Постанова

від 10.12.2024 по справі 462/1722/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 462/1722/16

провадження № 61-3563св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,

треті особи: Друга Львівська державна нотаріальна контора, Львівська міська рада, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Головне управління державної міграційної служби у Львівській області в особі відділу громадянства, реєстрації та міграції фізичних осіб Залізничного району м. Львова, Львівське комунальне підприємство «Скнилівок»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 30 травня 2023 року у складі судді Бориславського Ю. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи: Друга Львівська державна нотаріальна контора, Львівська міська рада, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Головне управління державної міграційної служби у Львівській області в особі відділу громадянства, реєстрації та міграції фізичних осіб Залізничного району м. Львова, Львівське комунальне підприємство «Скнилівок», про визнання незаконним зняття з реєстрації, поновлення реєстрації, визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на квартиру,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати незаконним його зняття з реєстрації з квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати право позивача на житло у квартирі АДРЕСА_1 та поновити його у реєстрації у вказаній квартирі;

- визнати незаконним пункт 8 розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 28 липня 2005 року № 768 «Про передачу квартир у власність громадян» у частині передання квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 28 липня 2005 року № 205552-3 , видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 червня 2011 року № 2-732, видане Другою Львівською державною нотаріальною конторою.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він був зареєстрований та проживав разом зі своїм батьком ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 . Разом з ними у цій квартирі також проживала дружина його батька ОСОБА_2 , яка була зареєстрована у спірному житлі з 2003 року.

Вироком судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 01 грудня 2000 року позивача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених пунктом «а» статті 93 (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), частиною третьою статті 142 (шахрайство) Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК України 1960 року) та призначено покарання у виді 15 (п`ятнадцяти) років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

За час відбування покарання з 11 липня 2000 року до 10 липня 2015 року він не мав жодної інформації про життя членів сім`ї, оскільки його ніхто не відвідував у виправній колонії.

Після відбуття покарання позивач повернувся додому та з`ясував, що у спірній квартирі замінені вхідні двері та відсутній дверний дзвінок. Він також дізнався, що його батько помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а власницею квартири АДРЕСА_1 є його мачуха ОСОБА_2 .

Надалі позивач звернувся до Львівського комунального підприємства «Скнилівок» (далі - ЛКП «Скнилівок»), де з`ясував, що його було знято з реєстрації у спірній квартирі та у 2005 році квартира була приватизована на двох осіб - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Вважає, що його незаконно знято з реєстрації у спірній квартирі та незаконно приватизовано таку без його згоди.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Залізничний районний суд міста Львова ухвалою від 07 вересня 2022 року, занесеною до протоколу судового засідання, залучив правонаступника відповідача ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , - ОСОБА_5 до участі у цій справі.

Залізничний районний суд міста Львова рішенням від 30 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав незаконним зняття з реєстрації ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .

Визнав право ОСОБА_1 на житло у квартирі АДРЕСА_1 та поновив ОСОБА_1 у реєстрації у вказаній квартирі.

Визнав незаконним та скасував пункт 8 розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 28 липня 2005 року № 768 у частині передання квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Визнав недійсним свідоцтво про право власності від 28 липня 2005 року № 205552-3 , видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради.

Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 червня 2001 року № 2-732, видане Другою Львівською державною нотаріальною конторою.

Скасував заходи забезпечення позову.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що зняття ОСОБА_1 з реєстрації з місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 та приватизація ОСОБА_6 і ОСОБА_4 зазначеної квартири без згоди позивача під час відбування ним покарання у виді позбавлення волі є незаконними та порушує право останнього на житло, гарантоване статтею 71 Житлового кодексу України (далі - ЖК України, тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а також право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї квартири, яку він займав на законній підставі, в порядку, встановленому Законом України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII, тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Суд не взяв до уваги доводи відповідача ОСОБА_3 щодо пропуску позивачем загальної позовної давності у три роки, вказавши, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що до відбуття призначеного судом покарання та звільнення з місць позбавлення волі у липні 2015 році ОСОБА_1 , який звернувся до суду з цим позовом 30 березня 2016 року, було відомо про порушення його права на житло та зняття його з реєстрації, про приватизацію квартири та оформлення його батьком ОСОБА_4 разом з дружиною ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру.

Львівський апеляційний суд постановою від 20 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Залізничного районного суду міста Львова від 30 травня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 був знятий з реєстраційного обліку за його особистою заявою спростовуються матеріалами справи, в яких відсутні належні докази звернення позивача або уповноваженого ним представника із заявою про зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , зокрема, що така заява надсилалася адміністрацією виправної колонії до житлово-експлуатаційної організації.

За наявності у ОСОБА_1 передбаченого законом права на збереження за ним права на житло на весь час відбування покарання у виді позбавлення волі та відсутності його згоди на приватизацію та передачу спірної квартири у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що є підставою для задоволення пред`явлених вимог про визнання незаконним зняття з реєстрації, висновки суду першої інстанції про поновлення позивача в реєстрації за адресою спірної квартири, визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на квартиру є обґрунтованими.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що незалучення до участі у справі відділу приватизації державного житлового фонду Франківського району, Львівської міської ради та Львівського міського центру приватизації державного житлового фонду призвело до вирішення судом спору з порушенням вимог процесуального закону, колегія суддів вважала недостатньо обґрунтованими, вказавши, що ОСОБА_2 звернулася до органу приватизації із заявою про передачу у приватну власність квартири, яку вона займала разом з членами своєї сім`ї, надавши довідку про склад сім`ї, видану ЛКП «Скнилівок» 07 липня 2005 року, згідно з якою за адресою: АДРЕСА_2 , прописані ОСОБА_4 - з 1971 року та ОСОБА_2 - з 2003 року, і саме з врахуванням такої довідки Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради прийняла розпорядження від 28 липня 2005 року № 768, яким передала спірну квартиру у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Тобто, за наявності довідки з місця проживання, у якій відсутні відомості щодо реєстрації в спірній квартирі позивача, рішення органу приватизації не могло бути іншим.

Крім того, цей спір вирішувався судом тривалий час, а саме з 2016 року, тому скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції лише з формальних міркувань призведе ще до тривалішого порушення прав позивача.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати рішення Залізничного районного суду міста Львова від 30 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17, від 12 грудня 2018 року у справах № 372/51/16 і № 570/3439/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 та у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі № 731/34/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 454/2128/15, від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18, від 12 травня 2022 року у справі № 357/12524/18, від 22 червня 2022 року у справі № 545/1575/21, від 06 грудня 2023 року у справі № 932/1140/21, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 21 лютого 2024 року у справі № 752/15306/21 (пункт 1 частини другої статті 389ЦПК України). Крім того, суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Заявник вказує, що вона набула право власності на спірну квартиру на підставі договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року, а тому немає ніякого стосунку ані до виписки ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , що мало місце 27 липня 2001 року, ані до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 червня 2001 року № 2-732, виданого Другою Львівською державною нотаріальною конторою.

Отже, в означеній частині позовних вимог вона є неналежним відповідачем. Теж саме стосується Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, до якої фактично звернена лише одна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 8 розпорядження від 28 липня 2005 року № 768 «Про передачу квартир у власність громадян».

Крім того, у неї немає ніяких солідарних прав чи обов`язків із Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради.

Вважає, що належними відповідачами у цій справі мають бути Відділ приватизації державного житлового фонду Франківського району, Львівська міська рада та Комунальна установа «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду», незалучення яких призвело до вирішення судом першої інстанції спору з порушенням вимог процесуального закону.

Зазначає, що ОСОБА_1 знятий з реєстрації з квартири АДРЕСА_1 27 липня 2001 року за його згодою на підставі поданої ним заяви. У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що право ОСОБА_1 на житло порушено, тоді як вимоги про вселення у спірну квартиру позивач не заявляв.

Всупереч вимогам статті 95 ЦПК України суд першої інстанції прийняв та дослідив копію паспорта ОСОБА_1 , яка належним чином не засвідчена, а отже, вирішив спір за недопустимими доказами, наданими позивачем.

Суди неповно з`ясували обставини справи, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про непропущення позивачем позовної давності.

Аргументи інших учасників справи

У квітні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Залізничного районного суду міста Львова.

26 квітня 2024 року справу № 462/1722/16 передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Вироком судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 01 грудня 2000 року у справі №1-71/2000 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених пунктом «а» статті 93, частиною третьою статті 142 КК України 1960 року та призначено покарання у виді 15 (п`ятнадцяти) років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму (том 2, а. с. 108-113).

Згідно з довідкою про звільнення серії ХМЛ № 23282 ОСОБА_1 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 11 липня 2000 року до 10 липня 2015 року, звільнений після відбуття строку покарання та прямує до місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 11).

Адресним листком вибуття від 22 квітня 2001 року підтверджується, що у 1998 році ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 та вибув до місця відбування покарання у виді позбавлення волі на підставі вироку суду у справі № 1-71/2000 (том 1, а. с. 18).

Згідно з довідкою про склад сім`ї наймача ізольованої квартири, виданою ЛКП «Скнилівок» 07 липня 2005 року, за адресою: АДРЕСА_2 прописані ОСОБА_4 - з 1971 року та ОСОБА_2 - з 2003 року (том 1, а. с. 10).

07 липня 2005 року ОСОБА_2 звернулася до органу приватизації із заявою про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_1 , яку вона займає разом з членами сім`ї на умовах найму. Зазначена заява була підписана ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (том 1, а. с. 19).

Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 28 липня 2005 року № 768 «Про передачу квартир у власність громадян» передано у власність громадян квартири (будинки) згідно з додатком (том 1, а. с. 207).

Згідно з пунктом 8 додатку до Розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 28 липня 2005 року № 768 «Про передачу квартир у власність громадян» у спільну сумісну власність громадян ОСОБА_2 /уповноважений власник/ та ОСОБА_4 передано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 207-212).

Cвідоцтвом про право власності на квартиру від 28 липня 2005 року № 20552-3, виданим на підставі розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 28 липня 2005 року № 768, підтверджується, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 , яку вони приватизували відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (том 1, а. с. 16).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 . Після його смерті ОСОБА_2 (дружина спадкодавця) успадкувала 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка належала спадкодавцю ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності (том 1, а. с. 12).

Копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 підтверджується, що ОСОБА_1 станом на 05 травня 1998 року був прописаний за адресою: АДРЕСА_2 . У паспорті відсутній запис щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання (том 1, а. с. 8).

Згідно з відповідями ЛКП «Скнилівок» від 01 жовтня 2015 року № 2./621 та від 28 квітня 2016 року № 2./374 ОСОБА_1 знятий з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , у справі № 1-71/2000 ЛОС місто Ізяслав Хмельницької області, міра покарання 15 років, 27 липня 2001 року Залізничним РВ УМВС України у Львівській області.

Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області у листі від 19 січня 2016 року № 14/112 зазначило, що надати інформацію з приводу законності зняття з реєстрації місця проживання гр. ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 немає можливості у зв`язку з відсутністю матеріалів зняття з реєстрації за 2007 рік, які знищені через закінчення терміну зберігання (том 1, а. с. 22).

05 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, за умовами якого відчужувач передав у власність набувачу належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 (том 4, а. с. 24, 25).

30 жовтня 2020 року ОСОБА_2 склала заповіт, яким заповіла все своє майно ОСОБА_3 (том 3, а. с. 257).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 (том 3, а. с. 209).

ОСОБА_3 прийняла спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 (том 3, а. с. 249).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено право на повагу до житла.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

У статті 1 Закону № 2482-XІІ, який визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання, передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб (з урахуванням положення частини другої статті 2 цього Закону), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму (частина перша статті 2 Закону № 2482-XІІ).

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 5 Закону № 2482-XІІ якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону № 2482-XІІ приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків, кімнат у гуртожитках) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку, кімнаті у гуртожитку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку, кімнати у гуртожитку).

Аналіз змісту наведених норм Закону № 2482-XІІ дає підстави для висновку, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах,за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у зазначених приміщеннях, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 71 ЖК України, якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання. У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

У частині четвертій статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиною третьою статті 48 ЖК України громадяни, які одержали житло у державному фонді, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Порядок приватизації державного житлового фонду на час виникнення спірних правовідносин також регулювався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яке затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (далі - Положення № 56) (втратив чинність згідно з наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 30).

У пунктах 20, 21 Положення № 56 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення (додатки 4, 5). У довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Згідно з пунктом 28 Положення № 56 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відомості про реєстрацію права власності на житло, копії свідоцтв про право власності на житло та паспорт на квартиру (домоволодіння) передаються один раз в квартал органом приватизації до бюро технічної інвентаризації. Свідоцтво на право власності на квартиру (будинок) підлягає обов`язковій реєстрації в органах технічної інвентаризації.

Отже, передача квартир у власність громадян у процесі їх приватизації здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації і оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру.

У справі, яка переглядається, суди з`ясували, що вироком судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 01 грудня 2000 року у справі №1-71/2000 ОСОБА_1 , який був зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 , засуджено до 15 років позбавлення волі.

Отже, за ОСОБА_1 з 01 грудня 2000 рокувідповідно до статті 71 ЖК України жиле приміщення спірної квартири зберігалося протягом усього часу відбування ним покарання, адже у цій квартирі залишилися проживати інші члени сім`ї.

Ураховуючи наведене і те, що ОСОБА_1 звільнений з місць позбавлення волі 10 липня 2015 року, тобто вже після прийняття органом приватизації розпорядження від 28 липня 2005 року № 768 про передачу двокімнатної квартири АДРЕСА_1 у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що позивач був незаконно позбавлений права на приватизацію спірної квартири.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що ОСОБА_1 , за яким протягом усього часу відбування покарання зберігалося право користування квартирою АДРЕСА_1 , не надавав згоди на передання займаної квартири в приватну власність ОСОБА_6 і ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на те, що вона набула право власності на спірну квартиру на підставі договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року, а тому немає ніякого стосунку ані до виписки ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , що мало місце 27 липня 2001 року, ані до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 червня 2001 року № 2-732, виданого Другою Львівською державною нотаріальною конторою, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_5 брала участь у цій справі саме як правонаступник (спадкоємець) ОСОБА_2 , яка мала безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, а отже, була притягнута як належний відповідач за пред`явленими вимогами (окрім вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження від 28 липня 2005 року № 768 «Про передачу квартир у власність громадян», яка фактично звернена до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради як органу приватизації).

Доводи касаційної скарги про те, що належними відповідачами у цій справі мають бути Відділ приватизації державного житлового фонду Франківського району, Львівська міська рада та Комунальна установа «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду», незалучення яких до участі у справі призвело до вирішення судом першої інстанції спору з порушенням вимог процесуального закону, є безпідставними, оскільки у названих юридичних осіб відсутній спільний (солідарний) обов`язок відповідати за пред`явленими позивачем вимогами.

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 знятий з реєстрації з квартири АДРЕСА_1 27 липня 2001 року за його згодою на підставі поданої ним заяви, не заслуговують на увагу, оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази звернення позивача або уповноваженого ним представника із заявою про зняття з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, зокрема, що така заява надсилалася адміністрацією виправної колонії до житлово-експлуатаційної організації.

Посилання заявника на те, що всупереч вимогам статті 95 ЦПК України суд першої інстанції прийняв та дослідив копію паспорта ОСОБА_1 , яка належним чином не засвідчена, а отже, вирішив спір за недопустимими доказами, наданими позивачем, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) зроблено висновок про те, що незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент вчинення таких дій (частина третя статті 3 ЦПК України).

Згідно з частинами другою, четвертою та п`ятою статті 95 ЦПК України у чинній редакції письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Відповідно до частини другої статті 64 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом у березні 2016 року, письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Отже, на відміну від ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом шляхом подання позовної заяви разом з копіями письмових доказів, не вимагав, щоб учасник справи підтверджував відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) зробила висновок, що вимоги до процесуальних документів і додатків до них визначає процесуальний закон, а не Національний стандарт України, затверджений Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики. Правила проставлення відмітки про засвідчення копії документа, визначені у пункті 5.27 ДСТУ 4163-2003, не поширюються на засвідчення копій документів, які учасники справи подають до суду.

Отже, оскільки у процесі розгляду справи сторони не подали заяв або клопотань про витребування оригіналів письмових документів, наданих позивачем, суди обґрунтовано прийняли їх копії як належні на допустимі докази.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Стосовно доводів касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. При цьому аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих, а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 910/5349/18 та від 10 листопада 2022 року у справі № 916/1294/21.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) наведено правовий висновок про те, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем».

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що початок перебігу позовної давності для позивача у цій справі слід обчислювати з дати відбуття ним призначеного судом покарання та звільнення з місць позбавлення волі, тобто з 10 липня 2015 року.

Саме з цього моменту ОСОБА_1 мав об`єктивну можливість дізнатися про порушення його права на житло та зняття його з реєстрації, про приватизацію квартири та оформлення його батьком ОСОБА_4 разом з дружиною ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру. При цьому аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, не ґрунтуються на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами.

Отже, відмовляючи у застосуванні спливу позовної давності, суд першої інстанції правильно керувався тим, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки ОСОБА_1 довідався про порушення своїх прав у липні 2015 року (коли він повернувся додому після відбуття покарання та з`ясував, що одноосібною власницею спірної квартири є ОСОБА_2 ), а з цим позовом звернувся до суду у березні 2016 року, тобто в межах позовної давності.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17, від 12 грудня 2018 року у справах № 372/51/16 і № 570/3439/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 та у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі № 731/34/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 454/2128/15, від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18, від 12 травня 2022 року у справі № 357/12524/18, від 22 червня 2022 року у справі № 545/1575/21, від 06 грудня 2023 року у справі № 932/1140/21, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 21 лютого 2024 року у справі № 752/15306/21 (пункт 1 частини другої статті 389ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 30 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко