Постанова

від 11.12.2024 по справі 522/22397/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 522/22397/18

провадження № 61-15761св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ткаченко Інна Валеріївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чужовська Наталія Юріївна, державний реєстратор Одеської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Макаркін Андрій Костянтинович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Зімірьова Ольга Олександрівна, на постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року

у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чужовська Н. Ю., державний реєстратор Одеської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу»

Макаркін А. К., про визнання недійсним правочинів, скасування державної реєстрації права власності, витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що він був власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 50,7 кв. м, яка придбана ним відповідно до умов договору про дольову участь в будівництві від 07 грудня

1998 року та належала йому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 11 лютого 2005 року. 13 квітня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передав, а ОСОБА_2 прийняла

у власність зазначену квартиру. Проте дійсних намірів щодо здійснення купівлі-продажу спірної квартири у позивача та ОСОБА_2 не було, позивач продовжує проживати та зареєстрований у спірній квартирі, сплачує житлово-комунальні послуги, про що свідчить довідка про склад сім`ї та реєстрацію від 12 квітня

2016 року № 178/0416, видана Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку ОСББ «Коваль» (далі - ОСББ «Коваль»), та відмітка про реєстрацію місця проживання у паспорті. Вказана квартира є єдиним житлом позивача, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 13 листопада 2018 року № 145063719. Фактична передача нерухомого майна та розрахунок за договором так і не відбулися, тому договір є фіктивний. Крім того, з 2005 року позивач є дійсним членом

ОСББ «Коваль», що підтверджується довідкою ОСББ від 10 грудня 2018 року № 191/1218.

У зв`язку із фіктивністю спірного договору позивач вважав, що усі подальші похідні від цього правочини є незаконними, а спірна квартира за всіма договорами підлягає витребуванню на користь ОСОБА_1 .

На підставі зазначеного позивач просив:

1. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. за реєстровим № 531.

2. Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , прийняте 13 квітня

2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 802876351101, номер запису про право власності: 14162180, та скасувати відповідний запис

у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

3. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 19 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 3135.

4. Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , за індексним номером 33021961, прийняте 19 грудня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 802876351101, номер запису про право власності: 18135798, та скасувати відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5. Визнати недійсним іпотечний договір від 19 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. та зареєстрований за реєстровим № 3140.

6. Скасувати рішення про державну реєстрацію іпотечного договору від 19 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 3140, прийняте 19 грудня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за індексним номером 33023541, та скасувати відповідний запис у Державному реєстрі іпотек.

7. Скасувати у Державному реєстрі обтяжень запис про державну реєстрацію обтяження у вигляді заборони на нерухоме майно № 18136884 від 19 грудня

2016 року, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чужовської Н. Ю. за індексним № 33023274 від 19 грудня 2016 року.

8. Визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя

від 19 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зареєстрований приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 3142.

9. Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 43318672 від 03 жовтня 2018 року, прийняте державним реєстратором Одеської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Макаркіним А. К. та скасувати відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

10. Витребувати у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року

у складі судді Чернявської Л. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, дослідивши обставини, які передували укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, тому дійшов висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу. Далі, враховуючи, що судом не з`ясовано наявність обставин, які б свідчали про фіктивність правочину, відсутні правові підстави для застосування недійсності наступних правочинів.

Оскільки не знайшли своє підтвердження посилання позивача на те, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу є фіктивним, тому суд відмовив у задоволенні вимог позивача про визнання його недійсним.

Суд також зазначив, що відбулась зміна власника нерухомого майна та у ОСОБА_4 відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виникло право власності на спірне нерухоме майно, тому вимога позивача про визнання недійсними договорів, укладених після оскаржуваного договору, не підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння суд зазначив, що припинення права власності позивача на спірне майно відбулось

з волі самого позивача, що була виражена у договорі купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року. Позивач як власник спірного майна шляхом свого волевиявлення реалізував правомочність розпорядження майном, тобто визначив її подальшу юридичну долю. Волевиявлення позивача - власника є узгодженим із волевиявленням ОСОБА_2 , що прийняла у власність спірне майно та зареєструвала право власності на неї на своє ім`я. Так, позивач підтвердив

у судовому засіданні, що мав намір на відчуження спірної квартири.

У зв`язку з відсутністю правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. за реєстровим № 531, та відсутністю правових підстав для витребування на користь позивача квартири АДРЕСА_1 , у добросовісного набувача ОСОБА_4 , інші похідні вимоги позивача щодо скасування державних реєстрацій прав власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 19 грудня 2016 року, іпотечного договору від 19 грудня 2016 року, договору про задоволення вимог іпотекодержателя

від 19 грудня 2016 року та скасування відповідних рішень про їх реєстрацію та реєстрацію обтяжень, на думку районного суду, також не підлягають задоволенню.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу

від 13 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. за реєстровим № 531. Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Судові витрати, понесені ОСОБА_1 при розгляді справи, віднесено за рахунок держави.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач надав належні докази того, що дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були направлені на досягнення інших правових наслідків ніж ті, що передбачені договором купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, і приховували іншу волю учасників правочину, направлену на виконання грошових зобов`язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_2 , тобто фактично сторони мали на меті укладання договору іпотеки, у якому належна ОСОБА_1 квартира виступила як забезпечення договору позики, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Одночасно, дійшовши висновку, що між сторонами було укладено саме договір іпотеки, суд вважав неможливим вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин, як це передбачено положеннями статті 235 ЦК України, оскільки оскаржуваний договір не відповідає вимогам частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», згідно з яким іпотечний договір повинен містити, зокрема, такі істотні умови: зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані; посилання на видачу заставної або її відсутність. Таким чином, на думку апеляційного суду, під час розгляду справи встановлені підстави для визнання недійсним оскаржуваного договору купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вказана угода є удаваною та такою, яку вчинено для приховання іншого правочину, - договору іпотеки.

Суд апеляційної інстанції урахував також, що 05 вересня 2018 року відносно ОСОБА_5 відкрите кримінальне провадження № 12018160480003468 за заявою ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), і в межах цього провадження розслідуються шахрайські дії ОСОБА_5 щодо заволодіння майном позивача, у тому числі спірною квартирою. Незважаючи на відсутність обвинувального вироку відносно

ОСОБА_5 та доведеності фактів шахрайства до вирішення кримінальної справи судом, порушення кримінального провадження є ознакою послідовних дій

ОСОБА_1 , який вважає себе потерпілою особою від дій інших осіб, якими його було позбавлено нерухомого майна.

Ураховуючи те, що апеляційній суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а нерухоме майно є таким, що вибуло з володіння позивача не з його волі іншим шляхом, апеляційний суд дійшов висновку, що також підлягають задоволенню вимоги про витребування майна у ОСОБА_4 за правилами статті 388 ЦК України.

Разом з тим суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів: купівлі-продажу від 19 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , іпотечного договору від 19 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 19 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та скасування рішень про державну реєстрацію прав власності, оскільки пред`явлення таких вимог є неефективним способом захисту прав.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Зімірьова О. О., звернувся до Верховного Суду засобами поштового зв`язку з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга також містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 11 липня

2023 року та про зупинення дії цієї постанови до закінчення її перегляду

в касаційному порядку.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, представниця заявника посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 28 серпня

2019 року у справі № 331/8830/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 464/1306/17, від 22 квітня 2020 року у справі № 334/4026/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, від 28 червня 2022 року у справі № 576/564/21, від 23 листопада 2022 року у справі № 208/6630/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, як на підставу касаційного оскарження.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу спірної квартири відповідає формі та змісту договору купівлі-продажу нерухомого майна. Наданий ОСОБА_1 разом з апеляційною скаргою нотаріально посвідчений договір позики не може бути доказом того, що між сторонами склалися відносини позики, на забезпечення яких виступає спірна квартира, у зв`язку з тим, що в договорі позики не зазначено, про те, що спірна квартира буде виступати забезпеченням за цим договором, окрім цього, копія цього договору не надавалась позивачем в суді першої інстанції, тому підлягала відхиленню судом апеляційної інстанції (має місце порушення статті 367 ЦПК України).

У матеріалах справи відсутні докази того, що воля сторін договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових правовідносин, ніж ті, які передбачені оспорюваним договором, позивач не надав доказів того, що не отримував грошові кошти за договором купівлі-продажу, а тому висновок апеляційного суду про те, що договір купівлі-продажу є удаваним, і насправді сторони вчинила іпотечний договір, є неправильним.

Крім цього, при визнанні договору купівлі-продажу удаваним договором застави (іпотеки) для забезпечення договору позики грошових коштів у розмірі

45 000,00 доларів США, укладеного 13 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції не врахував, що:

- у пункті 9 договору купівлі-продажу сторони підтвердили, що цей договір не є фіктивним, удаваним і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки;

- заявою від 11 березня 2016 року дружина продавця ОСОБА_6 надала згоду своєму чоловіку на продаж квартири, справжність підпису на якій засвідчена Ткаченко І. В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 11 квітня 2016 року, за реєстровим № 506, про що зазначено у пункті 6 договору купівлі-продажу;

- договір купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. 13 квітня 2016 року, право власності

у покупця виникло з моменту державної реєстрації.

Доказів, які б спростували зазначені обставини, позивач не надав. За таких обставин помилковим є висновок апеляційного суду про те, що договір купівлі-продажу є удаваним договором застави (іпотеки) для забезпечення договору позики грошових коштів.

Також позивач не надав належних доказів наявності у сторін договору купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 , посвідченого Ткаченко І. В. за реєстровим № 531, умислу на укладення фіктивного правочину. Посилання позивача на те, що він зареєстрований у спірній квартирі та проживає в ній з 02 березня 2055 року, сплачує комунальні послуги та є членом ОСББ, не доводить фіктивність правочину.

Відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2023 року поновлено строк на касаційне оскарження; касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, зокрема: надати уточнену касаційну скаргу, в якій зазначити відомості про наявність/відсутність у адвоката електронного кабінету; визначити ціну позову (зокрема вартість квартири

АДРЕСА_1 ) й відповідно обґрунтувати розмір сплаченого судового збору за майнову вимогу та сплатити судовий збір за подання касаційної скарги на судові рішення в частині оскарження немайнових вимог у розмірі 1 409,60 грн.

У визначений строк представник заявника через підсистему «Електронний Суд» подала матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема: відомості про реєстрацію адвоката в електронному кабінеті та квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1 409,60 грн.

Водночас за оскарження майнових вимог судовий збір не сплачено, доказів на підтвердження вартості майна не надано, у зв`язку з чим заявнику ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року продовжено строк для усунення недоліків.

У визначений в ухвалі строк представником заявника усунуто недоліки касаційної скарги.

Ухвалою від 09 лютого 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження

у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребував матеріали справи № 522/22397/18 із Приморського районного суду м. Одеси, відмовив у задоволенні заяви представника

ОСОБА_4 - ОСОБА_7 про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року та встановив учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 522/22397/18.

Ухвалою від 27 листопада 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 29 листопада 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. (головуючий).

Позиція Верховного Суду

Ураховуючи зміст та прохальну частину касаційної скарги, перегляд справи

в порядку касаційного провадження здійснюється Верховним Судом лише

в частині задоволених судом апеляційної інстанції вимогОСОБА_1 ; в іншій частині позовних вимог суд касаційної інстанції справу не переглядає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 50,7 кв. м, була придбана ОСОБА_1 відповідно до умов договору про дольову участь в будівництві від 07 грудня 1998 року, та належала йому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 11 лютого 2005 року. Право власності на зазначене житло зареєстроване комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» 21 лютого

2005 року в Державному реєстрі права власності за реєстраційним № 9959223.

13 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла

у власність зазначену квартиру. Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 531, та на підставі вказаного договору зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 802876351101, номер запису про право власності ОСОБА_2 - 14162180.

У той же день, 13 квітня 2016 року, ОСОБА_2 складена і підписана розписка щодо її зобов`язання повернути квартиру позивачу у разі повернення

ОСОБА_5 коштів в сумі 45 000,00 доларів США, які той заборгував відповідачці. Крім того, у розписці зазначено, що при виконанні вказаних умов (поверненні суми боргу), договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнає недійсним та таким, що втратив законну силу.

ОСОБА_2 факт написання нею вказаною розписки не спростовувала.

Згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. 19 грудня 2016 року за реєстровим № 3135, ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купив та прийняв

у приватну власність квартиру АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з двох житлових кімнат, житловою площею 24,8 кв. м, загальною площею 50,7 кв. м.

На підставі наведеного договору купівлі-продажу вчинено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 802876351101, номер запису про право власності ОСОБА_3 - 18135798.

У той же день, 19 грудня 2016 року, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 3139.

На забезпечення виконання умов договору позики грошей між сторонами

19 грудня 2016 року укладено іпотечний договір (без випуску заставної), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_3

в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з двох житлових кімнат, житловою площею 24,8 кв. м, загальною площею 50,7 кв. м.

Крім того, 19 грудня 2016 року між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 3142, відповідно до умов якого у випадку невиконання ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики грошей ОСОБА_4 має право звернути стягнення на предмет іпотеки

у позасудовому порядку, шляхом переходу до нього права власності або продажу від свого імені будь-якій особі.

28 вересня 2018 року державним реєстратором Одеської філії комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Макаркіним А. К. на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 19 грудня 2016 року, свідоцтва

від 27 вересня 2018 року, вимоги про усунення порушень від 22 серпня 2018 року, іпотечного договору від 19 грудня 2016 року, виписки про повідомлення, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 802876351101, номер запису про право власності ОСОБА_4 - 28207948.

05 вересня 2018 року відносно ОСОБА_5 відкрите кримінальне провадження 12018160480003468 за заявою ОСОБА_1 за частиною четвертою 4 статті 190 КК України, і в межах цього провадження розслідуються шахрайські дії

ОСОБА_5 щодо заволодіння майном позивача, у тому числі квартирою

АДРЕСА_1 . У наступному, вказане кримінальне провадження було об`єднано з іншим кримінальним провадженням, відкритим відносно ОСОБА_5 , - 12018160480000661 від 23 лютого 2018 року за частинами третьою, четвертою статті 190, частиною першою статті 358 КК України.

У цих кримінальних провадженнях ОСОБА_1 визнаний потерпілим.

На час розгляду справи досудове розслідування до цим кримінальним провадженням триває.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним

у судовій практиці.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження

№ 14-498цс18).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження

№ 61-14680сво20) Верховний Суд, разом із іншим, зазначив, що удаваним

є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Згідно зі статтею 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін

в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

У справі, що переглядається, встановлено, що 13 квітня 2016 року між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який, зокрема, є предметом спору у цій справі.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), покупець приймає або зобов`язується прийняти майно

і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається

у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Встановлено, що оскаржуваний договір купівлі-продажу укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено.

За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмету купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його ціну, а для другої сторони - право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказував, що між сторонами фактично укладено договір іпотеки на виконання забезпечення зобов`язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_2 з погашення боргу в розмірі 45 000,00 доларів США.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній станом на 13 квітня 2016 року) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За вимогами частин першої-другої статті 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів;

2) зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер.

4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач надав належні докази того, що дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були направлені на досягнення інших правових наслідків ніж ті, що передбачені договором купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, і приховували іншу волю учасників правочину, направлену на виконання грошових зобов`язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_2 , тобто, фактично, сторони мали на меті укладання договору іпотеки, у якому належна ОСОБА_1 квартира виступила як забезпечення договору позики, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Апеляційний суд вказав, що наявні підстави для визнання недійсним оскаржуваного договору купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вказана угода є удаваною (а не фіктивною, як вказував позивач) та такою, яку вчинено для приховання іншого правочину, - договору іпотеки.

Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються: 1) на змісті розписки від 13 квітня

2016 року, що міститься в матеріалах справи (а. с. 16 т. 1), з якої випливає, що відповідачка ОСОБА_2 зобов`язалася повернути квартиру ОСОБА_1 у разі повернення їй ОСОБА_5 грошових коштів у сумі 45 000,00 доларів США, які він отримав у борг від ОСОБА_2 . Також у вказаній розписці зазначено, що при виконанні зазначених умов (повернення суми боргу), договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 визнає недійсним та таким, що втратив законну силу; 2) поясненнях позивача; 3) наявністю кримінального провадження щодо ОСОБА_5 за заявою ОСОБА_1 , в яких позивач визнаний потерпілим.

Так, згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова апеляційного суду зазначеним вимогам не відповідає.

Висновок апеляційного суду про те, що сторони мали на меті укладання договору іпотеки, ґрунтується зокрема на поясненнях позивача, що свідчить про порушення вимог частини шостої статті 81 ЦПК України, якою визначено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Безпідставним є і посилання апеляційного суду на наявність кримінального провадження за заявою ОСОБА_1 , оскільки досудове розслідування по цим кримінальним провадженням на час розгляду справи судами ще тривав.

Посилання позивача та апеляційного суду на розписку від 13 квітня 2016 року, видану ОСОБА_2 спростовується змістом нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 13 квітня 2016 року. Окрім того, ця розписка не містить підпису ОСОБА_1 на підтвердження достовірності викладеного у ній.

Натомість у пункті 9 договору купівлі-продажу сторони підтвердили, що цей договір не є фіктивним, удаваним і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки; заявою від 11 березня 2016 року дружина продавця

ОСОБА_6 надала згоду своєму чоловіку на продаж квартири, справжність підпису на якій засвідчена Ткаченко І. В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 11 квітня 2016 року, за реєстровим № 506, про що зазначено у пункті 6 договору купівлі-продажу; договір купівлі-продажу від 13 квітня 2016 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. 13 квітня 2016 року, право власності у покупця виникло

з моменту державної реєстрації цього права.

У пункті 3 договору купівлі-продажу квартири вказано, що підписання цього договору свідчить про те, що розрахунок за продане майно здійснений повністю та про відсутність претензій до покупця з оплати зі сторони продавця.

Доказів, які б спростували зазначені обставини, позивач не надав.

Суд першої інстанції окремо зазначив у мотивувальній частині свого рішення, що позивач підтвердив у судовому засіданні, що мав намір на відчуження спірної квартири.

Суд першої інстанції також виходив із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що обидві сторони договору купівлі-продажу квартири діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Посилання позивача, на те, що він зареєстрований у спірній квартирі, сплачує комунальні послуги та є членом ОСББ не свідчить про фіктивність правочину та не є доказом того, що майно за договором купівлі-продажу не було передано.

Факт невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин, на чому наполягав позивач. Нездійснення розрахунків між сторонами оспорюваного договору не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. У спірних правовідносинах договір є дійсним, оскільки відповідає усім умовам дійсності відповідно до статей 203, 215 ЦК України, з підстав, зазначених у позові.

Позивач помилково посилався на відсутність доказів на підтвердження факту передачі грошових коштів, передбачених за продаж квартири, оскільки вказане може свідчити про невиконання сторонами умов укладеного договору, та не є безумовною підставою для застосування положень статті 235 ЦК України, оскільки якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Оскільки не встановлено обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, як стверджував позивач, або удаваність правочину, як стверджував апеляційний суд, то районний суд дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.

У свою чергу помилковим є висновок апеляційного суду про те, що договір купівлі-продажу є удаваним договором застави (іпотеки) для забезпечення договору позики грошових коштів.

Оскільки відсутні докази спрямованості волі обох сторін договору купівлі-продажу на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді оспорюваним правочином, тому у задоволенні позову належить відмовити.

Суд першої інстанції, установивши, що оскаржуваний договір купівлі-продажу укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено, а позивачем не доведено намір (волю) сторін укласти інший договір (договір іпотеки), ніж той, який вони фактично уклали (договір купівлі-продажу), дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу

від 13 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Таким чином, суд першої інстанції, врахувавши вимоги зазначених норм права й встановивши, що позивач не обґрунтувала удаваності оспорюваного договору купівлі-продажу, укладання його з метою приховання іншого договору, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором купівлі-продажу, а воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання спірного правочину удаваним.

Оскільки припинення права власності позивача на спірне майно відбулось з волі самого позивача, що була виражена у договорі купівлі-продажу від 13 квітня

2016 року, позивач, як власник спірного майна шляхом свого волевиявлення реалізував правомочність розпорядження майном, тобто визначив її подальшу юридичну долю, волевиявлення позивача - власника є узгодженим із волевиявленням ОСОБА_2 , що прийняла у власність спірне майно та зареєструвала право власності на неї на своє ім`я, у суду апеляційної інстанції не було підстав і для задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 .

Отже, апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення та доказів у справі, здійснивши фактично переоцінку доказів у справі, та помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок щодо задоволення касаційної скарги, беручи до уваги те, що позивач як особа з інвалідністю ІІ групи звільнений від сплати судового збору, понесені заявником витрати за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн компенсуються за рахунок держави.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Зімірьова Ольга Олександрівна, задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 11 липня 2023 року скасувати.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2019 року залишити в силі.

Компенсувати ОСОБА_4 судові витрати за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець