Постанова

від 10.07.2024 по справі 758/17584/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 758/17584/21

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/4003/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Ящуку Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 5 вересня 2023 року (суддя П`ятничук І.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» до ОСОБА_1 про визнання договору про пайову участь у будівництві недійсним,

встановив:

у грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним майнові права на об`єкт інвестицій: квартиру АДРЕСА_1 , як на частку в об`єкті незавершеного будівництва, згідно діючого Договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, а також судові витрати по справі.

Мотивуючі позовні вимоги, позивач зазначав, що 14 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» укладено договір 131/1-4, згідно якого товариство зобов`язувалось за кошти ОСОБА_2 здійснити спорудження об`єкта нерухомості: квартири АДРЕСА_1 . У подальшому, 18 квітня 2006 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір про уступку права вимоги, відповідно до якого він набув права вимоги на зазначений об`єкт нерухомості.

Позивач зазначав, що 28 квітня 2006 року між ним та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» був укладений договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4, відповідно до якого він зобов`язався на пайових засадах приймати участь у фінансуванні будівництва будинку, а товариство зобов`язалось передати йому у власність вказаний об`єкт нерухомості. У п. 3.1 цього договору сторони засвідчили, що пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок організації в

повному обсязі. Згідно з додатковою угодою № 1 до вказаного договору, пайовик погодився на заміну ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» на нову організацію - ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», яке, в свою чергу, підтвердило обов`язковість для нього зобов`язань за договором про пайову участь від 28 квітня 2006 року. Однак, листом від 25 листопада 2021 року ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» повідомило йому про розірвання договору про пайову участь у зв`язку з нібито невиконання ним умов договору в частині сплати коштів за договором.

Позивач стверджував, що положення п. 3.1 договору від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 є належним, достовірним, допустимим та достатнім доказом сплати пайовиком коштів за інвестування будівництва квартири. Крім цього, в п. 5.4 вказаного договору засвідчено, що ОСОБА_2 відступила на користь ОСОБА_1 свої майнові права на об`єкт нерухомості, на підставі договору про уступку права вимоги від 18 квітня 2006 року. Також, позивач зазначав, що первісним пайовиком - ОСОБА_2 було здійснено сплату коштів за об`єкт інвестування в повному обсязі, що підтверджується виданою ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» довідкою від 16 червня 2005 року.

Позивач, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 8 вересня 2020 року в цивільній справі № 916/667/18, зазначав, що відповідно до ч. 3 статті 631 ЦК України, сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовились вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутністю правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

Крім цього позивач зазначав, що договором від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 не передбачено можливості його розірвання в односторонньому порядку, а тому ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» не має правових підстав і повноважень для не визнання його майнових прав на об`єкт нерухомості, шляхом розірвання договору.

У березні 2022 року ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» подало до суду зустрічний позов, в якому просило визнати договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року недійсним з моменту його укладення та стягнути з ОСОБА_1 судові витрати по справі.

Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що ОСОБА_1 уклав договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року без створення фондів фінансування будівництва, що прямо суперечить статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та є підставою для визнання вказаного договору недійсним з моменту укладання на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», на користь якої ОСОБА_1 мав перерахувати кошти за оспорюваним договором, не має статусу фонду фінансування будівництва, фонду операцій з нерухомістю, інституту спільного інвестування, недержавного пенсійного фонду, які створені та діють відповідно до законодавства. Крім цього, оспорюваний договір не передбачає випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає об`єкт нерухомості.

Також позивач за зустрічним позовом посилався на те, що ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» не набуло статусу управителя в розумінні Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та не мало відповідної ліцензії, з огляду на що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 227 ЦК України.

Крім того, позивач за зустрічним позовом зазначав, що ОСОБА_1 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення ним фінансування будівництва будинку на виконання оспорюваного договору, що звільняє позивача від

обов`язку повернути другій стороні все, що вона одержала від виконання оспорюваного договору у відповідності до ч. 1 ст. 216 ЦК України.

Позивач за зустрічним позовом посилався на те, що ним було взято на себе зобов`язання по добудові житлового будинку з вбудованими приміщеннями підземного паркінгу та офісного центру по АДРЕСА_2 на підставі договору поруки від 20 вересня 2012 року, а тому оспорюваний договір порушує його права як забудовника вказаного об`єкта нерухомості.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року в задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено та визнано договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», недійсним з моменту його укладення. Стягнуто з ОСОБА_1 та користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» сплачений судовий збір у розмірі 2 481грн.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 5 вересня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» сплачений судовий збір у розмірі 2 481грн за подання апеляційної скарги та витрати на правову допомогу в розмірі 7 000грн, а всього стягнуто 9 481грн.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та грубе порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

Позивач зазначає, що факт сплати первісним довірителем ОСОБА_2 коштів у розмірі 362 714грн згідно договору від 14 червня 2005 року № 131/1-4 підтверджується виданою ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» довідкою від 16 червня 2005 року № 256, а також пунктом 1.2 договору про уступку права вимоги, укладеного між ним та ОСОБА_2 18 квітня 2006 року.

Крім цього позивач посилається на те, що відповідно до пункту 3.1 договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4, укладеного 28 квітня 2006 року між ним та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», сторони договору засвідчили, що пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок організації в повному обсязі, що, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 8 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, є належним доказом сплати пайових внесків первинним кредитором ОСОБА_2 .

Також позивач зазначає, що 7 грудня 2012 року між ним, ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» укладено додаткову угоду № 1 до договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, відповідно умов якої ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» взяло на себе всі зобов`язання ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» по договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року в повному обсязі, за винятком обов`язків організації, зазначених в п. п. 1.3; 2.3.3; 4.1 та п. 4.2 вказаного договору. Крім цього, пунктом 7 вказаної додаткової угоди підтверджено, що інші умови зазначеного договору не змінені цією угодою та залишаються чинними в тій редакції, в якій вони були укладені сторонами раніше, і сторони підтверджують їх обов`язковість для себе.

Позивач стверджує, що п. 3.1 договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, який підтверджує повну сплату коштів за інвестування у

будівництво квартири, є обов`язковим для ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», та вказане товариство з 7 грудня 2012 року по 2022 рік не мало будь-яких претензій щодо визнання його пайовиком.

Крім цього позивач зазначає, що суд першої інстанції грубо порушив норми процесуального права, оскільки всупереч вимогам ЦПК України не приймав процесуальне рішення у даній справі про об`єднання зустрічного позову в одне провадження з первісним позовом, внаслідок чого він був позбавлений своїх процесуальних прав щодо ознайомлення із зустрічним позовом та доданими до нього документами, подання заперечень, пояснень, відповідних доказів та клопотань, у тому числі і про застосування строків позовної давності, оскільки позивачу за зустрічним позовом було відомо про оспорюваний ним договір більш, як за 10 років до звернення із зустрічним позовом.

Крім цього позивач стверджує, що суд першої інстанції не врахував принцип favorconractus(тлумачення договору на користь його дійсності) та правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, де зазначено, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитись судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Позивач також зазначає, що Верховним Судом у постанові по справі № 910/12255/13 встановлено, що предметом правочину між ДП «Фінансова компанія «Інтербудінвест», ТОВ «БІК «Інтербудінвест» та ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» була не передача майна (об`єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_2 ) у власність ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», а передача новому забудовнику обов`язків завершити будівництво та передати побудоване житло довірителям - інвесторам будівництва.

Також позивач звертає увагу на те, що ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2023 року дану цивільну справу призначено до судового розгляду по суті на 22 червня 2023 року, однак суд першої інстанції, без винесення ухвали про відкладення розгляду та повідомлення сторін, розглянув справу 23 червня 2023 року, чим порушив процесуальні права учасників процесу.

У поданій апеляційній скарзі на додаткове рішення суду, ОСОБА_1 просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у повному обсязі у задоволенні заяви представника позивача за зустрічним позовом Тарасова С.О. про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що судом першої інстанції з нього було необґрунтовано стягнуто судовий збір у розмірі 2 481грн за подачу ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» апеляційної скарги, оскільки оскаржуючи ухвалу суду про забезпечення позову в апеляційному порядку, останнє мало сплати судовий збір в розмірі 150% ставки, що підлягала оплаті за подання заяви в суді першої інстанції, тобто 744,30грн.

Також ОСОБА_1 зазначає, що матеріали справи не містять документального підтвердження понесених ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» витрат на професійну правову допомогу, зокрема платіжних документів, що підтверджують здійснення оплати таких послуг, при цьому суд посилався на договір про надання професійної правничої допомоги від 8 серпня 2022 року, укладений між адвокатом Солдаткіним О.С. та ОСОБА_3 , які не відносяться до суб`єктного складу сторін у даній справі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» - адвокат Тарасов С.О. просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду та додаткове рішення суду без змін, а також покласти на ОСОБА_1 судові витрати по справі.

В обґрунтування своїх заперечень представник відповідача зазначає, що правові позиції Верховного Суду, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, не підлягають

застосуванню в межах розгляду даної справи, оскільки правовідносини, що виникли між сторонами, не є подібними тим, що склались у зазначених позивачем справах.

Також представник відповідача стверджує, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів здійснення ним фінансування будівництва об`єкта нерухомості, у той же час позивач надає суду докази оплати коштів за договором доручення № 131/1-4 від 14 червня 2005 року, який є розірваним, а зобов`язання за ним - припиненими.

Крім цього представник відповідача посилається на те, що АБ «Укргазбанк» листом від 20 квітня 2023 року, на виконання ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 23 січня 2023 року, повідомив, що від ОСОБА_1 за договором № 131-1/4 про пайову участь у будівництві від 26 квітня 2006 року на розрахунковий рахунок товариства грошові кошти не надходили, що повністю спростовує доводи позивача про нібито здійснення фінансування будівництва будинку за вказаним договором, а у позивача відсутні оригінали документів, на які він посилається у своїх доводах.

Також представник відповідача вважає, що доводи позивача щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час прийняття зустрічного позову до розгляду, не заслуговують на увагу, оскільки 7 липня 2022 року судом першої інстанції було постановлено протокольну ухвалу, якою прийнято зустрічний позов до розгляду разом із основним. Позивач був присутній в наступному судовому засіданні 22 серпня 2022 року та саме за його клопотанням судовий розгляд було відкладено до 5 жовтня 2022 року із наданням часу для ознайомлення із зустрічним позовом, а тому його доводи про порушення його процесуальних прав, як позивача, є голослівними.

Крім цього представник відповідача посилається на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 1 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18, та ряді інших постанов, згідно якої розмір судових витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги, у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення позивача ОСОБА_1 та представників третьої особи ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» - Огулькової А.М. та адвоката Джуса І.С., які апеляційні скарги підтримали, пояснення представника відповідача - адвоката Тарасова С.О., який просив залишити рішення суду та додаткове рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзиву на них, вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 14 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» був укладений договір доручення № 131/1-4 (далі - Договір доручення), відповідно до умов якого товариство зобов`язалось від імені та за рахунок ОСОБА_2 профінансувати спорудження об`єкта нерухомості, передбаченого п. 1.2 цього договору, а після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, надати ОСОБА_2 документи, необхідні для послідуючого оформлення об`єкта нерухомості у власність (с.с.15-17 т.1).

Відповідно до пункту 1.2 Договору доручення, об`єктом нерухомості є двокімнатна квартира, загальною площею 80,46 кв.м, житлова площа 43,07 кв.м, на третьому поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно пунктів 1.3 - 1.4 Договору доручення плановий термін введення будинку в експлуатацію - ІV квартал 2006 року, а вартість об`єкта нерухомості - 362 714грн.

Згідно довідки № 265, інв. № 131/1-4 (2005) від 16 червня 2005 року, ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» підтвердило, що кошти згідно з договором № 131/1-4 від 14 червня 2005 року від ОСОБА_4 за двокімнатну квартиру

АДРЕСА_4 у сумі 362 714грн надійшли на рахунок організації 15 червня 2005 року (с.с.20 т.1).

18 квітня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір про уступку права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В.В., зареєстрований в реєстрі за номером 783 (далі - Договір про уступку права вимоги), згідно якого ОСОБА_2 , за згодою компанії, передала, а ОСОБА_1 набув право вимоги на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_5 , яка визначена у Договорі доручення, який уклали між собою ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», вартість якої становить 362 714грн (с.с.18-19 т.1).

Відповідно пункту 1.2 Договору про уступку права вимоги, сума інвестицій, зазначена у Договорі доручення, виплачена у повному обсязі ОСОБА_2 .

Згідно пункту 2.2 Договору про уступку права вимоги ОСОБА_1 набув всіх прав та обов`язків ОСОБА_2 , визначених у Договорі доручення.

28 квітня 2006 року між ОСОБА_1 (пайовик) та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (організація) був укладений договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4 (далі - Договір про пайову участь у будівництві), відповідно до якого ОСОБА_1 зобов`язався на пайових засадах приймати участь у фінансуванні будівництва будинку, а товариство зобов`язалось передати ОСОБА_1 у власність об`єкт нерухомості, передбачений у п. 1.2 цього договору, на умовах та в порядку, які визначені в договорі, після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію надати ОСОБА_1 документи, необхідні для послідуючого оформлення вказаного об`єкта нерухомості у власність (с.с.22-24 т.1).

Відповідно до пункту 1.2 Договору про пайову участь у будівництві, об`єктом нерухомості є двокімнатна квартира, загальною площею 80,46 кв.м, житлова площа 43,07 кв.м, на третьому поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно пунктів 1.3 - 1.4 Договору про пайову участь у будівництві, плановий термін введення будинку в експлуатацію - І квартал 2007 року, а вартість об`єкта нерухомості - 362 714грн.

За змістом пункту 3.1 Договору про пайову участь у будівництві, пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» в розмірі 100 %.

Також, відповідно до пункту 5.4 Договору про пайову участь у будівництві, Договір доручення № 131/1-4 від 14 червня 2005 року вважати таким, що втратив чинність у зв`язку з відступленням ОСОБА_2 своїх майнових прав по договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2005 року на користь третьої особи ОСОБА_1 відповідно до Договору про уступку права вимоги від 18 квітня 2006 року.

7 грудня 2012 року між ОСОБА_1 (пайовик), ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (організація) та ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (нова організація) була укладена додаткова угода № 1 до Договору про пайову участь у будівництві (далі - Додаткова угода), відповідно до пункту 1 якої пайовик погодився на заміну ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» на ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (с.с.25 т.1).

Відповідно до пункту 2 Додаткової угоди, ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (нова організація) гарантувало ОСОБА_1 (пайовику) після завершення будівництва житлового будинку по АДРЕСА_3 та введення його в експлуатацію передати квартиру АДРЕСА_6 під заселення пайовику.

Згідно пункту 3 Додаткової угоди ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» взяло на себе всі зобов`язання ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» по Договору про пайову участь у будівництві в повному обсязі, за винятків обов`язків ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», зазначених у пунктах 1.3, 2.3.3, 4.1, 4.2 Договору про пайову участь у будівництві.

Відповідно до пункту 7 Додаткової угоди інші умови Договору про пайову участь у будівництві, не змінені цією угодою, залишаються чинними у тій редакції, в якій вони викладені сторонами раніше, і сторони підтверджують їх обов`язковість для себе.

10 листопада 2021 року ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» направило ОСОБА_1 вимогу надати документальне підтвердження здійснення ним розрахунку по договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, а саме копії платіжних документів.

Листом від 22 листопада 2021 року ОСОБА_1 повідомив ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», що сума інвестицій була сплачена первісним інвестором ОСОБА_2 , про що зазначено у договорі про уступку права вимоги та підтверджено довідкою ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та довідкою банку від 2017 року, а також пунктом 3.1. договору про пайову участь у будівництві.

Листом від 25 листопада 2021 року ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» повідомило ОСОБА_1 про розірвання договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року з 26 листопада 2021 року.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних доказів у підтвердження здійснення оплати за Договором про пайову участь у будівництві, що виключає можливість визнання за ним майнових прав на об`єкт інвестицій.

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінест» у правовідносинах, що склались на підставі Договору про пайову участь у будівництві, не набуло статусу управителя у розумінні Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», та не отримало в установленому цим Законом порядку відповідний дозвіл/ліцензію, отже Договір про пайову участь у будівництві є недійсним в силу положень частини першої статті 227 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Згідно статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування

відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору, як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц , від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17.

Зі змісту зустрічних позовних вимог вбачається, що ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» просить визнати недійсним Договір про пайову участь у будівництві, що був укладений 28 квітня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест».

Разом з цим, ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» пред`явило зустрічну позовну вимогу про визнання недійсним вказаного договору тільки до ОСОБА_1 , тоді як ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» взагалі не залучено до участі за зустрічним позовом, а приймало участь, як третя особа за позовом ОСОБА_1 .

Клопотання про залучення ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» до участі у справі у якості співвідповідача позивачем за зустрічним позовом не заявлялось.

Оскільки ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» пред`явило зустрічний позов лише до однієї сторони договору, а інша сторона договору є третьою особою за первісним позовом, то висновок суду першої інстанції про задоволення зустрічного позову є помилковим, оскільки відсутні підстави для задоволення зустрічного позову внаслідок неналежного складу відповідачів.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог.

Переглядаючи рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову, колегія суддів зазначає про наступне.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення,

невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У загальних положеннях про зобов`язання передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також визначено необхідність виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Згідно зі статтею 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають

державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Отже, ЦК України визначення майнового права не містить, оскільки у статті 190 ЦК України є вказівка лише на те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. Разом з тим не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено право на справедливий суд.

З огляду на частину першу статті 9 Конституції України, статтю 10 ЦК України, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а тому і «майном» (ухвала Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96, пункт 98; рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05, пункт 22).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, заява № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98.

В іншій справі «Н.К.М. проти Угорщини» (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

Верховний Суд України у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12 визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як

об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

З огляду на вказане громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

У разі невиконання належним чином забудовником взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 638/12414/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначено, що саме інвестор, як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 93-95).

13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в межах справи № 760/17864/16-ц підтвердив раніше сформовану позицію, викладену в постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, яка полягає в тому, що в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Як зазначалось вище, 14 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» був укладений Договір доручення, відповідно до умов якого товариство зобов`язалось від імені та за рахунок ОСОБА_2 профінансувати спорудження об`єкта нерухомості, передбаченого п. 1.2 цього договору, а після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, надати ОСОБА_2 документи, необхідні для послідуючого оформлення об`єкта нерухомості у власність.

Отже, між ОСОБА_2 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» виникли зобов`язальні правовідносини, де ОСОБА_2 , як інвестор, мала сплатити на користь товариства, як забудовника, грошові кошти, які мали бути використані останнім для будівництва та введення в експлуатацію об`єкта нерухомості, визначеного договором.

Довідкою № 265, інв. № 131/1-4 (2005) від 16 червня 2005 року, ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» підтвердило, що кошти згідно з договором № 131/1-4 від 14 червня 2005 року від ОСОБА_4 за об`єкт інвестування у сумі 362714грн

надійшли на рахунок організації 15 червня 2005 року.

Крім того, оплата грошових коштів ОСОБА_2 підтверджена довідкою АБ «Південний» від 16 лютого 2017 року № 16/02-3, згідно якої ОСОБА_2 14 червня 2005 року здійснила платіж на рахунок ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» № НОМЕР_1 в ВАТ АБ «Укргазбанк» у сумі 362 714грн, призначення платежу: оплата згідно договору № 131/1-4 від 14 червня 2005 року за 2-кімнатну квартиру АДРЕСА_4 (с.с.21 т.1).

У подальшому, 18 квітня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений Договір про уступку права вимоги, згідно якого ОСОБА_2 відступила на користь ОСОБА_1 право вимоги у зазначеному зобов`язанні. Під час укладення цього договору, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В.В. був посвідчений факт сплати ОСОБА_2 суми інвестицій за Договором доручення у повному обсязі.

Під час апеляційного розгляду представники ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» підтвердили, що ОСОБА_2 грошові кошти сплатила і після укладення договору про уступку права вимоги грошові кошти ОСОБА_2 товариством не поверталися, а були зараховані, як сплата коштів ОСОБА_1 .

У пункті 3.1. договору про пайову участь у будівництві, який був укладений 28 квітня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест», товариство підтвердило, що ОСОБА_1 сплатив кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» в розмірі 100 %.

При цьому, розмір інвестиції договором про пайову участь у будівництві змінений не був, як і об`єкт інвестування.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що включення в договір положень про одержання однією із сторін договору грошових коштів від іншої сторони, у тому числі до підписання такого договору, є звичайною діловою практикою, яка не суперечить законодавству (постанови Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/18-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від зазначеної вище правової позиції, зазначивши, що договір як документ може містити зміст одного договору, декількох договорів, зміст інших правочинів та інші відомості, які правочинами не є. Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.

Таким чином, зазначивши у пункті 3.1. Договору про пайову участь у будівництві про те, що пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору у розмірі 100%, забудовник - ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та сторона цього договору підтвердив отримання грошових коштів, передбачених договором, до підписання цього договору, зарахувавши у рахунок оплати грошові кошти, які були внесені ОСОБА_2 .

На спростування вказаних обставин відповідачем суду першої інстанції належних

доказів надано не було.

Доводи представника ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» - адвоката Тарасова С.О., що згідно листа АБ «Укргазбанк» від 20 квітня 2023 року грошові кошти за договором № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року від ОСОБА_1 на розрахунковий рахунок ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» не надходили, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки з наданих документів, змісту договору про уступку права вимоги та договору про пайову участь у будівництві, грошові кошти ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» були сплачені первісним інвестором ОСОБА_2 , і під час судового розгляду ОСОБА_1 посилався саме на сплату грошових коштів ОСОБА_2 , а не ним особисто.

Відповідно до наданого суду першої інстанції ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» копії акту № 131/1-4 від 1 листопада 2012 року прийому-передачі документів по договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» були передані оригінали документів, які були укладені між ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та ОСОБА_1 , у тому числі і довідка № 265 від 16 червня 2005 року про сплату грошових коштів ОСОБА_2 (с.с.45 т.2)

При укладенні 7 грудня 2012 року між ОСОБА_1 , ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» додаткової угоди № 1 до договору про пайову участь у будівництві № 131/1-4 від 28 квітня 2006 року, ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» не заперечувало, що ОСОБА_1 є пайовиком та гарантувало йому після завершення будівництва житлового будинку та введення його в експлуатацію передати під заселення об`єкт інвестицій.

Направивши 25 листопада 2021 року (через 9 років) лист про розірвання договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року, ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» заявило про не визнання за ОСОБА_1 права на об`єкт інвестицій, який був визначений у договорі.

При цьому, умовами договору про пайову участь у будівництві не передбачена можливість в односторонньому порядку розірвати укладений договір.

Під час судового розгляду встановлено, що визначені договором про пайову участь у будівництві строки завершення будівництва забудовником не дотримані, будівництво на час звернення до суду з даним позовом не завершено, будинок не введено в експлуатацію, забудовник не визнає майнових прав позивача на об`єкт інвестицій, хоча він сплатив визначену договором суму інвестицій, тобто вчинив дії спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних та достатніх для отримання права набуття майнових прав на цей об`єкт, тому позивач має право захистити свої порушені права шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав на об`єкт інвестиції, який підлягає задоволенню.

При цьому, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту є ефективним, не заборонений законом, оскільки іншим шляхом позивач не може захистити свої права.

Аналогічні висновки по суті вирішеного спору викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 761/9951/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 1522/16455/12.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, його висновки не відповідають наданим сторонами доказам, суд неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення цих позовних вимог.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також не вирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу».

Оскільки рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року підлягає скасуванню, то додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 5 вересня 2023 року також підлягає скасуванню.

Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення чи ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 та його позовна заява підлягають задоволенню, з ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений ним судовий збір за подання позову до суду першої інстанції у розмірі 908грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 9 162,21грн, а всього - 10 070,21грн.

Судові витрати відповідача відшкодуванню не підлягають у зв`язку із відмовою у задоволенні зустрічного позову та задоволення первісного позову.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 5 вересня 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт інвестицій: квартиру АДРЕСА_1 , як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно Договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4.

У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» до ОСОБА_1 про визнання договору про пайову участь у будівництві недійсним відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», код ЄДРПОУ 38090593, яке знаходиться у місті Києві вул. Верхній Вал, 72,

на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який проживає у АДРЕСА_7 , судові витрати у сумі 10 070грн 20коп.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 7 січня 2025 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук