Ухвала

від 18.12.2024 по справі 910/2095/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/2095/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Ай.Хотел Груп» (далі - ТОВ «Ай.Хотел Груп», скаржник)

на рішення Господарського суду міста Києва від 30.07.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2024

за позовом Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Київської міської філії Акціонерного товариства «Укртелеком»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ай.Хотел Груп»

про стягнення 472 164,86 грн,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Ай.Хотел Груп» 02.12.2024 через «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду з касаційними скаргами, які є тотожними і розглядаються Судом як одна, в якій просить, зокрема, скасувати повністю рішення Господарського суду міста Києва від 30.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2024 у справі №910/2095/24, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.12.2024 для розгляду касаційної скарги у справі №910/2095/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень Акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Київської міської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (далі - АТ «Укртелеком») 22.02.2024 звернулося до суду з позовом про стягнення з ТОВ «Ай.Хотел Груп» суми основної заборгованості в розмірі 472 164,86 грн, у зв`язку з невиконання відповідачем умов Договору оренди нерухомого майна №113-КМФ/20 від 27.10.2020 в частині оплати орендних платежів за період з 01.01.2023 до 15.09.2023.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.07.2024 у справі №910/2095/24, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2024, позов задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ «Ай.Хотел Груп» на користь АТ «Укртелеком» суму коштів в розмірі 472 164,86 грн та суму судового збору в розмірі 7 082,47 грн.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що: ПАТ «Укртелеком» (орендодавець) та ТОВ «Ай.Хотел Груп» (орендар) 27.10.2020 укладено Договір оренди нерухомого майна №113-КМФ/20; відповідно до умов Договору, розмір орендної плати за 1 м.кв. за період дії Договору з 27.10.2020 по 15.09.2023 становив: з 27.10.2020 по 30.09.2021 - 16,72 грн без ПДВ; з 01.10.2021 - 18,40 грн без ПДВ; з 01.10.2022 - 20,24 грн без ПДВ; 21.01.2021 відповідно до акта приймання-передачі майна позивач передав, а відповідач прийняв у платне користування нерухоме майно, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Голего на 4 поверсі 5-поверхового будинку №8, загальною площею 897,40 кв.м. (приміщення 4-го поверху); позивач зазначав, що станом на 01.01.2023 заборгованість відповідача за попередні періоди 2022 року становила 124 676,91 грн; за спірний період з 01.01.2023 до 15.09.2023 позивач виставив відповідачу рахунки-акти на суму 577 745,53 грн; відповідачем в січні, лютому та березні 2023 проведені несвоєчасні оплати на загальну суму 230 257,51 грн; після перенесення коштів позивачем в сумі 124 676,91 грн, в рахунок погашення заборгованості відповідача за попередні періоди 2022 року в рамках дії Договору, залишок коштів з оплати відповідача склав 105 580,67 грн і був зарахований позивачем в погашення заборгованості за період січень-лютий 2023, а тому, заборгованість відповідача, як зазначено в позові, за період з 01.01.2023 до 15.09.2023 становить 472 164,86 грн; у відповідача в орендованому приміщенні в м. Київ вул. Голего, 8 загальною площею 897,40 м.кв. встановлено окремі лічильники електроенергії та водопостачання, відповідно до яких позивачем знімаються кожного місяця фактичні показники споживання електроенергії та води ТОВ «Ай.Хотел Груп», та передаються надавачам комунальних послуг; позивач виставляє рахунки-акти на відшкодування за спожиті комунальні послуги відповідачу із зазначенням правильних показників споживання саме ТОВ «Ай.Хотел Груп» за показниками на його встановлених лічильниках; відповідачем не надано жодних доказів нарахування позивачем неправильних сум за спірний період з 01.01.2023 до 15.09.2023 за спожиті відповідачем комунальні послуги; доводи відповідача з приводу того, що у позивача існує борг за іншими договорами, а також про переплати відповідачем за іншими договорами суд оцінив критично з огляду на те, що спір виник внаслідок невиконання саме Договору оренди №113-КМФ/20 від 27.10.2020, а питання виконання зобов`язань за іншими договорами не є предметом дослідження та розгляду в межах цієї справи, а тому дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено обґрунтованість заявленого позову, а відтак суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 472 164,86 грн.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши виконання приписів частини другої статті 287, частини третьої статті 287, статті 290 ГПК України у контексті доводів касаційної скарги ТОВ «Ай.Хотел Груп» та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028,00 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі №910/2095/24 є стягнення 472 164,86 грн, а, отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2024 рік - 1 514 000,00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» -«г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

ТОВ «Ай.Хотел Груп» у поданій касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 3 та 4 частини другої статті 287, пунктів 1, 3, 4 частини третьої статті 310 ГПК України та вказує, що обставини у справі №910/2095/24 не підтверджені її матеріалами, суд не дослідив належним чином доведеність суми заборгованості, обґрунтування розрахунків, суд протиправно відмовив відповідачу у клопотанні про закриття провадження у справі, а також не дослідив докази, подані позивачем на ухвалу про витребування доказів. Рішення суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, не ґрунтується на принципі вірогідності доказів та принципу рівності сторін.

Крім того скаржник у касаційній скарзі з посиланням на підпункти «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:

судом першої інстанції безпідставно визначено справу малозначною. Так, в ухвалі Господарського суду м. Києва від 04.03.2024 судом визначено, що: «Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, а також заяву позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, справа підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами».

Як зазначає скаржник, в ухвалі Господарського суду міста Києва від 01.04.2024, судом відмовлено у клопотанні відповідача про розгляд справи у загальному позовному провадженні та зазначено що: «Проте, відповідач не надав суду обґрунтованих пояснень для необхідності у витребуванні вказаних вище доказів (рахунків наданих постачальником послуг, актів наданих послуг від постачальників, розрахунків з посиланням на покази лічильників, документів по утриманню майна, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Голего, на четвертому поверсі п`ятиповерхового будинку №8) в межах справи про стягнення з нього заборгованості за Договором оренди нерухомого майна №113-КМФ/20 від 27.10.2020 року». Однак, скаржник звертає увагу суду, що ухвалою суду першої інстанції від 14.05.2024 судом задоволено клопотання про витребування доказів.

На переконання скаржника справи про стягнення грошової суми яка становить більше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб «(зараз 302 300 грн)» є не завжди малозначними. Основну роль буде відігравати складність справи, безспірність стягнення, дослідженню певної кількості доказів, яким сторонам мають надати оцінку, необхідність у витребуванні інших доказів, інші процесуальні дії, які неможливі при розгляді справи в спрощеному порядку. Відповідач в клопотанні про вихід з спрощеного провадження наголошував, що до відзиву надав велику кількість доказів та має намір витребувати ще велику кількість доказів. В кінцевому результаті, докази у позивача були судом витребувані, справа розглядалась не один місяць, надавались додаткові клопотання та пояснення, що свідчить на думку скаржника про те, що справа не є малозначною, а тому, не можна говорити про будь-яку безспірність та можливість розглядати справу в порядку спрощеного провадження, і що справа є малозначною.

Як зазначає скаржник, в ухвалі про відкриття провадження, судом не надано обґрунтувань того, через які критерії справа на його думку є малозначною, обмежившись виключно посиланням на статтю ГПК України. Отже, дана справа не є безспірним стягненням, має важливе значення для відповідача та потребувало здійснення судами процесуальних дій, які свідчать про розгляд цієї справи саме в загальному позовному провадженні;

справа має виняткове значення для скаржника, оскільки ціна позову 472 164,86 грн, що є суттєвою для відповідача, має велике значення для позивача, оскільки у разі такого незаконного стягнення, відповідача можна довести до непоправних фінансових втрат, банкрутства, тощо. Скаржник звертає увагу суду, що на рахунку відповідача відсутня вказана сума грошових коштів, що підтверджує значимість такої справи для відповідача;

ТОВ «Ай.Хотел Груп» у скарзі зазначає, що при стягненні неустойки чи інших штрафів позивачем, які позивач намагався стягнути у справі №910/16396/21 (постанова апеляційного суду від 11.10.2023), відповідач не зможе довести обставини, які встановленні у незаконних рішеннях судів попередніх інстанцій;

касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки суди не врахували заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог, не надали їй оцінку, не встановили будь-які докази, які спростовують таку заяву. Суди послались лише на те, що зарахування відбулось за інші періоди та по іншим договорам, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду у справі №922/1690/21 та 910/11116/19 (в частині того, що це є одностороннім правочином, і у разі непогодження з ним, необхідно визнати недійсним такий, а не просто проігнорувати, як зробили суди), а також правовим висновкам Верховного Суду у справі №908/1247/21 та у справі №826/17678/15 (в частині того, що таке зарахування зустрічних однорідних вимог може бути і з інших договорів і з інших періодів), а постановою від 11.09.2019 у справі №910/21566/17 Верховний Суд скасував судові рішення попередніх інстанцій, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції виходячи з того, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору обмежився посиланням на лист про невизнання припинення зобов`язання зарахуванням через відсутність передбачених статтею 601 ЦК України умов зарахування у зв`язку з наявністю спору між сторонами щодо заборгованості за кредитним договором, без дослідження відповідних доказів на підтвердження вказаних обставин та надання належної оцінки доводам позивача. Крім того, суд апеляційної інстанції вказав про відсутність кредитного договору, копія якого наявна в матеріалах справи, а також не взяв до уваги доводи відповідача щодо припинення зобов`язань за спірним договором шляхом зарахування на підставі відповідної іншої заяви.

Отже, як вказує скаржник, в протиріччя висновкам правозастосовчої практики Верховного Суду, суди попередніх інстанцій знехтували такими висновками, що породжує подальше неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права у схожих правовідносинах, у тому числі в інших справах між сторонами. Дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, яку зобов`язані будуть застосовувати суди першої та апеляційної інстанцій.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваного судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Верховний Суд виходить з того, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а»-«г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо оскарження судових рішень зі справи, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Верховний Суд виходить з того, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі №910/2095/24 фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками попередніх судових інстанцій, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови позові.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. До того ж твердження скаржника, що суди не врахували заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог, не надали їй оцінку, не встановили будь-які докази, які спростовують таку заяву, суди послались лише на те, що зарахування відбулось за інші періоди та по іншим договорам, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду у справі №922/1690/21 та 910/11116/19 (в частині того, що це є одностороннім правочином, і у разі непогодження з ним, необхідно визнати недійсним такий, а не просто проігнорувати, як зробили суди), а також правовим висновкам Верховного Суду у справі №908/1247/21 та у справі №826/17678/15 (в частині того, що таке зарахування зустрічних однорідних вимог може бути і з інших договорів і з інших періодів), а постановою від 11.09.2019 у справі №910/21566/17 Верховний Суд скасував судові рішення попередніх інстанцій, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції виходячи з того, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору обмежився посиланням на лист про невизнання припинення зобов`язання зарахуванням через відсутність передбачених статтею 601 ЦК України умов зарахування у зв`язку з наявністю спору між сторонами щодо заборгованості за кредитним договором, без дослідження відповідних доказів на підтвердження вказаних обставин та надання належної оцінки доводам позивача, можуть розглядатись та кваліфікуватись як підстава для відкриття касаційного провадження визначене пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України та частини третьої статті 310 ГПК України, а не обґрунтуванням наявності випадку, передбаченим підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, з міркувань викладених вище та зводиться до переоцінки доказів та встановлення обставин справи, що в силу статті 300 ГПК України не відносить до повноважень Верховного Суду.

А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.

Твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом також відхиляються, як необґрунтовані, виходячи за такого.

Верховний Суд виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «виняткове значення» справи для учасника, слід розуміти, що в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.

Доводи скаржника, що ця справа має виняткове значення для ТОВ «Ай.Хотел Груп», враховуючи, що ціна позову 472 164,86 грн, що, за твердженням скаржника, є суттєвою для відповідача, оскільки у разі такого незаконного стягнення, відповідача можна довести до непоправних фінансових втрат, банкрутства, тощо, а на рахунку відповідача відсутня вказана сума грошових коштів, що також на думку скаржника підтверджує значимість такої справи для відповідача не є аргументованими і переконливими, адже постановлення судового рішення не на користь відповідача є звичайним передбачуваним процесом, а обґрунтування щодо даних правовідносин зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції. До того ж скаржник не підтверджує доказами те, що у разі такого стягнення відповідача можна довести до непоправних фінансових втрат, банкрутства, тощо та на рахунку відповідача відсутня вказана сума грошових коштів або відсутнє інше майно.

Верховний Суд зазначає, що положення про те, що особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи означає, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, має обґрунтувати зазначені обставини та додати докази на їх підтвердження.

При цьому тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Зазначення у скарзі загальної та абстрактної вказівки на те, що при стягненні неустойки чи інших штрафів позивачем, які позивач намагався стягнути у справі №910/16396/21 (постанова апеляційного суду від 11.10.2023), відповідач не зможе довести обставини, які встановленні у незаконних рішеннях судів попередніх інстанцій, недостатньо для висновку про наявність підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

При цьому Верховний Суд оцінюючи цей довід враховує сталу послідовну практику Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 75 ГПК України, що регламентує преюдиціальність обставин та розмежування обставин преюдиціального значення та правової оцінки (наприклад дивись постанову Верховного Суду від 31.01.2020 у справі №916/2724/18, постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17, від 01.09.2020 у справі №907/29/19, від 27.08.2024 у справі №924/177/24).

Отже, скаржник в порушення підпункту «б» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не обґрунтував яким чином при стягненні неустойки чи інших штрафів позивачем, які позивач намагався стягнути у справі №910/16396/21 (постанова апеляційного суду від 11.10.2023), відповідач не зможе довести обставини, які встановленні у незаконних рішеннях судів попередніх інстанцій, та не надав доказів на таке підтвердження.

Щодо того, що, на думку скаржника, судом першої інстанції безпідставно визначено цю справу як малозначною.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 та частини третьої статті 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного); спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до пункту 8 частини четвертої статті 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За приписами частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028,00 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Позов у цій справі подано у 2024 році, а його предметом є стягнення 472 164,86 грн, а, отже, ціна позову у цій справі перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (302 800 грн) та безумовно не перевищує та є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2024 рік - 1 514 000,00 грн).

Як вбачається з ухвали Господарського суду міста Києва від 04.03.2024 про відкриття провадження у справі №910/2095/24 (текст розміщено у Єдиному державному реєстрі судових рішень), суд встановив, що приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини п`ятої статті 12 ГПК України, з огляду на характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, а також заяву позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, справа підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.

Отже, законодавець визначив два випадки, коли для цілей ГПК України малозначними справами є: перший випадок за пунктом 1 частини п`ятої статті 12 ГПК України - справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; другий випадок за пунктом 2 частини п`ятої статті 12 ГПК України - справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

При цьому для застосування другого випадку законодавець передбачив повноваження господарського суду на визнання судом справ малозначними.

Верховний Суд виходить з того, що поняття «справа незначної складності» є оціночним поняттям. Законодавець надав суду право для визначення справи незначної складності обмеживши дискрецією суду: 1) сумою ціну позову в якій (справі) не може перевищувати п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та 2) переліком справ, які охоплюються частиною четвертою статті 247 ГПК України.

Колегія суддів враховує, що ця справа не належить до категорії справ, які розглядаються виключно в порядку загального позовного провадження (частина четверта статті 247 ГПК України), а ціна позову є меншою ніж п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Зі змісту ухвали Господарського суду міста Києва від 04.03.2024 про відкриття провадження у справі №910/2095/24 убачається наведення мотиву визначення справи малозначною, зокрема, суд вказує на характер спірних правовідносин і предмет доказування у справі. Доводи скаржника в цій частині, що суд першої інстанції безпідставно визначив цю справу малозначною, не спростовують викладеного, а також не свідчать про неправильне застосування судом приписів статей 12, 247 ГПК України.

В цій частині скаржником не наведено і доводів, і міркувань, що дана справа відноситься до загального позовного провадження.

Тобто доводи, викладені у касаційній скарзі щодо того, що вказана справа помилково віднесена до категорії малозначних не знайшли свого підтвердження.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення за договором, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Ай.Хотел Груп» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2024 у справі №910/2095/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Від ТОВ «Ай.Хотел Груп» 10.12.2024 через «Електронний суд» до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення у справі №910/2095/24 щодо платіжної інструкції від 07.11.2024 №3344 про сплату судового збору в сумі 14 164,96 грн доданої до касаційної скарги.

У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, додаткові пояснення у справі №910/2095/24 щодо платіжної інструкції не розглядаються, адже не впливають на вищевказані міркування щодо кваліфікації доводів касаційної скарги у контексті приписів частини третьої статті 287 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ай.Хотел Груп» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2024 у справі №910/2095/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець