Постанова

від 13.01.2025 по справі 229/578/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2025 року

м. Київ

справа № 229/578/17

провадження № 61-16622св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 червня 2023 року у складі судді Грубника О. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Корчистої О. І., Агєєва О. В., Кішкіної І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба безпеки України (далі - СБУ), Міністерство оборони України (далі - МОУ), Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головне управління Національної гвардії України, Антитерористичний центр при СБУ, Державна служба України з надзвичайних ситуацій (далі - ДСНС України), Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування шкоди.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є співвласниками 1/2 частки житлового будинку, що є окремою квартирою АДРЕСА_1 . Загальна площа нерухомості становить 60,5 кв. м.

Позивачі зазначали, що 03 липня 2014 року на території селища Піски Ясинуватського району Донецької області велись та продовжуються активні бойові дії. Внаслідок потрапляння артилерійських снарядів нерухоме майно позивачів у вигляді квартири АДРЕСА_1 зруйновано та є неможливим для проживання у ньому.

Оскільки до теперішнього часу порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції (далі - АТО) у Донецькій та Луганській областях, не прийнято, позивачі вважали, що окрім положень Цивільного кодексу України підлягають застосуванню норми Конституції України, Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Кодексу цивільного захисту України, а також релевантна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, висновки у рішеннях «Айдер та інші проти Туреччини», «Катан та інші проти Молдови та Росії».

Враховуючи те, що інше житло позивачам не надано, завдана шкода не відшкодована, є всі правові підстави стягнення з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України відшкодування матеріальної шкоди, завданої житлу позивачів внаслідок проведення АТО.

Позивачі також подали заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначали, що внаслідок втрати житла були змушені істотно змінити спосіб життя, переїхати разом із сім`єю проживати в інший населений пункт, винаймати житло, перебуваючи при цьому у стані невизначеності та стресу. Вважали, що зазначені обставини свідчать про порушення державою стосовно позивачів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що дає підстави для відшкодування їм моральної шкоди.

Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просили суд стягнути з держави Україна в особі КМУ, ДКСУ на користь позивачів матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом під час проведення АТО, за пошкоджену частину житлового будинку, що є окремою квартирою АДРЕСА_1 , у розмірі 886 720 грн, по 221 680 грн кожному, а також моральну шкоду - по 100 000 грн кожному.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Дружківський міський суд Донецької області рішенням від 05 червня 2023 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнив частково.

Стягнув з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 221 680 грн.

Стягнув з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 221 680 грн.

Стягнув з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію у розмірі 221 680 грн.

Стягнув з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 грошову компенсацію у розмірі 221 680 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Місцевий суд керувався тим, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджене у період проведення АТО житло позивачів.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності будинку, не має, оскільки у законодавстві України відсутні правові підстави, що дають змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів, тому посилання на статтю 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації своїх прав, передбачених у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», як на підставу позовних, вимог суд вважав помилковим.

З огляду на викладене місцевий суд вважав необґрунтованими вимоги позивачів про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 23 ЦК України, оскільки такі вимоги є похідними від вимог про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», які є незастосовними до спірних правовідносин.

Водночас суд першої інстанції виснував, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання останньою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Так, у рішенні суду зазначено, що закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов`язок). Крім того, станом на час розгляду справи інформація про закінчення досудового розслідування та наявність обвинувального вироку по кримінальному провадженню, внесеному в ЄДРСР за № 22018050000000013 від 22 січня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України, відсутня.

Отже, враховуючи відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акта будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту будинку позивачів, позов підлягає задоволенню частково шляхом стягнення за рахунок держави грошової компенсації.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 оскаржили його в апеляційному порядку. Позивачі просили суд змінити рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.

Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України також подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій просила судове рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Верховний Суд розпорядженням від 22 липня 2022 року № 40 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінив територіальну підсудність справ Донецького апеляційного суду - Дніпровському апеляційному суду.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 25 жовтня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України залишив без задоволення. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 червня 2023 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову. Так, у постанові апеляційного суду зазначено, що місцевий суд зробив правильний висновок про те, що позивачі мають право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки належна позивачам квартира зруйнована в результаті обстрілу під час проведення АТО, а державою на момент виникнення спірних правовідносин та протягом тривалого часу після їх виникнення не було розроблено правовий механізм відшкодування власникам шкоди, заподіяної їх майну під час проведення АТО.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій 21 листопада 2023 року через систему «Електронний суд», держава Україна в особі Кабінету Міністрів України просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 (провадження № 61-3393св21), від 21 червня 2023 року у справі № 757/5115/21-ц (провадження № 61-178св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 242/2655/21 (провадження № 61-2786св23).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у позові відсутня вимога про стягнення моральної шкоди, завданої позивачам порушенням державою свого позитивного обов`язку щодо забезпечення мирного володіння майном, позов не містить жодних доказів такої шкоди і її розміру. При цьому саме позивач має довести наявність шкоди та її розмір. Самого по собі факту наявності шкоди у будь-якому розмірі недостатньо для її компенсації саме державою. Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягнення моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку може передбачати відшкодування як моральної, так і майнової шкоди, зокрема за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 23 листопада 2023 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просять скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявники посилаються на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме обґрунтовували необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Позивачі касаційну скаргу мотивували тим, що компенсація моральної шкоди повинна бути присуджена постраждалим від терористичного акту та стягнута з відповідачів незалежно від наявності вини державних органів. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Доводи інших учасників справи

22 грудня 2023 року СБУ подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , вказуючи на те, що судові рішення є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційні скарги, заперечень щодо їх вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 є власниками 1/2 частки житлового будинку, що є окремою квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 60,5 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30 липня 1996 року, реєстраційного напису від 12 серпня 1996 року за реєстровим № 330.

У довідці Виконавчого комітету Пісківської сільської ради від 09 вересня 2015 року № ДЗЖ-146 зазначено, що в результаті декількох влучень артилерійських снарядів будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , зруйнований.

Президент України Указом від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочав АТО.

Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Кабінет Міністрів України розпорядженням від 02 грудня 2015 року № 1275-р затвердив перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено селище Піски Ясинуватського району Донецької області.

Відповідно до листа Ясинуватської районної державної адміністрації від 24 жовтня 2017 року Ясинуватська районна державна адміністрація, Ясинуватська районна військово-цивільна адміністрація не має можливості забезпечити житлом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 у зв`язку з відсутністю житлового фонду. Щодо питання можливості районною державною адміністрацією прийняти від зазначених осіб пошкоджене внаслідок надзвичайної ситуації житло для подальшої виплати їм компенсації, то, по-перше, останні з цього приводу не звертались, по-друге, на час надання відповіді такий порядок та правовий механізм законодавством України не передбачений.

Згідно з листом Департаменту житлово-комунального господарства Донецької обласної адміністрації від 07 липня 2016 року (станом на день надання відповіді) інфраструктура села Піски зруйнована повністю. Житловий фонд зруйнований в значній мірі або суттєво пошкоджений, що робить неможливим проживання в ньому. На території села Піски тривають бойові дії, внаслідок чого відсутня можливість комісійного обстеження зруйнованого (пошкодженого) житлового фонду.

Відповідно до листа Головного управління СБУ в Донецькій області від 26 січня 2018 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22018050000000013 від 22 січня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України.

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової будівельно?технічної експертизи від 06 липня 2018 року № 787, вартість ремонтно?відновлюваних робіт (житлового будинку), розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , пошкодженого в результаті бойових дій станом на проведення дослідження, становить 886 720 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61?12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність.

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зазначення позивачами конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 мотивували позов, зокрема й тим, що вони не отримали від держави Україна відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке позивачі, на їх думку, мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачі зазначали, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено положеннями статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України.

Крім того, позивачі вказували на те, що держава в особі КМУ зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення АТО у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням КМУ від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Луганської та Донецької областей, проте держава цього не зробила, що порушує право власності позивачів, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, компенсацію завданої шкоди не виплатила.

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (рішення у справі «Броньовський проти Польщі», від 22 червня 2004 року, заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на порушення Україною якого позивачі у позові не посилалися, держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності.

Матеріальним позитивним обов`язком держави є забезпечення у своїй правовій системі юридичних гарантій реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засобів правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, § 113).

У процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», § 114).

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (рішення у справі «Копецький проти Словаччини», від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеної квартири станом на 01 жовтня 2015 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначали, що держава винна у пошкодженні їх майна.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нерухомості громадян, на час звернення позивачів до суду з позовом був відсутній.

Так, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок № 947), який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений. 02 вересня 2020 року Постановою КМУ № 767 постанову КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 викладено у нові редакції.

Врахувавши наведене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробили правильний висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення АТО житловий будинок, тому вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Водночас позивачі посилались на невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язків за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Так, зазначали про відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житла; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту майна.

У згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц зазначено, що «Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір».

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану»(Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Установивши, що належна позивачам квартира зруйнована в результаті обстрілу під час проведення АТО, а державою на момент виникнення спірних правовідносин та протягом тривалого часу не було розроблено правовий механізм відшкодування власникам шкоди, заподіяної їх майну під час проведення антитерористичної операції, суди дійшли висновку, що позивачі мають право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок невиконання нею свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суди першої та апеляційної інстанцій, використовуючи дискреційні повноваження щодо визначення такої компенсації, керувалися фактичними обставинами справи, з урахуванням принципів розумності та справедливості, а також наведеної вище практики ЄСПЛ.

Під час вирішення спору суди застосували норми матеріального права з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14?17цс19).

Колегія суддів погоджується з тим, що на час звернення до суду права позивачів були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачам на праві власності нерухомого майна у законодавстві України розроблено не було, а тому позивачі у цій справі не мали іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19, від 03 серпня 2022 року у справі № 265/5850/17, від 16 серпня 2022 року у справі № 428/2010/19, від 20 січня 2023 року у справі № 265/6582/16-ц, від 26 квітня 2023 року у справі № 757/15335/18-ц.

Щодо зазначених Державою Україна в особі Кабінету Міністрів України підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18, від 21 червня 2023 року у справі № 757/5115/21-ц, від 27 вересня 2023 року у справі № 242/2655/21 слід зазначити таке.

У наведених справах вирішувалися спори щодо відшкодування позивачам матеріальної шкоди, завданої їх майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції.

Так, у справі № 242/1186/18, скасовуючи рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у його задоволенні, апеляційний суд керувався тим, що місцевий суд не звернув увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до Порядку внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією РФ. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року, тобто до ухвалення судом першої інстанції рішення і цей Порядок застосовується до спірних правовідносин. Отже, апеляційний суд відмовив у позові, пославшись на виконання державою позитивного матеріального обов`язку запровадити механізм грошової компенсації за зруйновані житлові будинки (квартири) внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, яким позивач у встановленому порядку не скористалася. Верховний Суд змінив мотиви відмови у позові, викладені апеляційним судом, керуючись тим, що присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням моральної шкоди і такої вимоги в цій справі позивачем не заявлено.

У справі № 757/5115/21-ц Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду про часткове задоволення позову, а рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Касаційний суд зазначив, що відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Наведені висновки, а також аналогічні їм, які викладені Верховним Судом у постанові від 27 вересня 2023 року у справі № 242/2655/21, на неврахування апеляційним судом яких заявник також посилається у касаційній скарзі, не свідчать про неправильне застосування судом норм права під час вирішення спору про компенсацію державою шкоди за невиконання позитивного обов`язку на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, яка переглядається, на відміну від наведених заявником справи, позивачі подали до суду у встановлений законом строк заяву про збільшення позовних вимог, в якій зокрема, просили про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на наявність для цього визначених законом підстав. Суди відмовили у відшкодуванні моральної шкоди на підставі статті 23 ЦК України, оскільки такі вимоги є похідними від вимог про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», які є незастосовними до спірних правовідносин, проте, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, дійшли висновку, що позивачі мають право на компенсацію від держави за тривале (більше п`яти років) невиконання останньою свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року № 265/6582/16-ц.

Доводи касаційної скарги про те, що суди, визначаючи розмір такої компенсації, взяли за основу суму вартості ремонтно?відновлювальних робіт зруйнованого будинку позивачів, колегія суддів до уваги не бере, оскільки, вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суди керувалися вимогами Конвенції, застосовували релевантні рішення ЄСПЛ, виходячи з фактичних обставин справи, принципів розумності та справедливості, про що виклали відповідне мотивування у своїх рішеннях.

Інші доводи, наведені Кабінетом Міністрів України на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що у силу вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо касаційної скарги позивачів, які посилаються на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), слід зазначити таке.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, відповідно до положень цієї норми статті 389 ЦПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У цьому аспекті колегія суддів зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).

Крім того, обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно?управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

У наведеній заявниками постанові Верховного Суду зазначено, що частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону). З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом рухомому майну громадян, у законодавстві України на час виникнення спірних правовідносин не було. Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджене у період проведення АТО майно.

Водночас позивачі у касаційній скарзі не навели вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість висновків Верховного Суду, викладених у наведеній постанові, а також не зазначено, у чому саме полягає необхідність відступлення від таких висновків, враховуючи конкретні обставини справи, яка переглядається.

За таких обставин наведена позивачами підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, що виключає підстави для їх скасування.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

На думку судової колегії судові рішення є достатньо мотивованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 05 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк