Рішення

від 12.12.2024 по справі 703/3489/23

СМІЛЯНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 703/3489/23

2/703/109/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 року м. Сміла

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого - судді Биченка І.Я.

за участю

секретаря судового засідання Литвин Г.Т.,

позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 ,

представника позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом адвоката Петренка О.В.,

відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 ,

представника відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом адвоката Левченко М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Сміла цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання угод недійсними та визнання права власності на майно,

установив:

ОСОБА_1 звернувся до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно.

Обґрунтовуючи свої вимоги зазначив, що 11 жовтня 2003 року між ним та відповідачем було укладено шлюб. Рішенням суду від 24 березня 2006 року цей шлюб розірвано.

У процесі розгляду справи про розірвання шлюбу, між ним та дружиною було проведено поділ спільного майна подружжя та укладено відповідну угоду, посвідчену 16.03.2006 приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М.

Позивач стверджує, що незважаючи на те, що шлюб між ними було розірвано, вони з ОСОБА_2 продовжили проживати як сім`я, мати спільний бюджет, спільно виховувати сина ОСОБА_3 , а також мали взаємні права та обов`язки, вели домашнє господарство аж до початку листопада 2014 року.

Спочатку вони винаймали квартиру АДРЕСА_1 , а після того, як 04.07.2007 він придбав будинок АДРЕСА_2 , то вони переїхали проживати до цього будинку, у якому досі проживає відповідач з їх спільним сином.

За час спільного проживання ними було придбано за спільні кошти автомобіль ВАЗ-21150, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , причіп легковий марки ПР модель ПВА-У5, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , та автомобіль марки «Fiat Qubo», 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 .

На даний час він з відповідачем не досягли згоди щодо поділу вказаного рухомого майна.

З урахуванням наведено позивач просить суд ухвалити рішення, яким встановити факт його спільного проживання із ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу із березня 2006 року по 06 листопада 2014 року; визнати спільною сумісною власністю його та відповідача автомобіль ВАЗ-21150, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , причіп легковий марки ПР модель ПВА-У5, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , та автомобіль марки «Fiat Qubo», 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 ; у порядку поділу майна подружжя визнати на ним право власності на 1/2 частину вказаного рухомого майна.

ОСОБА_2 пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання угод недійсними та визнання права власності на майно.

Обґрунтовуючи свої вимоги зазначила, що вони з ОСОБА_1 з 11 жовтня 2003 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду від 24 березня 2004 року, однак по листопад 2014 року вони продовжували проживати однією сім`єю.

Під час шлюбу та подальшого проживання однією сім`єю ними було набуто у власність житловий будинок АДРЕСА_2 , розташована за цією адресою земельна ділянка, вбудовані приміщення в цокольному поверсі площею 15.4 кв.м. по АДРЕСА_3 та житловий будинок з вбудованим стоматкабінетом загальною площею 126 кв.м. по АДРЕСА_4 .

Протягом всього періоду проживання відповідач проявляв фізичне, емоційне та фінансове насилля щодо членів своєї сім`ї, бив її та їх спільну дитину, погрожував її життю та тим, що відбере в неї дитину.

У період розлучення відповідач, застосовуючи зазначені жорсткі методи, змусив її відмовитись від майнових претензій на нерухомість, залишивши на ній реєстрацію двох транспортних засобів та пообіцявши, що в одному з будинків зареєструє їх спільну дитину та буде фінансово допомагати. Як наслідок, 16 березня 2006 року вона та відповідач підписали угоду, за умовами якої вона відмовилась від дорого вартісного нерухомого майна по АДРЕСА_3 , в обмін на невеликий перелік побутових речей, залишивши малолітнього сина проживати з нею та зобов`язанні відповідача сплачувати аліменти в розмірі 400 грн. щомісячно.

За твердженням ОСОБА_2 , вказана угода ставить її у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством, яким, зокрема, передбачено, що майно, набуте подружжями за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Крім того, умови договору відповідачем не виконувались, аліменти ним не сплачувались.

Незважаючи на розірвання стосунків у листопаді 2014 року, відповідач продовжував психологічний тиск на неї, застосовуючи при цьому погрози, фізичне насилля щодо неї та їх спільної дитини.

В подальшому відповідач змусив її підписати дві заяви у нотаріуса про те, що вона відмовляється від нерухомого майна, а саме 1/2 частини будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_4 , та нежитлового приміщення в цокольному поверсі по АДРЕСА_3 .

Оскільки угоду від 16 березня 2006 року і вказані заяви вона підписала проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного та психічного тиску з боку відповідача, ОСОБА_2 уважає їх недійсними.

Крім того, ОСОБА_2 уважає удаваним правочином договір дарування частини житлового будинку АДРЕСА_4 від 12 березня 2012 року, оскільки він приховує інший правочин договір купівлі-продажу.

У зв`язку з цим ОСОБА_2 просить суд визнати недійсною угоду про поділ майна подружжя та встановлення порядку утримання неповнолітньої дитини і непрацюючої дружини від 16 березня 2006 року в частині залишення у власності ОСОБА_1 нежитлового приміщення в цокольному поверсі будинку АДРЕСА_3 ; визнати недійсною заяву колишньої дружини щодо придбання 1/2 частини будинку з надвірними спорудами за особисті кошти колишнього чоловіка та визнання цього об`єкту особистою власністю ОСОБА_1 від 02 грудня 2016 року; визнати недійсною заяву колишньої дружини щодо придбання вбудованого нежитлового приміщення в цокольному поверсі площею 52,7 кв.м. за особисті кошти колишнього чоловіка та визнання цього об`єкту особистою власністю ОСОБА_1 від 02 грудня 2016 року; визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки по АДРЕСА_2 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину вбудованого приміщення в цокольному поверсі площею 15,4 кв.м. по АДРЕСА_3 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину вбудованого приміщення в цокольному поверсі площею 37,3 кв.м. по АДРЕСА_3 ; визнати договір дарування частини житлового будинку по АДРЕСА_4 від 19 березня 2012 року договором купівлі-продажу; визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 з вбудованим стоматкабінетом загальною площею 126 кв.м.; визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки в АДРЕСА_4 .

До суду надійшов відзив відповідача за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , у якому він позов визнав частково та зазначив, що угода від 16 березня 2008 року, укладена між ним і його колишньою дружиною, відповідала їхній волі, нею були врегульовані їх майнові та немайнові питання в процесі розлучення. Вказана угода не порушувала жодних прав інших осіб, держави та суспільства, тому вона є дійсною і по суті давно виконаною. Просив врахувати, що ОСОБА_2 , обґрунтовуючи недійсність цієї угоди, не зазначає конкретних підстав її недійсності. Водночас, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Щодо визнання недійсними заяв ОСОБА_2 від 02.12.2016 про придбання ним нерухомого майна за особисті кошти, то вказав, що вказані заяви не є правочинами, а тому не можуть бути предметом судового оскарження. Крім того, факт вчинення ніби то ним відносно ОСОБА_2 психічного насильства як на час підписання заяв, так і на час підписання угоди, нічим не підтверджується. Наданий ОСОБА_2 висновок спеціаліста центру розвитку сім`ї не може бути належним доказом підтвердження наведеного, оскільки він сформований виключно на поясненнях ОСОБА_2 , яка зацікавлена у результатах розгляду зустрічного позову, а факт спричинення саме ним описаних у висновку тілесних ушкоджень не встановлений у передбаченому законом порядку. Просив врахувати, що його колишня дружина впродовж 9 років після припинення стосунків не зверталась до суду із позовом про визнання визначених нею об`єктів спільним сумісним майном подружжя, а пред`явила такі вимоги лише після подачі ним позовної заяви про поділ автомобілів. Щодо позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частину вбудованого приміщення в цокольному поверсі, то вказав, що спірний об`єкт був придбаний ним як приватним підприємцем за власні кошти з метою здійснення підприємницької діяльності з надання населенню стоматологічних послуг. У зв`язку з чим вказане майно є його особистим, що і підтвердила ОСОБА_2 у нотаріально посвідченій заяві. Щодо визнання договору дарування частини житлового будинку АДРЕСА_4 удаваним, то зазначив, що вказаний договір відповідав дійсній волі його сторін, а визначені диспозицією ч.2 ст.16 ЦК України способи захисту цивільних прав та інтересів не передбачають такого способу захисту як визнання одного договору іншим. Просив врахувати, що означене нерухоме майно було набуте ним у власність на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини від 21.08.2008, на підставі договору дарування 1/4 частини від 19.03.2012 та на підставі рішення суду від 02.11.2015. Договір дарування 1/4 частини не є удаваним, відповідно, це майно є його особистою власністю. Ще 1/4 частина будинку була набута ним після припинення між ним і ОСОБА_2 шлюбних стосунків, отже воно не є спільним майном подружжя. Відносно 1/2 частини цього майна, набутого за договором купівлі-продажу, то воно придбане за його особисті кошти, що підтвердила його колишня дружини у нотаріально посвідченій заяві від 02 грудня 2016 року. Крім того, вказане нерухоме майно зазнало суттєвих конструктивних змін вже після припинення фактичних шлюбних відносин із ОСОБА_2 . Щодо визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_4 , то ОСОБА_1 пояснив, що вона набута ним у власність у 2016 року у період не проживання із ОСОБА_2 внаслідок приватизації. Відповідно, вказане нерухоме майно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому ця вимога також не підлягає до задоволення. Водночас, ОСОБА_4 визнав зустрічний позов в частині пред`явлених вимог про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 та аналогічну частку земельної ділянки, що розташована за вказаною адресою.

Ухвалою від 31 липня 2023 року суд відкрив провадження у справі та постановив розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 26 січня 2024 року суд прийняв зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 та об`єднав в одне провадження вимоги за зустрічним позовом із позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно.

Ухвалою від 04 березня 2024 року суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.

В судове засідання, призначене на 11.12.2024, з`явились позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , представник позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом адвокат Петренко В.М., представник відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом адвокат Левченко М.Д.,

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник первісний позов підтримали у повному обсязі та просили його задоволити з наведених в ньому підстав. Зустрічний позов визнали частково з мотивів, наведених у відзиві. Крім того, представник Дорошенка О.Є. у випадку визнання обґрунтованими позовних вимог позивача за зустрічним позовом, що викладені у п.2-4 прохальної частини, просив застосувати до цих вимог строк позовної давності.

Представник відповідача підтримала зустрічний позов у повному обсязі та просила його задовольнити. Крім того, уточнила вимоги за зустрічним позовом в частині визнання права власності на об`єкт нерухомості, що розташований по АДРЕСА_3 . Зазначила, що у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 просить визнати за нею право власності на 1/2 частину вбудованого приміщення в цокольному поверсі площею 15,4 кв.м. та на 1/2 частину вбудованого приміщення в цокольному поверсі площею 37,3 кв.м. Однак, з наданих позивачем за первісним позовом доказів було встановлено, що вказані два приміщення шляхом перепланування були об`єднанні в одне із збільшенням загальної площі приміщення до 54,4 кв.м. У зв`язку з цим просила визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення загальною площею 54.4 кв.м. по АДРЕСА_3 .

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 в судове засідання, призначене на 11.12.2024, не з`явилась. В попередніх судових засіданнях не заперечували проти задоволення позову ОСОБА_1 та просила задоволити її зустрічний позов у повному обсязі. Пояснила, що за час спільного проживання із ОСОБА_1 , останній постійно застосував до неї фізичне, фінансове та психологічне насильство. Він її бив, постійно принижував та погрожував здати її до психлікарні. Вона змушена була у нього просити кошти на найменші потреби. Заяви у нотаріуса вона підписала під психологічним тиском, оскільки чоловік погрожував забрати у неї дитину. ОСОБА_1 постійно погрожував, що виселить її з будинку, або підселить когось до неї з сином.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Судом встановлено та визнається сторонами, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 11 жовтня 2003 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 24 березня 2006 року по справі №2-544/06 цей шлюб було розірвано.

В ході розгляду справи сторони визнали, що після розірвання шлюбу і до 06 листопада 2014 року вони фактично проживали як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу.

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Правило статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту їх спільного проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).

Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо.

До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести, зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Суд не має сумніву щодо достовірності того, що сторони після розірвання шлюбу і до 06 листопада 2014 року проживали однією сім`єю як чоловік і дружина, а також щодо добровільності визнання цієї обставини сторонами, а тому вважає доведеним факт спільного проживання сторін однією сім`єю як чоловік і дружина у період часу після розірвання шлюбу та до 06 листопада 2014 року.

Щодо вимог за первісним позовом.

Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , 17 квітня 2013 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на автомобіль марки «Fiat Qubo», 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 .

04 квітня 2008 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на причіп легковий марки ПР модель ПВА-У5, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу серії НОМЕР_5 .

16 вересня 2006 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на автомобіль ВАЗ-21150, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 .

Таким чином, судом встановлено, що в період часу з 16 вересня 2006 року по 17 квітня 2013 року, тобто після розірвання шлюбу, за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на три транспортні засоби.

Сторони визнали, що вказані транспортні засоби були придбані у період їх спільного проживання однією сім`єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу та за спільні кошти.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, яка поширює свою дію, на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З урахуванням наведеного, зважаючи на позицію відповідача за первісним позовом, яка не заперечувала проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд вважає, що позов ОСОБА_1 в частині визнання права власності на 1/2 частину кожного з транспортних засобів підлягає до задоволення.

Водночас, не підлягають до задоволення вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання спільною сумісною власністю майна, що є предметом спору, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України, має враховуватися судами при застосуванні норм права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц зазначила, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом ІV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (пункти 40-44).

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (пункт 70).

Отже, заявлені ОСОБА_1 вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю не є ефективним способом захисту порушеного права, а тому в цій частині позов не підлягає задоволенню.

Щодо вимог за зустрічним позовом.

06 грудня 2006 року між представництвом Фонду державного майна України в м. Сміла як продавцем та приватним підприємцем ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу комунального майна. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В. та зареєстровано в реєстрі за № 6347.

За умовами п.1.1 вказаного договору продавець зобов`язався передати у власність покупця вбудоване нежитлове приміщення цокольного поверху… загальною площею 37,3 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , а покупець зобов`язався прийняти приміщення і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі, та пройти реєстрацію приміщення у бюро технічної інвентаризації і у відділі комунального майна та господарського аналізу Смілянської міськради.

Згідно з відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 22.09.2023 за ОСОБА_1 06.01.2006 зареєстровано право власності на це нерухоме майно за реєстраційним номером 12958538.

21 травня 2014 року між управлінням економічного розвитку виконавчого комітету Смілянської міської ради як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу комунального майна. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстровано в реєстрі за № 2283.

За умовами п.1.1 вказаного договору продавець зобов`язався передати у власність вбудоване нежитлове приміщення в цокольному поверсі (вхід в цокольний поверх) загальною площею 15,4 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_5 , а покупець зобов`язався прийняти об`єкт приватизації, сплатити ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі, та провести реєстрацію об`єкта приватизації, тобто, приміщення, що відчужується, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав від 22.09.2023 за ОСОБА_1 21.05.2014 зареєстровано право власності на це нерухоме майно, номер відомостей про речове право: 5730325.

Таким чином, судом встановлено, що частина нерухомого майна, що розташована у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_3 була придбана ОСОБА_1 у період шлюбу з ОСОБА_2 , а інша частина у період їх спільного проживання як чоловіка і дружини без реєстрацію шлюбу.

16 березня 2006 року приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. було посвідчено угоду між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та встановлення порядку утримання неповнолітньої дитини а непрацюючої дружини, зареєстровано в реєстрі за №1768.

За умовами цієї угоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в зв`язку з припиненням (розірванням) шлюбу домовились про розподіл спільного майна, нажитого в час шлюбу, та про умови і розміри утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , 2004 року народження, та непрацюючої дружини в наступному порядку: за ОСОБА_1 залишається у власності нежитлове приміщення в цокольному поверсі будинку АДРЕСА_3 , а також майно, яке було придбано до шлюбу, зокрема, пральна машина «Ардо», телевізор «Рейнфорд», магнітофон « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». При цьому, інше майно слід віднести до придбаного в час шлюбу і до якого належить холодильник «Снайге», 2003 року випуску, пилосос «Електролюкс», 2005 року випуску, комп`ютер «Самсунг» та прінтер «Кенон і 250», 2003 року випуску, відеокамера «Jvc», 2005 року випуску, водонагрівач «Арістон», магнітофон «AIWA» «CSD-mp-100» А, 2004 року випуску, залишаються у власності ОСОБА_2 . Цією угодою погоджено також місце проживання спільної дитини сторін, порядок утримання ОСОБА_1 дитини та непрацюючої дружини, а також його обов`язок по оплаті вартості за винайм квартири та комунальних послуг.

У заяві колишньої дружини щодо придбання вбудованого нежитлового приміщення в цокольному поверсі (вхід в цокольний поверх) площею 52,7 кв.м. за особисті кошти колишнього чоловіка та визнання цього об`єкту особистою власністю гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 зазначила, що ОСОБА_1 купив вказане нерухоме майно, що розташоване по АДРЕСА_3 за особисті кошти, воно є його особистою власністю і використовується на його особистий розсуд, вони ніколи не було спільною сумісною власністю подружжя. Справжність підпису ОСОБА_2 на вказаній заяві посвідчено 02 грудня 2016 року приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстровано в реєстрі за №4832.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно частини другої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Як уже зазначав суд, за правилами частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Оспорюючи дійсність вказаної угоди про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_5 посилалась на те, що вказана угода була укладена нею під впливом насильства зі сторони ОСОБА_1 , в результаті чого вона відмовилась від дорого вартісного майна в обмін на невеликий перелік побутових речей, залишення малолітнього сина проживати з нею та зобов`язання відповідача сплачувати аліменти. Крім того, вказала, що ця угода була укладена з недотриманням моральних засад суспільства.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою-третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з положеннями статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як визначено частиною першою статті 231 ЦК України (чинною на момент вчинення спірного правочину) правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК),судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Наведене узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 466/6829/17.

Таким чином, у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

На підтвердження укладення угоди про поділ майна подружжя від 16 березня 2006 року під впливом фізичного та психологічного насильства ОСОБА_2 надала висновок практичного психолога, директору Центру розвитку сім`ї «I`M family» Гурського С.О. та висновок спеціаліста в галузі судово-медичної експертизи №385.

З висновку практичного психолога ОСОБА_6 від 22.09.2023 вбачається, що метою його дослідження було встановлення чи здатна була особа повною мірою вільно та усвідомлено приймати рішення, адекватне ситуації, та чи здатна була вона повною мірою усвідомлювати фактичний зміст власних дій та прогнозувати наслідки власних дій.

За даними психодіагностичного обстеження ОСОБА_2 психолог прийшов до висновку, що вона, виходячи з рівня її розумового розвитку, індивідуально-психологічних особливостей та емоційного стану, в ситуації, що досліджується, була здатна розуміти правовий характер вчинюваних нею дій, але не була здатна повною мірою вільно та усвідомлено приймати рішення, адекватне ситуації, та повною мірою усвідомлювати фактичний зміст власних дій та прогнозувати наслідки власних дій, що з високою вірогідністю є наслідком постійних проявів фізичного насильства з боку її колишнього чоловіка.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд зазначає, що наданий ОСОБА_2 не є достатнім та належним доказом вчинення нею правочину внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску.

Як вбачається з висновку, він ґрунтується лише на поясненнях ОСОБА_2 , а також з урахуванням змодельованої нею ситуації.

Тобто, висновок виготовлений на підставі пояснень лише однієї особи ОСОБА_2 без спілкування з іншою стороною та без дослідження будь-яких інших матеріалів чи документів.

Крім того, висновок психолога містить загальні висновки про можливий вплив дій чоловіка ОСОБА_2 на її психологічний стан без урахування фактичних обставин цієї справи та без прив`язки до будь-яких дат чи подій.

Отже, такий висновок психолога не містить інформації щодо предмета доказування, а тому не може бути належним доказом у цій справі.

І навіть з урахуванням цього, висновок психолога не є чітким і однозначним, а допускає з високою вірогідністю, що стан ОСОБА_2 був наслідком проявів фізичного, емоційного та фінансового насилля з боку її колишнього чоловіка.

Відтак, суд відхиляє як належний доказ наданий ОСОБА_2 висновок психолога від 27.09.2023.

Водночас, позивач за зустрічним позовом клопотань про призначення будь-якої експертизи, в тому числі, психологічної, не заявляла, хоча вказаний висновок був виготовлений вже після звернення ОСОБА_1 із позовом про поділ майна подружжя.

Згідно з частиною четвертою, пунктами 3-5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Щодо висновку спеціаліста в галузі-медичної експертизи №285 від 18 листопада 2025 року, то суд зазначає, що він складений майже через 9 років після підписання ОСОБА_2 угоди про поділ майна подружжя і стосується події, що могла мати місце 13 листопада 2015 року. ОСОБА_2 не мотивовано яким чином вказаний висновок може підтверджувати її вимоги в частині визнання угоди про поділ майна подружжя від 16 березня 2006 року недійсною.

В ході розгляду справи за клопотанням позивача за зустрічним позовом судом було допитано як свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Так, свідок ОСОБА_7 пояснила що проживала із сім`єю ОСОБА_10 по сусідству. Їх сім`я була гарна, ОСОБА_11 займалась вихованням дитини. ОСОБА_11 чемна і вихована, гарна мати. Про ОСОБА_12 нічого поганого сказати не могла. Неодноразово чула, як ОСОБА_13 сварив сина та піднімав на нього голос. Десь у 2014-2015 роках ОСОБА_11 з сином після сварки з ОСОБА_12 ночувала у неї, однак вона ніколи не бачила і не чула, щоб ОСОБА_13 застосовану до ОСОБА_11 фізичне насильство.

Свідок ОСОБА_8 пояснила, що ОСОБА_2 є її подругою, знає її приблизно 20 років. ОСОБА_11 раз у 2-3 місяці приходила до неї у перукарню. ОСОБА_11 до себе додому її не запрошувала, оскільки, зі слів ОСОБА_11 , її чоловік був проти. Під час перебування у шлюбі ОСОБА_11 була весь час пригніченою, декілька разів бачила на руці в неї посиніння та бачила сліди від пальців рук. Свідком насильства чоловіка по відношенню до ОСОБА_11 вона не була і ніколи разом їх не бачила. Будь-якої неадекватної поведінки за ОСОБА_11 вона не спостерігала.

Свідок ОСОБА_9 пояснила, що вона товаришує з ОСОБА_2 з початку 2000-х років. У період з 2006-2007 років вони разом працювали, більш тісне спілкування у них почалося після розлучення ОСОБА_11 . ОСОБА_11 приходила на роботу у пригніченому стані, а потім взагалі звільнилась з роботи, бо, зі слів ОСОБА_11 , їй заборонив працювати чоловік. Причини свого пригніченого стану ОСОБА_11 не пояснювала, але у неї склалось таке враження, що винен був чоловік ОСОБА_11 . Син ОСОБА_11 був відлюдькуватий, постійно був із матір`ю. Одного разу бачила на руці ОСОБА_11 синяк. Ірина розповідала, що чоловік над нею знущався, бив її, вимагав звіту щодо витрачених коштів. Особисто вона не була свідком будь-якого насильства чоловіка по відношенню до ОСОБА_11 . Змін у поведінці ОСОБА_11 вона не помічала, ОСОБА_11 завжди логічно мислила і все розуміла.

Статтею 90 ЦПК України передбачено, що показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Суд зазначає, що жоден із свідків не був очевидцем заподіяння ОСОБА_2 фізичного, емоційного чи фінансового насильства її чоловіком ОСОБА_2 . Свідки знають про ці обставини лише з повідомлень самої позивачки за зустрічним позовом.

Відтак показання цих свідків не містять інформації щодо предмета доказування, тобто є неналежними доказами. Суд враховує той факт, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведене суд вважає, що при укладенні спірного правочину, а саме угоди про поділ майна подружжя від 16 березня 2006 року, не було порушено принципу рівності часток подружжя, оскільки сторони за взаємною згодою та спільною домовленістю визначили розмір частки кожного у спільному сумісному майні та підписали відповідний правочин, що не суперечить приписам частини першої статті 70 СК України.

Таким чином, позивач за зустрічним позовом не довела належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на вчинення нею правочину внаслідок насильства.

Суд, також, відхиляє посилання ОСОБА_2 як на підставу недійсності угоди на те, що вона суперечить моральним засадам суспільства.

Так, відповідно до ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до ч.3 ст.228 ЦК України у редакції, що діяла на день звернення ОСОБА_2 до суду із зустрічним позовом, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Водночас, стаття 228 ЦК України в редакції, що діяла на момент укладення між сторонами угоди, не визначала підставою визнання угоди недійною її невідповідність моральним засадам суспільства, як цього не передбачала і будь-яка інша норма права.

Оскільки за загальним правилом суд застосовує до правовідносин акти цивільного законодавства, що діяли на момент виникнення цивільних відносин, відсутні підстави для визнання оспорюваної угоди від 16 березня 2006 року недійсною з підстав невідповідності її моральним засадам суспільства.

Щодо визнання недійною заяви колишньої дружини щодо придбання нежитлового приміщення в цокольному поверсі площею 57,2 кв.м. за особисті кошти колишнього чоловіка, то суд зазначає наступне.

На підтвердження всіх свої вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 фактично надана два письмових докази - висновок практичного психолога, директору Центру розвитку сім`ї «I`M family» Гурського С.О. та висновок спеціаліста в галузі судово-медичної експертизи №385. Крім того, судом було допитано свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Суд вже надав оцінку цим доказам, а саме висновку психолога та показам свідків, у розрізі вимог про визнання угоди про поділ майна подружжя недійсним від 16 березня 2006 року та вважає, що вказані докази не підтверджують того, що вказана заява була написана ОСОБА_2 із застосування до неї насильства з тих же обґрунтувань, що вже наведені судом.

Щодо висновку спеціаліста в галузі судово-медичної експертизи №285 від 17 листопада 2015 року, то суд також не вважає його належним доказом на підтвердження вимог про визнання заяви недійсною.

Згідно з вказаним висновком спеціаліст встановив, що у ОСОБА_14 , який за твердженням сторін є їх спільним сином, мали місце ушкодження: синці обох сідниць та лівого стегна. Дані ушкодження виникли від дії тупого предмета і за ознакою короткотривалого розладу здоров`я відносяться до категорії легких. При огляді ОСОБА_14 пояснив, що батько 13 листопада 2015 року близько 08:30 години в будинку АДРЕСА_6 бив його скакалкою по сідницях.

Відповідно до ч.6 ст.82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Наразі немає остаточного процесуального рішення за даним фактом, нікому не повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Докази зворотнього матеріали справи не містять.

Крім того, ОСОБА_15 не клопотала про допит як свідка ОСОБА_14 з метою підтвердження факту насильства з боку батька по відношенню до нього.

Враховуючи наведене відсутні підстави для визнання вказаної заяви недійною з підстав застосування до неї фізичного, економічного чи психічного тиску з боку відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 .

При цьому, суд відхиляє посилання ОСОБА_1 як на підставу для відмови в цій частині вимог ОСОБА_2 на те, що вказана заява не є правочином і визнання її недійною об`єктивно не можливе у судовому порядку.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Отже, вчинення згоди подружжя - це односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право.

Наведене також узгоджується із висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року по справі №466/7242/22.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).

Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

На думку суду, підписуючи заяву 02 грудня 2016 року про те, що об`єкт нерухомості по АДРЕСА_3 ОСОБА_1 купив за свої особисті кошти, він не є спільною сумісною власністю подружжя і використовується ним на власний розсуд, ОСОБА_2 засвідчила походження коштів на придбання цього майна як особистих її колишнього чоловіка.

Тобто, вказані дії свідчать про те, що ОСОБА_2 при оформленні заяви погодилась, що джерелом набуття цього майна є особисті кошти відповідача за зустрічним позовом.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність (пункт 6статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

З урахуванням викладеного звернення ОСОБА_16 до суду з позовом про визнання за нею права власності на 1/2 частину вбудованого нежитлового приміщення цокольного поверху, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , через дев`ять років після подання нею нотаріально посвідченої заяви про відсутність претензій на це майно як на спільну сумісну власність, не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.

За встановлених обставин суд доходить висновку про спростування ОСОБА_1 презумпції спільної сумісної власності на вказане нерухоме майно.

Враховуючи викладене, суд не вбачає правових підстав для задоволення зустрічного позову в цій частині.

Щодо об`єкта нерухомості, розташованого по АДРЕСА_4 .

21 серпня 2008 року між ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 як продавцями та ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частини будинку з надвірними спорудами. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстровано в реєстрі за № 7324.

За умовами п.1.1 вказаного договору продавці продали належну їм 1/2 частину житлового будинку, а покупець купив цю 1/2 частину жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

19 березня 2012 року між ОСОБА_20 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування 1/4 частини житлового будинку з господарськими будівлями, за умовами якого ОСОБА_20 подарував, а ОСОБА_1 прийняв в дар на своє ім`я 1/4 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та н/с, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстровано в реєстрі за № 1153.

Заочним рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 02 листопада 2015 року по справі №703/4813/15-ц за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/4 частину домоволодіння АДРЕСА_4 в порядку ст. 365 ЦК України.

Крім того, за відомостями з Державного реєстру речових прав від 22 вересня 2023 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0498 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 7110500000:02:003:0597. Документом, поданим для державної реєстрації, зазначено рішення органу місцевого самоврядування серії та номер 26-64/VІІ видане Смілянською міською радою 27 жовтня 2016 року.

У заяві колишньої дружини щодо придбання 1/2 частини будинку з надвірними спорудами за особисті кошти колишнього чоловіка та визнання цього об`єкту особистою власністю гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 зазначила, що ОСОБА_1 купив 1/2 частину будинку АДРЕСА_4 за особисті кошти, вона є його особистою власністю і використовується на його особистий розсуд, та ніколи не була спільною сумісною власністю подружжя. Справжність підпису ОСОБА_2 на вказаній заяві посвідчено 02 грудня 2016 року приватним нотаріусом Смілянського районного нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстровано в реєстрі за №4831.

Суд вертає увагу на те, що ОСОБА_2 не доведено факт написання нею вказаної заяви внаслідок застосування до неї насильства з підстав, якими суд вже обгрутовував вимоги ОСОБА_21 , з урахуванням того, що позивач за зустрічним позовом підтверджує свої вимоги одними й тими ж доказами, якими суд вже також надав оцінку.

Щодо визнання договору дарування удаваним правочином, то суд зазначає наступне.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

Для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони правочину діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Таким чином, пред`являючи позов про визнання договору дарування удаваним з тих підстав, що насправді було укладено договір купівлі-продажу, позивач за зустрічним позовом мала довести, що всі сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт отримання продавцем коштів за відчужуване майно.

Матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_20 коштів за вказаним договором.

Суд зазначає, що змагальність сторін є одним з основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача.

Оскільки ОСОБА_2 не довела належними і допустимими доказами, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим правочином, наявність мети приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспореного правочину удаваним. Оскільки 1/4 частина будинку і надвірних споруд по АДРЕСА_4 набута відповідачем за зустрічним позовом на підставі договору дарування, тому відповідно до статті 57 СК України є його особистою власністю та поділу не підлягає.

Окрім наведеного, суд зазначає, що якщо договір вчинений за множинності осіб на одній з його сторін або на обох сторонах, то у справі про визнання договору удаваним відповідачами мають бути всі учасники правочину (у випадку з договором дарування - як обдаровувані, так і дарувальники), а не тільки ті, які діяли на стороні набувача майна. Якщо вимога про визнання договору удаваним заявлена до неналежного складу відповідачів, це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Сторонами оспорюваного ОСОБА_2 договору дарування є ОСОБА_20 як дарувальник та ОСОБА_1 як обдарований. Разом з тим, вимоги ОСОБА_2 в частині визнання договору дарування удаваним пред`явленні лише до однієї сторони правочину ОСОБА_1 .

Пред`явлення позову до неналежного складу відповідачів є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 381/2289/22.

Оскільки ще 1/4 частину вказаного нерухомого майна ОСОБА_1 набув у власність у 2015 році, тобто, після розірвання шлюбу сторін та після припинення їх спільного проживання як чоловіка і дружини однією сім`єю без реєстрацію шлюбу, вона є особистою власністю ОСОБА_1 .

Враховуючи наведене вимоги ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 не підлягають до задоволення.

Суд також зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте ними до шлюбу; майно, набуте ними за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно набуте ними за час шлюбу, але за кошти, які належали їм особисто; житло, набуте ними за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Водночас, в силу вимог ч. 5 ст. 61 СК України, в редакції, що була чинною в період з 08 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року включно, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Як вбачається з матеріалів справи земельна ділянка, що розташована по АДРЕСА_4 , була приватизована ОСОБА_1 27.10.2016.

Тобто, вказана земельна ділянка не була набута у період з 08 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року включно, а відтак, відповідно до положень ст. 57 СК України не може бути визнана об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Крім того, земельну ділянку ОСОБА_1 набув у власність у 2016 році, тобто, після розірвання шлюбу сторін та після припинення їх спільного проживання як чоловіка і дружини однією сім`єю без реєстрацію шлюбу. Відтак, вона не підлягає поділу як спільне сумісне майна.

Щодо об`єкта нерухомості, розташованого по АДРЕСА_2 .

04 червня 2007 року між ОСОБА_22 як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу жилого будинку з надвірними спорудами. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В. та зареєстровано в реєстрі за № 2629.

За умовами п.1.1 вказаного договору продавець продав, а покупець купив будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

04 червня 2007 року між ОСОБА_22 як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_22 продав, а ОСОБА_1 купив земельну ділянку загальною площею 0,0996 га, розміщену за землях АДРЕСА_2 , що знаходиться у віданні Смілянської міської ради і передана для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу Таран Г.В. та зареєстровано в реєстрі за № 2620.

За відомостями з Державного реєстру речових прав від 22 вересня 2023 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності житловий будинок та господарські споруди, що розташовані по АДРЕСА_2 , а також на земельну ділянку площею 0.0996 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 7110500000:01:001:0100.

Враховуючи, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 визнав позов щодо визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину зазначеного майна, суд вважає, що зустрічний позов ОСОБА_2 в цій частині підлягає до задоволення.

Підсумовуючи наведене, зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення з урахуванням наведених судом обґрунтувань на підставі досліджених доказів. Інші надані сторонами докази не спростовують мотивовану судом оцінку аргументам учасників справи.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, то суд зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Оскільки суд вважає позовні вимоги ОСОБА_2 в частині їх відмови необґрунтованими, то відсутні підстави для застосування позовної давності.

Питання судових витрат суд вирішує відповідно до ст. 141 ЦПК України.

За змістом ч.1,2 наведеної статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п.9 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Як вбачається із пенсійного посвідчення № НОМЕР_7 від 16.06.2021 ОСОБА_1 є інвалідом 2 групи безтерміново, відтак він звільнений від сплати судового збору.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено судове рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави.

Враховуючи наведене з ОСОБА_2 на користь держави належить стягнути 1816 грн. 39 коп. судового збору, розрахованого в частині задоволених майнових вимог за первісним позовом та виходячи з вартості майна, визначеного у висновках експертного дослідження.

Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З огляду на викладене, суд вважає, що відповідач за зустрічним позовом як інвалід 2 групи звільнений від сплати судового збору на користь ОСОБА_2 в частині задоволених судом вимог за зустрічним позовом, що становить 2028 грн. 50 коп. А тому, сплачені ОСОБА_2 за подання зустрічної позовної заяви слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На підставі наведеного, керуючись ст. 4, 5, 12, 13, 82, 263, 265, 268 ЦПК України суд,-

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно - задоволити частково.

У порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину рухомого майна, а саме автомобіля марки ВАЗ-21150, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , причіпа легкового марки ПР модель ПВА-У5, 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , та автомобіля марки «Fiat Qubo», 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 .

В решті позову ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 1816 грн. 39 коп. судового збору.

Зустрічний позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання угод недійсними та визнання права власності на майно задоволити частково.

У порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

У порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0996 га з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 7110500000:01:001:0100, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

В решті зустрічного позову відмовити.

Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання до суду позовної заяви у розмірі 2028 грн. 50 коп.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 23 грудня 2024 року.

Учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_7 ;

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_8 .

Суддя І.Я. Биченко