Постанова

від 04.12.2024 по справі 694/600/24

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/1715/24Головуючий по 1 інстанціїСправа №694/600/24 Категорія: 302000000 Сакун Д.І. Доповідач в апеляційній інстанції Новіков О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії:

суддів Новікова О.М., Карпенко О.В., Василенко Л.І.,

за участю секретаря Ярошенка Б.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шалару Олексія Ілліча на рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 14 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Звенигородська державна нотаріальна контора, про витребування майна з чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідно до рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 27.01.2022 року по справі № 694/358/21 ОСОБА_1 набув право власності в порядку спадкування за законом земельну ділянку площею 3.41 га (№ 466 на карті паювання) в адмінмежах Чижиківської сільської ради Звенигородського району Черкаської області з кадастровим номером 7121288400:02:002:0313, що належала спадкодавцю ОСОБА_5 на підставі сертифікату на земельну частку (пай) № 670 серії ЧР № 039881 від 23.09.1996 року.

Рішення суду набрало законної сили 28.02.2022 року.

22.02.2023 року позивач звернувся з заявою до державного реєстратора прав на нерухоме майно Товмацької Ю.М. виконавчого комітету Звенигородської міської ради Черкаської області з проханням зареєструвати право власності на зазначену вище земельну ділянку на підставі рішення суду. Проте йому було відмовлено в проведенні реєстраційних дій у зв?язку з наявними суперечностями між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме в зв?язку з тим, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7121288400:02:002:0313, розміром 3,4071 зареєстровано за іншою особою на підставі договору дарування. Попереднім власником державний реєстратор вказує ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка належала йому на підставі сертифіката на право на земельну частку серії ЧР № 040542, виданого Звенигородською райдержадміністрацією Черкаської області 01.10.1996 року.

Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області у відповіді на адвокатський запит зазначило, що кадастровий номер 7121288400:02:002:0313 присвоєно іншій земельній ділянці та зареєстровано за іншою особою. Однак у вищевказаній відповіді зазначається, що земельна ділянка площею 3.41 га (№ 466 на карті паювання) в адмінмежах Чижиківської сільської ради Звенигородвського району Черкаської області має кадастровий номер 7121288400:02:002:0203 (а не 121288400:02:002:0313, який зазначений в рішенні суду), що належала спадкодавцю ОСОБА_5 на підставі сертифікату на земельну частку (пай) № 670 серії ЧР № 039881 від 23.09.1996 року.

Підставою для зазначення неправильного номеру 7121288400:02:002:0313 став лист від 23.06.2021 року відповідача 2, який невірно зазначив кадастровий номер ОСОБА_5 .

Також вищевказаним листом Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області у відповіді від 08.05.2023 було повідомлено, що вказана земельна ділянка зареєстрована за відповідачем 1, 2 та 3.

В ході судового розгляду справи № 694/358/21 було встановлено, що після смерті ОСОБА_7 , яка була начебто власником вищевказаної земельної ділянки кадастровий номер 7121288400:02:002:0203 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ЧР № 010049, виданою Чижівською сільською радою Звенигородського району Черкаської області 01.07.2003 року та зареєстровано в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 263, відповідачі отримали вищевказану земельну ділянку у спадок.

На підставі вищевказаного державного акту після смерті ОСОБА_7 в 2019 році: ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право власності на 5/6 частин земельної ділянки площею 2.4769, яка розташована в Черкаська області Звенигородського району Чижівської сільської ради, кадастровий номер 7121288400:02:002:0203; ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на 5/6 частин земельної ділянки площею 3,4082, яка розташована в Черкаська області Звенигородського району Чижівської сільської ради, кадастровий номер 7121288400:02:002:0203; ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на 1/6 частин земельні ділянки площею 3,4082, яка розташована в Черкаська області Звенигородського району Чижівської сільської ради, кадастровий номер 7121288400:02:002:0203.

Однак прокурором Звенигородської місцевої прокуратури Яровенком Р.А. 23.03.2020 року внесено до ЄРДР за № 42020251140000010 відомості за фактом використання службового становища посадовою особою Чижівської сільської ради в інтерсах ОСОБА_7 за правовою кваліфікацією за ч. 2 ст. 384 КК України.

30.03.2020 року було затверджено обвинувальний акт у зазначеному кримінальному провадженні щодо ОСОБА_8 , яким встановлено, що 01.07.2003 року зловживаючи службовим становищем, діючи умисно в інтересах ОСОБА_7 , використовуючи свої службове становище всупереч інтересам позивача, з метою спростити останній переоформлення право власності на майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_5 , з яким вона спільно проживала, в той час коли він перебував у шлюбі з ОСОБА_9 склав та видав неправдивий державний акт на право власності на землю серії ЧР № 010049 від 01.07.2003 року про те, що на підставі рішення сесії Чижівської сільської ради 1-1 від 23.05.2002 року земельна ділянка була виділена ОСОБА_5 , для ведення товарного сільськогосподарського товаровиробництва і передана у власність ОСОБА_7 . Вказаний державний акт засвідчив своїм підписом та скріпив гербовою печаткою Чижівської сільської ради Звенигородського району Черкаської області. Внаслідок вказаних дій ОСОБА_1 позбавлений права власності на майно батька ОСОБА_5 .

Вищевказані факти було підтверджено ухвалою Звенигородського районного суду Черкаської області від 02.06.2020 року по справі №694/624/20 (провадження №1-кп/694/174/20).

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд витребувати насвою конристь у ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння земельну ділянку площею 3.4071 га (№ 466 на карті паювання) в адмінмежах Чижиківської сільської ради Звенигородвського району Черкаської області з кадастровим номером 7121288400:02:002:0203, що належала спадкодавцю ОСОБА_5 на підставі сертифікату на земельну частку (пай) № 670 серії ЧР № 039881 від 23.09.1996 року.

Рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 14 серпня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що спірна земельна ділянка площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 була передана ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі підробленого документу та в подальшому цю земельну ділянку отримали у спадок її спадкоємці: 5/12 частин ОСОБА_4 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19 грудня 2019 року, зареєстрованого у реєстрі за №2789, 5/12 частин ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право на спадщину від 19 грудня 2019 року, зареєстрованого у реєстрі за № 2793 та 1/6 частину ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 грудня 2019 року, зареєстрованого у реєстрі за №2797. На даний час земельна ділянка площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , про що свідчить запис в Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

Разом з тим, суд врахував, що позивач ОСОБА_1 не набув права власності на спірну земельну ділянку після смерті його батька ОСОБА_5 , який також свого часу не оформив право власності на цю земельну ділянку, а тому не має права на звернення до суду із вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, оскільки таке право належить лише власнику майна.

Суд вважав, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку є звернення до суду з вимогами про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, які були видані відповідачам у справі, та вимогою про визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом на спадкове майно, що належало його батьку ОСОБА_5 .

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконнго володіння слід відмовити, оскільки зазначена вимога не відповідає належному способу захисту.

Крім того, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, підстави для застосування позовної давності за заявами відповідачів відсутні.

Не погоджуючись з вказаним рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Шалару О.І. подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на те, що судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, неповно досліджено обставини справи, не надано належну юридичну оцінку доказам у справі, а тому просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

В обґрунтування поданої апеляційної скарги вказує, що в постанові Черкаського апеляційного суду по справі №694/358/21 за позовом ОСОБА_1 до Водяницької сільської об`єднаної територіальної громади Звенигородського району, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Звенигородська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на спадкове майно, зазначено про те, що за обставин цієї справи для забезпечення ефективного захисту прав позивача на спірну земельну ділянку він може пред`явити до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 позовні вимоги, зокрема, і про витребування на свою користь відповідного нерухомого майна з чужого незаконного володіння, задоволення яких буде підставою для реєстрації прав власності відповідача на зазначене майно та припинення цього ж права відповідачів.

Проте, звернувшись до суду із ефективним способом захисту, на який вказав суд апеляційної інстанції, йому відмовлено у позові у зв`язку із зверненням із неналежним способом захисту.

Вважає, що така відмова прямо протирічить висновкам викладеним у постанові Черкаського апеляційного суду у справі №694/358/21.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судове засідання апеляційного суду сторони та третя особа, належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду даної справи, не з`явились. Відповідно до приписів ч. 2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів доходить наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, земельна ділянка площею 3,4082 га з кадастровим номером 7121288400:02:002:0203, розташована в адміністративних межах Чижівської сільської ради Звенигородського району та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва була виділена в процесі паювання батькові позивача ОСОБА_5 згідно із сертифікатом на земельну частку (пай) № 670 серії ЧР №039881. За життя батько позивача ОСОБА_5 не оформив право власності на вказану земельну ділянку та не отримав Державного акта на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧР № 010049 від 01.07.2003 року земельна ділянка площею 5,89 га, яка складається з двох окремих ділянок, а саме: діл. 1 площею 2,48 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0209 та діл. 2 площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203, належала ОСОБА_7 на підставі рішення сесії Чижівської сільської ради від 23.05.2002 року № 1-1.

Оскільки на момент оформлення спадкоємцями ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 своїх спадкових прав після смерті ОСОБА_7 спірна земельна ділянка площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку належала спадкодавцю ОСОБА_7 , то нотаріус видав їм свідоцтва про праву на спадщину, а саме на відповідні частини цієї земельної ділянки.

Згідно свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 19 грудня 2019 року земельна ділянка площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 належить відповідачам у справі ОСОБА_2 (5/12 частин), ОСОБА_4 (5/12 частин) та ОСОБА_3 (1/6 частина). Матеріали справи не містять належних та достатніх доказів щодо недійсності вказаних свідоцтв про право на спадщину, а позивач не порушує вимог про визнання їх недійсними.

Водночас, судом встановлено, що Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЧР № 010049 від 01.07.2003 року на ім`я ОСОБА_7 не видавався в установленому законом порядку, а був підроблений головою Чижівської сільської ради ОСОБА_8 з метою спрощення ОСОБА_7 переоформити право власності на майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_5 , з яким вона спільно проживала. Вказані обставини підтверджуються ухвалою Звенигородського районного суду Черкаської області від 02.06.2020 року про закриття кримінального провадження № 42020251140000010 від 23.03.2020 року по обвинуваченню ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України на підставі ст. 49 КК України.

При цьому відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в ході судового розгляду не надано жодних доказів на спростування факту незаконності видання Чижівським сільським головою ОСОБА_8 . Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЧР № 010049 від 01.07.2003 року та передачі земельної ділянки площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 у приватну власність ОСОБА_7 всупереч встановленого чинним законодавством порядку.

Вищенаведене свідчить про те, що спірна земельна ділянка була передана у приватну власність ОСОБА_7 у протиправний спосіб на підставі підробленого документу органу місцевого самоврядування, оскільки Чижівська сільська рада не приймала рішення від 23.05.2002 року про передачу земельної ділянки площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203 ОСОБА_7 , яке було зазначене в Державному акті на право власності на земельну ділянку, як підстава для набуття права власності.

Відсутність спрямованого на відчуження спірної земельної ділянки рішення повноважного органу місцевого самоврядування означає, що ОСОБА_7 в установленому законом порядку не набула права власності на земельну ділянку площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203, а тому не могла передати її в порядку спадкування відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

При цьому суд першої інстанції врахував, що спадкодавець ОСОБА_7 була обізнана з тим, що Державний акт на право власності на земельну ділянку їй було видано з порушенням норм чинного законодавства (внаслідок підроблення документів), що свідчить про недобросовісність її поведінки під час набуття права на земельну ділянку.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).

В даному випадку підроблений Державний акт на право власності на земельну ділянку, що був виданий на ім`я ОСОБА_7 на підставі неіснуючого рішення сільської ради, не міг створити юридичні наслідки у виді набуття особою права власності на землю, а саме земельну ділянку площею 3,41 га з кадастровим номером 7121288400-02-002-0203, яка була виділена в процесі паювання батьку позивача ОСОБА_5 .

Необхідно також врахувати, що посилання позивача ОСОБА_1 на те, що рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 27.01.2022 року по справі № 694/358/21 він набув право власності в порядку спадкування за законом земельну ділянку площею 3.41 га є необгрунтованим, оскільки вказане заочне рішення ухвалою Звенігородського районного суду від 12 вересня 2023 року, при його перегляді за нововиявленими обставинами, було скасовано та призначено підготовче судове засідання. Результатом розгляду того спору стало рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 26 грудня 2023 року.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_5 , прийняв спадщину, однак не отримав свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно, а саме, на земельну частку (пай) площею 3,41 га (466 на карті паювання) в адмінмежах Чижиківськолї сільської ради Звенигорлдського району Черкаської області, що належала спадкодавцю ОСОБА_5 на підставі сертифікату на земельну частку (пай) №670 серії ЧР №039881 від 23.09.1996 року.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц).

Відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), в тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 560 ЦК Української РСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої, другої статті 561 ЦК Української РСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Незважаючи на те, що документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про право на спадщину, такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з часу відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок в натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками визначає Закон України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі - Закон № 899-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону № 899-IVосновним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада чи районна державна адміністрація приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Згідно з частиною першою статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Разом з тим стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду з позовом за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

З урахуванням викладеного для вирішення спору, який виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача таких прав, факт їх порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права обрано позивачем при зверненні до суду.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду від 10 червня 2022 року у справі № 750/519/21 (провадження № 61-14957св21) вказано, що згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом визнання права (пункт 1 частини третьої статті 152 ЗК України). ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки державні акти на спірні земельні ділянки були виготовлені після смерті спадкодавця, тобто після припинення її цивільної право- і дієздатності, такі земельні ділянки на момент відкриття спадщини не увійшли до її складу. Доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 548/900/19, є безпідставними, оскільки у справі № 548/900/19 позивач просив визнати за ним в порядку спадкування за законом право на земельну частку (пай), а у справі, що переглядається позивач просить визнати за нею право на сформовані земельні ділянки, хоча на час відкриття спадщини спадкодавцю належало лише право на земельну частку (пай).

В постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 692/565/21 (провадження № 61-7303св22) зазначено, що посилання позивача на те, що за нею слід визнати право власності на конкретно визначену земельну ділянку № НОМЕР_2 , якій присвоєно кадастровий номер 7120689000:03:002:0620, що значиться за спадкодавцем, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3, є передчасними, оскільки спадкодавець за життя не оформив належним чином у встановленому законом порядку право власності на конкретну земельну ділянку, а лише набув майнові права на її отримання, а отже, успадковується це саме право на отримання земельної частки (паю), а не право власності на конкретно визначену земельну ділянку в натурі.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки по-перше на час смерті ОСОБА_5 , останній не оформив право власності на конкретно визначену земельну ділянку, по-друге Державний акт на сформовану земельну ділянку з кадастровим номером №7121288400-02-002-0203 був виготовлений після смерті спадкодавця, тобто після припинення його цивільної право- і дієздатності, така земельна ділянка на момент відкриття спадщини не увійшла до її складу.

Отже, дійсно належним способом захисту прав позивача є визнання за ним в порядку спадкування за законом право на земельну частку (пай). При цьому, у справі № 694/358/21, на яку посилається сторона позивача у поданій апеляційній скарзі, ОСОБА_1 просив суд визнати право власності на земельну ділянку (пай) площею 3,41 га, кадастровий номер 7121288400:02:002:0313, що розташована в адміністративних межах Чижівської сільської ради Звенигородського району Черкаської області і належала ОСОБА_5 , за його сином ОСОБА_1 , тобто позивач просив суд визнати за ним право на сформовану земельну ділянку, хоча на час відкриття спадщини спадкодавцю належало лише право на земельну частку (пай).

З огляду на наведені обставини у даній конкретній спарві, колегія суддів вважає правильними та обгрунтованими висновки суду першої інстанції, що обраний позивачем спосіб захисту не призведе до відновлення його прав та не може бути ним використаний з огляду на відсутність оформленого права власності на конкретну земельну ділянку спадкодавцем за життя, тому у наведеній справі належним способом захисту є визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом на спадкове майно, що належало його батьку ОСОБА_5 , а саме на земельну частку (пай).

Також, враховуючи незаконність отримання ОСОБА_7 державного акту на право власності на спірну земельну ділянку і, в подальшому, передачі у спадок,колегія суддів погоджується і з висновками суду першої інстанції у тому, що належним способом захисту прав позивача в даному випадку буде визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, які були видані відповідачам у справі.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За наведених обставин, суд апеляційної інстанції не вбачає достатніх підстав для скасування або зміни законного та обгрунтованого рішення районного суду.

На підставі ст. 141 ЦПК України витрати позивача по сплаті судового збору за апеляційний перегляд справи слід залишити за цим учасником справи.

Керуючись ст.ст. 35, 258, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шалару Олексія Ілліча -залишити без задоволення.

Рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 14 серпня 2024 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 10 грудня 2024 року.

Судді: