 ЦПК України, оскільки не містить інформації про те чи відносились спірні приміщення до допоміжних або житлових на день укладення між ОСОБА_2 і молодіжним житлово-будівельним товариством «ДОМ» договорів інвестування, натомість містить висновок щодо призначення спірних приміщень на день проведення обстеження.

Водночас, за обставинами цієї справи, спірні приміщення відповідно до правовстановлюючих документів та технічної документації на них є нежитловими, вказане також встановлено постановою Одеського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у справі № 520/5447/17 та рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року у справі № 520/10983/14-ц.

Висновки ж будівельно-технічного експертного дослідження за №ED-2502-1-714.17 від 25.05.2017 року і за № ED-502-1-715.17 від 31.05.2017 року були виготовлені судовим експертом Кріві К.В. без безпосереднього обстеження спірних приміщень, без дослідження оригіналів проектно-технічної документації та правовстановлюючих документів на такі.

Зважаючи на встановлені у справі обставини, оскільки спірні приміщення не є об`єктом спільної сумісної власності власників квартир багатоквартирного будинку, колегія суддів виснує про те, що права та інтереси позивачки не порушено перебуванням таких у власності відповідачки, тому погоджується і висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спільним майном багатоквартирного будинку та скасування свідоцтв про право власності, при цьому зауважує про помилковість мотивів такої відмови, з викладених вище підстав.

Інші доводи апеляційної скарги правильного висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 не спростовують.

При цьому, колегія суддів, ураховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).

На вказане суд першої інстанції не звернув належної уваги, та помилково виснував про обрання позивачкою неналежного способу захисту.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на наведене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, а оскаржуване рішення суду потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст.315, 367,374,376,382-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Повний текст постанови складено 04 листопада 2024 року.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: В.В. Кострицький

М.В. Назарова