Рішення

від 09.01.2025 по справі 334/10145/23

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Дата документу 09.01.2025

Справа № 334/10145/23

Провадження № 2/334/82/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2025 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя

у складі: головуючого судді Ісакова Д.О.,

за участі секретаря судового засідання - Прийменко А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Запоріжжі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради про стягнення завданої шкоди,

ВСТАНОВИВ:

05 грудня 2024 до Ленінського районного суду міста Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради про стягнення завданої шкоди.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що зміст її вимог стосується завдання працівниками КП «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради їй шкоди, якій вона не змогла самостійно запобігти, за відсутності сторонньої підтримки від третіх осіб. За її словами, у 2008 та 2012 роках дії співробітників закладу загрожували її життю, здоров`ю та матеріальному благополуччю. Вона втратила час, зазнала моральної шкоди у зв`язку з ненаданням їй допомоги. Вона сама опинилася у скрутній ситуації, не маючи змоги запобігти завданому їй лиху, внаслідок якого вона втратила квартиру, роботу та особисте життя. Їй довелося продати квартиру, зароблену тяжким трудом.

Просить стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради на її користь завдану шкоду у розмірі 16254435,60 гривень, яка складається з вартості власного житла - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , не отриманої заробітної плати позивача, та моральної шкоди.

27.12.2024 позивач подала до суду заяву про розгляд справи без її участі.

27.12.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якій представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки вони є необґрунтовані та не відповідають вимогам чинного законодавства. Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Відповідно до частинистатті 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вивчивши матеріали справи, встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, яким надана оцінка в їх сукупності, дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.

Стаття 2 Конвенції передбачає, що право кожного на життя охороняється законом, а згідно зі статтею 13кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь та гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних i оздоровчо-профiлактичних програм.

Держава створює умови для ефективного i доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних i комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів ycix форм власності.

Відповідно до пункту «е» частини першої статті 7 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров`я шляхом встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров`я.

Згідно зі статтею 80 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров`я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

У частині четвертій статті 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» вказано, що у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров`я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов`язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом встановлено, що відповідно до медичної картки №480/56, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 19.02.2008 по 01.04.2008, перебувала на стаціонарному лікуванні в КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня» ЗОР, на підставі направлення лікаря-психіатра та заяви її батька. ОСОБА_1 був поставлений діагноз: гострий бредовий розлад. При виписці з лікарні надано рекомендації.

Відповідно до медичної картки №2402/294, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 31.10.2011 по 10.01.2012, перебувала на стаціонарному лікуванні в КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня» ЗОР, на підставі заяви її батька. ОСОБА_1 був поставлений діагноз: шизофренія, параноїдна форма, епізодичний тип перебігу. При виписці з лікарні надано рекомендації.

Перед кожною госпіталізацією ОСОБА_1 оглядалася лікарями-психіатрами, які за результатами огляду встановлювали діагноз психічного розладу та визначали вид психіатричної допомоги, а саме госпіталізацію.

На госпіталізацію ОСОБА_1 надавала письмову згоду, що підтверджується її підписом, у якій зазначено, що «З планом обстеження та лікування, а також з побічними ефектами ознайомлена».

За час проходження стаціонарного лікування ОСОБА_1 оглядалася лікарями-психіатрами, які підтверджували у неї психічний розлад.

Пацієнтка отримувала лікування з дотриманням інструкцій з медичного застосування лікарських засобів. За час перебування на стаціонарному лікуванні, побічних ефектів не виявлено.

На проведеному стаціонарному лікуванні стан ОСОБА_1 покращився і вона виписувалась з рекомендаціями прийому ліків на амбулаторне лікування.

У виписних епікризах від 01.04.2007 та 10.01.2012 відображено покращення психічного стану пацієнтки, що говорить про правильне та якісне проведення лікування.

Згідно ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.

Забороняється визначати стан психічного здоров`я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психічного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно (частина третя статті 7 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний огляд проводиться з метою з`ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу», психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання особи або за її усвідомленою письмовою згодою.

Вказані норми статей 4, 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» конкретизують положення цього закону про презумпцію психічного здоров`я (стаття 3) і про те, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями (стаття 4), а також статей 3, 8 Конституції України, які визначають принцип верховенства права і обов`язок держави з утвердження і забезпечення прав і свобод людини, та частини другої статті 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» про те, що обмеження прав громадян у вигляді примусового медичного огляду допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.

Згідно ст. 7 Закону України «Про психіатричну допомогу» діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я для застосування в Україні. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов`язаних із станом її психічного здоров`я.

Статтею 27 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлено, що професійні права, обов`язки лікаря-психіатра, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, у тому числі здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади, при наданні психіатричної допомоги встановлюються Основами законодавства України про охорону здоров`я, цим Законом та іншими законами.

Згідно ст. 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги, здійсненні їх соціального захисту, наданні їм соціальних послуг або проходженні ними спеціального навчання, можуть бути оскаржені, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду.

На звернення позивача від 02.09.2021, директор КНП «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» ЗОР повідомив наступне: «Ви дійсно двічі знаходились на стаціонарному лікуванні в КНП «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» ЗОР з 19.02.2008 та з 31.10.2011 по 10.01.2012. Перед кожною госпіталізацією оглядались лікарями-психіатрами, які за результатом огляду встановлювали діагноз психічного розладу та визначали вид психіатричної допомоги, а саме стаціонарне лікування.

В дні госпіталізації Ви оглядались черговими лікарями, які підтверджували наявність психічного розладу та запропонували госпіталізацію до закладу з надання психіатричної допомоги. Ви давали згоду, що підтверджується особистим підписом в медичній документації. Отримували лікування з дотриманням інструкцій для медичного застосування лікарських засобів. За весь час перебування на стаціонарному лікуванні побічних ефектів не зафіксовано. Також були ознайомлені з планом лікування, побічними ефектами, що підтверджується особистим підписом в медичній документації. На проведеному лікуванні стан здоров`я покращувався і Ви підписувались з рекомендацією прийому підтримуючого амбулаторного лікування.

Порушень чинного законодавства, при наданні Вам психіатричної допомоги з боку медичних працівників у період з 19.02.2008 по 01.04.2008 та з 31.10.2011 по 10.01.2012 не встановлено».

Статтею 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» передбачено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.

Основами захисту осіб, які страждають на психічні розлади, та покращення психіатричної допомоги, прийнятими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1991 року № 46/119, закріплено принцип добровільності медичного огляду з метою визначення того, чи страждає особа на психічне захворювання: жодна особа не може бути примушена до проходження медичного огляду з метою визначення того, чи страждає вона на психічне захворювання, крім як у відповідності до процедури, передбаченої внутрішнім законодавством держави (Принцип 5).

Суд вважає, що встановлення діагнозів відповідачем здійснювалося відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу», жодних порушень при наданні психіатричної допомоги позивачу встановлено не було.

Твердження ОСОБА_1 про завдання їй шкоди не ґрунтуються на належних й допустимих доказах та спростовуються наявними у медичній документації відомостями.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.

Статтею 13 Конвенції гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», заява № 23805/94).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних правце передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновленнягарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

За змістом статті 25 Закону особи, яким надається психіатрична допомога, мають право, зокрема, на відшкодування заподіяної їмшкоди або шкоди їх майну внаслідокнезаконного поміщення до психіатричного закладучи психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціальногонавчання чи внаслідок незабезпечення безпечних умов надання психіатричноїдопомоги або розголошення конфіденційних відомостей про станпсихічного здоров`я і надання психіатричної допомоги.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до частини першої яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Вищевказані складові є необхідними елементами складу цивільного правопорушення, як підстави деліктної відповідальності.

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Отже, моральна шкода повинна доводитись певними доказами та фактами, з огляду ж на матеріали справи та позовну заяву жодних доказів спричинення моральної шкоди немає.

За таких обставин суд вважає, що позивач не довів вину відповідача в завданні йому моральної шкоди.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Досліджуючи наявність завданої шкоди, суд приходить до висновку про її відсутність, оскільки як на підставу для стягнення шкоди ОСОБА_1 посилається на те, що дії співробітників закладу загрожували її життю, здоров`ю та матеріальному благополуччю, вона втратила час, зазнала моральної шкоди у зв`язку з ненаданням їй допомоги та опинилася у скрутній ситуації, не маючи змоги запобігти завданому їй лиху, внаслідок якого вона втратила квартиру, роботу та особисте життя. Їй довелося продати квартиру, зароблену тяжким трудом. Однак доказів на підтвердження цих обставин не надано.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Враховуючи викладене, оскільки доводи позовної заяви не підтверджені достатніми, належними доказами, які в силу приписів ст.81 ЦПК України, повинна була надати сторона позивача, суд приходить до висновку про відмову у задоволені позовних вимог.

Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки позивача було звільнено від сплати судового збору на підставі ухвали суду, судові витрати віднести на рахунок держави.

Керуючись статтями: 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради про стягнення завданої шкоди.

Судові витрати віднести на рахунок держави.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Інформація про учасників справи відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_2 .

Комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» Запорізької обласної ради, код ЄДРПОУ 05498909, адреса: м.Запоріжжя, вулиця Оріхівське шосе, буд. 10А.

Суддя Ісаков Д.О.