Постанова

від 10.12.2024 по справі 911/3337/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/3337/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - Заворотнюка М. С. (адвокат),

відповідача - Миколюка М. Д. (адвокат),

розглянув касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПГ ІНВЕСТ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 (головуючий - Ходаківська І. П., судді Владимиренко С. В., Демидова А. М.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПГ ІНВЕСТ"

до Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області

про визнання договору недійсним.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. У листопаді 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ПГ ІНВЕСТ" (далі - ТОВ "ПГ ІНВЕСТ", Товариство, позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області (далі - Борщагівська сільрада, Сільрада, відповідач) про визнання недійсним договору про пайову участь у створенні інфраструктури сіл Петропавлівська Борщагівка та Чайки Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 31.08.2016 № 77 (далі - договір про пайову участь від 31.08.2016, договір № 77, оспорюваний договір), укладеного між ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" та Петропавлівсько-Борщагівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області (далі - Петропавлівсько-Борщагівська сільрада), правонаступником якої є Борщагівська сільрада, посилаючись на положення статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019).

Позовна заява обґрунтовується тим, що договір про пайову участь від 31.08.2016 не відповідає вимогам законодавства щодо строків та підстав його укладення, розміру пайової участі, порядку визначення розміру пайової участі, тобто укладений сторонами з порушенням норм пункту 2 частини 4, абзацу 1 частини 5, абзацу 2 частини 8, абзацу 1 частини 9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019).

Сільрада у відзиві на позов просила відмовити в його задоволенні в повному обсязі, зокрема з підстав спливу позовної давності без поважних причин пропуску цього строку.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

2. Рішенням Господарського суду Київської області від 07.12.2023 (суддя Кошик А. Ю.) позов задоволено повністю з мотивів обґрунтованості позовних вимог, оскільки зміст оспорюваного договору суперечить положенням статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) та покладає на Товариство зобов`язання, які вже фактично виконані попереднім замовником будівництва і не передбачені наведеною нормою законодавства, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

В контексті перебігу позовної давності суд першої інстанції зазначив, що про порушення своїх майнових прав (шляхом покладання на нього обов`язку понести додаткові витрати - понад встановлений законом розмір виплати пайової участі) позивач дізнався в листопаді 2019 року, а саме з моменту постановлення Господарським судом міста Києва рішення від 19.11.2019 у справі № 911/2582/18, предметом позову в якій було стягнення з ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" на користь Петропавлівсько-Борщагівської сільради заборгованості зі сплати пайових внесків щодо створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, тоді як позовна заява в цій справі була подана в листопаді 2021 року, внаслідок чого встановлена законом трирічна позовна давність не сплинула. Водночас суд визнав поважними причини пропущення позовної давності, тому порушене право позивача підлягає захисту.

3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 рішення Господарського суду Київської області від 07.12.2023 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з підстав спливу позовної давності та недоведеності поважних причин її пропуску, в зв`язку з чим задоволено заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Суд апеляційної інстанції спочатку погодився з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позовних вимог і доведеність порушення прав позивача з огляду на те, що:

1) позивач є правонаступником забудовника - Українського консорціуму "ЕКОСОРБ" (далі - УК "ЕКОСОРБ"), який виконав перед Петропавлівсько-Борщагівською сільрадою зобов`язання з участі в розбудові інфраструктури села, що підтверджується доказами здійснення витрат у сумі 340 140 155,84 грн на такі цілі на вимогу органу місцевого самоврядування, зокрема, ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.09.2017 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 у справі № 910/18384/15 про банкрутство УК "ЕКОСОРБ", та, як наслідок, свідчить про відсутність у позивача обов`язку з виплати таких коштів на момент укладення оспорюваного договору;

2) вимога відповідача щодо сплати коштів понад встановлений частиною 6 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) розмір є неправомірною та спрямована на незаконне отримання Сільрадою додаткових коштів, які не могли та не повинні передбачатися проєктно-кошторисною документацією; 3) відсутність підстав для укладення договору № 77 зумовлена виконанням попереднім замовником будівництва зобов`язань щодо оплати пайової участі та приписами законодавства щодо звільнення від сплати пайового внеску при будівництві об`єктів соціальної інфраструктури, що свідчить про покладання на Товариство додаткових фінансових обов`язків з виплати коштів на користь Сільради.

Проте в підсумку апеляційний суд на підставі статей 261, 267 ЦК України дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в зв`язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності за заявою Борщагівської сільради від 13.06.2022, оскільки:

1) вирішуючи питання про початок перебігу позовної давності у цій справі, суд першої інстанції обмежився посиланням на те, що про порушення оспорюваним договором свого права позивач у справі довідався наприкінці 2019 року, тобто з моменту постановлення рішення від 19.11.2019 у справі № 911/2582/18, яким було стягнуто з Товариства заборгованість зі сплати пайової участі, проте, не врахувавши викладених у постанові Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-75цс15 та в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15 висновків щодо застосування положень частини 1, 5 статті 261 ЦК України (в контексті початку перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення оспорюваного правочину, місцевий господарський суд не надав оцінки доводам відповідача щодо дати укладення оспорюваного договору і того, що позивач є його стороною;

2) позивачу було відомо про оспорюваний правочин з 31.08.2016, а позов у цій справі подано в листопаді 2021 року, натомість Товариство не навело поважних причин пропуску позовної давності, які унеможливили або утруднили своєчасне пред`явлення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

4. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить змінити оскаржувану постанову в її мотивувальній частині, вказавши, що підставою відмови в задоволенні позову є нікчемність договору № 77.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

5. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, наголошуючи на тому, що:

1) апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування положень частини 2 статті 215 ЦК України (в контексті того, що такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а встановивши нікчемність договору, суд повинен відмовити в задоволенні позовної заяви про визнання такого договору недійсним, виклавши висновок про встановлення нікчемності договору в мотивувальній частині судового рішення), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц і в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 910/10784/16;

2) суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм частини 2 статті 215 та частини 5 статті 216 ЦК України ЦК України (в контексті того, що в разі встановлення ознак нікчемності договору, суди повинні з власної ініціативи застосовувати наслідки нікчемності договору, виклавши в мотивувальній частині висновки про нікчемність договору, адже його нікчемність встановлена в нормі закону), викладених у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 616/137/16-ц;

3) апеляційний суд не врахував висновку про непоширення позовної давності на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17;

4) суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування положень частини 3 статті 261 ЦК України (в контексті перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину), викладеного в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 367/836/18;

5) на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми частини 1 статті 228 ЦК України в правовідносинах, пов`язаних із укладенням договору пайової участі між органом місцевого самоврядування та правонаступником забудовника, який (забудовник) сплатив пайовий внесок, оскільки, на думку скаржника, договір № 77 порушує публічний порядок як такий, що спрямований на незаконне заволодіння майном юридичної особи, тоді як наразі Верховним Судом сформовано практику застосування зазначеної норми щодо окремих видів договорів - договору купівлі-продажу землі та договору іпотеки.

Узагальнений виклад позиції іншого учасника справи

6. Борщагівська сільрада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові.

Розгляд справи Верховним Судом

7. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.11.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 у справі № 911/3337/21 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 10.12.2024.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

8. 31.03.2005 між УК "ЕКОСОРБ" та Петропавлівсько-Борщагівською сільрадою було укладено договір про пайову участь № 3, за умовами якого УК "ЕКОСОРБ" зобов`язався передати на користь органу місцевого самоврядування пайовий внесок (об`єкти житлової сфери та соціально-культурного призначення) в обсязі та розмірі, передбаченому укладеним договором.

На виконання зобов`язань з фінансування витрат та розбудову інфраструктури села Чайки 28.05.2007 між УК "ЕКОСОРБ" (довіритель) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Житлоіндбудсервіс" (повірений) укладено договір доручення № 1 щодо організації робіт з будівництва частини водопровідної мережі для забезпечення потреб у водопостачанні багатоповерхової забудови житлового масиву "Чайки".

За результатами фінансування витрат між учасниками договору доручення від 28.05.2007 № 1 оформлено підтверджуючі документи (акти приймання-передачі виконаних робіт) на загальну суму 13 575 540 грн.

04.08.2008 між УК "ЕКОСОРБ" та Петропавлівсько-Борщагівською сільрадою було укладено додаткову угоду, за умовами якої замінено передачу об`єктів нерухомого майна на виплату грошових коштів відповідно до потреб Петропавлівсько-Борщагівської сільради.

На виконання договору про пайову участь від 31.03.2005 № 3 та додаткової угоди від 04.08.2008 № 1 до нього УК "ЕКОСОРБ" здійснювало фінансування певних витрат Петропавлівсько-Борщагівської сільради на підставі її письмових запитів, що підтверджується наявними в матеріалах справи додатками № 1 і № 2 до зазначеної додаткової угоди.

9. 20.08.2013 за клопотанням УК "ЕКОСОРБ" та заявою ТОВ "ПГ ІГВЕСТ" Петропавлівсько-Борщагівська сільрада прийняла рішення № 11 про припинення рішення, яким раніше було визнано УК "ЕКОСОРБ" замовником будівництва, та визнано ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" замовником будівництва, а також зобов`язано ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" як нового забудовника та правонаступника забудовника - УК "ЕКОСОРБ" виконати умов договору про пайову участь від 31.03.2005 № 3.

На реалізацію вказаного рішення 23.08.2013 між УК "ЕКОСОРБ" та ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" було укладено договір про заміну замовника будівництва (про передачу прав та функцій замовника) від УК "ЕКОСОРБ" до ТОВ "ПГ ІНВЕСТ", в межах якого передано права та обов`язки замовника будівництва та проєктну документацію стосовно здійснення комплексної забудови.

29.10.2013 між Петропавлівсько-Борщагівською сільрадою, УК "Екосорб" і ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" укладено договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 23.08.2006, зокрема про заміну первісного орендаря (УК "Екосорб") на нового орендаря (ТОВ "ПГ ІНВЕСТ") із залишенням без змін інших умов зазначеного договору оренди.

10. 05.11.2013 Державною архітектурно-будівельною інспекцією України внесено повідомлення № 120133090200 про зміну даних у виданому дозволі на виконання будівельних робіт від 20.02.2007 №11/04/-03 (щодо зміни замовника та генерального підрядника), згідно з яким право виконувати функції замовника перейшло до ТОВ "ПГ ІНВЕСТ".

У 2015 році перед завершенням будівництва Товариство звернулося до Петропавлівсько-Борщагівської сільради з клопотанням про укладення договору пайової участі.

Вказане звернення було залишено без реагування, відповідач не розробив та не надав позивачу проєкт договору та розрахунок пайової участі.

11. У 2015 році ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" завершило будівництво багатоквартирного житлового будинку № 9 на вулиці Коцюбинського в с. Чайки Києво-Святошинського району Київської області, що підтверджується копією сертифіката про відповідність закінченого будівництвом об`єкта від 15.09.2015 серії ІУ № 165152581870.

У 2016 році спливав строк користування земельною ділянкою, визначений договором оренди земельної ділянки від 23.08.2006 для комплексної забудови (в межах якої споруджувався житловий будинок № 9 на вул. Коцюбинського в с. Чайки Бучанського району Київської області), в зв`язку з чим із метою його продовження та користування землею для потреб будівництва позивач на виконання приписів Закону України "Про оренду землі" звернувся до відповідача з клопотанням про продовження договору оренди.

Сільрада повідомила Товариство про те, що таке продовження можливе лише за умови укладення договору про пайову участь щодо введеного в експлуатацію житлового будинку № 9 на вул. Коцюбинського в с. Чайки, оскільки це необхідно для формального дотримання вимог законодавства щодо формування пайової участі забудовника в розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до положень статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019).

Сторони не вчиняли жодних дій на виконання договору про пайову участь від 31.08.2016, зокрема, Сільрада не виставляла вимог про сплату коштів пайової участі.

12. У 2018 році керівник Києво-Святошинської місцевої прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Петропавлівсько-Борщагівської сільради до ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" про стягнення з Товариства 11 113 497,02 грн заборгованості зі сплати пайових внесків щодо створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 911/2582/18, яке набрало законної сили 04.02.2020, позов керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" на користь Петропавлівсько-Борщагівської сільради 11 113 497,02 грн заборгованості зі сплати пайової участі.

Позиція Верховного Суду

13. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

14. В основу оскаржуваної постанови покладено висновок апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог, проте з огляду на обставини подання Сільрадою заяви про застосування наслідків спливу позовної давності та її пропуску Товариством, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності та недоведеністю поважних причин пропущення цього строку.

15. Позивач у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України

16. Суд касаційної інстанції не бере до уваги абстрактне посилання скаржника на пункт 2 частини 2 статті 287 ГПК України на обґрунтування наявності відповідної підстави касаційного оскарження, оскільки подана касаційна скарга не містить як жодних вказівок щодо необхідності відступлення від певного правового висновку Верховного Суду, врахованого апеляційним судом при вирішенні цього господарського спору, так і жодного обґрунтування щодо такого відступлення.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

17. Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову та водночас відхиляє доводи скаржника щодо неврахування апеляційним судом під час ухвалення оскаржуваної постанови: 1) висновків щодо застосування положень частини 2 статті 215 ЦК України (в контексті того, що такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а встановивши нікчемність договору, суд повинен відмовити в задоволенні позовної заяви про визнання такого договору недійсним, виклавши висновок про встановлення нікчемності договору в мотивувальній частині судового рішення), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц і в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 910/10784/16; 2) висновків щодо застосування норм частини 2 статті 215 та частини 5 статті 216 ЦК України (в контексті того, що в разі встановлення ознак нікчемності договору, суди повинні з власної ініціативи застосовувати наслідки нікчемності договору, виклавши в мотивувальній частині висновки про нікчемність договору, адже його нікчемність встановлена в нормі закону), викладених у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 616/137/16-ц; 3) висновку про непоширення позовної давності на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17; 4) висновку щодо застосування положень частини 3 статті 261 ЦК України (в контексті перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину), викладеного в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 367/836/18, з огляду на таке.

18. Так, у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 616/137/16-ц (предмет позову - стягнення з юридичної особи на користь споживача грошових коштів за договором фінансового лізингу та неустойки в зв`язку з розірванням договору, укладеного поза торговельним або офісним приміщенням відповідача) викладено такі правові висновки:

"…нікчемним є договір, якщо безпосередньо законом визначено, що недотримання певних його вимог має своїм наслідком саме нікчемність такого правочину. У статті 12 Закону України "Про захист прав споживачів" не наведено підстав, за яких договір вважається нікчемним.

Верховним Судом з`ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що зазначений договір, про розірвання якого позивач повідомив відповідача, є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення, хоча судом першої інстанції вірно визначено, що зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу.

Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв`язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також зобов`язаний за власною ініціативою застосувати наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п`ятою статті 216 ЦК України".

19. Водночас у постанові від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц (предмет позову - стягнення з фізичної особи-позичальника заборгованості за кредитним договором на користь банку) об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду виснувала про таке:

"Положення спірного кредитного договору від 28 травня 2008 року № PLRPGK0000000002 про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про захист прав споживачів" (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII "Про споживче кредитування".

20. У свою чергу, в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 сформульовано висновок про те, що не поширюється позовна давність на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена в нормі закону.

Разом з тим колегія суддів зауважує, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, у зв`язку з чим у разі встановлення нікчемності правочину в справі за позовом про визнання такого правочину недійсним, суди не мають досліджувати обставини спливу позовної давності чи її поширення/непоширення на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним.

Схожий за змістом висновок (у контексті того, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин і виключає необхідність надання Верховним Судом оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника в контексті дослідження підстав для визнання недійсним договору як оспорюваного правочину чи для встановлення його вірогідної нікчемності) викладено в пункті 43 об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 904/192/22.

21. Зважаючи на те, що стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) не містить як положень про те, що правовим наслідком недотримання певних її вимог при укладенні договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту є саме нікчемність такого правочину, так і в цій статті не наведено підстав, за наявності яких договір про пайову участь вважається нікчемним, то наведене переконливо свідчить про те, що при вирішенні цього спору (про визнання оспорюваного правочину недійсним) суди попередніх інстанцій якраз врахували висновки щодо застосування норм частини 2 статті 215 та частини 5 статті 216, викладені в постановах Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 616/137/16-ц, від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 та в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц.

Таким чином, суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до зазначених правових висновків Верховного Суду, на неврахуванні яких помилково наголошує скаржник.

22. Колегія суддів вважає помилковим твердження скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування положень частини 2 статті 215 ЦК України (в контексті того, що такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а встановивши нікчемність договору, суд повинен відмовити в задоволенні позовної заяви про визнання такого договору недійсним, виклавши висновок про встановлення нікчемності договору в мотивувальній частині судового рішення), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, з огляду на таке.

У пунктах 72, 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (предмет позову - визнання договору банківського вкладу нікчемним) викладено такий висновок щодо застосування положень статей 15, 16 та частини 2 статті 215 ЦК України:

"72. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

73. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину".

23. У свою чергу в пунктах 69, 70, 74, 75, 82, 84- 86 постанови від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала про таке:

"69. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

70. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

74. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

75. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

82. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.

84. З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

85. У цій справі банк (як сторона правочину) стверджує, що нікчемним є договір про розірвання договору застави майнових прав. Наслідком такої нікчемності є чинність договору застави майнових прав. Отже, спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави ПАТ "Імексбанк". За таких умов належним способом захисту інтересів позивача є визнання права застави (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, абзац другий частини другої статті 20 Господарського кодексу України). Водночас позивач відповідну позовну вимогу не пред`являв.

86. Отже, позовна вимога ПАТ "Імексбанк" про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду не перевіряє доводи сторін у частині висновку щодо нікчемності спірного договору, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду щодо застосування належного способу захисту".

24. Ураховуючи зазначені правові висновки, колегія суддів наголошує на тому, що в разі якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом має звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатися з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення та вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (схожий за змістом висновок викладено в пункті 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

25. Натомість із матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та скаржником не доведено звернення Товариства з позовом про застосування наслідків недійсності договору № 77 як нікчемного правочину або з позовом про визнання відсутності в Сільради (контрагента) права на одержання коштів пайового внеску, тобто шляхом обрання належного способу захисту прав замовника будівництва, оскільки саме за результатами вирішення зазначених спорів у мотивувальній частині судового рішення має зазначатися висновок щодо нікчемності оспорюваного договору.

Більше того, зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 911/2582/18, яким було задоволено позов керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Петропавлівсько-Борщагівської сільради до ТОВ "ПГ ІНВЕСТ" про стягнення з Товариства 11 113 497,02 грн заборгованості зі сплати пайових внесків щодо створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, чітко вбачається, що Товариство не подавало відзиву на позов і пояснень у справі № 911/2582/18, а відтак жодним чином не заперечувало проти позову, посилаючись на нікчемність договору про пайову участь від 31.08.2016.

Наведеним повністю спростовується безпідставне твердження скаржника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

26. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

27. Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на сформульований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц висновок щодо застосування положень частин 1, 2 статті 228 ЦК України та статей 134, 135 Земельного кодексу України, оскільки такий висновок не є релевантним до спірних правовідносин пайової участі замовника будівництва в розвитку інфраструктури населеного пункту.

Так, у постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц сформульовано висновок Великої Палати Верховного Суду про нікчемність договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення як укладеного з порушенням конкурентних засад продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), тоді як чинна на час укладення оспорюваного договору стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) не встановлювала необхідності дотримання конкурентних засад при укладенні договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

28. Колегія суддів також не бере до уваги передчасні аргументи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування положень частини 3 статті 261 ЦК України (в контексті перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину), викладеного в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 367/836/18 (предмет позову - застосування наслідків нікчемності попереднього договору купівлі-продажу квартири шляхом стягнення грошових коштів), позаяк зазначена постанова Верховного Суду взагалі не містить висновків щодо застосування положень статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019), частини 1 статті 261 та статті 267 ЦК України, якими регулюються спірні правовідносини, пов`язані з укладенням договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

29. Таким чином, за змістовним, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій господарській справі та в цивільних справах №№ 688/2908/16-ц, 367/836/18 не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, їх неоднакове правове регулювання і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього господарського спору.

30. Водночас касаційна інстанція не бере до уваги безпідставні посилання скаржника-3 на ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 про передачу справи № 910/10784/16 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, позаяк зазначену ухвалу Верховний Суд не постановляв за результатами розгляду касаційної скарги по суті, а тому така ухвала не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні положень частини 4 статті 236 та частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки, на відміну від постанови Верховного Суду, не може містити правового висновку щодо питання застосування певної норми матеріального чи процесуального права у подібних правовідносинах (схожий висновок викладено в пункті 53 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/787/20).

31. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, однак наразі виключається можливість закриття касаційного провадження в частині зазначеної скаржником підстави з огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до правових висновків, викладених у в постановах Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 616/137/16-ц, від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 та в постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц, на неврахуванні яких (висновків) помилково наголошує скаржник.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України

32. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини 1 статті 228 ЦК України в правовідносинах, пов`язаних із укладенням договору пайової участі між органом місцевого самоврядування та правонаступником забудовника, який (забудовник) сплатив пайовий внесок (на думку скаржника, договір № 77 порушує публічний порядок як такий, що спрямований на незаконне заволодіння майном юридичної особи, а наразі Верховним Судом сформовано практику застосування зазначеної норми щодо окремих видів договорів - договору купівлі-продажу землі та договору іпотеки), з огляду на таке.

33. Частинами 1, 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

34. Застосовуючи частину 1 статті 228 ЦК України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них.

Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.

Аналогічні висновки викладено в пункті 44 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 зі спору про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення об`єкта освіти як оспорюваного правочину.

35. Верховний Суд України в постанові від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 ЦК України (в контексті визначення терміну "публічний порядок"):

"Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо".

36. Оспорюваний правочин, за умовами якого Товариство зобов`язується сплатити на користь Сільради пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури сіл Петропавлівська-Борщагівка та Чайки Петропавлівсько-Борщагівської сільради Києво-Святошинського району Київської області, не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак, і не є таким, що порушує публічний порядок.

При цьому матеріали справи не містять, а позивач не навів у позовній заяві та інших процесуальних документах жодного обґрунтування на підтвердження спрямованості оспорюваного договору на порушення публічного порядку.

37. Крім того Верховний Суд звертає увагу скаржника на необхідність чіткого розмежування нікчемного правочину та оспорюваного правочину про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Так, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 71- 73 постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц виснувала про те, що: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

38. Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (див. пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

39. Верховний Суд наголошує на тому, що положеннями пункту 2 частини 4, абзацу 1 частини 5, абзацу 2 частини 8, абзацу 1 частини 9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019), порушенням яких Товариство обґрунтовує позовну вимогу про визнання недійсним договору про пайову участь від 31.08.2016, не передбачено того, що правовим наслідком недотримання певних вимог зазначеної статті при укладенні договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту є нікчемність такого правочину, так само в цій статті не наведено підстав, за наявності яких договір про пайову участь вважається нікчемним, що в свою чергу виключає кваліфікацію такого правочину нікчемним як такого, що порушує публічний порядок.

40. З огляду на викладене вище, з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади) наголошує на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок (аналогічний висновок викладено в абзаці 7 пункту 47 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22).

41. Згідно з частинами 2, 3 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною 4 цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Таким чином, виходячи зі змісту цих правових норм, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту було спрямоване якраз на забезпечення дотримання публічних інтересів і потреб місцевої територіальної громади в розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів, але аж ніяк не на порушення публічного порядку.

42. Верховний Суд зазначає про те, що скаржник належним чином не обґрунтував того, що чинне на той час законодавство, зокрема стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній до 31.12.2019) містила певні законодавчі заборони, за наявності яких укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту неможливе за будь-яких обставин як такого, що порушує публічний порядок (нікчемний правочин).

43. За викладених вище обставин колегія суддів не вбачає достатніх підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм частини 1 статті 228 ЦК України в правовідносинах, пов`язаних із укладенням договору пайової участі між органом місцевого самоврядування та правонаступником забудовника, який (забудовник) сплатив пайовий внесок, оскільки скаржник не довів належними та допустимими доказами того, що договір № 77 порушує публічний порядок.

44. Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави (схожий висновок про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку щодо питання застосування наведеної скаржником норми права викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 916/1852/20, від 11.01.2022 у справі № 924/1263/19, від 05.07.2022 у справі № 904/7077/20, від 15.11.2022 у справі № 916/596/21, від 28.02.2023 у справі № 910/13661/21, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 07.11.2023 у справі № 910/3733/23, від 23.01.2024 у справі № 904/1270/22, від 14.05.2024 у справі № 904/2130/23, від 08.10.2024 у справі № 912/2326/23, від 12.11.2024 у справі № 922/5494/23).

45. З наведених раніше мотивів Верховний Суд погоджується з обґрунтованими доводами відповідача, викладеними у відзиві на касаційну скаргу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

46. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

47. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

48. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

49. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, та апеляційний суд, на відміну від місцевого господарського суду, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав спливу позовної давності без поважних причин її пропуску, як наслідок, оскаржувану постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

50. Отже, зазначені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1-3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, а інші доводи скаржника не спростовують висновку суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної постанови.

Розподіл судових витрат

51. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПГ ІНВЕСТ" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 у справі № 911/3337/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай