Постанова

від 08.01.2025 по справі 474/167/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2025 року

м. Київ

справа № 474/167/21

провадження № 61-3461св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватне підприємство «Виробничо-комерційне підприємство «Каро»,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» на постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року у складі колегії суддів Самчишиної Н. В.,Лівінського І. В., Серебрякової Т. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування реєстрації речового права.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро») про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування реєстрації речового права.

Позов мотивував тим, що після смерті його матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24 грудня 2009 року, він є власником земельної ділянки загальною площею 5,23 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається з трьох ділянок: НОМЕР_1 - площею 2,10 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0295, НОМЕР_2 - площею 2,23 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0201, НОМЕР_3 - площею 0,90 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0137, що розташовані на території Доброжанівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області (далі - Доброжанівська сільська рада).

11 березня 2006 року ОСОБА_2 та ПП «ВКП «Каро»уклали типовий договір оренди вищезазначеної земельної ділянки строком на сім років до закінчення сільськогосподарського 2013 року. Даний договір був зареєстрований 11 травня 2010 року у Врадіївському реєстраційному відділі МРФ ДП «Центр ДЗК» за № 041048900090.

У відповідача наявний примірник додаткової угоди, яка датована 17 вересня 2009 року, після смерті ОСОБА_2 , якою продовжено строк дії договору оренди до 31 грудня 2020 року. Ця додаткова угода не була зареєстрована і відповідач оскаржував дії реєстраційного органу в порядку адміністративного судочинства.

В період судових процесів позивачу стало відомо, що до договору оренди землі підшита інша додаткова угода від 19 березня 2008 року, із продовженням строку дії договору оренди до 31 грудня 2030 року, яка теж не пройшла державної реєстрації, а потім ще одна додаткова угода, начебто укладена з ним 05 квітня 2010 року.

Позивач стверджував, що наявність зазначених додаткових угод із різними датами свідчить про зловживання відповідачем цивільним правом, маніпулювання та незаконне користування його землею, безпідставне збагачення внаслідок порушення його права власності.

Позивач вказував, що 01 липня 2011 року він уклав договір оренди спірної земельної ділянки з фермерським господарством «Оазис» (далі - ФГ «Оазис») строком на 5 років, який зареєстровано у відділі Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 09 листопада 2012 року за № 482230004000850. Вказаний договір був припинений за згодою сторін.

24 грудня 2017 року позивач уклав договір оренди спірної земельної ділянки із своїм сином ОСОБА_3 строком на 30 років, який належним чином зареєстрований та жодних обтяжень щодо реєстрації не було.

27-28 жовтня 2020 року державний реєстратор повторно зареєстрував речове право оренди спірної земельної ділянки за наданими відповідачем договором оренди землі та додатковими угодами від 17 серпня 2009 року та 05 квітня 2010 року, але таких угод ні він, ні ОСОБА_2 не укладали, та у нього відсутні вказані додаткові угоди.

На думку позивача, державний реєстратор незаконно вніс зміни до реєстру, які не відповідають вимогам законодавства.

Посилаючись на те, що додаткові угоди не відповідають вимогам закону, не пройшли державної реєстрації, державним реєстратором не перевірено документів, поданих на реєстрацію, відповідач незаконно утримує зазначену земельну ділянку, позивач (з урахуванням уточнених позовних вимог) просив суд:

- усунути перешкоди у користуванні земельними ділянками шляхом повернення їх з користування відповідача, а також шляхом заборони вчинення ПП «ВКП «Каро» будь-яких дій з використання земельних ділянок;

- скасувати рішення державного реєстратора Курочкіної І. С. про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки загальною площею 5,23 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається з трьох ділянок: 1 - площею 2,10 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0295, 2 - площею 2,23 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0201, 3 - площею 0,90 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0137, що розташовані на території Доброжанівської сільської ради.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Врадіївський районний суд Миколаївської області рішенням від 17 серпня 2022 року у складі судді ОСОБА_4 у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження факту непідписання ОСОБА_2 типового договору оренди землі від 11 березня 2006 року, як і непідписання ним додаткової угоди до вказаного договору від 05 квітня 2010 року.

Водночас, суд окремо зазначив, що додаткова угода від 17 серпня 2009 року не могла бути укладена та підписана ОСОБА_2 , оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 вона померла.

Однак вказану обставину суд вважав такою, що не має жодного значення для встановлення наявності чи відсутності порушення права власності позивача на спірну земельну ділянку, оскільки він як спадкоємець ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в період дії договору оренди землі, укладеного 11 березня 2006 року між ОСОБА_2 та відповідачем, уклав з відповідачем додаткову угоду про продовження строку даного договору до 31 грудня 2025 року.

При цьому суд врахував те, що з наявних в матеріалах справи витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права та інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно відомо, що державним реєстратором, яка зареєструвала право оренди спірної земельної ділянки за відповідачем є державний реєстратор Врадіївського районного управління юстиції Лавріненко В. О., а державний реєстратор Кам`яномостівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області Курочкіна І. С. зазначена як особа, яка сформувала витяг.

Отже суд дійшов висновку, що із матеріалів справи неможливо встановити, яке рішення державного реєстратора Курочкіної І. С. щодо державної реєстрації права оренди спірної земельної ділянки за відповідачем позивач просив скасувати.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 06 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2022 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив.

Усунув ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою загальною площею 5,23 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається з трьох ділянок: НОМЕР_1 - площею 2,10 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0295, НОМЕР_2 - площею 2,23 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0201, НОМЕР_3 - площею 0,90 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0137, що розташовані на території Доброжанівської сільської ради шляхом її повернення ОСОБА_1 з незаконного користування ПП «ВКП «Каро» та заборонив вчинення цим підприємством будь-яких дій з використання зазначеної земельної ділянки.

Скасував рішення державного реєстратора Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О про проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки площею 2,10 га з кадастровим номером 4822381300:02:000:0295, що розташована на території Доброжанівської сільської ради за ПП «ВКП «Каро», індексний номер: 11467634 від 06 березня 2014 року та індексний номер рішення 11475981 внесеного до реєстру 07 березня 2014 року, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки на це нерухоме майно за ПП «ВКП «Каро».

Скасував рішення державного реєстратора Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О. про проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки площею 2,23 га, кадастровий номер 4822381300:02:000:0201, що розташована на території Доброжанівської сільської ради за ПП «ВКП «Каро» індексний номер: 11467725 від 06 березня 2014 року та індексний номер рішення 11477122 внесеного до реєстру 07 березня 2014 року, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки на це нерухоме майно за ПП «ВКП «Каро».

Скасував рішення державного реєстратора Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О. про проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки площею 0,90 га, кадастровий номер 4822381300:02:000:0137, що розташована на території Доброжанівської сільської ради за ПП «ВКП «Каро» індексний номер: 11467539 від 06 березня 2014 року та індексний номер рішення 11475015 внесеного до реєстру 07 березня 2014 року, на підставі якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки на це нерухоме майно за ПП «ВКП «Каро».

Стягнув з ПП «ВКП «Каро» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 4 540 грн понесений в обох судових інстанціях.

Зобов`язав фінансовий орган Управління державної казначейської служби України у м. Миколаїв повернути ОСОБА_1 надмірно сплачений ним 01 листопада 2022 року судовий збір за квитанцією № 0.0.2727278564.1 у розмірі 1 470 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що додаткова угода від 17 серпня 2009 року до договору оренди є неукладеною, оскільки ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 і не могла її підписати. Додаткові угоди від 19 березня 2008 року, 17 серпня 2009 року та 05 квітня 2010 року не пройшли державну реєстрацію, тому не набрали чинності, а відповідач не набув прав орендаря. Оскільки відповідач не довів наявності правочину, апеляційний суд визнав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими.

Даний спір виник між ОСОБА_1 та ПП «ВКП «Каро», а державний реєстратор не є належним відповідачем. З урахуванням змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд визнав скасування рішення про реєстрацію права оренди за відповідачем правомірним способом захисту права позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2023 року до Верховного Суду, ПП «ВКП «Каро», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Врадіївського районного суду Миколаївської області.

31 березня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що проведена 06 березня 2014 року державна реєстрація речового права оренди земельної ділянки на підставі державної реєстрації договору оренди землі та реєстрація додаткової угоди до чинного договору оренди землі не може свідчити, що додаткова угода до договору оренди землі не набрала чинності.

У державного реєстратора були законні підстави для реєстрації додаткової угоди.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що 22 жовтня 2003 року ОСОБА_2 видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 5,23 га в межах території Доброжанської сільської ради (т. 1 а. с. 12).

11 березня 2006 року ОСОБА_2 та ПП «ВКП «Каро» уклали типовий договір оренди землі, згідно якого ОСОБА_2 передала приватному підприємству у користування земельну ділянку загальною площею 5,23 га строком на сім років до закінчення сільськогосподарського 2013 року. Вказаний договір було зареєстровано у Врадіївському реєстраційному відділі МРФ ДП «Центр ДЗК» 11 травня 2010 року за № 041048900090. В оригіналі цього типового договору оренди землі рукописно виправлено строк оренди з 2012 на 2013 рік (т. 2 а. с. 10).

Пунктом 38 цього договору передбачено, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (т. 1 а. с. 5, 6).

Додатковою угодою від 19 березня 2008 року строк дії типового договору оренди землі від 11 березня 2006 року його сторонами продовжено до 31 грудня 2030 року.

В матеріалах справи також наявна додаткова угода від 17 серпня 2009 року, якою строк дії типового договору оренди землі від 11 березня 2006 року продовжено його сторонами до 31 грудня 2020 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, а 14 грудня 2009 року видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно якого ОСОБА_2 передала у спадщину за заповітом ОСОБА_1 земельну ділянку площею 5,23 га, яка належить спадкодавцеві на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії МК № 075525, виданого Врадіївською районною державною адміністрацією Миколаївської області 22 жовтня 2003 року та зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 302. Земельна ділянка складається з трьох ділянок: ділянка НОМЕР_1 , площею 2,10 га, кадастровий номер 4822381300:02:000:0295; ділянка НОМЕР_2, площею 2,23 га, кадастровий номер 4822381300:02:000:0201; ділянка НОМЕР_3, площею 0,90 га, кадастровий номер 4822381300:02:000:0137 (т. 1 а. с. 13, 14).

01 липня 2011 року ОСОБА_1 уклав договір оренди землі з ФГ «Оазис» щодо зазначеної земельної ділянки площею 5,23 га, розташованої в межах території Доброжанівської сільської ради. Вказаний договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Врадіївському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинений запис від 09 листопада 2012 року за № 482230004000858 (т. 1 а. с. 15, 16).

03 травня 2017 року ОСОБА_1 та ФГ «Оазис» уклали угоду про розірвання договору оренди, відомості про що внесено до реєстру речових прав 29 серпня 2018 року.

24 грудня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір оренди спірної земельної ділянки строком на 30 років. Право оренди зареєстровано 29 серпня 2018 року.

06 та 07 березня 2014 року державним реєстратором Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень зареєстровано право оренди на спірну земельну ділянку загальною площею 5,23 га за ПП «ВКП «Каро», орендодавець ОСОБА_2 . Згідно із витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими 26 лютого 2015 року підставою виникнення речового права - права оренди земельної ділянки є договір оренди від 11 березня 2006 року та додаткова угода від 17 серпня 2009 року, якою продовжено строк дії оренди землі до 31 грудня 2020 року (т. 1 а. с. 164-172).

Згідно із витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 28 жовтня 2020 року № 230070592 та від 27 жовтня 2020 року № 229832817, а також інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 246724211, № 246723430 та № 246715954 від 03 березня 2021 року на підставі договору оренди землі та додаткових угод до нього від 17 серпня 2009 року та від 05 квітня 2010 року державним реєстратором Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О. 06 березня 2014 року за відповідачем зареєстровано право оренди спірної земельної ділянки строком до 31 грудня 2025 року, орендодавцем зазначено ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 23-31, 34-36).

Постановою Верховного Суду від 13 грудня 2018 року закрито провадження у справі № 814/2375/15 за позовом ФГ «Оазис» до Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: ОСОБА_1 , ПП «ВКП «Каро», відділ Держземагентства у Врадіївському районі Миколаївської області, державний реєстратор Реєстраційної служби Врадіївського районного управління юстиції Миколаївської області Лавріненко В. О., про скасування рішень, на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 18 названого Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Статтею 654 ЦК України передбачено, що зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановленого договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

На час підписання вказаних додаткових угод до договору оренди частина четверта статті 124 ЗК України передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

При цьому, у статті 125 ЗК України було визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Крім того, частиною п`ятою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за договором оренди землі від 11 березня 2006 року ОСОБА_2 передала спірну земельну ділянку в оренду ПП «ВКП «Каро» на 7 років, до кінця сільськогосподарського 2013 року. Договір набуває чинності після підписання сторонами і його державної реєстрації, що узгоджується з вимогами статті 18 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час укладення договору. Реєстрація договору відбулася 11 травня 2010 року у Врадіївському реєстраційному відділі МРФ ДП «Центр ДЗК» за № 041048900090.

Однак державну реєстрацію додаткових угод від 19 березня 2008 року, 17 серпня 2009 року та 05 квітня 2010 року, що є невід`ємними частинами договору оренди, не було проведено.

З 01 січня 2013 року набули чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України вилучено вимогу щодо обов`язкової державної реєстрації правочинів. Крім того, із Закону України «Про оренду землі» виключено статті 18 та 20, які передбачали обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі. Таким чином, після 01 січня 2013 року відповідач не мав правових підстав для реєстрації спірних правочинів.

Реєстрація 06 та 07 березня 2014 року речового права оренди земельної ділянки на основі додаткової угоди від 05 квітня 2010 року, з огляду на закінчення строку початкового договору оренди від 11 березня 2006 року, не може замінити реєстрацію самої угоди, оскільки реєстрація речового права не є реєстрацією договору оренди. Отже, момент набрання чинності додатковою угодою залишається невстановленим.

У зв`язку з відсутністю реєстрації додаткової угоди від 05 квітня 2010 року, цей правочин між сторонами не набув чинності, і з урахуванням того, що угода від 17 серпня 2009 року вважається неукладеною, ПП «ВКП «Каро» не набуло прав орендаря на період, зазначений у цій угоді.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення».

З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а 14 грудня 2009 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку площею 5,23 га. Виходячи з цього, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що ОСОБА_2 не могла підписати додаткову угоду від 17 серпня 2009 року.

Враховуючи наведене, обґрунтованим є висновок судів про те, що додаткова угода від 17 серпня 2009 року до договору оренди земельної ділянки від 11 березня 2006 року є неукладеною.

Згідно із частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно із частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Виходячи з того, що відповідач не надав доказів на підтвердження наявності правочину, який би законно обґрунтовував його володіння спірною земельною ділянкою, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що фактичне володіння ділянкою є безпідставним. Відповідач не довів наявність правових підстав, які виправдовували б його користування цією земельною ділянкою, оскільки не були надані документи, що підтверджують наявність чинного договору оренди або іншого правочину, що засвідчує законність такого володіння.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Оскільки володіння земельною ділянкою є необґрунтованим, спірна земельна ділянка повинна бути повернена з користування відповідача у володіння позивача, з метою відновлення його прав. Такий підхід відповідає вимогам закону, який зобов`язує усувати порушення права власності.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що характер правовідносин та обставини, які пов`язані з укладенням договору оренди між ОСОБА_1 та ПП «ВКП «Каро», свідчать про те, що саме ці особи є учасниками спору. Державний реєстратор не є належним відповідачем у даній справі.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент реєстрації права оренди) державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, договорів, укладених у порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація прав на землю є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, зокрема права оренди землі, що супроводжуються внесенням даних про зареєстровані права до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Оскільки додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 05 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ПП «ВКП «Каро» не набула чинності, а додаткова угода від 17 серпня 2009 року є неукладеною, державний реєстратор не мав юридичних підстав для здійснення державної реєстрації права оренди на користь ПП «ВКП «Каро» за цими угодами. Отже, внесення запису про речове право оренди було безпідставним та суперечило вимогам законодавства.

Крім того, встановлено, що реєстрація зміни строку оренди земельної ділянки, заснована на додатковій угоді, яка не була оформлена відповідно до вимог законодавства, чинного до 01 січня 2013 року, здійснена всупереч записам у Державному реєстрі прав, які містять інформацію про зареєстровані раніше речові права за іншими угодами. Зокрема, вже було укладено договір оренди на цю саму земельну ділянку між ОСОБА_1 та ФГ «Оазис» від 01 липня 2011 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час прийняття рішення щодо державної реєстрації речових прав та їх обтяжень від 06 та 07 березня 2014 року державний реєстратор порушив вимоги закону, оскільки не перевірив відповідність заявлених прав поданим документам та законодавчим вимогам. Він також не з`ясував наявність обтяжень на нерухоме майно, які підлягали обліку згідно з чинним законодавством, а також не встановив виконання умов договорів, що є обов`язковими для реєстрації виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно чи обтяження таких прав.

З 16 січня 2020 року законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права.

Отже, позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки на користь ПП «ВКП «Каро» є обґрунтованою та ефективно захищає порушені права позивача. Такий спосіб захисту повністю узгоджується з положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров