Рішення

від 04.12.2024 по справі 947/27723/23

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 947/27723/23

Провадження № 2/522/3439/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Свяченої Ю.Б.,

при секретарі судового засідання Сировій В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» про стягнення заборгованості із заробітної плати та сум компенсації за прострочення її виплати, -

ВСТАНОВИВ:

04.09.2023 року до Київського районного суду міста Одеси (вхід. № 46676) надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» про стягнення заборгованості з заробітної плати та сум компенсації за прострочення її виплати, в якій позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по заробітній платі в сумі 70717,45 грн.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 06.09.2023 року матеріали цивільної справи №947/27723/23 за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» про стягнення заборгованості з заробітної плати та сум компенсації за прострочення її виплати, передано за територіальною юрисдикцією до Приморського районного суду м. Одеси.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21.05.2024 року, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року залишено без задоволення.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 08 березня 2024 року відкрито провадження у справі, розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

15.07.2024 року до Приморського районного суду м. Одеси Товариством з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» подано заяву про застосування строків позовної давності і заяву про розподіл судових витрат.

16.07.2024 року від позивача ОСОБА_1 до Приморського районного суду м. Одеси надійшла заява про заперечення на заяву відповідача щодо застосування термінів позовної давності.

17.07.2024 року від представника ТОВ «БІІР Проперті» до Приморського районного суду м. Одеси надійшла заява про розподіл судових витрат.

16.07.2024 року від позивача ОСОБА_1 до Приморського районного суду м. Одеси надійшли заперечення на заяву відповідача про розподіл судових витрат.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 16.07.2024 року про залучення Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці до участі у справі відмовлено.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 12.11.2024 року про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2024 року судом частково задоволено клопотання позивача від 04.08.2023 року про витребування доказів.

03.12.2024 року на виконання ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2024 року, відповідачем надано витребувані ухвалою документи.

18 листопада 2024 року представником позивача було надано заяву про уточнення формулювання прохальної частини позову, відповідно до якої, позивач просить стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» (код ЄДРПОУ 38819672) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по заробітній платі в сумі 70717,45 грн.:

за червень 2020 року - 18112,50 грн.,

за липень 2020 року - 36962,11 грн.,

лютий 2022 року - 15642,84 грн.,

що загалом складає 70717,45 грн.

Позивач обґрунтовуєсвій позовтим,що відповіднодо наказу№17/К від 05.06.2020 року позивача було прийнято на посаду директор виконавчий, з 09.06.2020 року. В порушення вимог ст. 115 КЗпП України позивачу не була виплачена нарахована заробітна плата за минулі періоди у розмірі, вказаному в уточнених позовних вимогах. ТОВ «БІІР Проперті» протягом тривалого часу не задовольняв та ігнорував усі звернення ОСОБА_1 щодо надання належним чином завірених копій документів з приводу трудових відносин позивача та відповідача. У звізку з наведеним, позивач вимушений звернутися до суду з позовною заявою.

Дослідивши матеріали справи, подані сторонами докази, заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, суд дійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Судом встановлено, що на підставі наказу від 16.10.2019 року, ОСОБА_1 був прийнятий до ТОВ «БІІР ПРОПЕРТІ» на посаду «директор виконавчий», за умовами контракту, за сумісництвом, з 31.10.2019 року.

Відповідно до наказу від 04.06.2020року, ОСОБА_1 було звільнено за згодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

На підставі наказу №17/Квід 05.06.2020року, ОСОБА_1 був прийнятий до ТОВ «БІІР ПРОПЕРТІ» на посаду «директор виконавчий» з 09.06.2020 року за умовами контракту за основним місцем роботи.

16.10.2019 року ОСОБА_1 і ТОВ «БІІР ПРОПЕРТІ» було укладено строковий трудовий договір №11/К.

Пунктом 7.1. договору встановлено, строк дії договору з 31.10.2019 року до 31.01.2020 року.

Пунктом 6.3. договору встановлено, що за один місяць до закінчення строки чинності договору, він може за згодою сторін укладений на новий строк або договір вважається пролонгованим на той же термін, якщо жодна зі сторін не заявить письмово про його розірвання.

У разі небажання однієї зі сторін продовжувати дію цього договору після терміну його спливання, сторона зобов`язана за один місяць до закінчення його дії, письмово попередити іншу сторону про намір його розірвання.

Будь які зміни або доповнення до трудового договору №11/К від 16.10.2019 року позивачем і відповідачем не надано, доказів його припинення або розірвання сторони в ході розгляду справи також не надали.

Стосовно розміру нарахувань, якими позивач обґрунтовує заявлену суму, судом встановлено, що відповідно до п. 4.1. договору №11/К від 16.10.2019 року, за виконання обов`язків, передбачених цим договором, працівнику встановлюється посадовий оклад у розмірі 7196,70 грн. (з урахуванням податків і зборів - 8940,00 грн.). Розмір посадового окладу може бути збільшеним на підставі додатково укладених сторонами письмових угод до цього пункту договору.

З огляду на те, що будь які додаткові угоди до договору, якими сторони визначали б інший розмір посадового окладу, сторони в ході розгляду справи не надали, суд вважає неналежними доказами надані до позову додатки з розрахунками.

Надані у позовній заяві розрахунки не підтверджуються жодним належним, допустимим і достовірним доказом. Крім того, позов і надані до позову додатки містять різні суми за кожен з визначених у позові місяців, в той час, як розмір посадового окладу у договорі є незмінним. Додані до позову розрахункові листки не містять жодного підпису і відбитку печатки товариства відповідача, у зв`язку з чим, судом у якості доказів не приймаються.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України, у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Стосовно поданої Товариством з обмеженою відповідальністю «БІІР Проперті» заяви про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також враховуючи ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», рішення ЄСПЛ є джерелом права та є обов`язковим для виконання Україною.

Право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду (див. «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany»).

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії» заява № 52854/99). Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним (Рішення Суду у справі Жоффре де ля Прадель проти Франції від 16 грудня 1992 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому (п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; тощо).

У п. п. 6 п. 2.2 рішення від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2020 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1цього кодексу, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Такий же висновок викладено у п. 39, 40 постанови Касаційного цивільного суду Верховного Суду, від 24.04.2019 у справі № 607/14495/16-ц, а саме, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У цьому разі, перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Відповідно до ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Йдеться про загальну позовну давність (ст. 257 ЦК України), спеціальну (ст. 258 ЦК України) та зміну тривалості позовної давності (ст. 259 ЦК України), окремі спеціальні строки позовної давності (ст. 786 ЦК України), тому інші норми ЦК України, зокрема про застосування позовної давності судом, наслідки її спливу є чинними.

Строк звернення до суду регулюється положеннями ст. 233, 234 КЗпП України, а отже, в цій частині положення п. 18 Перехідних положень ЦК України не застосовуються.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

У постанові Верховного суду від 21.07.2022 року у справі № 569/18379/19, суд дійшов правового висновку про те, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті.

Натомість, у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог, суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску такого строку.

Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23.

Велика Палата Верховного Суду вказує, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Після цієї дати, строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 233 КЗпП України).

Норми ст. 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

19 липня 2022 року набув чинності Закон України № 2352 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено ряд змін до діючого законодавства про працю.

Раніше при разі порушенні законодавства про оплату праці працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проте, починаючи з 19.07.2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Відповідно до п. 1 Перехідних положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Починаючи з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року на усій території України було встановлено карантин відповідно до постанов Кабінету Міністрів України.

Позов було подано 04 вересня 2023 року, тобто, поза межами дії відповідного пункту Перехідних положень КЗпП України.

У Постанові Верховного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22, суд надав тлумачення нормам, викладеним у ст. 233, 234, 116 КЗпП України і дійшов правового висновку про застосування строків позовної давності.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, в Кодекс законів про працю України внесено зміни і, зокрема, передбачено:

?працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (стаття 233 КЗпП);

?у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (стаття 234 КЗпП).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

?відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі необґрунтованості позовних вимог при пропуску строку звернення до суду, в позові належить відмовити необґрунтованості позовних вимог;

?строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються;

?у статті 234 КЗпП не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами;

?стаття 234 КЗпП не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк;

?суд може поновити пропущений строк, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

З урахуванням положень ст. 233, 234 КЗпП України, строк для пред`явлення позовних вимог по сплаті будь-якої заборгованості за червень 2020 року спливає після закінчення тримісячного строку з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, у жовтні 2020 року, за липень 2020 року у листопаді 2020 року, за лютий 2022 року у червні 2022 року.

Судом встановлено, що до позовної заяви ОСОБА_1 будь-яких заяв про поновлення строків для звернення до суду з відповідними позовними вимогами, позивачем не подавалось.

При цьому, додатком до позову є лист ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» від 09.05.2023 року, в якій йдеться про вимоги позивача до відповідача стосовно оплати за періоди, вказані у позові, однак доказів надсилання та, відповідно, отримання відповідачем такого листа, до позову не надано.

Вказаний лист позивача свідчить, що позивач був обізнаний про обставини, які на його думку, порушують його права.

Статтею 13 ЦПК України закріплено принцип диспозитивності, відповідно до якого, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, тому питання поважності причин пропуску ОСОБА_1 строків позовної давності, судом не розглядалось і не вирішувалось.

Таким чином, оскільки позов подано з пропуском строків і позивач не ставив питання про поновлення йому пропущених строків, суд дійшов висновку про законну і обґрунтовану необхідність застосування строків позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» на підставі поданої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності.

В ході розгляду справи, відповідачем було подано заяву про розподіл судових витрат.

Судом встановлено, що 21 листопаду 2022 року Товариством з обмеженою відповідальністю «БІІР Проперті» було підписано договір про надання правової допомоги №21/11-22 з адвокатом Сердюковим Б.Л.

19 вересня 2023 року сторонами було підписано додаткову угоду до договору про надання правової допомоги №21/11-22, а 15 липня 2024 року підписано акт до договору про надання правової допомоги.

Відповідно до умов договору і додаткової угоди, розмір гонорару адвоката у справі №947/27723/23 є фіксованим і не залежить від кількості витраченого часу, кількості судових засідань, участі у судових засіданнях, обсягу та кількості підготовлених документів, здійснення інших необхідних дій, тощо. Розмір гонорару визначено в додатковій угоді, який дорівнює 50000,00 грн. за надання правової допомоги при розгляді справи у суді першої інстанції. Гонорар оплачується протягом 20 (двадцяти) робочих днів від дати набрання законної сили рішення у суді відповідної інстанції, або від дати набрання законної сили додаткового рішення у суді відповідної інстанції у разі, якщо у основному рішенні суду не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», тощо, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Відповідно ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

У постанові Верховного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19, суд дійшов правового висновку: у разі встановлення адвокатом та клієнтом фіксованого розміру гонорару, детальний опис робіт, виконаних під час надання правової допомоги не потрібен, оскільки в такому разі розмір гонорару адвоката не залежить від обсягу послуг і часу, витраченого адвокатом, а отже є визначеним.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21, пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Витрати за надану правову допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною особою чи тільки має бути сплачено (правовий висновок у Постанові Об`єднаної палати ВС у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19).

У Постанові від 22 листопаду 2019 року у справі № 902/347/18 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зауважила, що викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 правова позиція (витрати за надану правову допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною особою чи тільки має бути сплачено) має враховуватись при вирішенні усіх наступних спорів у подібних правовідносинах. Враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, суд не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення розміру витрат на адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, від іншої сторони не виключає можливість суду самостійно (без указаного клопотання) зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх не співмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 червня 2021 року по справі № 550/936/18.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).

Згідно положень ст. ст. 76-81 ЦПК України, обставини, на які посилаються сторони, як на обґрунтування своїх вимог чи заперечень, повинні бути підтверджені належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами, обов`язок подання яких покладено на сторони.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі сторонам необхідно надати суду такі докази:

- договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.);

- документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.);

- докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.);

- інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.

В результаті всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наданих представником відповідача доказів, суд доходить висновку про можливість часткового задоволення вимоги представника відповідача щодо стягнення з позивача ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8000,00 грн.

Стосовно інших пояснень сторін та їх представників в ході розгляду справи, суд зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Виходячи з наведеного, керуючись Законом України «Про міжнародні договори України», Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.ст. 36, 115,116, 233, 234 КЗпП України, ст.ст. 257, 258, 259, 261, 267, 786 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76-79, 81, 84, 258-273 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» про стягнення заборгованості із заробітної плати та сум компенсації за прострочення її виплати відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР ПРОПЕРТІ» (Код ЄДРПОУ 41168795, адреса: 65082, м. Одеса, вул. Приморська, 3Б) витрати на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем в розмірі 8000 (вісім тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.

Суддя Ю. Б. Свячена

04.12.24