Постанова

від 09.12.2024 по справі 495/2408/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 495/2408/23

провадження № 61-9241 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Холудєєв Борис Єгорович,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Одесатурист»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Холудєєва Бориса Єгоровича, на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 жовтня 2023 року у складі судді Шевчук Ю. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 травня 2024 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О.С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства

з обмеженою відповідальністю «Одесатурист» (далі - ТОВ «Одесатурист»)

про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, стягнення індексації заробітної плати, стягнення компенсації

за несвоєчасну виплату заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 16 грудня 2021 року він був прийнятий на посаду робітника-охоронця до ТОВ «Одесатурист», оздоровчий комплекс «Кароліно» (далі - ОК «Кароліно»).

11 січня 2023 року йому зателефонував бухгалтер ТОВ «Одесатурист» ОК

та повідомив про те, що його звільнено з роботи. Трудову книжку із записом

про звільнення йому направлено засобами поштового зв`язку, він її отримав

02 березня 2023 року. Копію наказу про звільнення він не отримав, із відповідним наказом роботодавець його не ознайомлював.

Із наведених підстав уважав своє звільнення незаконним.

Крім того, у трудовій книжці не вказано, на підставі якої норми КЗпП України його було звільнено. Роботодавець не здійснив із ним розрахунок при звільненні.

При цьому перед звільненням йому не виплачувалася заробітна плата.

Такими протиправними діями роботодавець завдав йому моральної шкоди,

яка полягала у тому, що внаслідок незаконного звільнення він нервувався, втратив джерело свого доходу, погіршився стан його здоров`я. Розмір моральної шкоди оцінив у 5 000,00 грн.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним наказ

генерального директора ТОВ «Одесатурист» від 11 січня 2023 року № 5

про його звільнення та поновити його на раніше займаній посаді; стягнути

з роботодавця на його користь заборгованість по заробітній платі

у розмірі 39 605,23 грн, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні; стягнути з роботодавця індексацію заробітної плати з листопада 2022 року

по березень 2023 року у розмірі 759,15 грн та компенсацію за несвоєчасну виплачену заробітну плату у розмірі 1 297,67 грн, невиплачену грошову компенсацію

за невикористану відпустку у розмірі 6 700,00 грн; стягнути з роботодавця на його користь 5 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди, 6 500,00 грн витрат

на правничу допомогу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 26 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивача було законно звільнено з посади охоронця-робочого ТОВ «Одесатурист» у зв?язку зі скороченням чисельності працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Роботодавець належним чином виконав обов`язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день звільнення, що підтверджується копією відповідного попередження від 10 листопада 2022 року, в якому зазначено, що на підприємстві відсутня будь-яка інша вакантна посада

або інша робота.

Оскільки вимога позивача про визнання протиправним наказу про звільнення

не підлягає задоволенню, інші позовні вимоги (про стягнення заборгованості

по заробітній платі, середньої заробітної плати за затримку розрахунку

при звільненні, індексації заробітної плати, компенсації за несвоєчасно виплачену заробітну плату, відшкодування моральної шкоди, витрат на правничу допомогу, невиплаченої грошової компенсації), які, на думку суду першої інстанції, є похідними, також не підлягають задоволенню.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку

з необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог, а тому позовна давність, про яку заявлено відповідачем, не підлягає застосуванню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 26 жовтня 2023 року в частині вимог ОСОБА_1 про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі, індексації заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

У частині вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за невикористану відпустку, відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Одесатурист» на користь ОСОБА_1 компенсацію

за невикористану відпустку у розмірі 1 286,52 грн, 1 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000,00 грн.

У решті вимог позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині вимог про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку

по заробітній платі, індексації заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати, однак помилився щодо мотивів ухвалення судового рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення компенсації за невикористану відпустку, відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.

Позивач указував, що він не отримував заробітну плату з 01 липня 2022 року до дня звільнення, тобто до 11 січня 2023 року. Проте трудові відносини були призупинені 14 червня 2022 року, що фактично позбавляє працівника роботи і належного йому заробітку, відповідний наказ не визнано незаконним, позивача із ним ознайомлено через мобільний застосунок Вайбер, що дозволено нормами закону у період дії воєнного стану (Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»).

Тому вимоги позивача в частині стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі, індексації заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати за вказаний період безпідставні.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача про те, що після призупинення трудових відносин він продовжував виконувати свої трудові обов`язки, оскільки

13 вересня 2022 року ТОВ «Одесатурист» уклало договір про надання охоронних послуг для охорони майна ОК «Кароліно», підприємство було зачинено та доступ

на територію обмежено, а наказом від 15 вересня 2022 року всіх працівників зобов`язали звільнити приміщення підприємства від особистих речей, оскільки роботу ОК «Кароліно» зупинено на час дії воєнного стану і приміщення будуть зачинені і опечатані.

Роботодавець належним чином виконав обов`язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день звільнення, що підтверджується копією відповідного попередження від 10 листопада 2022 року, в якому зазначено, що на підприємстві відсутня будь-яка інша вакантна посада

або інша робота. Тому позовні вимоги про визнання незаконним наказу

від 11 січня 2023 року № 5 про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на раніше займаній посаді не підлягають задоволенню. Інші похідні позовні вимоги (стягнення заборгованості по заробітній платі, середньої заробітної плати за затримку розрахунку по заробітній платі, індексації заробітної плати, компенсації

за несвоєчасно виплачену заробітну плату тощо) також не підлягають задоволенню.

Разом із тим, помилковими є висновки районного суду щодо безпідставності позовних вимог в частині стягнення компенсації за невикористану відпустку

та відшкодування моральної шкоди. У день звільнення позивачу не було виплачено компенсацію за невикористані відпустки, тому наявні правові підстави

для стягнення з відповідача на користь позивача компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 1 286,52 грн. Із цих підстав необхідно стягнути з відповідача

на користь позивача моральну шкоду у розмірі 1 000,00 грн.

Враховуючи, що позов ОСОБА_1 частково задоволено, апеляційний суд зробив висновок про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000,00 грн, які є доведеними та обґрунтованими.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У червні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Холудєєв Б. Є., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 05 липня 2024 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2024 року відзив ТОВ «Одесатурист» повернуто заявникові без розгляду, оскільки такий подано з пропуском строку

та без клопотання про його поновлення.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Холудєєва Б. Є., мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, на врахували всі обставини справи, не надали оцінки наявним у справі доказам.

Позивача було повідомлено про звільнення в телефонному режимі. Він не міг отримати свою трудову книжку, з наказом про звільнення його не ознайомлювали. При цьому у вказаному наказі не зазначено норму права, на підставі якого було звільнено позивача.

Крім того, роботодавець не повідомив позивача про нараховані суми, не провів

із ним розрахунок при звільненні, що є порушенням норм КЗпП України, зокрема статті 116 КЗпП України.

Позивачу не було виплачена компенсацію за невикористану відпустку. Суд апеляційної інстанції не пояснив розрахунки нарахування відповідної суми,

яку стягнув із роботодавця на користь позивача.

ОСОБА_1 продовжував працювати у відповідача і після призупинення трудових відносин, що підтверджується наданими ним фотознімками. При цьому про факт призупинення трудових відносин позивач дізнався лише під час розгляду справи

в суді першої інстанції. Вважає, що наказ від 14 червня 2022 року, яким призупинено діяльність роботодавця, складено з порушенням норм законодавства.

Апеляційний суд безпідставно стягнув із ТОВ «Одесатурист» на користь

ОСОБА_1 компенсацію 1 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди,

так як моральна шкода підлягала відшкодування у повному розмірі (5 000,00 грн).

Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу, поданий відповідно до вимог ЦПК України,

до Верховного Суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОК «Кароліно» є структурним підрозділом ТОВ «Одесатурист».

Наказом від 16 грудня 2021 року № 7 ОСОБА_1 був прийнятий на роботу

на посаду робітника-охоронця ТОВ «Одесатурист», ОК «Кароліно».

14 червня 2022 року наказом № 01 було призупинено трудові відносини

ОК «Кароліно» з 15 червня 2022 року відповідно до частини першої статті 13

Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»

до відновлення можливості виконувати роботу не пізніше дня припинення

або скасування воєнного стану з працівниками, зокрема ОСОБА_1 .

Наказом від 15 вересня 2022 року № 03 всіх працівників зобов`язали звільнити приміщення підприємства від особистих речей, оскільки роботу ОК «Кароліно» зупинено на час дії воєнного стану і приміщення будуть зачинені і опечатані.

13 вересня 2022 року ТОВ «Одесатурист» укладено договір про надання охоронних послуг для охорони майна ОК «Кароліно».

Зазначене підприємство зачинено, доступ на територію обмежено.

Ці обставини сторонами не спростовані, база знаходиться в зоні рекреації, діяльність не ведеться.

10 листопада 2022 року наказом № 04 «Про скорочення чисельності працівників»

у зв`язку з призупиненням трудових відносин із працівниками ОК «Кароліно», зупинкою виробництва виключено з 11 січня 2023 року зі штатного розкладу посаду охоронця-робочого, яку займав ОСОБА_1 .

У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 ознайомитися з даним наказом та отримати попередження про звільнення, йому було направлено наказ на його номер мобільного телефону - НОМЕР_1 , відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

11 січня 2023 року наказом № 05 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади

у зв`язку зі скороченням чисельності працівників.

11 січня 2023 року, тобто у день звільнення, ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направлено трудову книжку і сповіщено про це засобами телефонного зв`язку, що він не заперечує у позовній заяві. Зазначене поштове відправлення прийнято 11 січня 2023 року, а 20 січня 2023 року адресат відмовився від отримання повідомлення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційні скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення районного суду у незміненій частині

та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду

з позовом до ТОВ «Одесатурист» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, стягнення індексації заробітної плати, стягнення компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати

та відшкодування моральної шкоди.

Вказуючи на незаконність наказу про звільнення від 11 січня 2023 року, позивач посилається й на незаконність призупинення трудових відносин на підставі

статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Судами встановлено, що наказом від 16 грудня 2021 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду робітника-охоронця до відповідача.

14 червня 2022 року наказом № 01 було призупинено трудові відносини з 15 червня 2022 року відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» до відновлення можливості виконувати роботу не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану

з працівниками, зокрема ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини

і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку з введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон України № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року. Вказаний Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно

до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами другою та третьою статті 1 Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю

у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 13 Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою

і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв`язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором.

Призупинення дії трудового договору може здійснюватися за ініціативи однієї

із сторін на строк не більше ніж період дії воєнного стану. У разі прийняття рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану роботодавець повинен за 10 календарних днів до відновлення дії трудового договору повідомити працівника про необхідність стати до роботи.

Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Призупинення дії трудового договору не може бути прихованим покаранням

і не застосовується до керівників та заступників керівників державних органів,

а також посадових осіб місцевого самоврядування, які обіймають виборні посади.

Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку

з військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.

Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва пошкоджені чи знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин

є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його

до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Разом із цим, позивач не оскаржував цей наказ, він його отримав на мобільний засосунок Вайбер. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,

в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи

або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А тому правомірність даного наказу не є предметом розгляду цієї справи й Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги у цій частині.

Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для стягнення відповідних грошових сум з роботодавця на користь працівника за вищевказаний період.

У постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 303/7508/22 (провадження № 61-10153св23) вказано про те, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Верховний Суд відхиляє посилання позивача про те, що він продовжував працювати після фактичного призупинення трудових відносин, так як вони зводяться

до припущень, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України). Діяльність підприємства була зупинена

на період дії воєнного стану, приміщення закриті і опечатані, надані позивачем фотознімки не можуть бути належними та достатніми доказами на підтвердження протилежного.

Верховний Суд ураховує, що предметом позову у цій справі є скасування наказу

про звільнення позивача, його поновлення на роботі й стягнення з роботодавця

на користь позивача відповідних грошових сум.

Наказом від 10 листопада 2022 року № 04 «Про скорочення чисельності працівників» у зв`язку з призупиненням трудових відносин із працівниками

ОК «Кароліно» та зупинкою виробництва виключено з 11 січня 2023 року зі штатного розкладу посаду охоронця-робочого, яку займав ОСОБА_1 .

У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 ознайомитися з даним наказом та отримати попередження про звільнення, йому було направлено наказ на його номер мобільного телефону - НОМЕР_1 , відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

11 січня 2023 року наказом № 05 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади

у зв`язку зі скороченням чисельності працівників.

11 січня 2023 року, тобто у день звільнення, ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направлено трудову книжку і сповіщено про це засобами телефонного зв`язку, що він не заперечує у позовній заяві.

Зазначене поштове відправлення прийнято 11 січня 2023 року, а 20 січня 2023 року адресат відмовився від отримання повідомлення.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода

між працівником і власником підприємства, установи, організації

або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір

до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником

або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці,

в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того,

в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника

з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору,

за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким,

що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду

і які існували на день звільнення.

Близький за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду України

від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, провадження

№ 11-431асі18.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація

або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим

ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника,

які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах: від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19, провадження № 61-13999св20, від 22 липня 2021 року

у справі № 456/57/20, провадження № 61-6288св21, від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19, провадження № 61-7098св21, від 27 серпня 2021 року у справі

№ 712/10548/19, провадження № 61-10299св21, від 09 грудня 2021 року у справі

№ 646/2661/20, провадження № 61-7496св21, та інших.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, вірно встановлено, що відповідач належним чином виконав обов`язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день звільнення,

що підтверджується копією відповідного попередження від 10 листопада 2022 року, в якому зазначено, що на підприємстві відсутня будь-яка інша вакантна посада

або інша робота.

При цьому 11 січня 2023 року, тобто у день звільнення, ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направлено трудову книжку і сповіщено про це засобами телефонного зв`язку, що він не заперечує у позовній заяві. Поштове відправлення адресат відмовився отримувати.

За таких обставин позовні вимоги в частині визнання незаконним наказу

про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на роботі задоволенню

не підлягають.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що наказ про звільнення

є незаконним, оскільки роботодавець не зазначив норму КЗпП України, на підставі якої було звільнено позивача. У цій справі вірно встановлено, що позивача було звільнено у зв`язку зі скороченням чисельності працівників, тобто на підставі

пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, яку судом вірно застосовано.

Доводи касаційної скарги вказаного не спростовують.

Оскільки вимоги позивача про визнання протиправним наказу про звільнення

та поновлення на роботі не підлягають задоволенню, тому інші позовні вимоги

про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за затримку розрахунку по заробітній платі, індексації заробітної плати, компенсації

за несвоєчасно виплачену заробітну плату тощо також не підлягають задоволенню.

Апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, надавши оцінку наявним у справі доказам, урахувавши норми Закону України

«Про відпустки», зробив вірні висновки про наявність у ОСОБА_1 права

на компенсацію відпустки в зв`язку з припиненням трудових відносин за період

із 16 грудня 2021 року по 14 січня 2022 року, строком 12 днів, і обґрунтовано обчислив суму компенсації (1 286,52 грн), що спростовує доводи касаційної скарги

у цій частині.

Крім того, з урахуванням часткового задоволення позову, обґрунтувань позовної заяви, норм ЦК України та КЗпП України, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1 000,00 грн у рахунок моральної шкоди. При цьому судом ураховано засади розумності

та справедливості. Доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються вказаними нормами права та встановленими судами обставинами, вони зводяться до переоцінки доказів, а тому відхиляються Верховним Судом.

Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного вирішення питання

про розподіл витрат на правничу допомогу, а тому в цій частині постанова суду апеляційної інстанції не переглядається.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Судова практика Верховного Суду

з указаного питання є сталою та сформованою. У зв`язку з цим, безпідставними

є посилання заявника касаційної скарги на неврахування судом відповідної судової практики Верховного Суду. При цьому у кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи

їх у сукупності.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно

та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400

ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 396, 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Холудєєва Бориса Єгоровича, залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 26 жовтня 2023 року у незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 23 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць