Постанова

від 11.12.2024 по справі 463/87/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 463/87/22

провадження № 61-7604св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 15 червня 2023 року в складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Левика Я. А., Крайник Н. П., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідачки на свою користь 30 000,00 доларів США, які були безпідставно набуті останньою 11 січня 2014 року внаслідок визнаного нікчемним укладеного між ними попереднього договору купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 11 січня 2014 року він уклав із ОСОБА_3 , інтереси якої з правом підпису представляла ОСОБА_2 , попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно з яким сторони зобов`язувались в обумовлений в договорі строк укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: об`єкта незавершеного будівництва, готовністю 49 %, розташованого на АДРЕСА_1 .

На виконання умов попереднього договору, з метою забезпечення реалізації своїх намірів щодо укладення договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, він передав ОСОБА_2 для продавця ОСОБА_3 суму завдатку в розмірі 30 000,00 дол. США.

Проте договір не був укладений, грошові кошти, отримані за попереднім договором у вигляді завдатку, не повернуто.

Зазначав, що 06 грудня 2016 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про повернення боргу у справі № 463/6208/16.

12 квітня 2019 року Личаківський районний суд м. Львова позов задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_2 783 825,00 грн, у задоволенні позову до ОСОБА_3 відмовив.

06 липня 2020 року Львівський апеляційний суд рішення Личаківського районного суду від 12 квітня 2019 року в частині задоволення позову скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволені позову відмовив.

Постановою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у справі № 463/6208/16 залишено без змін. В мотивувальній частині вказаної постанови Верховний Суд зазначив, що захист прав позивача повинен здійснюватися в порядку вимог про стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки «встановивши нікчемність попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна від 11 січня 2014 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність між сторонами договірних правовідносин». Касаційний суд вказав, що до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).

Посилаючись на норми статті 1212 ЦК України, позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 червня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 000,00 доларів США безпідставно набутих коштів та 8 181,00 грн судового збору.

Суд першої інстанції вважав доведеним факт безпідставного набуття коштів ОСОБА_2 за нікчемним договором від 11 січня 2014 року в розмірі 30 000,00 доларів США, внаслідок чого дійшов висновку про стягнення цих коштів на користь позивача на підставі статті 1212 ЦК України.

При цьому, суд першої інстанції вважав поважними причини пропуску позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом, зазначивши, що порушене право (при встановленні відповідного факту) підлягає захисту.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 червня 2023 року залишено без змін.

Погодившись із висновком місцевого суду щодо обґрунтованості позовних вимог, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції помилково встановив, що оскільки грошові кошти за нікчемним договором були передані 11 січня 2014 року, тому на момент звернення до суду із цим позовом спливла строк позовна давність. Апеляційний суд дійшов висновку, що позовна давність не пропущена.

При цьому, суд виснував, що вказане на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції не вплинуло та залишив його без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 травня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 травня 2018 року в справі № 922/2391/16, від 16 грудня 2020 року в справі № 914/554/19, від 01 червня 2022 року в справі № 559/2587/19, від 07 червня 2022 року в справі № 175/4362/20, від 29 грудня 2020 року в справі № 909/1165/19, від 18 березня 2020 року в справі № 755/612/16-ц, від 12 лютого 2020 року в справі № 457/906/17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18, від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Суди попередніх інстанцій формально вирішили спір, помилково встановили доведеним факт передачі грошових коштів від позивача до відповідача на підставі неналежних та недопустимих доказів, неправильно застосували вимоги частини четвертої статті 82 ЦПК України, відповідно зробили передчасні висновки з приводу обставин, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, неправильно застосували норми матеріального права та допустили порушення норм процесуального права.

Враховуючи загальні засади захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України) за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, позивач мав би обрати належний спосіб захисту в межах строків позовної давності.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_4 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суди правильно застосували норми матеріального права, зокрема главу 83 ЦК України, до спірних правовідносин, та встановили, що не пропущена позовна давність за цими вимогами.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Личаківського районного суду міста Львова цивільну справу № 463/87/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.

У липні 2024 року справа № 463/87/22 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2024 року справу № 463/87/22 призначено до судового розгляду.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди встановили, що 11 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , інтереси якої представляла ОСОБА_2 , було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна. Договір укладено у простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення.

За умовами зазначеного договору сторони зобов`язались 28 лютого 2014 року укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: об`єкта незавершеного будівництва, готовністю 49%, розташованого на АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 4623685100:04:000:0063.

Відповідно до положень пункту 5.1 попереднього договору до його підписання в рахунок належних за основним договором платежів на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання, з метою забезпечення реалізації своїх намірів щодо укладення договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва та своєї платіжної спроможності, покупець передав, а продавець отримав суму завдатку в розмірі 30 000,00 дол. США. У момент розрахунків за основним договором зазначена сума буде зарахована у належний з покупця платіж за основним договором. Згідно з пунктом 6.1 попереднього договору за домовленістю сторін укладення та нотаріальне посвідчення основного договору здійснюватиметься 28 лютого 2014 року об 11.00 годині у приміщенні офісу нотаріуса Тимків І.М. за адресою: м. Львів, вул. Липова Алея, 1.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 463/6208/16, відмовлено, зокрема у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення боргу за договором від 11 січня 2014 року.

У зазначеній справі встановлено, що оскільки укладення попереднього договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_3 , було обумовлене наявністю у сторін намірів щодо укладення в подальшому договору купівлі-продажу нерухомого майна, який підлягає нотаріальному посвідченню, то недотримання сторонами вимог щодо нотаріального посвідчення попереднього договору вказує про його нікчемність.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 травня 2018 року в справі № 922/2391/16, від 16 грудня 2020 року в справі № 914/554/19, від 01 червня 2022 року в справі № 559/2587/19, від 07 червня 2022 року в справі № 175/4362/20, від 29 грудня 2020 року в справі № 909/1165/19, від 18 березня 2020 року в справі № 755/612/16-ц, від 12 лютого 2020 року в справі № 457/906/17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18, від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов`язання» розділу 3 «Окремі види зобов`язань», який входить до книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України.

Згідно із частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Наведені норми права свідчать про те, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.

Означене недоговірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.

У постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно».

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту першого частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: (а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; (б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; (в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (постанова Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 396/29/17).

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм Глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору (див., зокрема постанову Верховного Суду від 14 лютого 2024 року у справі № 608/811/21 (провадження № 13233св23).

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди попередніх інстанцій установили, що 11 січня 2014 року сторони уклали попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким зобов`язались в обумовлений в договорі строк укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, готовністю 49 %, на АДРЕСА_1 .

На виконання умов попереднього договору ОСОБА_1 передав відповідачці суму завдатку в розмірі 30 000,00 дол. США, проте договір не було укладено, грошові кошти, отримані за попереднім договором у вигляді завдатку, не повернуто.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 463/6208/16, відмовлено, зокрема у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про повернення боргу за договором від 11 січня 2014 року.

У зазначеній справі встановлено, що оскільки укладення попереднього договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діяла від імені ОСОБА_3 , було обумовлене наявністю у сторін намірів щодо укладення в подальшому договору купівлі-продажу нерухомого майна, який підлягає нотаріальному посвідченню, то недотримання сторонами вимог щодо нотаріального посвідчення попереднього договору вказує про його нікчемність.

Установивши нікчемність попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна від 11 січня 2014 року, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність між сторонами договірних правовідносин.

Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду від 06 липня 2020 року, зазначив, що до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).

За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій також установили, що наявні у справі докази підтверджують факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 30 000,00 доларів США за нікчемним договором від 11 січня 2014 року.

Встановивши, що між сторонами відсутні договірні зобов`язання, що встановлено судовим рішенням Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у справі № 463/6208/16, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив загалом правильний висновок про обґрунтованість вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача 30 000,00 дол. США, оскільки ОСОБА_2 ці кошти отримала безпідставно на підставі нікчемного договору.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судами попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка заявила про застосування позовної давності.

Суд першої інстанції вважав поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки обставина щодо нікчемності правочину від 11 січня 2014 року була спірною між сторонами, остаточно факт нікчемності підтверджений постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року. Суд зазначив, що складність у правовій кваліфікації спірних правовідносин та тривалість судового розгляду у справі № 463/6208/16 є тією обставиною, що вказує на наявність поважних причин пропуску позивачем позовної давності.

Апеляційний суд, погодившись із висновком місцевого суду щодо обґрунтованості позовних вимог, зазначив, що суд першої інстанції помилково встановив, що оскільки грошові кошти за нікчемним договором були передані 11 січня 2014 року, тому на момент звернення до суду із цим позовом спливла строк позовна давність. Водночас суд виснував, що вказане на законність та обґрунтованість рішення не вплинуло.

Зокрема, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що позов про повернення боргу у справі № 463/6208/16-ц було подано ОСОБА_1 29 грудня 2016 року (тобто в межах трирічного строку позовної давності), а рішення у зазначеній справі набрало законної сили 06 липня 2020 року.

Виходячи з того, що рішення у справі 463/6208/16-ц набрало законної сили з часу постановлення рішення Апеляційного суду Львівської області від 06 липня 2020 року, апеляційний суд вважав, що позовна давність розпочала свій перебіг заново з 06 липня 2020 року. Оскільки позов про стягнення безпідставно набутих коштів подано до суду 10 січня 2022 року, суд дійшов висновку, що позовна давність не пропущена.

Проте апеляційний суд не врахував положення статті 264 ЦК України, яка визначає вичерпний перелік підстав для переривання перебігу позовної давності, який розширеному тлумаченню не підлягає, внаслідок чого помилково вважав, що позовна давність не пропущена.

Суд першої інстанції, у свою чергу, правильно зазначив, що оскільки грошові кошти за нікчемним договором передані 11 січня 2014 року, тому на момент звернення до суду з цим позовом сплив, визначений у статті 256, частині третій статті 261 ЦК України, строк позовної давності, та, встановивши наявність поважних причин йог пропуску, виснував, що порушене право (при встановленні відповідного факту) підлягає захисту.

З висновком суду першої інстанції по суті спору апеляційний суд погодився.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне постанову апеляційного суду змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки про те, що позовна давність не пропущена, у решті - оскаржені судові рішення залишити без змін.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи, що апеляційний суд дійшов правильного висновку по суті спору, проте допустив помилку при мотивуванні судового рішення щодо пропуску позовної давності, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки про те, що позовна давність не пропущена. Оскільки доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права, тому колегія суддів вважає необхідним у решті постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює постанову апеляційного суду, але виключно у частині мотивів їх прийняття, у решті судові рішення залишає без змін, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки про те, що позовна давність не пропущена.

У решті рішення Личаківського районного суду міста Львова від 15 червня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов