Ухвала

від 14.01.2025 по справі 442/9251/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

справа № 442/9251/21

провадження № 61-17343ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. 0. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., у справі за позовом керівника Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, ОСОБА_1 , третя особа - державне підприємство «Дрогобицьке лісове господарство», правонаступником якого є державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визнання недійсним наказу, права приватної власності, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2021 року керівник Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом про визнання недійсним наказу, права приватної власності, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 жовтня 2022 року позов задоволено. Визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру в Львівській області № 13-9350/16-20-СГ від 16 вересня 2020 року «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» для особистого селянського господарства на території бувшої Старокропивницької сільської ради за межами населеного пункту площею 1,4 га у власність ОСОБА_1 . Припинено право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку кадастровий номер 4621285100:08:000:0001 площею 1,4 га для особистого селянського господарства, розташовану на території бувшої Старокропивницької сільської ради Дрогобицького району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 21 вересня 2020 року за №54227276. Скасовано державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4621285100:08:000:0001 площею 1,4 га для особистого селянського господарства, що розташована на території бувшої Старокропивницької сільської ради Дрогобицького району за межами населеного пункту та закрити розділ про реєстрацію об`єкту нерухомого майна №2176271246212. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 4621285100:08:000:0001 площею 1,4 га для особистого селянського господарства, що розташована на території бувшої Старокропивницької сільської ради Дрогобицького району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Львівської обласної державної адміністрації.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року заяву керівника Дрогобицької окружної прокуратури Масяка Ю. М. про забезпечення позову задоволено. Вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки: кадастровий номер 4621285100:08:000:0097, площею 0,6133 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002354346212), та кадастровий номер 4621285100:08:000:0124, площею 0,7867 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002378946212), які утворилися внаслідок поділу спірної земельної ділянки кадастровий номер 4621285100:08:000:0001, площею 1,4 га, та перебувають у приватній власності ОСОБА_1 - до набрання законної сили рішенням суду в даній справі.

Судове рішення мотивоване тим, що вищевказані земельні ділянки, щодо яких прокурор просить вжити заходи забезпечення, утворилися внаслідок поділу спірної земельної ділянки в межах її площі, право власності на які зареєстроване за відповідачем ОСОБА_1 , відтак, стосуються права відповідача, яке оспорюється у даній справі, тому заходи забезпечення, про які просить заявник, є співмірними із заявленими вимогами.

Враховуючи те, що між сторонами дійсно виник спір щодо нерухомого майна, яке належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 , яка під час розгляду справи вчинила дії щодо поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4621285100:08:000:0001 на два окремих об`єкти нерухомого майна, колегія суддів зробила висновок про необхідність вжиття заходів забезпечення позову у виді накладення арешту на належні відповідачу ОСОБА_1 на праві власності земельні ділянки: кадастровий номер 4621285100:08:000:0097, площею 0,6133 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002354346212), та кадастровий номер 4621285100:08:000:0124, площею 0,7867 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002378946212), до набрання законної сили рішенням суду в даній справі, оскільки невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, ефективний захист та поновлення порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся, у випадку задоволення позову.

19 грудня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року, в якій просила скасувати судове рішення та відмовити у задоволенні клопотання про забезпечення позову повністю.

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права. В матеріалах справи відсутній доказ того, що земельна ділянка відносилась і була включена до земель лісового фонду, що вказує на необґрунтованість позовних вимог. Накладаючи арешт на земельні ділянки судом повністю проігноровано те, що відповідач не може нести будь-яких негативних ризиків, які можуть виникнути в результаті можливої помилки органу влади при оформленні документів на земельну ділянку, яку передано у власність ОСОБА_1 , чим фактично здійснено втручанні в мирне володіння майном відповідача.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України).

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом». Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача. Як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії (див. пункти 40 - 43, 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в справі № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року у cправі № 908/2382/21 вказано, що «за своєю суттю арешт майна - це тимчасовий захід, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Отже накладення арешту на майно не завдасть шкоди та збитків відповідачу, не позбавить його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам».

Арешт, як заборона на право розпоряджатися майном, включає і обмеження на розпорядження таким майном. Тому при накладенні арешту на майно вжиття додаткових заходів забезпечення, направлених на обмеження розпорядження таким майном, не є необхідним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2024 року в справі № 567/459/23 (провадження № 61-10214св23)).

Касаційний суд вже зазначав, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належить відповідачеві. Помилковим є накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 (провадження № 61-17180св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2023 року у справі № 453/179/23 (провадження № 61-11618св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 лютого 2024 року у справі № 902/611/22 ).

Апеляційний суд встановив, що:

між сторонами існує спір щодо нерухомого майна, яке належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 , яка під час розгляду справи вчинила дії щодо поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4621285100:08:000:0001 на два окремих об`єкти нерухомого майна,

відповідачу ОСОБА_1 на праві власності належать земельні ділянки: кадастровий номер 4621285100:08:000:0097, площею 0,6133 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002354346212), та кадастровий номер 4621285100:08:000:0124, площею 0,7867 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3002378946212), які утворилися внаслідок поділу спірної земельної ділянки в межах її площі.

Таким чином, встановивши, що наявні підстави для вжиття заходів забезпечення позову, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про задоволення заяви про забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої ухвали свідчить, що правильне застосовування судом норм права є очевидним, не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а касаційна скарга - необґрунтованою.

Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником Козій Ігорем Юрійовичем на ухвалу Львівського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., у справі за позовом керівника Дрогобицької окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, ОСОБА_1 , третя особа - державне підприємство «Дрогобицьке лісове господарство», правонаступником якого є державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визнання недійсним наказу, права приватної власності, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат