Постанова

від 11.12.2024 по справі 136/1089/24

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 136/1089/24

Провадження № 22-ц/801/2341/2024

Категорія: 66

Головуючий у суді 1-ї інстанції Іванець О. Д.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 рокуСправа № 136/1089/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі:

Головуючого: Матківської М. В.

Суддів: Берегового О. Ю., Сопруна В. В.

Секретар: Пантелеймонова А. І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

Рішення ухвалив суддя Іванець О. Д.

Рішення ухвалено у відсутності сторін в м. Липовець Вінницької області

Повний текст рішення складено 18 вересня 2024 року,

Встановив:

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що 14 березня 2019 року шлюб між ними було розірвано.

Під час шлюбу 29 липня 2005 року, відбулося будівництво та відновлення житлового будинку по АДРЕСА_1 .

До складу її сім`ї входили: вона, чоловік ОСОБА_2 , 1976 року народження, діти: ОСОБА_3 , 1996 року народження, ОСОБА_4 , 1997 року народження, ОСОБА_5 , 1999 року народження, ОСОБА_6 , 2004 року народження, ОСОБА_7 , 2009 року народження.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 01 березня 2023 року у справі № 136/192/20 проведено між ними розподіл житлового будинку по АДРЕСА_1 на 1/2 і 1/2 частини, без визначення часток сторін в натурі, тобто в ідеальній долі.

Ще на стадії добудови житлового будинку та введення його в експлуатацію відповідач із 2015 року по день подачі позову, не вселявся у даний будинок та не проживав в ньому жодного дня. Починаючи із 2015 року відповідач постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 в іншій сім`ї з іншими дітьми.

Після розірвання шлюбу з березня 2019 року, відносини між ними різко погіршилися, вони і до цього не були кращими. Відповідач не бере участі в утриманні будинку, в ремонті та в оплаті комунальних послуг, чим завдає значних матеріальних збитків. Він викрадає із території житлового будинку метал, інші речі для власного користування. Відповідач вчиняє сварки, скандали, висловлює погрози щодо вчинення насильства відносно неї та їх неповнолітніх дітей; постійно вимагає свого та своєї матері вселення в житловий будинок, чим порушує її право на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливими для неї і її неповнолітнього сина проживання у будинку, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

При розгляді справи суд бере до уваги, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин та враховує, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

З доданого до позову акта обстеження від 20 травня 2024 року про фактичне проживання відповідача, який зареєстрований в будинку по АДРЕСА_1 , вбачається, що за даною адресою він не проживає на протязі п`яти останніх років, а без реєстрації проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Тому вона вважає, що відповідач самостійно прийняв рішення про відсутність вселення та проживання у житловому будинку по АДРЕСА_1 , про своє проживання за іншою адресою та в іншій сім`ї уже на протязі більше 10 років, не несе витрат по утриманню житлового будинку в 1/2 його частці, не визначив порядок користування житловою площею, що перешкоджає будь-якому його вселенню в житловий будинок, що свідчить про втрату інтересу до спірного житла, у зв`язку з чим вона просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням (будинком) по АДРЕСА_1 .

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду, прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог.

Зазначила, що з ухваленим рішення не погоджується, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи; судом неповно з`ясовані обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи та невірно застосовані норми процесуального права.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що судом першої інстанції невірно встановлено, що заявлені вимоги із зазначених позивачем підстав не підтверджені належними та достатніми доказами.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову помилково виходив із того, що вимоги позивача не є обґрунтованими й законними, без посилання на норму матеріального і процесуального права.

Проте суд прийшов до такого невірного висновку без урахування вимог матеріального закону, а саме вимог статті 47 Конституції України, статтей 64, 9, 71, 72 ЖК України та без урахуванням правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду та у рішеннях Європейського суду з прав людини, також статті 81 ЦПК України, яка зобов`язує кожну із сторін довести ті обставини, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. На позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім користувачем, а на відповідача факт поважності причин його відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк.

Відповідач ОСОБА_2 не надав відзив на апеляційну скаргу.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Маліцький М. В. підтримав апеляційну скаргу, просить її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи (судову повістку отримав 30 листопада 2024 року), у судове засідання не з`явився, заяв чи клопотань не надіслав.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 адвоката Маліцького М. В., дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Судом встановлено, що рішенням (заочним) Липовецького районного суду Вінницької області від 14 березня 2019 року, яке набрало законної сили 02 травня 2019 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Розірваний шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_8 ), який був зареєстрований 29 липня 2005 року Малошпиківською сільською радою Рівненського району Рівненської області, актовий запис № 8 (а. с. 7-8).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 05 листопада 2019 року, яке набрало законної сили 06 грудня 2019 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частки від його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку, починаючи стягнення з 29 липня 2019 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття (а. с. 9-10).

Згідно технічного паспорта, виданого ВООБТІ 29 вересня 2023 року, його замовником є ОСОБА_1 , нерухомим майном є: житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами (а. с. 12).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 01 березня 2023 року, яке набрало законної сили 03 квітня 2023 року, задоволено частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, право власності на 1/2 частину об`єкта незавершеного будівництвом (житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та право забудовника на вказану частину об`єкта незавершеного будівництва житлового будинку.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель загальною площею 0,2500 га по АДРЕСА_1 .

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки транспортного засобу марки FIAT, модель SCUDO, 2023 року випуску, об`ємом двигуна 1997 см3, яка становить 56238,78 грн. В іншій частині позову відмовлено (а. с. 13-17).

Згідно акта обстеження умов проживання сім`ї ОСОБА_2 від 20 травня 2024 року, комісією виявлено наступне: ОСОБА_2 , 1976 року народження, зареєстрований в АДРЕСА_1 , але за даною адресою не проживає на протязі п`яти останніх років. Без реєстрації проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 19).

Згідно відповіді Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області № 35-12/3-2021 від 16 квітня 2024 року, ОСОБА_1 перебувала на обліку в управлінні, як одержувач державних соціальних допомог та отримувала державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям з 01 липня 2005 року по 31 грудня 2017 року. З 01 січня 2018 року вона на обліку не перебуває та ніяких виплат, визначених чинним законодавством, не отримує (а. с. 20).

Згідно відповіді Турбівської селищної ради Вінницького району Вінницької області № 1066 від 17 червня 2024 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 16 лютого 1996 року по теперішній час (а. с. 38).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позов є безпідставним та необґрунтованим. Судом встановлено, що сторони є співвласниками житлового будинку, який належить їм на праві спільної часткової власності. Відповідач зареєстрований у даному житловому будинку, але не проживає в ньому, що не впливає на зміст права власності. Позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідач своєю неправомірною поведінкою чинить їй перешкоди у здійсненні нею права користування належним їм будинком, порушуючи її право власності. У зв`язку з чим у суду відсутні підстави для обмеження права власності відповідача в частині користування належним йому майном, а саме житловим будинком, шляхом визнання його таким, що втратив право користування житловим будинком. А реєстрація відповідача у будинку жодним чином не перешкоджає позивачеві в користуванні цим нерухомим майном, про що було зазначено у позові. Втрата житла особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами справи позивачем не доведено.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Частинами 1, 2 статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Частиною першою статті 156 ЖК України та частиною першою статті 405 ЦК України встановлено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзакріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок про те, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Позивач у своєму позові вимоги обґрунтувала тим, що після розірвання шлюбу з березня 2019 року, відносини між ними різко погіршилися, вони і до цього не були кращими. Відповідач не бере участі в утриманні будинку, в ремонті та в оплаті комунальних послуг, чим завдає значних матеріальних збитків. Він викрадає із території житлового будинку метал, інші речі для власного користування. Відповідач вчиняє сварки, скандали, висловлює погрози щодо вчинення насильства відносно неї та їх неповнолітніх дітей; постійно вимагає свого та своєї матері вселення в житловий будинок, чим порушує її право на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливими для неї і її неповнолітнього сина проживання у будинку, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

На виконання вимог статтей 12, 13, 81 ЦПК України на підтвердження зазначених фактів позивач не надала належних, допустимих, достовірних доказів, які б відповідали вимогам статтей 76-80 ЦПК України та яких було би достатньо для встановлення зазначених нею обставин.

Звернувшись до суду із даним позовом до ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 просила визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, з тих підстав, що відповідач втратив своє право на житло у спірному будинку по АДРЕСА_1 , оскільки у ньому не проживає на протязі більше десяти років, так як проживає в іншому будинку за іншою адресою по АДРЕСА_1 (а. с. 2-4).

По справі встановлено, що ОСОБА_1 у 2020 році звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. За наслідками розгляду даного позову Липовецьким районним судом Вінницької області 01 березня 2023 року ухвалено рішення у справі № 136/192/20, яке набрало законної сили 03 квітня 2023 року, про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, право власності на 1/2 частину об`єкта незавершеного будівництвом (житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та право забудовника на вказану частину об`єкта незавершеного будівництва житлового будинку.

Цим судовим рішення у справі № 136/192/20 встановлено судом, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 1995 року по 06 грудня 2001 року і з 29 липня 2005 року по 14 березня 2019 року. Під час першого шлюбу 25 грудня 1998 року відповідач ОСОБА_2 придбав будинок по АДРЕСА_2 . У 1999-2000 роках сторони розібрали будинок і почали будувати новий, у зв`язку з чим відповідач ОСОБА_2 отримав дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку та виготовив будівельний паспорт. Будівництво будинку закінчили в 2001 році, а в 2015-2016 роках прибудували до будинку прибудову. Будинок в експлуатацію не введений і право власності не оформлене.

Також у справі № 136/192/20 судом встановлено, що згідно висновку експерта відсоток будівельної готовності незавершеного будівництвом житлового будинку по АДРЕСА_1 може складати 95 %, а будівлі та споруди використовуються за призначенням. Судом встановлено, що об`єкт незавершеного будівництва зведений за час шлюбу, визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, рішенням суду у цивільній справі встановлено, що будинок по АДРЕСА_1 належить сторонам у справі на праві спільної часткової власності, де частка кожного із бувшого подружжя складає 1/2, без реального визначення цих часток за власниками.

Таким чином ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Аналізуючи положення вимог норм матеріального права слід дійти висновку, що втрачає право користування житловим приміщенням член сім`ї власника житла, а власник чи співвласник житла право користування належним йому житловим приміщенням за даних у справі обставин втратити не може.

Конституція України як Основний закон України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та припинення права ОСОБА_2 користування спірним житловим приміщенням.

При цьому суд першої інстанції повно встановив обставини справи, надав їм вірну оцінку, правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції висновків, викладених Верховним Судом у постановах, зазначених позивачем в апеляційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і в справі, що є предметом апеляційного перегляду, а також встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених позивачем справах суди виходили із конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи апеляційної скарги є безпідставними, не узгоджуються із матеріалами справи та встановленими по справі обставинами, спростовуються наведеним у даній постанові, тому на законність судового рішення не впливають.

Таким чином, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та встановлених по справі обставин, апеляційний суд вважає правильним і обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

За наведених обставин рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим не підлягає до скасування, а апеляційна скарга не підлягає до задоволення, оскільки наведені в ній доводи правильність висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 18 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

ГоловуючийМ. В. Матківська СуддіО. Ю. Береговий В. В. Сопрун

Повне судове рішення складено 12 грудня 2024 року