ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 жовтня 2024 року
м. Київ
cправа № 444/1011/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Мачульського Г.М.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників сторін:
Офісу ГП - Ющенко М.А.
позивача за первісним позовом (відповідача 1 за зустрічним позовом) - Хиря В.В.
відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) - не з`явився,
1 третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за первісним позовом - не з`явився,
2 третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за первісним позовом - не з`явився,
відповідача 2 за зустрічним позовом - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Біемджі"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (у складі колегії суддів: Малех І.Б. (головуючий), Гриців В.М., Матущак О.І.)
та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 (суддя Рим Т.Я.)
за первісним позовом заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Біемджі"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:
1. Військова частина ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ),
2. Львівська обласна державна адміністрація
про витребування земельної ділянки
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Біемджі"
до: 1. Адміністрації Державної прикордонної служби України,
2. Військової частини ( ІНФОРМАЦІЯ_1 )
про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою,-
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (надалі - Прокурор) в інтересах Адміністрації Державної прикордонної служби України (надалі - Адміністрація ДПС України, Позивач за первісним позовом, Відповідач зустрічним позовом) та Військової частини (надалі - ВЧ) звернувся до Жовківського районного суду Львівської області з позовом до Жовківської районної державної адміністрації, правонаступником якої є Львівська районна державна адміністрація Львівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фаворит-Інвест", Товариства з обмеженою відповідальністю "Біемджі" (надалі - ТОВ "Біемджі", Відповідач за первісним позовом, Позивач за зустрічним позовом, Скаржник), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, договорів міни та витребування майна.
1.2. Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 25.11.2021 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 27.10.2022 рішення Жовківського районного суду Львівської області від 25.11.2021 скасовано, позов задоволено частково, витребувано у ТОВ "Біемджі" на користь держави в особі Адміністрації ДПС України земельну ділянку; в іншій частині позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 28.06.2023 рішення Жовківського районного суду Львівської області від 25.11.2021 та постанову Львівського апеляційного суду від 27.10.2022 у частині позовних вимог про витребування у ТОВ "Біемджі" на користь держави в особі Адміністрації ДПС України земельної ділянки скасовано, у цій частині провадження у справі закрито.
Ухвалою Верховного Суду від 02.08.2023 справу №444/1011/20 у частині позовних вимог про витребування у ТОВ "Біемджі" на користь держави в особі Адміністрації ДПС України земельної ділянки, передано для продовження розгляду до Господарського суду Львівської області.
1.3. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави поза її волею та всупереч приписам закону, оскільки остання розташована в межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією інженерно-технічних споруд з охорони державного кордону, а відтак надаються у постійне користування військовим частинам ДПС України та не можуть передаватися у приватну власність.
1.4. ТОВ "Біемджі" подало зустрічний позов до Адміністрації ДПС України та Військової частини про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.
1.5. Підставою зустрічного позову є створення перешкод Адміністрацією ДПС України та ВЧ у вільному доступі ТОВ "Біемджі" до земельної ділянки, належної власнику.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі №444/1011/20, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024, первісні позовні вимоги задоволено повністю; витребувано у ТОВ "Біемджі" на користь держави в особі Адміністрації ДПС України спірну земельну ділянку; відмовлено у задоволенні зустрічного позову повністю.
2.2. Задовольняючи первісні позовні вимоги суди виходили з того, що спірна земельна ділянка, яка розташована в межах прикордонної смуги, вибула з володіння держави на підставі рішення суду, яке згодом було скасовано, та за відсутності погодження спеціального уповноваженого органу, тобто поза волею держави. З огляду на це, суди встановили наявність підстав для витребування земельної ділянки в порядку пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України.
Суди встановили відсутність пропуску строку позовної давності на звернення з відповідним позовом, оскільки про існування порушення прав Адміністрація ДПС України дізналася лише 16.08.2019 після отримання листа від ТОВ "Біемджі" про надання дозволу на запуск за лінією прикордонних інженерних споруджень.
Одночасно судами при вирішенні спору встановлено відсутність порушення 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини права ТОВ "Біемджі" на мирне володіння майном.
З огляду на задоволення первісного позову суди встановили відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
3.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Біемджі" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі № 444/1011/20 на підставі пунктів 1, 2, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та призначено розгляд на 02.10.2024.
3.2. У касаційній скарзі ТОВ "Біемджі" просить Суд скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі № 444/1011/20, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.
3.3. При зверненні з касаційною скаргою Скаржник посилається на:
- неправильне застосування статті 388 Цивільного кодексу України без урахування позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15 при визначенні особи, наділеної повноваженнями на звернення з таким позовом; без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 щодо можливості витребування майна від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень; без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 при дослідженні питання добросовісності набуття спірного майна ТОВ "Біемджі", як підстави застосування даної норми;
- неврахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц, від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 щодо дотримання критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном;
- неправильне застосування статей 15 та 16 Цивільного кодексу України без урахування позиції, викладеної в постанові Великої палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, щодо обрання Адміністрацією ДПС України неналежного способу захисту;
- застосування статей 256 та 257 Цивільного кодексу України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, Верховного Суду, викладеного у постанові від 06.11.2019 у справі № 163/2369/16-ц;
- застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №927/246/18, 05.12.2018 у справі № 923/129/17.
Одночасно Скаржник вказує на:
- необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій, а саме постанови Верховного Суду від 26.07.2023 у справі № 454/2498/19, від 23.07.2020 у справі № 910/19932/17;
- відсутність висновків Верховного Суду, зокрема щодо застосування положень статей 387 та 388 Цивільного кодексу України з урахування принципу "належного урядування" та можливості в такому випадку витребування земельної ділянки на користь держави, покладаючи надмірний тягар на добросовісного власника;
- недослідження судами зібраних у справі доказів: 1) щодо отримання погодження відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України при реалізації права власності на земельні ділянки; 2) щодо неврахування судом обставин та доказів формування спірної земельної ділянки на та підстав набуття її у власність; 3) щодо розташування земельної ділянки та її реєстрації в Державному земельному кадастрі, які не були досліджені судом; 4) щодо спростування віднесення спірної земельної ділянки до земель оборони;
- порушення процесуальних норм, з огляду на відмову у задоволенні клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, клопотанні про призначення експертизи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
3.4. 15.08.2024 від Прокурора надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він вказує про необґрунтованість касаційної скарги та законність оскаржуваних рішень.
3.5. 17.08.2024 від ВЧ надійшли пояснення у справі, в яких вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.
3.6. 20.08.2024 від Адміністрації ДПС України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Позивач за первісним позовом просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.
3.7. 11.09.2024 від Львівської обласної державної адміністрації надійшов відзив на касаційну скаргу. Відповідний відзив подано поза межами строку, однак заявник просить поновити строк для його подання.
Оскільки Львівською обласною державною адміністрацією надано відзив на касаційну скаргу поза межами строку, встановленого ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2024, а також враховуючи відсутність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку, відзив долучається до матеріалів справи, однак залишається без розгляду, відповідно до положень статей 118, 295 Господарського процесуального кодексу України.
4. Розгляд справи Верховним Судом
4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Біемджі" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі № 444/1011/20 і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 02.10.2024.
4.2. 02.10.2024 від представника ТОВ "Біемджі" надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з підстав поганого самопочуття.
У письмовому клопотанні представника ТОВ "Біемджі" про відкладення розгляду касаційної скарги на іншу дату колегією суддів під час судового засідання 02.10.2024, проведеного із здійсненням повного фіксування його за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог статті 222 Господарського процесуального кодексу України, було відмовлено не виходячи до нарадчої кімнати згідно із положеннями частини 4 статті 233 цього Кодексу із зазначенням мотивів такої відмови.
4.3. Суд звертає увагу, що оскільки для надання відповіді на доводи касаційної скарги потребувала опрацювання значної кількості позицій Верховного Суду з метою надання відповіді на доводи касаційної скарги, враховуючи складність справи, завантаженість колегії суддів, перебування суддів у відпустках повний текст постанови виготовляється у розумний строк.
5. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
5.1. Львівське обласне головне управління земельних ресурсів на замовлення ОСОБА_5. провело державну експертизу землевпорядної документації (проекту відведення земельних ділянок на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області, які надаються в оренду для ведення селянського (фермерського) господарства ОСОБА_5.).
5.2. За результатами експертизи складено висновок державної експертизи землевпорядної документації від 16.08.2006 № 16-8/2. У висновку вказано, що проект відведення земельних ділянок загальною площею 12,9076 га сіножатей, які надаються в оренду для ведення селянського (фермерського) господарства ОСОБА_5 (які розташовані за адресою: Річківська сільська рада Жовківського району Львівської області) відповідає вимогам чинного законодавства України, встановленим нормам і правилам та оцінюється позитивно. Водночас у розділі "Пропозиції" зазначено таке: "у зв`язку з незавершенням розробки схеми планування та проекту забудови сервісної зони біля МАПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 ", на виконання доручення голови Львівської облдержадміністрації від 25.08.2005 № 94, у випадку зміни цільового призначення земельних ділянок або права на них, необхідне погодження відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України (пункт 19 Положення про прикордонний режим) та органу архітектури і райдержадміністрації".
5.3. Члени Фермерського господарства "Біля Рати" ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Жовківської районної державної адміністрації Львівської області про передачу їм у власність земельних ділянок на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області для сільськогосподарського використання.
Постановою Жовківського районного суду Львівської області від 23.10.2007 у справі № 2а-128/07/1308 ухвалено рішення про передачу у власність членам фермерського господарства "Біля Рати" ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 земельних ділянок площею 1,79 га кожна для сільськогосподарського використання; зобов`язано Жовківську районну адміністрацію видати зазначеним особам державні акти на право власності на земельні ділянки площею 1,79 га кожна, розташовані на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області, призначені для сільськогосподарського використання.
ІНФОРМАЦІЯ_3 (ВЧ) оскаржив постанову Жовківського районного суду від 23.10.2007 у справі № 2а-128/07/1308.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 у справі № 876/10081/15 постанову Жовківського районного суду від 23.10.2007 у справі №2а-128/07/1308 скасовано та прийнято нове рішення про відмову в позові. У рамках даної справи встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах між лінією Державного кордону України та інженерно-технічними спорудами по охороні Державного кордону (в межах прикордонної смуги) праворуч автодороги Рава-Руська - МАПП " ІНФОРМАЦІЯ_2 " на ділянці відповідальності Відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_2 " ІНФОРМАЦІЯ_4 (землі Річківської селищної ради Жовківського району Львівської області), а відтак для надання у власність позивачам земельних ділянок із земель, які передані в оренду Фермерському господарству "Біля Рати", необхідне погодження відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що:
- надання цих земельних ділянок у власність громадян без такого погодження порушує права та інтереси відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
- суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень та вирішив спір, перебравши на себе виключну компетенцію місцевої адміністрації в частині розпорядження землями державної власності;
- суд порушив процедуру надання земель у власність.
5.5. У період дії постанови Жовківського районного суду Львівської області від 23.10.2007 у справі № 2а-128/07/1308 Жовківська районна державна адміністрація 03.04.2008 на підставі рішення Жовківського районного суду Львівської області від 23.10.2007 зареєструвала право власності та видала державні акти на право власності на такі земельні ділянки:
- кадастровий номер 4622787900:27:000:0011 площею 1,7943 га (державний акт Серії ЯД № 458454 на ім`я ОСОБА_4 );
- кадастровий номер 4622787900:27:000:0010 площею 1,7943 га (державний акт Серії ЯД № 458452 на ім`я ОСОБА_3 );
- кадастровий номер 4622787900:27:000:0012 площею 1,7944 га (державний акт Серії ЯД № 458455 на ім`я ОСОБА_2 );
- кадастровий номер 4622787900:27:000:0009 площею 1,7944 га (державний акт Серії ЯД № 458453 на ім`я ОСОБА_1 ).
5.6. ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 16.08.2008 уклали з Товариством з обмеженою відповідальністю "Фаворит-Інвест" (надалі - ТОВ "Фаворит-Інвест") договори міни.
На підставі цих договорів міни від 16.08.2008 земельні ділянки перейшли у власність ТОВ "Фаворит-Інвест".
Вказана обставина встановлена Львівським окружним адміністративним судом у постанові від 27.10.2008 у справі № 2а-2495/08 та підтверджена листом Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08.10.2019.
5.7. ТОВ "Фаворит-Інвест" звернулося з позовом до Управління земельних ресурсів у Жовківському районі Львівської області та Управління земельних ресурсів у Пустомитівському районі Львівської області про зобов`язання погодити технічну документацію щодо переоформлення земельних ділянок, зазначених у пунктах 71.1-71.4 цього рішення, та видачу державних актів на право власності на спірні земельні ділянки.
5.8. Львівський окружний адміністративний суд 27.10.2008 ухвалив постанову у справі №2а-2495/08, якою зобов`язав Управління земельних ресурсів у Жовківському районі видати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 7,1774 га на території Річківської сільської ради та погодити технічну документацію з переоформлення відповідної земельної ділянки.
У результаті зазначені у пунктах 71.1-71.4 цього рішення земельні ділянки були об`єднані у земельну ділянку з кадастровим номером 4622787900:27:000:0004.
5.9. Надалі ТОВ "Фаворит-Інвест" отримало державний акт серії ЯД №503679, зареєстрований 11.02.2009 на земельну ділянку на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області площею 7,1774 га з кадастровим номером 4622787900:27:000:0004 для ведення підсобного сільського господарства. Вказана обставина підтверджується листом Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08.10.2019 та її визнають усі учасники справи.
5.10. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.10.2009 серії ВМО №594241 Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Геосистеми" (ТОВ "Торговий дім Геосистеми") набуло право власності на земельну ділянку для ведення підсобного сільського господарства площею 7,1774 га на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області, кадастровий номер 4622787900:27:000:0004, що підтверджується листом Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08.10.2019.
5.11. У період після скасування Львівським апеляційним адміністративним судом постанови Жовківського районного суду від 23.10.2007 у справі №2а-128/07/1308, арбітражний керуючий ліквідатор ТОВ "Торговий дім Геосистеми" та ТОВ "Китай Агро Україна" уклали договір купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні від 23.07.2018. За цим договором спірну земельну ділянку площею 7,1744 га передано у власність ТОВ "Китай Агро Україна". Право власності ТОВ "Китай Агро Україна" на спірну земельну ділянку зареєстровано у Державному земельному кадастрі.
5.12. Надалі ТОВ "Китай Агро Україна" на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.07.2019 передало спірну земельну ділянку у власність ТОВ "Біемджі". Право власності ТОВ "Біемджі" на спірну земельну ділянку 09.07.2019 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
5.13. ТОВ "Біемджі" 16.08.2019 звернулось до начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 з листом про надання дозволу на запуск осіб та транспортних засобів за лінію прикордонних інженерних споруджень на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області. Метою надання такого дозволу вказано необхідність виготовлення технічної документації (винос меж земельної ділянки в натурі, проведення топографічної зйомки) на приватній ділянці ТОВ "Біемджі" площею 7,1774 га, кадастровий номер 4622787900:27:000:0004.
5.14. ІНФОРМАЦІЯ_5 листом № 14/12264 від 13.11.2019 повідомив військового прокурора Західного регіону України про лист ТОВ "БІЕМДЖІ" від 16.08.2019. У цьому листі зазначено про наявність ознак порушення інтересів держави та наявне звернення про вжиття заходів прокурорського реагування для захисту інтересів держави.
5.15. Рішенням Рава-Руської міської ради Львівського району Львівської області №151 від 26.11.2021 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 114 га у постійне користування ВЧ для розміщення та постійної діяльності Державної прикордонної служби України, вид використання для облаштування та утримання державного кордону, інженерно-технічних споруд розташованих за межами населених пунктів на території Рава-Руської міської ради Львівського району Львівської області. Військовій частині доручено звернутися до суб`єкта господарювання, що є виконавцем робіт із землеустрою для розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
5.16. На замовлення ВЧ розроблено проект землеустрою, щодо відведення земельних ділянок загальною площею 114 га у постійне користування для розміщення та постійної діяльності Державної прикордонної служби. Проект землеустрою стосується таких земельних ділянок:
- кадастровий номер 4622783000:02:000 площею 9,9191 га;
- кадастровий номер 4622783000:05:000 площею 25,4991 га;
- кадастровий номер 4622787600:29:000 площею 16,6315 га;
- кадастровий номер 4622787600:32:000 площею 20,4873 га;
- кадастровий номер 4622787900:27:000 площею 28,7690 га;
- кадастровий номер 4622787900:29:000 площею 7,8621 га;
- кадастровий номер 4622787900:22:000 площею 4,8319 га.
5.17. Звертаючись з первісними позовними вимогами Адміністрація ДПС України що вказує, що спірна земельна ділянка, яка розташована в межах прикордонної смуги, вибула з володіння держави на підставі рішення суду, яке надалі було скасовано, та за відсутності погодження спеціального уповноваженого органу, тобто поза волею держави.
У зв`язку з чим просить витребувати у ТОВ "Біемджі" на користь держави в особі Адміністрації ДПС України земельну ділянку за кадастровим номером 4622787900:27:000:0004 площею 7,1774 га, яка розташована на території Річківської сільської ради Жовківського району Львівської області.
Предметом зустрічного позову є усунення перешкод в користуванні ТОВ "Біемджі" спірною земельною ділянкою, шляхом зобов`язання Відповідачів за зустрічним позовом надати товариству вільний доступ до спірної земельної ділянки.
6. Позиція Верховного Суду
6.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
6.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Щодо правових підстав звернення Прокурора з позовом у цій справі та визначення уповноваженого органу.
6.4. При зверненні з касаційною скаргою ТОВ "Біемджі" наголошує на неправильному застосуванні судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06.02.2019 у справі № 927/246/18, від 05.12.2018 у справі № 923/129/17.
Скаржник вказує на недоведеність Прокурором інтересів державі у даній справі, оскільки захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень.
6.5. Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 53 Господарського процесуального кодексу України, в господарському процесі є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.
На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені у статті 53 Господарського процесуального кодексу України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.
6.6. Так, згідно з частинами третьою, п`ятою статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
6.7. Частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
6.8. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано й у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", відповідно до якої представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
6.9. Системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
6.10. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а також зазначає компетентний орган.
Про необхідність обґрунтування прокурором підстав представництва у суді зазначено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.
6.11. Згідно з правовим висновком Верховного Суду викладеного у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Метою дотримання встановленого законом правила щодо повідомлення компетентного органу є те, щоб саме цей орган захищав інтереси держави. Прокурор повідомляє орган про стверджуване порушення і просить його відреагувати для захисту інтересів держави. При цьому таке повідомлення не є обтяжливим для прокурора. На цей час уже існує усталена практика Верховного Суду щодо визначення критеріїв бездіяльності компетентного органу та дотримання розумного строку для відповіді на звернення прокурора
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
6.12. Тобто, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи до моменту звернення Прокурора з повідомленням в порядку статті 23 Закону України
6.13. Посилання Скаржника на постанови Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №927/246/18, від 05.12.2018 у справі № 923/129/17є необґрунтованим, оскільки правові позиції у цих постановах Верховного Суду повністю або частково є неактуальними внаслідок уточнення їх висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 по справі № 912/2385/18, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
6.14. Згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення їх економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави.
6.15. Відповідно до статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час, серед іншого, включає забезпечення охорони державного кордону України.
6.16. Статтею 2 Закону України "Про державний кордон України" визначено, що захист державного кордону України є невід`ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
6.17. Таким чином, до інтересів держави безпосередньо належить захист та охорона державного кордону України, в тому числі охорона прикордонної смуги, яка встановлюється вздовж державного кордону, а протиправне заволодіння чи використання земель в межах прикордонної смуги підриває обороноздатність держави, зокрема в умовах повномасштабної війни проти України.
6.18. Окрім того, згідно із вимогами частини першої статті 13 та частини першої статті 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.
6.19. За змістом статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується.
Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
6.20. За таких обставин, охорона та використання земель, зокрема державної форми власності, також становить державний інтерес, оскільки протиправне заволодіння державними землями суперечить основним принципам та засадам використання земель, закріплених у Конституції України.
6.21. Судами попередніх інстанцій встановлено, що з метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді у даній справі, прокуратурою скеровано запит, у якому повідомлено уповноважений орган про порушення вимог чинного та вжиття заходів представницького характеру. Інформація про вжиття самостійних заходів до повернення земельної ділянки у державну власність від Адміністрації ДПС України не надходила, і на момент звернення до суду у квітні 2020 року такі заходи не вживалися.
При цьому позиція Адміністрації ДПС України не зводилась до бажання самостійно ініціювати питання повернення спірної ділянки у власність держави.
6.22. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій правомірно встановили реалізацію Прокуратурою дій для підтвердження підстав для представництва його інтересів в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Зазначене відповідає актуальній практиці Верховного Суду, зокрема постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18
6.23. Відтак доводи Скаржника стосовно неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є необґрунтованими, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні рішень правильно врахували та застосували правові позиції Верховного Суду, сформовані у відповідній судовій практиці.
6.24. Суд також критично сприймає доводи ТОВ "Біемджі" про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 388 Цивільного кодексу України, оскільки належним чином не з`ясували, в чиїх інтересах мав звернутися Прокурор для захисту інтересів держави. Скаржник вказує на те, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, звернення Прокурора мало бути зроблене в інтересах Кабінету Міністрів України, як органу, уповноваженого на управління державною власністю.
6.25. У постанові від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15 Велика Палата Верховного Суду сформулювала кілька ключових правових висновків щодо відчуження земель оборони та прав, пов`язаних із земельними ділянками, на яких розташовані військові об`єкти.
6.26. Зокрема, Велика Палата вказала, що:
- правочини, що передбачають відчуження земельних ділянок, які належати до земель оборони, здійснюються з обов`язковим наданням Кабінетом Міністрів України, як органом, що здійснює розпорядження цими землями, згоди на таке відчуження;
- виникнення права власності на нежитлові будівлі, розміщені на земельній ділянці, що перебувала у постійному користуванні, в осіб, які згідно з земельним законодавством не можуть бути суб`єктами права постійного користування, не є підставою для переходу права постійного користування на землю до названих осіб і не зумовлює автоматичного набуття права оренди такої земельної ділянки.
6.27. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3727/15 стосується питання визначення органу наділеного компетенцією розпорядження цими землями та надання згоди на передання таких земель у користування інших осіб при вирішенні спору щодо визнання недійсними правочинів про їх відчуження. Велика Палата підкреслила, що будь-які правочини, які передбачають відчуження таких земель або передачу їх у користування іншим особам, можуть бути здійснені лише за згодою відповідного органу, яким є Кабінет Міністрів України. Це питання виникло при вирішенні спору щодо визнання недійсними правочинів про відчуження земель оборони, оскільки саме цей орган має виключну компетенцію надавати згоду на такі дії.
6.28. Водночас у справі, що розглядається позов пред`явлено Прокурором в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України, яка з урахуванням статусу спірної земельної ділянки вочевидь має щонайменше законний інтерес у спірних правовідносинах.
При цьому Суд враховує те, що у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19 міститься висновок про те, що закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них. Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 912/9/20, від 19.08.2020 у справі № 923/449/18.
6.29. Додатково Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності наділяється правомочностями володіння і користування нею.
6.30. При цьому відповідно до статті 396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
6.31. Суд враховує необхідність чіткого розмежування правомочностей органу щодо розпорядження земельними ділянками державної власності та правомочностей на володіння і користування такими земельними ділянками та, відповідно, щодо захисту порушеного права або законного інтересу у судовому порядку.
Право розпорядження земельними ділянками державної власності є управлінським правом, яке передбачає можливість здійснення юридичних дій щодо передачі земельних ділянок в оренду, постійне користування, приватизацію, продаж, зміну цільового призначення та інші юридичні дії.
Натомість правомочності володіння включають фактичне здійснення контролю та управління земельною ділянкою, а користування - використання земельної ділянки для визначених цілей без можливості її відчуження або зміни правового статусу.
6.32. Предметом спору за первісною позовною вимогою є порушення прав особи на володіння та користування земельною ділянкою, а саме - обмеження або створення перешкод у реалізації цих прав. Такий спір не пов`язаний безпосередньо із питанням законності розпорядження земельною ділянкою, а виник через фактичне порушення прав постійного користувача.
6.33. Згідно з приписами статті 3 Закону України "Про використання земель оборони" уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України.
6.34. Підпунктом 21 пункту 2 Положення про прикордонний режим, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147, передбачено, що лінія прикордонних інженерних споруд - спеціальна смуга місцевості в межах прикордонної смуги та інші земельні ділянки, які відповідно до законодавства надаються в постійне користування органам Державної прикордонної служби для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів.
6.35. Згідно з частиною другою статті 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
а) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації;
в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", та акціонерне товариство, утворене відповідно до Закону України "Про акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом";
ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;
д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку;
е) оператор газотранспортної системи, оператор газосховища та оператор системи передачі;
є) господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності";
ж) акціонерне товариство "Національна суспільна телерадіокомпанія України", утворене відповідно до Закону України "Про суспільні медіа України".
6.36. Верховний Суд в ухвалі від 26.04.2018 у справі № 916/3727/15 дійшов висновку, що земельна ділянка, між лінією державного кордону та лінією прикордонних інженерних споруд, знаходиться у постійному користуванні Адміністрації ДПС України.
6.37. Ураховуючи викладене, подання позову в особі постійного користувача - Адміністрації ДПС України при реалізації нею правомочностей на володіння та користування земельною ділянкою є обґрунтованим та відповідає вимогам чинного законодавства.
6.38. Така позиція узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/3727/15, де прокурор звернувся з позовом в інтересах Адміністрації ДПС України щодо визнання недійсним договору оренди та повернення земельної ділянки.
6.39. Таким чином, розгляд спору за позовом Прокурора в інтересах Адміністрації ДПС України повністю відповідає вимогам законодавства та раніше викладеній правовій позиції.
6.40. Щодо правового статусу спірної земельної ділянки.
6.41. Правильність вирішення судами спору, що розглядається та, відповідно, підставність доводів Скаржника щодо добросовісності набуття ним права безпосередньо пов`язана із необхідністю врахування правового статусу та режиму спірної земельної ділянки.
6.42. Так, Скаржник стверджує про недоведеність Позивачем за первісним позовом обставин, які стосуються належності земельної ділянки до категорії земель оборони.
6.43. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави поза її волею та всупереч приписам закону, оскільки остання розташована в межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією інженерно-технічних споруд з охорони державного кордону. Згідно з законодавством, такі земельні ділянки надаються у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України та не можуть передаватися у приватну власність.
6.44. Скаржник, заперечуючи зазначене, вказує на недослідженість судами таких обставин:
- отримання погодження від відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України при реалізації права власності на земельні ділянки;
- формування спірної земельної ділянки та підстав набуття її у власність;
- розташування земельної ділянки та її реєстрації в Державному земельному кадастрі;
- доказів, які спростовують віднесення земельної ділянки до земель оборони.
Крім того, Скаржник стверджує, що суд першої інстанції порушив процесуальні норми, відмовивши у задоволенні клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, а також у призначенні експертизи для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
6.45. Разом з тим, Суд зазначає, що визначення терміну "прикордонна смуга" міститься у підпункті 3 пункту 2 Положення про прикордонний режим, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 (надалі - Положення від 27.07.1998 № 1147).
Так, прикордонна смуга - це ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, завширшки 5 кілометрів від лінії державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що розташована в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруд.
6.46. Підпунктом 21 пункту 2 Положення від 27.07.1998 № 1147, передбачено, що лінія прикордонних інженерних споруд - спеціальна смуга місцевості в межах прикордонної смуги та інші земельні ділянки, які відповідно до законодавства надаються в постійне користування органам Державної прикордонної служби для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів.
Відстань облаштування лінії прикордонних інженерних споруд від лінії державного кордону визначається органами Державної прикордонної служби.
6.47. Відповідно статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності. Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми, а вздовж лінії державного кордону України з Російською Федерацією і Республікою Білорусь - шириною до 2 кілометрів.
6.48. Згідно з положеннями статті 22 Закону України "Про державний кордон України" з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України.
6.49. За змістом частин другої, третьої статті 2 Закону України "Про використання земель оборони" особливості надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об`єкти визначаються Кабінетом Міністрів України. Розміри земельних ділянок, необхідних для розміщення військових частин та проведення ними постійної діяльності, визначаються згідно із потребами на підставі затвердженої в установленому порядку проектно-технічної документації.
6.50. Статтею 3 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України.
Навколо військових частин та оборонних об`єктів можуть створюватися зони з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об`єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об`єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об`єктах. Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону.
6.51. Відтак, законодавчо врегульовано, що прикордонна смуга не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що розташована в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруд. Земельні ділянки, що перебувають в межах прикордонної смуги перебувають у державній власності, щодо них діє особливий режим використання, оскільки такі земельні ділянки мають статус земель оборони.
6.52. При цьому, військовим частинам Державної прикордонної служби України надається у постійне користування земельні ділянки шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону та спеціальна смуга місцевості в межах прикордонної смуги, тобто лінія прикордонних інженерних споруд, відстань облаштування якої від лінії державного кордону визначається органами Державної прикордонної служби.
Водночас, імперативне визначення в Земельному кодексі України розмірів земельних ділянок, що надаються у постійне користування не свідчить, що зазначені зони не можуть бути збільшені або утворені в іншому розмірі з урахуванням вже існуючої системи інженерних споруд.
6.53. Тобто, такі земельні ділянки надаються у постійне користування органам Державної прикордонної служби України, а відсутність їх державної реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не свідчить про те, що земельні ділянки в межах прикордонної смуги можуть перебувати в іншій формі власності, окрім, державної та належати до іншої категорії земель аніж землі оборони.
6.54. У зв`язку з викладеними обставинами, суди попередніх інстанцій, встановивши розташування спірної земельної ділянки саме між лінією державного кордону та лінією прикордонних інженерних споруд, дійшли обґрунтованого висновку, що ці землі, згідно з чинним законодавством належать до категорії земель оборони і, відповідно до законодавчих приписів, були та залишаються у державній власності та підлягали передачі в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України.
6.55. При цьому, за обставинами справи саме по собі нерозроблення та незатвердження окремого проєкту землеустрою щодо встановлення прикордонної смуги не свідчить про її відсутність, оскільки Відповідачем не доведено, що прикордонні інженерні споруди встановлені поза її межами.
6.56. Судами попередніх інстанцій не тільки встановлено факт знаходження спірної земельної ділянки в межах прикордонної смуги на підставі матеріалів з Державного земельного кадастру, постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 у справі №876/10081/15, пункту 10.2 Висновку державної експертизи землевпорядної документації від 16.08.2006 № 16-8/2, виготовленого Львівським обласним Головним управлінням земельних ресурсів Держкомзему України, проектом землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для розміщення та постійної діяльності Державної прикордонної служби, виготовленого у 2023 році, а й на підставі листа ТОВ "Біемджі" від 16.08.2019 за вихідним № 1-08, який свідчить про неможливість вільного доступу до спірної земельної ділянки враховано, що станом на момент придбання та на даний час у ТОВ "Біемджі" відсутня технічна землевпорядна документація на спірну земельну ділянку.
6.57. Усі зазначені докази окремо та в сукупності за встановлених судами обставин підтверджують приналежність спірної земельної ділянки до земель оборони, яка знаходиться в межах прикордонної смуги, а доводи Скаржника в цій частині зводяться до необхідності переоцінки судом касаційної інстанції доказів у справі.
6.58. З огляду на наведене висновки судів щодо встановлення основної обставини знаходження спірної земельної ділянки в межах між лінією державного кордону та лінією прикордонних інженерних споруд відповідають вимогам як чинного законодавства, так і наведеним позиціям Верховного Суду.
Зазначене також спростовує й доводи ТОВ "Біемджі" щодо необхідності додаткового дослідження даної обставини, у т. ч. шляхом задоволення клопотання про витребування додаткових доказів та призначення експертизи є необґрунтованими.
В такий спосіб, аргументи Скаржника щодо порушення процесуальних норм при розгляді справи судами попередніх інстанцій та недослідження доказів не підкріплені жодними фактами або доказами, які могли б змінити висновки щодо приналежності земельної ділянки до земель оборони.
6.59. Встановлені обставини вочевидь спростовують й доводи ТОВ "Біемджі" про утворення спірної земельної ділянки як об`єкта речових прав згідно з розробленою та затвердженою відповідними державними органами технічною документацією на спірну земельну ділянку, оскільки така технічна документація в матеріалах справи відсутня та особою не надавалась.
6.60. У В такий спосіб посилання Скаржника на недослідження судами зібраних у справі доказів та порушення процесуальних норм, з огляду на відмову у задоволенні клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, клопотання про призначення експертизи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, як свідчення неправильного розгляду спору, є необґрунтованими, оскільки приналежність земельної ділянки до категорії земель оборони встановлена фактом знаходження спірної земельної ділянки в означених межах на підставі сукупності доказів у справі, належність та допустимість яких ним не заперечується.
6.61. Суд також звертає увагу й на суперечливість позиції Скаржника у цій справі, який, заперечуючи висновки судів попередніх інстанцій щодо приналежності спірної земельної ділянки до категорії земель оборони, наголошує на необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, яку застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, зокрема постанови Верховного Суду від 26.07.2023 у справі № 454/2498/19 та постанови від 23.07.2020 у справі № 910/19932/17.
Скаржник стверджує, що висновки у цих постановах, які стосуються визначення категорії земельної ділянки як землі оборони виключно через її територіальне розташування в межах прикордонної смуги, були зроблені без врахування положень частини першої статті 6 Закону України "Про державну прикордонну службу України", якою визначено, що Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, а не військовою частиною. Відповідно, Скаржник наполягає, що передання земель у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України згідно з частиною третьою статті 3 Закону України "Про використання земель оборони" не тягне за собою автоматичної віднесення цих земель до категорії земель оборони.
6.62. Разом з тим, Суд звертає увагу на те, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
6.63. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
6.64. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (рішення від 18.01.2001) наголошується на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
6.65. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
6.66. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.
6.67. Водночас необхідно розрізняти поняття "правовий висновок" та "правова оцінка".
6.68. У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.12.2023 у справі № 926/3347/22 об`єднана палата навела тлумачення поняття "правова оцінка" та роз`яснила в чому полягає правова оцінка.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу, на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Разом з тим, правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі.
6.69. Суд звертає увагу, що:
- у постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі №454/2498/19 наголошено, що відсутність окремого проєкту землеустрою щодо встановлення прикордонної смуги не свідчить про її відсутність, оскільки розміри прикордонної смуги визначені законом та фактичним розташуванням прикордонних інженерних споруд;
- у постанові Верховного Суду від 23.07.2020 у справі № 910/19932/17 формулювання щодо юридичних наслідків розташування земельної ділянки в межах прикордонної смуги ґрунтується на цитуванні статті 3 Закону України "Про використання земель оборони".
6.70. Водночас Скаржником не доведено підстав та необхідності для відступу від вказаних позиції, що, в свою чергу свідчить про необґрунтованість доводів касаційної скарги у частині передбаченій пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
6.71. Суд також звертає увагу й на безпідставність доводів Скаржника в частині посилання на те, що наразі Державна прикордонна служба України має статус правоохоронного органу спеціального призначення, а не військової частини оскільки відповідно до статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", до цієї категорії земель відносяться землі, які використовуються для забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань, а також правоохоронних органів, зокрема Державної прикордонної служби України.
Таким чином, функціональна приналежність земельної ділянки до земельних ділянок, які забезпечують діяльність Державної прикордонної служби України автоматично підтверджує її належність до категорії земель оборони, незважаючи на статус прикордонної служби як правоохоронного органу.
6.72. Щодо посилань Скаржника на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм статей 15 та 16 Цивільного кодексу України у частині дослідження питання про обрання ТОВ 'Біемджі' належного способу захисту, Суд вважає за необхідне зазначити таке.
6.73. Скаржник стверджує, що належним способом захисту у цій справі мало бути подання негаторного позову. Необхідність застосування цього способу захисту ТОВ "Біемджі" обґрунтовує посиланням на правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
6.74. Пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
6.75. У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
6.76. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96 - 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
6.77. Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц надала роз`яснення щодо важливих аспектів вибору способу захисту прав власника земельної ділянки через негаторний та віндикаційний позови, визначивши критерії їх розмежування.
З огляду на дослідження у відповідній постанові питань щодо особливостей визначення належного способу захисту та критеріїв їх розмежування, Суд враховує викладені у ній висновки як релевантні для цього випадку. Ці висновки дозволяють чітко визначити правові підходи та застосувати належний спосіб захисту прав, беручи до уваги специфіку обставин справи.
6.78. За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, є необхідність розрізнення цих двох позовів залежно від стану володіння власника земельною ділянкою:
- негаторний позов використовується тоді, коли власник земельної ділянки не позбавлений фактичного володіння, але йому перешкоджають у реалізації права користування чи управління своєю ділянкою. Тобто, власник залишається власником і має контроль над ділянкою, але зазнає втручання, яке порушує його можливість ефективно користуватися своїм правом власності. Метою негаторного позову є усунення цих перешкод, але не відновлення володіння.
- віндикаційний позов спрямований на захист у випадку, коли власник втратив фактичне володіння своєю земельною ділянкою. Цей позов подається для того, щоб повернути ділянку з незаконного володіння іншої особи, яка неправомірно нею користується або тримає її у власності. Важливим є те, що віндикаційний позов може бути застосований незалежно від того, чи особа, яка володіє майном, є добросовісним чи недобросовісним набувачем.
6.79. Отже, визначальним питанням для розгляду цього спору в контексті належного способу захисту відповідно до вимог чинного законодавства є з`ясування правового статусу спірної земельної ділянки в силу її просторового розташування, географічних особливостей, характеру фактичного користування, а також цільового призначення.
6.80. Суд звертає увагу, що у цьому випадку суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах між лінією державного кордону та лінією прикордонних інженерних споруд, тобто в межах прикордонної смуги.
6.81. Як зазначено вище, до земель оборони належать земельні ділянки, які надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, підприємств, установ і організацій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України. Це землі, які використовуються для потреб оборони, і їх правовий статус регулюється спеціальними законодавчими актами, такими як Земельний кодекс України, Закон України "Про використання земель оборони", Закону України "Про державний кордон України" тощо.
6.82. Використання земель оборони суворо регламентується чинним законодавством. Передача таких земель у приватну власність або їх використання для інших цілей без попередньої зміни цільового призначення заборонена. Будь-які зміни в статусі чи порядку використання земель оборони повинні здійснюватися виключно з урахуванням інтересів обороноздатності держави, що є пріоритетним завданням.
Такі обмеження спрямовані на збереження функціонального призначення земель оборони та запобігання їх використанню всупереч державним інтересам, що пов`язані з забезпеченням національної безпеки та оборони.
Суд зазначає, що закріплення за землями статусу "землі оборони" є частиною загальної системи забезпечення національної безпеки, яка гарантує ефективне використання цих земель виключно для потреб оборони держави та недопущення їх неправомірного використання.
6.83. За змістом частин четвертої та п`ятої статті 77 Земельного кодексу України порядок використання земель оборони встановлюється законом. Особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом.
Приписи статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" визначають особливості використання земель оборони в господарських цілях.
Так, військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади й в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення. Положення цієї частини не поширюється на земельні ділянки державної власності, які після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму забезпечення землями сил оборони" були віднесені до земель оборони внаслідок зміни цільового призначення земельних ділянок особливо цінних земель, земельних лісових ділянок. Землі оборони, призначені для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, можуть використовуватися для розміщення засобів зв`язку, навігації та спостереження (радіотехнічного забезпечення), що належать підрозділам об`єднаної цивільно-військової системи організації повітряного руху України, з погодженням умов розміщення та експлуатації зазначених об`єктів з Міністерством оборони України. Відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та у відповідності до цього закону.
6.84. Отже, законодавством встановлені спеціальні вимоги щодо використання та відчуження земель оборони, що зумовлено їх важливістю для забезпечення національної безпеки. Як уже було зазначено Судом, земельні ділянки, розташовані в межах прикордонної смуги, підлягають особливому правовому режиму використання.
6.85. Відповідно до змісту чинного законодавства, використання земельних ділянок, що знаходяться в межах прикордонної смуги, регулюється такими правовими положеннями:
- обмеження використання земель. Так, земельні ділянки, що розташовані в межах прикордонної смуги, не можуть бути використані без дотримання спеціальних вимог, встановлених чинним законодавством. Такі ділянки не підлягають приватизації або передачі у приватну власність. Використання земельних ділянок можливе виключно для визначених державних потреб або під контролем компетентних органів державної влади.
- заборони на певні види діяльності. Законодавством передбачена заборона на ведення певних видів діяльності в межах прикордонної смуги, зокрема сільськогосподарської діяльності, будівництва та прокладання інженерних мереж, які можуть ускладнювати або перешкоджати належній охороні державного кордону України. Будь-яка діяльність на цих територіях має бути узгоджена з Державною прикордонною службою України.
- використання для державних потреб. Зокрема, земельні ділянки в межах прикордонної смуги можуть бути використані для мінування, облаштування інженерних споруд, організації пропускних пунктів, створення патрульних маршрутів та інших заходів, спрямованих на забезпечення належної охорони державного кордону. Доступ до таких земель може бути обмежений з міркувань безпеки.
- контроль з боку державних органів. Управління та використання земельних ділянок у межах прикордонної смуги здійснюється під постійним контролем відповідних державних органів, зокрема Державної прикордонної служби України. Будь-яка діяльність на цих ділянках повинна відповідати вимогам забезпечення охорони кордону і може бути здійснена тільки за наявності відповідних дозволів.
6.86. Зазначені положення спрямовані на забезпечення ефективної охорони державного кордону України та раціонального використання земельних ресурсів у прикордонній смузі, враховуючи їх стратегічне значення для національної безпеки.
Особливе значення це питання набуває у контексті воєнного стану в Україні, оскільки землі прикордонної смуги відіграють ключову роль у забезпеченні обороноздатності держави.
Суд наголошує, що порушення, пов`язані з незаконним використанням або зайняттям земель прикордонної смуги, можуть мати надзвичайно значний негативний вплив на національну безпеку та суттєво обмежити здатність держави ефективно здійснювати захист своїх кордонів. Так, в умовах воєнного стану такі порушення набувають критичного значення, оскільки відповідні території відіграють визначальну роль у забезпеченні обороноздатності країни.
Забезпечення належного правового режиму використання земель прикордонної смуги є фундаментальним для виконання завдань, покладених на Збройні Сили України, Державну прикордонну службу та військові формування. Ці землі використовуються для розміщення стратегічних об`єктів, інженерних споруд, а також для забезпечення військової мобільності та організації оборонних операцій. З огляду на це, забезпечення їх правового статусу та схоронності від порушень повинно бути ключовим пріоритетом для держави, особливо в умовах агресії та загрози суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки України.
6.87. Як наочно продемонстрував факт агресії російської федерації проти України належне облаштування прикордонної смуги є одним з ключових для забезпечення обороноздатності держави. При цьому в межах цієї смуги як у мирний, так і військовий час держава повинна мати можливість вільного вжиття будь-яких необхідних заходів необхідних для забезпечення державного суверенітету та незалежності країни, а також цілісності та недоторканності її території в межах існуючого кордону.
Реалізація зазначених дій може вимагати створення фортифікаційних споруд, здійснення мінування, обмеження доступу сторонніх осіб, облаштування вогневих позицій тощо, що вочевидь виключає в її межах можливість здійснення будь-якої діяльності як без відповідного погодження, так і передачі у власність іншим особам. Зазначене стосується також і використання земельних ділянок прикордонної смуги на інших юридичних титулах (зокрема, праві оренди) без врахування особливостей встановлених, зокрема, статтею 4 Закону України "Про використання земель оборони".
Так, частиною першою статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.
В такий спосіб, законодавець визначив, що виключно Кабінет Міністрів України має право затверджувати такий порядок, а отже відсутність такого порядку виключає можливість фізичних і юридичних осіб вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих у постійне користування військовим частинам.
6.88. З наведеного вбачається, що земельні ділянки, розташовані в межах прикордонної смуги, можуть перебувати виключно у державній власності, не можуть передаватися у приватну власність або в користування іншим особам, крім випадків встановлених законом оскільки їх правовий режим характеризується особливим значенням для забезпечення державної безпеки та охорони державного кордону. Передача цих земель у користування чи володіння іншим суб`єктам суперечить встановленому правовому режиму та може створювати загрози для національної безпеки.
6.89. У такий спосіб набуття громадянами та юридичними особами прав власності та користування землями оборони в межах прикордонної смуги є неможливим, оскільки її розташування вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.
6.90. За змістом статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
6.91. Отже, зайняття земельної ділянки земель оборони в межах прикордонної смуги з порушенням Земельного кодексу України, Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про державний кордон України", Положення про прикордонний режим, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147, треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, що охоплюється визначенням негаторного позову.
6.92. Таким чином, Суд, погоджується з аргументами Скаржника, що вимоги про усунення порушення, яке полягає в незаконному зайнятті або використанні земель оборони в межах прикордонної смуги, повинні були розглядатися судами саме як негаторний позов, оскільки порушення права власності пов`язане не з втратою володіння (що прямо суперечило б закону), а з фактичними перешкодами у його реалізації.
6.93. У такому випадку позовну вимогу про повернення земельної ділянки земель оборони в межах прикордонної смуги необхідно кваліфікувати саме як негаторний позов, оскільки власник не позбавлений володіння земельною ділянкою, але зазнає перешкод у здійсненні своїх прав щодо користування та розпорядження земельною ділянкою.
6.94. Втім Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель оборони в межах прикордонної смуги, що перебувають у державній власності, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, а не статті 391 цього кодексу.
6.95. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц також визначила, що залежно від фактичних обставин справи, вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов.
6.96. Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України). Близькі за змістом висновки також сформульовані у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21, від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22.
6.97. Суд вважає за необхідне зазначити, що помилкова юридична кваліфікація Позивачем за первісним позовом, а також судами першої та апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки, з огляду на її природу, із застосуванням положень статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу України, не вплинула на правильність вирішення суті спору. Попри невідповідність обраної правової кваліфікації фактичним обставинам справи, суди обґрунтовано дійшли правильного висновку щодо суті справи. Відтак, допущена помилка не є підставою для скасування або зміни ухвалених судових рішень, оскільки висновки судів є такими, що відповідають вимогам законодавства і фактичним обставинам справи.
6.98. Стосовно аргументів Скаржника про помилковість висновків судів щодо наявності підстав для витребування у нього майна, без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 Суд зазначає таке.
6.99. При задоволенні первісних позовних вимог суди виходили з обставини приналежності спірної земельної ділянки до державної власності та її вибуття з володіння держави на підставі рішення суду, яке надалі було скасовано постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 у справі № 876/10081/15, та відсутності погодження спеціального уповноваженого органу, тобто поза волею держави.
6.100. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
6.101. Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
6.102. Скаржник безпосередньо заперечує можливість позбавлення його права власності, стверджуючи про добросовісність своєї поведінки та набуття спірного майна на законних підставах як добросовісний набувач. Зокрема, він акцентує на тому, що на момент укладення угоди про придбання спірної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було інформації про її приналежність до Адміністрації ДПС України.
6.103. Однак Суд критично оцінює обставини, на які посилається Скаржник, у контексті його добросовісної поведінки, з огляду на таке.
6.104. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними та не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16).
6.105. На переконання Суду, з огляду на територіальні особливості розташування спірної земельної ділянки, наявність оборонної інфраструктури та воєнних об`єктів, ТОВ "Біемджі" не могло не усвідомлювати факт розташування цієї ділянки у прикордонній зоні.
Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного законодавства, і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям права власності на зазначену ділянку, Відповідач за первісним позовом мав і повинен був знати про її належність до земель оборони. Зокрема, з урахуванням того, що ця земельна ділянка знаходиться у межах прикордонної смуги, де застосовуються спеціальний правовий режим, ТОВ "Біемджі" повинно було враховувати можливі обмеження щодо використання таких земель, неможливість їх набуття в рамках цивільно-правової угоди, а отже мало можливість утриматися від її укладення.
При цьому, набуття ТОВ "Біемджі" права власності на спірний об`єкт відбулося після ухвалення Львівським апеляційним адміністративним судом постанови від 19.04.2016 у справі № 876/10081/15, якою було скасовано постанову Жовківського районного суду від 23.10.2007 у справі № 2а-128/07/1308. Це вказує на те, що ТОВ "Біемджі" мало можливість з`ясувати правовий статус спірної земельної ділянки та проявити належну обачність при її придбанні.
Ураховуючи наявність судових рішень, які стосуються правового статусу спірної земельної ділянки, Відповідач за первісним позовом мав усі підстави та можливості для перевірки інформації щодо належності цієї ділянки до земель оборони. Здійснення такої перевірки було необхідною умовою дотримання вимог законодавства при набутті права власності на цю земельну ділянку. Недотримання Відповідачем цієї вимоги, що виявилося у відсутності належної правової перевірки, яку ТОВ "Біемджі" могло і повинно було провести перед укладенням угоди, свідчить про його неналежну обачність та недотримання передбачених законодавством процедур щодо набуття права власності на землі з особливим правовим режимом.
6.106. За таких обставин Суд вважає, що обізнаність ТОВ "Біемджі" про правовий статус спірної земельної ділянки була об`єктивно можливою та необхідною, з огляду на всі обставини справи, зокрема наявність судових рішень, а також територіальні особливості розташування ділянки, яка належить до земель оборони й знаходиться у прикордонній смузі. Відповідач за первісним позовом мав можливість і був зобов`язаний проявити належну обачність, з`ясувавши правовий статус земельної ділянки перед її придбанням, враховуючи, що для цього були доступні всі необхідні правові та фактичні підстави.
Відсутність дій зі сторони ТОВ "Біемджі" щодо перевірки правового режиму земельної ділянки не може беззаперечно свідчити про добросовісність набуття права власності на спірну земельну ділянку, оскільки Відповідач за первісним позовом, проявивши належну обачність, міг і повинен був дізнатися про те, що ділянка належить до земель оборони з особливим правовим режимом.
6.107. Поряд з цим, Суд зазначає, що витребування спірного майна судами першої інстанції було здійснено на підставі пункту 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України, яка, за встановлення судами обставин вибуття з володіння власника не з їх волі іншим шляхом, передбачає можливість повернення майна навіть за умови встановлення добросовісності його набуття.
При цьому суди виходили з добросовісності набуття ТОВ "Біемджі" права на спірне майно, тобто з найбільш сприятливої правової позиції для нього в контексті захисту її прав на майно, однак все одно дійшли висновку про задоволення первісних позовних вимог.
Водночас, юридична кваліфікація Адміністрацією ДПС України, а також судами першої та апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки з урахуванням положень статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу України, замість застосування статті 391 цього Кодексу, хоча і є помилковою, з огляду на обставини справи, не призвела до неправильного вирішення справи по суті.
6.108. Отже, наведені Скаржником посилання на практику Верховного Суду не можуть бути підставою для визнання неправильними кінцевих висновків судів.
6.109. Щодо доводів Скаржника про помилковість висновків судів щодо наявності підстав позбавлення його права власності.
6.110. Скаржник обґрунтовує неврахування судами висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 щодо можливості витребування майна, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. За встановлених судом обставин, набуття ТОВ "Біемджі" права власності на спірну земельну ділянку здійснено на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.07.2019 з ТОВ "Китай Агро Україна", яке своєю чергою набуло таке право власності на підставі договору купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні від 23.07.2018 в ході процедури банкрутства ТОВ "Торговий дім Геосистеми".
6.111. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (на неврахування якої посилається Скаржник) досліджувалось питання наявності чи відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, що знаходиться у власності відповідача, на підставі рішення суду, яке згодом скасоване, із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України "Про іпотеку", за наслідками неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором. Це зумовлювало обов`язок національних судів забезпечити єдиний підхід до вирішення питання щодо дійсності або недійсності договорів, укладених за результатами проведення аукціону в межах ліквідаційної процедури у порядку виконання постанови про визнання боржника банкрутом, яка надалі скасована з припиненням провадження у справі, що впливає на встановлення наявності у позивача на момент вирішення спору у цій справі прав іпотекодержателя, і, як наслідок, впливає на встановлення належного способу захисту у спорах про звернення стягнення на предмет іпотеки за рахунок іпотечного майна.
Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду не надавала правового висновку щодо застосування норм, спрямованих на захист права власності від порушень, пов`язаних та не пов`язаних із позбавленням володіння, у контексті набуття спірного майна особою за наслідками проведення аукціону в процедурі банкрутства.
6.112. Ураховуючи викладене, посилання Скаржника на практику Верховного Суду не можуть бути підставою для визнання неправомірним застосування судами положень законодавства.
6.113. При цьому Суд враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 у контексті вирішення виключної правової проблеми зазначила, що продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження». Водночас за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю.
Зазначене додатково спростовує відповідні доводи Скаржника.
6.114. Щодо відсутності висновків Верховного Суду щодо застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України з урахування принципу "належного урядування" та можливості в такому випадку витребування земельної ділянки на користь держави.
6.115. Заперечуючи можливість задоволення первісних позовних вимог Скаржник вказує на надмірний тягар який покладено на нього як на добросовісного власника та необхідність формулювання висновку щодо можливості витребування земельної ділянки на підставі статей 387 та 388 Цивільного кодексу України, у разі встановлення порушення суб`єктами владних повноважень принципу "належного урядування".
Тобто, Скаржник наполягає на необхідності формулювання правової позиції стосовно застосування статей 387 та 388 Цивільного кодексу України, з огляду на те, що суб`єкти владних повноважень можуть порушувати принцип "належного урядування".
Зокрема, він вказує на потребу розв`язання питання, чи є можливим витребування земельної ділянки у добросовісного набувача у випадках, коли держава або її органи діють всупереч зазначеному принципу, і таким чином, завдають надмірного тягаря добросовісному власнику? чи є законним витребування майна у таких випадках, враховуючи те, що відповідно до принципу "належного урядування" дії державних органів повинні бути правомірними, передбачуваними та такими, що не створюють несправедливого навантаження на добросовісного набувача майна?
6.116. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
6.117. Крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтуванням необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
6.118. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
6.119. Аналізуючи відповідний аргумент в контексті застосування статей 387 та 388 Цивільного кодексу України, а також статті 391 Цивільного кодексу України, як норм які спрямовані на захист права власності від порушень, які пов`язані та не пов`язані із позбавленням володіння, Суд зазначає таке.
Так, положення статей 387, 388, 391 Цивільного кодексу України є чітко визначеними та врегульовують підстави для витребування майна власником, а також усунення ним перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Вони чітко визначають правові механізми для витребування майна у випадках незаконного володіння ним іншими особами, а також для усунення будь-яких перешкод у реалізації права власності.
Вирішення питання про витребування майна та усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном повинно здійснюватися з урахуванням усіх конкретних обставин кожної окремої справи.
Згідно з практикою Верховного Суду питання витребування майна та усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном не може бути вирішене за уніфікованим алгоритмом. Кожен випадок має індивідуальний характер і вимагає детального розгляду обставин конкретної справи. Суд має досліджувати всі факти, докази та застосовувати положення закону пропорційно до характеру порушень, беручи до уваги баланс між публічними та приватними інтересами, як це передбачено статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Принцип "належного урядування", на який посилається Скаржник, є важливою частиною належного судового розгляду при дослідженні питання позбавлення особи майна. Проте цей принцип не впливає на визначені законодавством підстави для повернення майна власником або усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У разі встановлення порушення цього принципу суб`єктами владних повноважень, суд може враховувати це як обставину під час оцінки дотримання критеріїв правомірності позбавлення особи майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначене може вплинути на висновок суду щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позову про витребування майна у конкретної особи або усунення ним перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном. Однак це не змінює самих підстав захисту права власності від порушень, які пов`язані та не пов`язані із позбавленням володіння, які чітко визначені статтями 387, 388 та 391 Цивільного кодексу України.
Таким чином, Суд підкреслює, що витребування майна у порядку, передбаченому статтями 387, 388, 391 Цивільного кодексу України, повинно розглядатися з урахуванням обставин кожної справи окремо, і законодавчі підстави для цього вже врегульовані наявним правовим полем. Це не потребує додаткового формулювання правового висновку в цій справі.
6.118. Відповідно, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду з питання, порушеного Скаржником у касаційній скарзі, а відповідна підстава є необґрунтованою.
6.119. При цьому колегія суддів знову ж таки звертаючись до обставин справи наголошує, що за загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на рухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.
Водночас добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення витребування майна. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення його повернення по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 522/14900/19).
Суд зазначає, що добросовісність у правовому аспекті передбачає вчинення особою дій, які відповідають розумним і законним очікуванням, характеризуються чесністю, відкритістю та відсутністю наміру ввести в оману іншу сторону. Однак обачність особи щодо потенційних ризиків під час набуття права власності на спірне майно не є самостійним доказом її добросовісної поведінки, а є лише елементом, що може свідчити про відповідальне ставлення особи до своїх обов`язків.
При вирішенні питання добросовісності набуття права власності на спірне майно визначальне значення мають не тільки обачність та інформованість особи про ризики, але й наявність або відсутність об`єктивних юридичних підстав, які б викликали сумніви у правомірності правочину. Добросовісність особи не може визначатися лише фактом існування спору, а повинна оцінюватися на підставі всіх обставин, які підтверджують її право діяти відповідно до закону.
В такий спосіб, з огляду на встановлені судами особливості правового режиму спірної земельної ділянки про, які як встановлено судами ТОВ "Біемджі" було обізнано (зокрема щодо її знаходження між смугою інженерних споруд та кордоном) посилання на добросовісність набуття внаслідок неналежного урядування Суд оцінює критично.
6.120. Щодо аргументів ТОВ "Біемджі" про недотримання судами критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном.
6.121. Задовольняючи позовні вимоги суди виснували, що повернення спірного майна законному власнику - державі не тягне порушення пропорційності втручання у мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Заперечуючи правильність такого висновку в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Скаржник вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 27.06.2018 у справі № 294/220/14-ц, від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц, від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16.
У даному розрізі ТОВ "Біемджі" звертає увагу на обставину неотримання одночасно компенсації, передбаченої рішенням РНБО від 30.07.2021, Концепцією Державної цільової правоохоронної програми облаштування державного кордону щодо будівництва інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій Державної прикордонної служби на період до 2024 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.10.2021 № 1362-р.
6.122. У постанові від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість, але потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2018 у цивільній справі № 294/220/14-ц.
6.123. У постанові від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц Верховний Суд вказав, що з огляду на викладене, принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності" при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що намагання виправити допущену в минулому органом влади "помилку" не може мати наслідком непропорційне втручання у нове право відповідача та перекладати на нього усі негативні наслідки такої "помилки", оскільки задоволення позову із формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу, а отже порушить справедливий баланс інтересів сторін.
6.124. Верховний Суд у постанові від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 також наголошував на тому, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
6.125. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
6.126. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
6.127. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право кожної особи на мирне володіння своїм майном. Разом з тим, ця стаття передбачає можливість втручання у це право, якщо таке втручання є виправданим і здійснене в інтересах суспільства. Як було встановлено у справі "Федоренко проти України" (рішення від 01.06.2006), втручання у право власності можливе, якщо воно має правове підґрунтя, переслідує законну мету та є пропорційним.
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Отже, майном у розумінні ЄСПЛ є спірна земельна ділянка, витребування якої є предметом спору.
Судами попередніх інстанцій доцільно зауважено, що рішення суду, яким приватна особа позбавляється права власності, може бути визнаним актом втручання у право мирно володіти своїм майном.
Оскільки судами попередніх інстанцій правомірно застосовано положення законодавства щодо повернення майна законному власнику, втручання у право власності здійснюється на підставі закону, який відповідає вимозі якості.
ЄСПЛ у своїй практиці визначає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети (справа "Спорронґ і Льоннрот проти Швеціі", рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982)
У цій справі, повернення земельної ділянки, яке належить державі (землі оборони), переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами. Потрібно зауважити, що законодавство, яке визначало приналежність земель прикордонної смуги до земель оборони, за аналізований період суттєво не змінилося.
Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
Отже, судами доцільно зауважено, що перебування земельної ділянки із земель прикордонної смуги у приватній власності позбавляє державу Україна правомочностей власника землі. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Перебування земельної ділянки у приватній власності суттєво утруднює можливість забезпечити територіальну цілісність та недоторканість державного кордону, оскільки відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. З огляду на це закон обмежив передання земель оборони у приватну власність.
За таких мотивів Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що втручання у право мирного володіння майном переслідує легітимну мету.
У своїй практиці ЄСПЛ звертає увагу на те, що оцінка пропорційності залежить від багатьох факторів, які враховуються при ухваленні рішення. До таких належать здатність цього заходу досягти мети, яка ставиться; чи існує менш обтяжливий для приватної особи захід досягнення легітимної мети; чи надається компенсація у випадку позбавлення особи власності; дії самої приватної особи (наскільки вона була чи могла бути ознайомлена з ризиками набуття власності).
Так, за умови чіткості закону, який визначав та визначає землі прикордонної смуги землями державної форми власності (землі оборони), повернення спірної ділянки досягає задекларованої мети. При чому це єдиний захід, який може бути вчинений у цій ситуації.
З огляду на це, втручання у права власності ТОВ "Біемджі" відповідає принципу пропорційності, визначеному у справах ЄСПЛ, оскільки метою втручання є забезпечення безпеки державного кордону.
Щодо компенсації як складової правомірного втручання звертає увагу на те, що в рішеннях ЄСПЛ, таких як справа "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (рішення ЄСПЛ від 23.09.1982), справа "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (рішення від 21.02.1986), компенсація у випадках витребування майна визначена необхідною за умови володіння особами майном на законних підставах.
Отже, за умови, якщо майно використовується без законної підстави, держава має право на витребування майна без виплати компенсації, оскільки таке втручання відповідає вимогам публічного інтересу.
У даній справі, оскільки набуття ТОВ "Біемджі" права власності на земельну ділянку здійснено з порушенням законодавства, вимога щодо виплати компенсації державою не є обов`язковою, що узгоджується з підходами ЄСПЛ.
Додатково Cуд вважає за необхідне зазначити, що Відповідач протягом розгляду справи була доступна можливість, а він не був позбавлений права пред`явити вимоги про відшкодування збитків до особи, у якої він придбав спірні земельні ділянки.
Зазначене відповідає і практиці Європейського суду з прав людини, зокрема рішенню від 16.02.2023 у справі 32380/13 (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan).
6.128. Зважаючи на вищевикладене, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що рішення про витребування майна є правомірним, пропорційним та відповідає практиці ЄСПЛ, зокрема щодо дотримання балансу між публічними інтересами держави та правами власника в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
6.129. Відтак, Скаржником не доведено неправильність висновків суду з підстав недотримання судами критерію пропорційності втручання у мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції з посиланням на неврахування вищезазначеної практики Верховного Суду.
6.130. Щодо доводів Скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 256 та 257 Цивільного кодексу України.
6.131. Скаржник наголошує, що оскільки Позивач за первісним позовом був обізнаним з приводу фактичного вибуття спірної земельної ділянки з володіння держави з моменту оскарження рішення Жовківського районного суду Львівської області від 23.10.2007 та з моменту прийняття кінцевого рішення у даній справі у 2016 році, то суди неправильно застосували статті 256 та 257 Цивільного кодексу України та неврахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 та Верховного Суду, викладені у постанові від 06.11.2019 у справі № 163/2369/16-ц.
6.132. Відповідно до змісту статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Водночас у цій справі Суд (з урахуванням об`єктивної очевидності розташування земельної ділянки, приписів законодавства та законодавчих обмежень щодо набуття земельних ділянок прикордонної смуги приватними особами) виснував, що заявлена у первісному позові вимога про усунення порушення, яке полягає у незаконному зайнятті та використанні земель оборони в межах прикордонної смуги, підлягає розгляду як негаторний позову. Такий позов може бути пред`явлений протягом усього періоду існування порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Оскільки порушення прав власника або володільця триває до моменту його усунення, позовна давність не обмежує право власника або володільця на подання такого позову. Це, у свою чергу, виключає можливість застосування статті 256 Цивільного кодексу України в цій частині.
При цьому колегія суддів враховує й послідовну позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 яка зазначила, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.
Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 52, 96), від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.34)).
6.133. У зв`язку з наведеним у Суд відсутні підстави для надання правової оцінки аргументам Скаржника у відповідній частині.
6.134. З урахуванням недоведеності Скаржником необґрунтованості оскаржуваних рішень в частині задоволення первісного позову відсутні підстави й для задоволення зустрічного позову.
7. Висновки Верховного Суду
7.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
7.2. Суд зазначає, що попри невідповідну юридичну кваліфікацію позовних вимог, висновки судів щодо суті спору є обґрунтованими. Відтак, помилка у застосуванні правової норми не вплинула на правильність ухваленого рішення, і тому відсутня необхідність змінювати або скасовувати судові рішення з цих підстав.
7.3. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
7.4. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга цієї ж статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
7.5. Оскільки наведені Скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі - залишенню в силі.
7.6. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,-
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Біемджі" залишити без задоволення.
2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі № 444/1011/20 залишити без змін.
3. Поновити дію постанови Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2024 у справі № 444/1011/20.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
Г. Мачульський
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 02.10.2024 |
Оприлюднено | 23.12.2024 |
Номер документу | 123916547 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Зуєв В.А.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні