Постанова

від 08.01.2025 по справі 143/41/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2025 року

м. Київ

справа № 143/41/22

провадження № 61-8389св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Вінницька районна державна адміністрація Вінницької області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року і додаткове рішення цього суду від 03 березня 2023 року в складі судді Бойка А. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 травня 2023 року в складі колегії суддів Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Якименко М. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання недійсним розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації в частині передачі у власність та затвердження технічної документації ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію речового права, припинення права власності та витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації Вінницької області від 12 лютого 2004 року № 61 у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 3,2950 га, кадастровий номер 052343800:02:000:0009, що розташована на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області (далі - земельна ділянка);

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ВН № 020952, виданий 24 лютого 2004 року ОСОБА_2 , в частині земельної ділянки з кадастровим номером 052343800:02:000:0009;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 09 січня 2018 року, індексний номер 39140831, про реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2 та припинити його право власності на спірне нерухоме майно;

- витребувати у ОСОБА_2 земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до договору дарування вона, нібито, діючи за дорученням від імені ОСОБА_3 , посвідченим Очеретнянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25 грудня 2000 року за № 135, подарувала ОСОБА_2 належне їй право на земельну частку (пай) розміром 3,36 умовних кадастрових гектара, що підтверджується сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ВН № 0165446, виданого Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області 19 листопада 1996 року.

Позивач зазначала, що вказаний договір дарування є неукладеним, оскільки вона як представник дарувальника його ніколи не підписувала, а наявний у ньому від її імені підпис їй не належить, що підтверджується висновком судово-технічної та почеркознавчої експертизи від 09 жовтня 2018 року № 3656/3657/18-21, яка проведена в межах кримінального провадження.

Також вказувала, що ОСОБА_2 є її братом та займається веденням фермерського господарства, обробляючи земельні ділянки, які йому передали в оренду власники земельних ділянок. На його прохання їхня мати ОСОБА_3 у 1996 році без укладання будь-яких письмових документів передала в користування ОСОБА_2 земельну частку (пай), розміром 3,36 умовних кадастрових гектара, право на яку було посвідчене сертифікатом серії ВН № 0165446. ОСОБА_2 щороку виплачував пай зерном, яке позивач, проживаючи разом із матір`ю, використовувала для ведення спільного господарства.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла і відповідно до закону позивач є такою, що прийняла спадщину після смерті матері, оскільки на день смерті вона була зареєстрована та проживала однією сім`єю разом із нею.

Після смерті матері відповідач продовжував виплачувати позивачу як спадкоємцю померлої пай за користування спірною земельною ділянкою до 2016 року, не претендуючи на спадкування вказаної земельної ділянки після смерті матері.

У кінці 2016 року відповідач не виплатив позивачу пай за користування земельною ділянкою, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 для з`ясування причини його невиплати, на що їй було повідомлено, що пай належить відповідачу і він не зобов`язаний нічого платити, а пай і далі буде продовжували обробляти.

У зв`язку із зазначеними обставинами позивач звернулася із відповідною заявою до правоохоронних органів щодо незаконного використання ОСОБА_2 належного їй спадкового майна. Працівники відділу поліції повідомили їй, що згідно з наданими ОСОБА_2 поясненнями він використовує земельний пай на підставі договору дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 09 січня 2001 року.

Дізнавшись про існування договору дарування, якого позивач не підписувала, вона звернулася до правоохоронних органів із заявою про шахрайські дії ОСОБА_2 щодо заволодіння земельним паєм, на підставі якої 01 грудня 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) були внесені відомості про скоєння кримінального правопорушення за № 12017020270000324.

Під час досудового розслідування кримінального провадження позивач дізналася, що відповідно до договору дарування від 09 січня 2001 року ОСОБА_1 , діючи за дорученням, посвідченим Очеретнянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25 грудня 2000 року за № 135, від імені ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належне їй право на земельну частку (пай) розміром 3,36 умовних кадастрових гектара.

Позивач зазначала, що мати ніколи не доручала їй здійснити дарування належного земельного паю ОСОБА_2 і відповідної довіреності на вчинення таких дій не надавала. Водночас вона ніколи не підписувала договору дарування та участі в укладенні вказаного правочину не брала. Підпис від її імені як представника дарувальника їй не належить, що підтверджується висновком експерта у кримінальному провадженні.

Оскільки досудове розслідування тривало більше двох років, у 2019 році вона подала до суду позов про визнання недійсним договору дарування. Проте вже після завершення підготовчого судового засідання у вказаній справі інший представник позивача повідомив їй, що 24 лютого 2004 року на підставі договору дарування ОСОБА_2 згідно з розпорядженням Погребищенської районної державної адміністрації Вінницької області отримав державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та він зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку. Оскільки позивач не могла змінити предмет і підстави позову та подати іншу позовну заяву для об`єднання справ, то для забезпечення ефективного способу захисту змушена була залишати вказаний позов без розгляду та звернутися до суду з цим позовом.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

Погребищенський районний суд Вінницької області рішенням від 17 лютого 2023 року позов задовольнив частково.

Витребував у ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:02:000:0009 у власність ОСОБА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовив.

Додатковим рішенням Погребищенський районний суд Вінницької області від 03 березня 2023 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у сумі 2 712,40 грн, що складаються з витрат зі сплати судового збору (992,40 грн) та витрат на професійну правничу допомогу (1 720,00 грн).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що до ОСОБА_1 у порядку спадкування перейшло право власності на спірну земельну ділянку після померлої ОСОБА_3 . З часу видачі ОСОБА_2 державного акта на земельну ділянку, а саме з 24 лютого 2004 року, на підставі виготовленої технічної документації та її затвердження із внесенням земельної ділянки до державного земельного кадастру виник новий об`єкт речових прав, тому право на належну ОСОБА_3 земельну частку (пай) припинилося. Встановивши, що внаслідок вказаних дій ОСОБА_1 не зможе оформити у позасудовому (нотаріальному) порядку свої спадкові права, а також врахувавши неукладеність договору дарування земельної частки (паю) ОСОБА_4 , суд дійшов висновку про наявність підстав для витребування спірного нерухомого майна у відповідача на користь позивача.

Суд відхилив доводи ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності, зазначивши, що матеріали справи не містять доказів, які б доводили обізнаність позивача про укладання договору дарування права на земельну частку (пай) до дати написання заяви до правоохоронних органів, а саме до 20 листопада 2017 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині визнання недійсними розпорядження та державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд керувався тим, що такі вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з тим, що є неефективними, оскільки не призведуть до відновлення порушеного права позивача.

Не погодившись із вказаними рішеннями суду в частині задоволених позовних вимогах, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.

Вінницький апеляційний суд постановою від 02 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року та додаткове рішення цього суду від 03 березня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог та витребування спірної земельної ділянки у відповідача на користь позивача, а також зазначив, що такі висновки прийнятті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та не спростовані доводами апеляційної скарги.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

02 червня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року, додаткове рішення цього суду від 03 березня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 травня 2023 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 761/27538/17, від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16, від 04 серпня 2021 року в справі № 444/2295/18, від 15 січня 2020 року в справі № 200/19766/16, від 22 лютого 2023 року в справі № 143/1483/19, від 05 вересня 2022 року в справі № 385/321/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірний договір дарування був укладений сторонами 09 січня 2001 року, а тому до спірних правовідносин у цій справі підлягають застосуванню саме норми ЦК УРСР у редакції 1963 року.

Зазначає, що суди безпідставно відмовили у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності. Під час вирішення питання щодо позовної давності у цьому спорі необхідно керуватися відповідними нормами ЦК УРСР 1963 року, оскільки саме ОСОБА_3 була наділена правом оспорити угоду, яка не відповідає вимогам закону. Перебіг позовної давності для пред`явлення позовів про визнання спірного договору дарування недійсним розпочався для ОСОБА_3 не пізніше 10 січня 2001 року. Позивач не надала доказів того, що її мати зверталася з позовами до суду про визнання недійсним оспорюваного договору дарування.

Також відповідач, посилаючись на висновки Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 143/1483/19, вважає безпідставними аргументи позивача щодо поважності пропуску нею позовної давності з огляду на ту обставину, що вона змогла дізнатися про долю спірної земельної ділянки матері лише після розслідування правоохоронними органами кримінального провадження. Зазначає, що у спірних правовідносинах позовна давність пов`язуються передусім із порушенням суб`єктивних прав ОСОБА_3 , яка за життя не скористалася своїм правом на судовий захист, що свідчить про намагання позивача збільшити позовну давність.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення в оскаржуваній частині - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою від 22 червня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Погребищенського районного суду Вінницької області.

Справу передано до Верховного Суду у липні 2023 року.

Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.

Ухвалою від 28 лютого 2024 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).

Ухвалою від 08 січня 2025 року Верховний Суд поновив провадження у цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ВН № 0165446, виданого Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області 19 листопада 1996 року та зареєстрованого у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 556, належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Шевченка, що розташована у с. Очеретні Погребищенського району Вінницької області, розміром 3,36 в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) (т. 1, а. с. 10).

ОСОБА_3 є матір`ю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 .

Відповідач, займаючись веденням фермерського господарства, користувався спірною земельною ділянкою на підставі усної домовленості з ОСОБА_3 з 1996 року.

Відповідно до договору дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, ОСОБА_1 , діючи за дорученням від імені ОСОБА_3 , посвідченим Очеретнянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25 грудня 2000 року за № 135, уклала договір із ОСОБА_2 , відповідно до якого дарувальник подарувала, а обдаровуваний прийняв у дар право на вказану земельну частку (пай) (т. 1, а. с. 10).

Розпорядженням Погребищенської районної державної адміністрації Вінницької області від 12 лютого 2004 року № 61 «Про передачу у власність земельних часток (паїв) із земель колишнього колективного сільськогосподарського підприємства» вирішено: затвердити технічну документацію з надання земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) групі громадян Очеретнянської сільської ради із земель колективної власності колишнього КСП ім. Шевченка, розроблену ДП «Вінницький регіональний центр державного земельного кадастру»; передати безкоштовного у власність громадянам - членам колишнього КСП ім. Шевченка із земель колективної власності земельні частки (паї) у розмірах і по угіддях згідно з додатком; видати громадянам - членам колишнього КСП ім. Шевченка с. Очеретня державні акти на право власності на землю з визначенням цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства (т. 1, а. с. 17).

Відповідно до архівного витягу у додатку до вказаного розпорядження у списку громадян - членів КСП ім. Шевченка с. Очеретня, яким передаються у власність земельні частки (паї) для ведення особистого селянського господарства, за № 5 значиться ОСОБА_2 ; номер сертифіката ВН 0165446, площа земельної ділянки 3,2950 га (т. 1, а. с. 188).

24 лютого 2004 року ОСОБА_2 на підставі розпорядження районної державної адміністрації від 12 лютого 2004 року № 61 видано державний акт на право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області, кадастровий номер 0523483800:02:000:0009 (т. 1, а. с. 20).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла (т. 1 а. с. 18).

Відповідно до спадкової справи після смерті ОСОБА_3 спадкоємцем за законом є ОСОБА_1 , оскільки на день смерті вона проживала та була зареєстрована разом зі спадкодавцем (т. 1, а. с. 127-133).

01 грудня 2017 року до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 20 листопада 2017 року внесено відомості про кримінальне правопорушення за частиною третьою статті 358 КК України (кримінальне провадження № 12017020270000324), а саме про внесення ОСОБА_2 спільно із колишнім головою Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області ОСОБА_5 завідомо неправдивих відомостей до доручення та підробку в ньому підпису.

Відповідно до висновку судових експертів за результатами проведення технічної та почеркознавчої експертизи у матеріалах кримінального провадження № 12017020270000324 від 09 жовтня 2018 року № 3656/3657/18-21 підпис ОСОБА_1 у договорі дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 09 січня 2001 року, виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, та виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою із наслідуванням підпису ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 103-107).

Встановлено, що договір дарування, належного ОСОБА_3 права на земельну частку (пай), датований 09 січнем 2001 року.

17 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним (т. 1, а. с. 8).

06 липня 2021 року вказану позовну заяву ОСОБА_1 в справі № 143/405/19 залишено без розгляду (т. 1, а. с. 9).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

У постанові від 14 грудня 2021 року в справі № 344/16879/15 (провадження № 14-31цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , зокрема, просить витребувати спірну земельну ділянку із чужого незаконного володіння, оскільки вона є єдиним спадкоємцем після смерті матері ОСОБА_3 , із власності якої земельна ділянка вибула незаконним шляхом, а саме на підставі підроблених правочинів, а отже, вона має правомірний і підставний інтерес щодо спірної земельної ділянки.

У статті 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від недобросовісного набувача.

Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно із чужого незаконного володіння з підстав, передбачених статтею 387 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Отже, прийнявши в установленому законом порядку спадщину, позивач з часу її відкриття набула речові права на успадковану земельну ділянку - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 червня 2023 року в справі № 757/23492/13 (провадження № 61-11014св20).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності із застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене у главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням норм статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

У постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19 (провадження № 14-79цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що будь-який правочин є вольовою дією, а тому, перед тим як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, потрібно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили. У частині першій статті 215 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі, що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що не спричиняють для них правових наслідків. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Також Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

У постанові від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), до розгляду якої було зупинено провадження у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виклала правові висновки щодо застосування статей 218, 387 / 388, 638 ЦК України та їх співвідношення зі статтями 203, 215, 216, 220 ЦК України у подібних правовідносинах. Так, відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним на підставі вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)), без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Встановивши, що позивач, яка діяла від імені ОСОБА_3 на підставі доручення, не підписувала та не укладала договір дарування спірної земельної ділянки, що підтверджується висновком судово-технічної та почеркознавчої експертизи від 09 жовтня 2018 року, яка проведена в межах кримінального провадження, на підставі якого земельна ділянка вибула з власності дарувальника, а також врахувавши те, що позивач успадкувала спірне майна у встановленому законом порядку, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача про витребування на її користь земельної ділянки є обґрунтованими та доведеними.

Крім того, суди правильно врахували те, що ОСОБА_1 позбавлена свого права на оформлення в позасудовому (нотаріальному) порядку своїх спадкових прав на спірне нерухоме майно у зв`язку з тим, що земельна частка (пай), яку вона успадкувала, припинила існувати як пай, внаслідок отримання відповідачем державного акта на земельну ділянку на підставі виготовленої технічної документації та її затвердження із внесенням земельної ділянки до державного земельного кадастру, у зв`язку з чим виник новий об`єкт.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому колегія суддів не наводить мотивів їх прийняття чи відхилення.

Щодо доводів касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності колегія суддів керується таким.

Як вбачається з матеріалів справи, 20 грудня 2022 року від ОСОБА_2 до суду першої інстанції надійшла заява про застосування строків позовної давності. ОСОБА_2 вважав, що саме з 09 січня 2001 року (дати укладення між ним та ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_1 , договору дарування права на земельну частку (пай)) почала спливати позовна давність. З моменту укладення цього договору і до моменту смерті ОСОБА_3 не зверталася до суду з позовом про визнання правочину недійсним.

Суд першої інстанції, розглянувши вказану заяву, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, зазначивши, що матеріали справи не містять доказів, які б доводили обізнаність позивача про укладання договору дарування права на земельну частку (пай) до дати написання заяви до правоохоронних органів, а саме 20 листопада 2017 року. Крім того, врахувавши те, що у 2019 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування (справа № 143/405/19), чим перервала позовну давність, а також врахувавши те, що під час розгляду вказаної справи їй стало відомо про оскаржуване розпорядження та державний акт, які є предметом цього спору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позовну давність для звернення до суду із цим позовом ОСОБА_1 не пропущено.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Встановлено, що договір дарування належного ОСОБА_3 права на земельну частку (пай) датований 09 січнем 2001 року.

На час укладення договору діяв ЦК УРСР.

Згідно зі статтею 71 ЦК УРСР 1963 року (тут і далі у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно з вимогами статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що у Прикінцевих та перехідних положення ЦК України передбачено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (пункт 4).

У пункті 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Верховний Суд керується тим, що, якщо спадкоємець, яким є позивач, має право на оспорення правочину, вчиненого спадкодавцем, то на нього повністю поширюються норми ЦК України про позовну давність, яка обчислюється, у тому числі, як до спадкодавців. Тобто, чи знали і могли знати спадкодавці про порушення їхніх прав.

Доказів того, що спадкодавець знала про порушення її права на земельну частку (пай), а також про укладення від її імені договору дарування матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене, до спірних правовідносин не може бути застосовано норми ЦК УРСР про строк позовної давності, оскільки такий строк не сплив до набрання чинності ЦК України.

У зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про застосування до спірних правовідносин норм ЦК України.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається, зокрема, у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та інших.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивної (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

Як встановили суди, ОСОБА_2 не заперечував ту обставину, що в 1996 році ОСОБА_3 на його прохання без будь-яких письмових договорів передала йому в користування земельну частку (пай) розміром 3,36 умовних кадастрових гектара, оскільки він займався фермерським господарством.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті матері на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України.

Як стверджувала ОСОБА_1 в позовній заяві, після смерті матері відповідач продовжував виплачувати їй як спадкоємиці померлої пай за користування земельною ділянкою до кінця 2016 року. І лише в кінці 2016 року відповідач повідомив позивачу, що пай належить йому, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів.

За вказаних обставин 01 грудня 2017 року за заявою ОСОБА_1 за фактом підробки документів під час оформлення земельного паю ОСОБА_3 внесено відомості до ЄРДР. У кримінальному провадженні проведено технічну та почеркознавчу експертизу, за результатами проведення якої 09 жовтня 2018 року Вінницьке відділення КНДІСЕ надало висновок № 3656/3657/18-21, відповідно до якого підпис ОСОБА_1 в договорі дарування права на земельну частку (пай) від 09 січня 2001 року виконаний не нею, а іншою особою.

Доказів того, що ОСОБА_2 оформив право власності на земельну частку (пай) матеріли кримінального провадження не містили.

17 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, під час розгляду якого їй стало відомо про отримання відповідачем оспорюваного державного акта від 24 лютого 2004 року.

06 липня 2021 року вказану позовну заяву ОСОБА_1 в справі № 143/405/19 залишено без розгляду.

Отже, звернувшись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 перервала позовну давність.

З цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду у січні 2022 року, що свідчить про те, що позовну давність вона не пропустила.

Доводи відповідача про те, що перебіг строку давності для пред`явлення позовів про визнання спірного договору дарування недійсним розпочався для ОСОБА_3 не пізніше 10 січня 2001 року, не може бути взято до уваги, оскільки під час розгляду цієї справи встановлено, що позивач від імені матері не підписувала договір дарування права на земельну частку (пай), що свідчить про те, що така земельна ділянка вибула з її власності поза її волею, тобто ні ОСОБА_3 , ні позивач не могли знати про наявність договору дарування. Тому вказана дата не може братися за початок відліку строку позовної давності.

Крім того, колегія суддів враховує те, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за відповідачем лише у 2018 році, що також було перешкодою для позивача дізнатися про своє порушене право.

Також суд апеляційної інстанції правильно врахував те, що доказів того, що ОСОБА_3 чи позивач знали про те, що право власності на спірну земельну ділянку перейшло до відповідача, матеріали справи не містять. Жодні дії з боку будь-кого із осіб (власника чи користувача земельної ділянки), які б вказували на необхідність цікавитися долею земельної ділянки (паю), зокрема про укладання будь-яких договорів чи зміну власника, не вчинялися та суди не встановили. Після отримання сертифіката на право на земельну частку (пай) і до кінця 2016 року на усних договірних умовах земельна ділянка оброблялася ОСОБА_2 , який постійно сплачував орендну плату як спадкодавцю, так і спадкоємцю.

З огляду на зазначене необґрунтованими є доводи відповідача про наявність підстав для застосування позовної давності.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 лютого 2023 року в справі № 143/1483/19, щодо аналогічних правовідносин, не може бути взято колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Так, у зазначеній справі особа (спадкоємець) зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогами про визнання недійсними договорів дарування права на земельні частки (паї) від 09 лютого 2000 року, укладені між довіреною особою спадкодавців та ОСОБА_2 , застосування наслідків недійсності правочинів шляхом скасування права власності ОСОБА_6 на земельні ділянки, повернення їх законним володільцям.

Під час розгляду вказаної справи встановлено, що спірні договори дарування були укладені 09 лютого 2000 року на підставі виданих спадкодавцями доручень від 29 січня 2000 року на переоформлення їхніх земельних часток (паїв) на ім`я ОСОБА_2 . Вказані доручення були посвідчені з порушенням положень статті 9 Закону України «Про нотаріат», статті 62 ЦК УРСР, а тому суди визнали їх недійсними. Однак Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач пропустив позовну давність. Суди врахували, що починаючи з 29 лютого 2000 року, коли закінчився місячний строк дії виданих спадкодавцями доручень на переоформлення їхніх сертифікатів на право на земельні частки (паї) на ОСОБА_2 , батьки позивача могли та повинні були дізнатися у довіреної особи чи ОСОБА_2 про стан своїх майнових прав, чи укладені відповідні угоди, ознайомитися з їхнім змістом. При цьому суди врахували, що ОСОБА_2 учиняв усі необхідні процедурні дії з виділення спірних земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), про що батьки позивача як постійні мешканці с. Очеретні могли та повинні були, мали реальну можливість дізнатися про свої права.

У справі, яка переглядається, предметом спору є витребування земельної ділянки, яка незаконно вибула з володіння власника на підставі правочину, який є неукладеним. Крім того, у цій справі не встановлено про обізнаність ні позивача, ні спадкодавця про вибуття спірної земельної ділянки з їх власності.

Отже, у справі, на яку посилається заявник, та у справі, яка є предметом розгляду, різний предмет позову та різні фактичні обставини, а тому доводи відповідача про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 лютого 2023 року в справі № 143/1483/19, є безпідставними.

Також є неприйнятними доводи касаційної скарги про застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 761/27538/17, від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16, від 04 серпня 2021 року в справі № 444/2295/18, від 15 січня 2020 року в справі № 200/19766/16, від 05 вересня 2022 року в справі № 385/321/20.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справи та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про неврахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційним судом, який надав їм належну правову оцінку, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки позивач довела порушення її права, та те, що про таке порушення їй стало відомо у листопаді 2017 року.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів і не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

У статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року, додаткове рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 03 березня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк