Постанова

від 16.12.2024 по справі 759/26865/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/12667/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 759/26865/21

16 грудня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Левенця Б.Б.

при секретарі - Уляницькій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Семенюк Тетяни Миколаївни на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Журибеди О.М., у цивільній справі за позовом Житлово-Будівельний Кооператив «Індикатор-12» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення,-

в с т а н о в и в:

У листопаді 2021 року Житлово-Будівельний Кооператив «Індикатор-12»звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що рішенням державного реєстратора КП «Бюро державної реєстрації» Набока В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 39173150 від 12 січня 2018 року зареєстровано право власності ЖБК «Індикатор-12» на квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачу стало відомо, що відповідачі ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_3 я Аврамівна без жодних правових підстав неправомірно проживають в квартирі АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності позивачу, незважаючи на те, що у власності відповідачів є квартира АДРЕСА_2 в цьому ж будинку, в якій зареєстроване їх місце проживання.

Відповідачі будь-яких правочинів щодо проживання у квартирі АДРЕСА_1 із позивачем чи попереднім власником не укладали, що унеможливлює їх правомірне перебування в цій квартирі.

Посилаючись на те, що відповідачі не набули право користування належним позивачеві житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ні на підставі дійсного правочину з позивачем, ні в силу вимог закону, а відтак проживають в квартирі протиправно та порушують законні права позивача щодо користування і розпорядження належним йому на праві власності майном, позивач Житлово-Будівельний Кооператив «Індикатор-12»просив суд усунути перешкодив користуванні належним позивачу майном шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року позов Житлово-Будівельного Кооперативу«Індикатор-12» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні належним Житлово-Будівельному Кооперативу «Індикатор-12» майном, шляхом виселення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) із квартири АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_4 ) та ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) на користь Житлово-Будівельного Кооперативу «Індикатор-12» (код ЄДРПОУ 23379893, місцезнаходження: м. Київ, вул. Василя Стуса 28-а) судовий збір у розмірі 2270 грн. 00 коп.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - адвоката Семенюк Тетяна Миколаївна подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Житлово-Будівельному Кооперативу «Індикатор-12».

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції єнезаконним та необгрунтованим. Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і порушив норми процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що наприкінці 2002 року, за погодженням із власником житла - квартири АДРЕСА_1 - ОСОБА_5 , відповідачі у справі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вселилися у вищевказану квартиру, де вони проживають з 2002 року до теперішнього часу, підтримують її у належному стані, сплачують за комунальні послуги, здійснюють ремонт, отримують за цією адресою кореспонденцію.

Вищевказані обставини відповідачі мали намір підтвердити в суді шляхом надання показів в якості свідків. Проте, суд першої інстанції розглянув справу 02 квітня 2024 року по суті, за відсутності відповідачів, чим позбавив їх можливості надати покази, пояснення та підтвердити безпідставність позовних вимог.

Крім того, з 2020 року по теперішній час між ОСОБА_1 та ЖБК «Індикатор-12» існує спір щодо права власності на вищевказану квартиру.

З цих підстав, в 2020 році ОСОБА_1 звернувся за захистом своїх прав до Святошинського районного суду м. Києва, де наразі перебуває справа №759/8609/20, в якій, з урахуванням збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на спірну вищевказану квартиру за набувальною давністю.

Враховуючи наявність вищевказаного спору про право, відповідачі подали у справі, яка переглядається, клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням суду у справі№759/8609/20, однак, суд першої інстанції відмовив ОСОБА_1 у задоволенні вищевказаного клопотання.

Сторона відповідача вважає, що суд першої інстанції, у порушення норм процесуального права,безпідставно відмовив відповідачу ОСОБА_1 у зупиненні провадження в цій справі, несправедливо і необ`єктивно розглянув справу по суті.

Щодо допущених судом першої інстанції порушень норм матеріального права сторона відповідача зазначає, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Держава має право здійснювати контроль за використання майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, на переконання сторони відповідача, є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення, а відтак, не застосувавши до спірних правовідносин вищевказані норми матеріального права, практику ЄСПЛ, Європейську конвенцію з прав людини, суд першої інстанції прийняв незаконне рішення.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач Житлово-Будівельний Кооператив «Індикатор-12»просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року - без змін.

Зазначає, що розгляд справи здійснювався судом з 26.11.2021 року по 02.04.2024 року, а тому за два роки слухання справи відповідачі мали час подати до суду свої доводи, міркування та заперечння щодо предмета спору.

Твердження апелянта в апеляційній скарзі, що ОСОБА_5 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 вважає таким, що грунтується на припущенні, за відсутності у матеріалах справи будь-яких доказів щодо набуття ОСОБА_5 права власності на квартиру АДРЕСА_5 .

Матеріалами справи підтверджується, що на час звернення до суду та на час ухвалення рішення у справі, власником квартири АДРЕСА_1 був та є позивач ЖБК «Індикатор-12» і даний факт не спростовано жодним доказом.

Сторона позивача вважає, що суд першої інстанції, керуючись нормами ст. 129 Конститції України, які є нормами прямої дії, правомірно відмовив відповідачам у штучному затягуванні розгляду справи шляхом відмови у задоволені клопотання відповідачів про зупинення розгляду даної справи №759/26865/21 до набрання законної сили рішенням суду у іншій цивільній справі №759/8609/20, оскільки у справі, яка переглядається, були зібрані докази, що дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

До того ж, предмети позову у цих справахвзаємно не пов`язані, а крім цього Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 27.06.2024 року у справі №759/8609/20 відмовив ОСОБА_6 у задоволенні позову.

Посилання сторони відповідча в апеляційній скарзі на норми ст. 109 ЖК України вважає безпідставними, оскільки судом першої інстанціїбуло встановлено, що відповідачі вселились в квартиру АДРЕСА_1 самоправно, без будь яких правових підстав.

Вважає, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 квітня 2024 року є обгрунтованим та законним, а тому, відповідно до приписів ст. 375 ЦПК України, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Семенюк Тетяни Миколаївни.

В окремо поданій заяві про розподіл витрат на правничу допомогу у справі позивач вказав про орієнтовну вартість витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн, а також про те, що відповідні докази, а саме: договір, акти, детальний опис буде подано до суду апеляційної інстанції додатково, відповідно до вимог ч. 8 ст.141 ЦПК України (а.с. 81 том 2).

09 грудня 2024 року позивачемЖБК«Індикатор-12»подано клопотання про розподіл судових витрат, із долученням договору №3/11-22 від 03 листопада 2022 року про надання правничої допомоги, укладеного між Адвокатським об?єднанням «Дерев?янчук, Макаренко та Партнери» та ЖБК «Індикатор-12», акту наданих послуг до договору від 26 листопада 2024 року на загальну вартість послуг по захисту інтересів клієнта в Київському апеляційному суді у розмірі 9 000,00 грн, платіжну інструкцію №3849 від 06 грудня 2024 року про сплату ЖБК «Індикатор-12»на користь АО «Дерев?янчук, Макаренко та Партнери» наданих послуг за договором №3/11-22 від 03 листопада 2022 року у розмірі 5 000,00 грн, а також докази надсилання клопотання про розподіл судових витрат іншим учасникам справи.

У поданій апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить суд апеляційної інстанції після відкриття апеляційного провадження зупинити провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням суду у цивільній справі №759/8609/20 за позовом ОСОБА_7 до Комунального підприємства «Бюро державної реєстрації», державного реєстратора Комунального підприємства «Бюро державної реєстрації» Набоки Віталія Миколайовича, Житлово-будівельного кооперативу «Індикатор-12» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2024 року відмовлено відповідачу ОСОБА_8 у у задоволенні клопотання прозупиненняпровадження у даній справі до набрання законної сили рішенням суду у цивільній справі №759/8609/20.

В судове засідання відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Семенюк Тетяна Миколаївна, а також відповідачка ОСОБА_2 не з?явились, про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.

Представник позивача Житлово- Будівельного Кооперативу « Індикатор-12» адвокат Науменко Сергій Володимирович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що 09.01.2018 року, о 17:31 год., державний реєстратор КП «Бюро державної реєстрації» - Набок В.М.,за Житлово-будівельним кооперативом«Індикатор-12»зареєстрував право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12.01.2018 року №110408990. Підстава виникнення права власності - технічний паспорт серія та номер б/н, виданий 14.11.2017 року, підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер - 39173150 від 12.01.2018 року .

Згідно відповіді начальника Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб від 12.03.2018 року №1209/26, за даними картотеки реєстрації особи (форма-А та форма-Б) за адресою: АДРЕСА_6 зареєстрована ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 16.07.1992 року по теперішній час.

01.01.2019 ЖБК «Індикатор-12» складено акт обстеження квартири АДРЕСА_1 та встановлено проживання у ній ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

Судом також встановлено, що 22.05.1992 року ОСОБА_2 і видано ордер на житлове приміщення в будинку ЖБК №092228 серії Жпро право зайняття житлового примищення № 3 за адресою: АДРЕСА_7 .

22.10.2008 року Головним Управліннямжитлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради ОСОБА_2 видано свідоцтво про право приватної власності наквартиру АДРЕСА_8 .

З довідок про реєстрацію місця проживання особи від 25.11.2021 року вбачається, що ОСОБА_1 таОСОБА_3 я Аврамівна зареєстровані за адресою АДРЕСА_4 .

Задовольняючи позовні вимоги Житлово-Будівельного Кооперативу«Індикатор-12» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, суд першої інстанції вказав на те, що ЖБК «Індикатор-12» є власником квартири АДРЕСА_1 . В ході розгляду справи відповідачами не надано доказів наявності у них права користування спірною квартирою, тоді як позивач довів наявність права власності на спірне майно та наявність перешкод у користуванні своєю власністю, а отже, позов є обґрунтований.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 рокувідповідає.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з приписами статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику забезпеченої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності щодо неї.

Кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (див. Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права.

Вказане кореспондується з положеннями статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У справі, що переглядається, позивачі просять суд усунути перешкоди у здійсненні ними права користування та розпоряджання своїм майном, а саме: квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з цієї квартири без надання їм іншого житлового приміщення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення з метою захисту прав власника можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі, що переглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням балансу права позивача, як власника спірного житла, на фактичне володіння та користування своїм майном і наявності у відповідачів законних прав на спірне майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зроблено висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстації прийшов до обгрунтованих висновків про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 я Аврамівна зареєстровані в кваритирі АДРЕСА_8 , яка на праві приватної власності належить ОСОБА_3 ї Аврамівні на підставі свідоцтва про право власності від 22.10.2008 року.

Поряд з цим, відповідачі фактично проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Вказана обставина відповідачами визнається та не заперечується.

Будь яких належних та допустимих доказів, в розумінні чинного ЦПК України, на підтвердження правомірності вселення у квартиру АДРЕСА_1 , відповідачами не надано та матеріали справи не містять. Як і не містять матеріали справи жодного доказу набуття відповідачами права користування (властності) на спірну квартиру.

Користуючись квартирою АДРЕСА_1 за відсутності правових підстав (власність, оренда), відповідачі фактично чинять власнику вказаної квартири ЖБК «Індикатор-12» перешкоди в користуванні та розпорядженні його власністю.

Оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, ураховуючи, що відповідачі фактично проживають в спірній квартирі за відсутності правових підстав (власність, оренда), маючи право користування та вланості на іншу квартиру в цьому ж будинку - АДРЕСА_2 , суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що за обставин цієї справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним.

Частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення без надання іншого жилого приміщення, осіб які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення(частина 3 стаття 116 ЖК УРСР).

У висновку Верховного Суду України, який викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі за № 6-2010цс16, вказано, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Враховуючи вказані приписи ЖК УРСР, колегія суддів вважає, що вирішення питання про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення можливе, оскільки відповідачами не надано і матеріали справи не містять жодного доказу правомірності їх вселення в квартиру АДРЕСА_1 . Крім того, відповідачі зареєстровані та мають на праві власності іншу житлову площу, за адресою АДРЕСА_4 .

З огляду на наведене, з урахуванням тієї обставини, що спірна квартира належить на праві власності ЖБК «Індикатор-12», відповідачі вселились в дану квартиру самоправно, маючи у власності інше житло в цьому ж будинку - квартиру АДРЕСА_2 , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для їх виселення із квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що наприкінці 2002 року, за погодженням із власником житла - квартири АДРЕСА_1 , відповідачі вселилися у вищевказану квартиру, що мали намір підтвердити в суді шляхом надання показів в якості свідків, проте, суд першої інстанції позбавив їх можливості надати покази, пояснення та підтвердити безпідставністьпозовних вимог, колегія суддів відхиляє, як безпідставні, з огляду на наступне.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

За приписами частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 69 ЦПК України встановлено, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Свідок зобов`язаний з`явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

Частиною 1 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 зазначено, що рішення не може ґрунтуватися на припущеннях і поясненнях однієї зі сторін.

Тож колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, вжив необхідних заходів для повного та всебічного встановлення обставин справи, та прийшов до обґрунтованого висновку, що відповідачми не надано жодного доказу (договору оренди; свідоцтва на право на вселення, свідоцтва про право власності; письмової згоди попереднього власника на вселення, тощо), які достеменно підтверджували б правомірність вселення відповідачів до квартири АДРЕСА_1 .

Крім того, розгляд справи в суді першої інстанції тривав понад два роки, відповідачі були повідомлені судорм про день та час розгляду справи, при цьому жодного разу в судове засідання для надання пояснень не з`явились.Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Семенюк Т.М. в судові засідання також не з`являлась, неодноразово подавала клопотання про розгляд справи у її відсутності та у відсутності відповідача ОСОБА_1 . З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що право відповідачів на надання пояснень ( показів) судом першої інстанції порушено не було, вони були в установленому законом порядку повідомлені про день та час розглялу, не з`являючись в судові засідання діяли на власний розсуд.

В свою чергу, показання Корбута ОСОБА_10 , ОСОБА_2 не можуть беззаперечно свідчити про правомірність їх вселення в спірну квартиру, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 я Аврамівна мають майновий інтерес у позитивному вирішенні даної справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі подали у справі, яка переглядається, клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням суду у справі№759/8609/20, яке безпідставно не було задоволено судом першої інстанції, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на наступне.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).

До основних засад судочинства ч. 3 ст. 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.

Пунктом 6 частини 1 статті 251 ЦПК України визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п. 5 ч. 1 ст. 253 ЦПК України).

З системного аналізу пункту 6 частини 1 статті 251 ЦПК України через призму завдань та основних засад цивільного судочинства, а також умов застосування цього пункту, якими є: об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи; тобто, неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються судом у іншій справі; пов`язаність справи з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення; обґрунтованість судового рішення, в якому має бути проаналізовано, чи дійсно від наведених обставин залежить вирішення спору в цій справі, та належно мотивовано, що зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи зумовлюється виявленням в ній саме обставин, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено і саме це і є першопричиною перешкоди у здійсненні правосуддя в справі, що зупиняється.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.

Отже, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; а під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Водночас, за приписами пункту 6частини першої статті 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Предметом позову у справі №759/8609/20 є визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ЖБК «Індикатор-12». На обґрунтування позову ОСОБА_1 покликався на те, що з 2002 року на підставі усної домовленості з членом ЖБК «Індикатор-12» він та його дружина проживають у спірній квартирі. Відтак, на думку позивача оскільки він разом з дружиною проживає у спірній квартирі більше 15 років, то мають право на визнання за ними права власності на вказану квартиру відповідно до статті 344 ЦК України.

Предметом позову у даній справіє усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення і у межах розгляду цієї справи дослідженню та оцінці підлягають обставини наявності у позивача права власностіна майно, і наявності/відсутності перешкод зі сторони відповідачів у розпорядження власнику його майном. З матеріалів справи стає видно, що суд першої інстанції встановив, що позивачем надано докази, якими підтверджується, що позивач є власником спірнної квартири на час розгляду справи. Докази протилежного у матеріалах справи відсутні. В свою чергу, відповідачі визнають факт проживання у квартирі, яка на праві власності належить позивачу, чим фактично чинять перешкоди в користуванні та розпорядження власнику його майном.

Аргументованих та переконливих мотивів необхідності зупинення провадження у справі, як у частині об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до набрання законної сили судовим рішенням у справі №759/8609/20, так і стосовно того, що зібрані у справі докази дійсно не дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, заявником не наведено і судом апеляційної інстанції не встановлено.

Відтак, задоволення необгрунтованого клопотання відповідачів та зупинення провадження у справі призведе до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/5425/18 та від 20.06.2019 у справі № 910/12694/18.

Доводи апеляційної скарги про те, що на переконання сторони відповідача,вони не можуть бути виселені зі спірної квартири без наданння іншого житлового приміщення, з огляду на вимоги статті 109 ЖК України, колегія суддів відхиля, з огляду на наступне.

Як зазначалося вище, участині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно, без будь-яких підстав. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Відповідачі не є власниками чи співвласниками кваритири АДРЕСА_1 . За вказаною адресою вони не зареєстровані, договору оренди не укладали, а тому не мають законних підстав для проживання в ній.

Оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника квартири,гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, суд обґрунтовано вважав, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним.

При цьому судомправильно прийнято до уваги, що спірна квартира не є єдиним житлом відповідачів, які мають право користування та право власності іншим житловим приміщенням, яке розташоване за адресою АДРЕСА_4 , де вони зареєстровані.

Ураховуючи, що спірне майно належить на праві власності позивачу та не є єдиним житлом відповідачів, з огляду на існування конфліктної ситуації між сторонами, суд дійшовправильного висновку про наявність підстав про задоволення позовних вимог про виселення відповідачів з вказаного житлового приміщення без надання їм іншого жилого приміщення, не порушивши приписів статті 8 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Близьких за змістом висновків прийшов Верховний Суд у постанові від 19 червня 2024 рокуу справі № 686/24925/22(провадження № 61-980св24), та узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином, доводи, викладені представником відповідача ОСОБА_1 адвоката Семенюк Тетяною Миколаївною в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Семенюк Тетяни Миколаївни.

Згідно з статтей 141, 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до загального правила розподілу судових витрат між сторонами, шо передбачено частиною 2 статті 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог - частина 2 статті 141 ЦПК України.

За положеннями частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (пункт 269).

Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Разом з тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, актів виконаних робіт тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Водночас за змістом частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі висновки сформульовані в пунктах 106-108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

В силу вимог положень ЦПК України, зокрема ч.8 ст.141 вказаного Кодексу, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Позивачем подано заяву про розподіл витрат на правничу допомогу у справі, в якій вказано орієнтовну вартість витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн, а також про те, що відповідні докази, а саме: договір, акти, детальний опис буде подано до суду апеляційної інстанції додатково, відповідно до вимог ч. 8 ст.141 ЦПК України (а.с. 81 том 2).

09 грудня 2024 року позивачемЖБК«Індикатор-12»подано клопотання про розподіл судових витрат, із долученням договору №3/11-22 від 03 листопада 2022 року про надання правничої допомоги, укладеного між Адвокатським об?єднанням «Дерев?янчук, Макаренко та Партнери» та ЖБК «Індикатор-12», акт наданих послуг до договору від 26 листопада 2024 року на загальну вартість послуг по захисту інтересів клієнта в Київському апеляційному суді у розмірі 9 000,00 грн, платіжну інструкцію №3849 від 06 грудня 2024 року про сплату ЖБК «Індикатор-12»на користь АО «Дерев?янчук, Макаренко та Партнери» наданих послуг за договором №3/11-22 від 03 листопада 2022 року у розмірі 5 000,00 грн, а також докази надсилання клопотання про розподіл судових витрат іншим учасникам справи.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відтак, враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, характер правовідносин, складність справи, необхідність процесуальних дій сторони, розумність їхнього розміру, колегія суддів приходить до висновку про необхідність стягнення з відповідчів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, в сумі 6 000,00 грн, по 3 000,00 грн з кожного.

Керуючись ст.ст. 133, 137, 141, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Семенюк Тетяни Миколаївни залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2024 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_4 ) та ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) на користь Житлово-Будівельного Кооперативу «Індикатор-12» (код ЄДРПОУ 23379893, місцезнаходження: м. Київ, вул. Василя Стуса 28-а) витрати на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, в сумі 6 000,00 грн, по 3 000,00 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий Судді: