Постанова

від 15.01.2025 по справі 910/18089/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" січня 2025 р. Справа№ 910/18089/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Гаврилюка О.М.

при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Павленко А.В.;

від відповідача: Раєцький А.О., Чижова О.В. (керівник);

від третьої особи 1: Гавриленко С.В.;

від третьої особи 2: Тимкович І.О.;

від третьої особи 3: Кисель М.В.;

від третьої особи 4: Сабадаш О.І.,

розглянувши апеляційну скаргу Національного заповідника "Софія Київська"

на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 (повний текст складено 23.07.2024 року)

у справі № 910/18089/23 (суддя Літвінова М.Є.)

за позовом Регіонального відділення фонду державного майна України по місту Києву

до Центрального державного архів-музею літератури і мистецтва України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

1. Національний заповідник "Софія Київська"

2. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. Державна архівна служба України

2. Міністерство юстиції України

про виселення, -

ВСТАНОВИВ:

Регіональне відділення фонду державного майна України по місту Києву (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Центрального державного архів-музею літератури і мистецтва України (далі-відповідач), за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Національного заповідника "Софія Київська" (далі - третя особа 1), Міністерства культури та інформаційної політики України (МКІП) (в подальшому змінено на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України (далі - третя особа 2)), за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Державної архівної служби України (далі - третя особа 3), Міністерства юстиції України (далі - третя особа 4) про виселення.

Позовні вимоги мотивовані невиконанням відповідачем умов договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, зокрема щодо повернення орендованого приміщення у зв`язку з закінченням дії договору. Враховуючи вищевикладене, та обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує, що у зв`язку із припиненням дії Договору оренди нерухомого майна, відповідач втратив статус орендаря та незаконно використовує державне нерухоме майно без належних правових підстав.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі № 910/18089/23 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Національний заповідник "Софія Київська" звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема, ст.ст. 236, 277 Господарського процесуального кодексу України, ч. 4 ст. 20 Закону України «Про культуру».

Так, скаржник вказав, що враховуючи, що договір оренди від 29.09.2008 року №4087, який укладено на підставі Закону України «про оренду державного та комунального майна», відносини між сторонами врегульовувались спеціальним законом України «Про оренду державного та комунального майна», а не Законом України «Про культуру», який не підлягав застосуванню.

Водночас, представник скаржника зауважив, що судом першої інстанції не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, зокрема чи є відповідач закладом культури.

Крім того, за твердженням скаржника, пам`ятка Бурси ХVІІІ ст. терміново потребує невідкладних комплексних ремонтно-реставраційних робіт з перекладкою застарілих інженерних мереж, заміною аварійних внутрішніх та зовнішніх конструктивних елементів, а невиконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної природної спадщини, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради України від 04.10.1988 року №6673-ХІ, конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи та Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, загрожує державі Україна репутаційними втратами та виключення спірного приміщення (об`єкт №527 «Собор Святої Софії та прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра» зі списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу № 910/18089/23 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: ОСОБА_1., судді: Сибіга О.М., Гончаров С.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2024 року витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали господарської справи № 910/18089/23.

23.09.2024 року до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/18089/23.

Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження у справі № 910/18089/23 за апеляційною скаргою Національного заповідника "Софія Київська" б/н від 12.08.2024року на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року своєю ухвалою від 26.09.2024 року.

15.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника третьої особи 4 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого третя особа 4 просила суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 залишити без змін.

При цьому, представ третьої особи 4 у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що судом першої інстанції було надано обґрунтування щодо усіх доводів позовної заяви та досліджено усі необхідні для правильного вирішення справи фактичні обставини та вірно застосовано норми матеріального та процесуального права.

За таких обставин, за твердженням представника третьої особи 4, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо неможливості виселення відповідача без надання рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документі, роботи працівників та користувачів.

У подальшому, за твердження представника третьої особи 4 оптимальним варіантом є переміщення відповідача до комплексу споруд центральних державних архівів України після його добудови. На сьогодні фінансування програми КПКВК 3609810 «Реконструкція та розвиток комплексу споруд центральних державних архівів України по вул. Солом`янській 24, в Солом`янському районі міста Києва призупинено.

Крім того, представник третьої особи 4 зауважив, що Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України є унікальним і одним з найбільших архівних сховищ Європи літературно-мистецького профілю. У його сховищах перебувають більш ніж 1400 фондів українських митців і діячів культури з ХVІІІ століття до наших днів, у тому числі представників української діаспори, а також документи з української номінації «Документальна спадщина, пов`язана з аварією на Чорнобильській АЕС», включеної до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам`ять світу». Окрім документів Національного архівного фонду зберігається численний бібліотечний фонд, що містить понад 7000 видань.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає ц тому числі, у запобіганні їх руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь, є одним із пріоритетних і головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Крім того, 16.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого відповідач просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 залишити без змін.

При цьому, представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що Цивільний кодекс України, на незастосування якого посилається скаржник, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, передбачає, що законом можуть бути встановлені випадки коли припинення зобов`язань на певних підставах не допускається (ст. 598 (4) Цивільного кодексу України). Рішення суду першої інстанції повністю узгоджується із наведеною нормою, адже ненадання рівноцінного приміщення - це і є визначена законом підстава, за якої не допускається припинення зобов`язань, що виникають із договорів оренди нерухомого майна.

Водночас, представник відповідача зауважив, що текст ст. 20 (4) Закону України «Про культуру» не містить жодних вказівок на те, що заборона на виселення закладів культури не поширюється на виселення з орендованих приміщень.

Крім того, за твердженням представника відповідача, посилання скаржника на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 року у справі 910/5813/19, як таке, що має преюдицію, є помилковим.

Заповідник в першій інстанції не заперечував проти існування обставини отримання Фондом державного майна України доручення Міністерства культури щодо пошуку іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів.

Разом з цим, за твердженням представника відповідача в справі відсутні належні та допустимі докази закінчення строку дії договору оренди, на яке Заповідник посилається, як на доведений факт, та який покладає в основу своїх заперечень проти рішення суду першої інстанції.

Водночас представник відповідача зауважив, що технічний стан Бурси ХVІІІ ст. не є предметом доказування у цій справі, що власне і доводив скаржник в першій інстанції у своїх заявах по суті та заявах з процесуальних питань. Докази на які посилається скаржник, надавалися в межах розгляду процесуальних питань (призначення судової експертизи), а не разом із заявою скаржника по суті спору, а відтак і не мали досліджуватися судом першої інстанції при вирішенні спору по суті, оскільки вони не стосуються предмета доказування.

Так, відповідач вважає, що відповідні аргументи скаржника є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року.

16.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника третьої особи 2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник третьої особи 2 просив суд апеляційну скаргу задовольнити. Скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

При цьому, представник третьої особи 2 у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що 30.09.2017 року договір оренди від 29.09.2008 року №4087, укладений між ФДМУ по місту Києва та відповідачем, припинений у зв`язку із закінченням терміну його дії. Проте відповідач ухиляється від виконання умов цього договору, продовжуючи користуватись приміщенням без належних правових підстав.

Разом з цим, за твердженням представника відповідача 2, триваючий правовий стан, за якого відбувається подальше розміщення відповідача без належних правових підстав у закладі, що належить до сфери управління Міністерства, суперечить цілям і статутним завданням як третьої особи 1, так і повноваженням Міністерства, та накладає на Міністерство та Заповідник обтяження, які не передбачені а ні законодавством, а ні статутом Заповідника, а ні договірними відносинами.

Водночас, представник третьої особи 2 зауважив, що Моніторингова місія ЦВС ЮНЕСКО, яка у березні 2017 року відвідала заповідник, указала на необхідність проведення невідкладних робіт на пам`ятці Бурсі ХVІІІ ст., про що зазначено у відповідному звіті експертів місії під час 41-ої сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (липень 2017 року м. Краків, Польща).

Крім того, представник третьої особи 2 просить врахувати, що постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 року №1028 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменоване на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, інших змін у структурі, повноваженнях та компетенції Міністерства не відбулося.

17.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника третьої особи 3 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник третьої особи 3 просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 без змін.

Крім того, представник третьої особи 3 у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що посилання скаржника на правову позицію викладену в постанові Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 року у справі №910/5813/19, не є обов`язковою для застосування іншими судами при вирішенні даної справи, оскільки обов`язковими для застосування є висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

При цьому, за твердженням представника третьої особи 3, положення трьох спеціальних законів («Про культуру», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про музеї та музейну справу») прямо забороняють виселення ЦДАМЛМ України без надання іншого рівноцінного приміщення.

Так, представник третьої особи 3 зауважив, що оскільки належного приміщення, забезпеченого усіма необхідними умовами для зберігання цілісного комплексу відповідача, йому надано не було, виселення відповідача суперечитиме, як вимогам Законів України «Про національний архівний фонд та архівні установи» та «Про музеї та музейну справу», так і рекомендаціям комітету Верховної Ради України, якій підконтрольна, підзвітна та перед якою відповідальна вся виконавча гілка державної влади.

17.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника позивача до суду надійшли додаткові письмові пояснення, відповідно до яких позивач, зокрема, зазначив, що у матеріалах справи містяться докази того, що у терміни, визначені Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 року №2269, позивач та треті особи 1, 2 повідомляли відповідача про недоцільність продовження договору через необхідність проведення протиаварійних ремонтно-реставраційних робіт.

При цьому, представ позивача зауважив, що у разі використання внутрішніх систем та мереж пам`ятки без проведення ремонтно-реставраційних робіт існують обґрунтовані негативні ризики втрати самої пам`ятки або значного й пошкодження, а також загроза для відвідувачів та працівників Центрального державного архіву музею літератури та мистецтв України.

30.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника скаржника до суду надійшло клопотання про повернення без розгляду відзиву на апеляційну скаргу, подану Раєцьким Андрієм Олександровичем в інтересах Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України.

Крім того, 30.10.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшло клопотання про залишення без розгляду додаткових пояснень РВ ФДМУ та відзиву МКСК на апеляційну скаргу.

На підставі рішення Вищої ради правосуддя від 31.10.2024 року №3195/0/15-24 суддю Північного апеляційного господарського суду ОСОБА_1 звільнено у відставку.

18.11.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшли додаткові пояснення по справі, відповідно до яких представник відповідача, зокрема, зазначив, що відповідач займає приміщення Бурси ХVІІІ ст. з 1967 року не на підставах оренди, а на підставі актів органів виконавчої влади (адміністративних акті), як це було передбачено ст. 4 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року. Архівними установами ці будівлі використовуються з 1920 року, і жодних рішень про їхнє виселення звідти не приймалося. Спірний договір оренди був укладений виключно в цілях подолання колізії, що утворилася в наслідок помилкового включення будівлі Бурси ХVІІІ ст. до складу об`єктів нерухомої культурної спадщини Національного заповідника «Софія Київська», яке відбулося на підставі Постанови КМУ від 13.05.1996 року №500.

Розпорядженням Керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 року призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_1.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.11.2024 року визначено наступний склад колегії суддів: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 року прийнято до свого провадження справу №910/18089/23 за апеляційною скаргою Національного заповідника "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у складі колегії суддів Північного апеляційного господарського суду: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М. Призначено до розгляду апеляційну скаргу Національного заповідника "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23.

Представники скаржника, позивача та третьої особи 2 в судовому засіданні 15.01.2025 року Північного апеляційного господарського суду підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, а рішення Господарського суду міста Києва скасувати.

Представники позивача та третіх осіб 3, 4 в судовому засіданні 15.01.2025 року Північного апеляційного господарського суду заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили залишити її без задоволення. Рішення Господарського суду першої інстанції без змін.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Колегія суддів розглянувши клопотання скаржника про повернення без розгляду відзиву на апеляційну скаргу, подану Раєцьким Андрієм Олександровичем в інтересах Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України, протокольно залишила дане клопотання без розгляду, як неактуальне на чому зауважив представник скаржника.

Разом з цим, колегія суддів протокольно відмовила в задоволенні клопотання відповідача про залишення без розгляду додаткових пояснень РВ ФДМУ та відзиву МКСК на апеляційну скаргу, як безпідставне.

Крім того, колегія суддів враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 року №1028 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменоване на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, інших змін у структурі, повноваженнях та компетенції Міністерства не відбулося.

Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне здійснити зміну найменування третьої особи 2 у справі з Міністерства культури та інформаційної політики України (МКІП) на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, 29.09.2008 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (орендодавець) та Центральним державним архів-музейем літератури і мистецтв України (орендар) було укладено договір оренди № 4087 нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно (далі - майно) нежилі приміщення будівлі загальною площею 3691,00 кв. м. розміщене за адресою: м. Київ, вул. Володимирська 22-а, на 3-х поверхах, корпусу №5, що перебуває на балансі Національного заповідника «Софія Київська» (далі - балансоутримувач), балансова вартість якого визначена згідно з Актом оцінки станом на 01.08.2008 року і становить 15 937 600,00 грн.

Відповідно до п.1.2 договору, майно передається в оренду з метою розміщення бюджетної установи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Згідно п. 2.1 - 2.2 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди

Відповідно до п. 5.9 договору, у разі припинення або розірвання договору повернути орендодавцеві/балансоутримувачу орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової).

Договір укладено строком на 1 (один) рік, що діє з 29.09.2008 року до 29.09.2009 року включно (п. 10.1 договору).

Згідно п.п. 10.3-10.4 договору зміни до договору або його розірвання допускається за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною. Договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві, лише за наявності письмової згоди органу, уповноваженого управляти об`єктом оренди в строк за місяць до її до закінчення його дії та укладення додаткового договору на продовження строку дії договору оренди, який є невід`ємною частиною цього договору.

Майно вважається повернутим орендодавцю/Балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обовязок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря (п. 10.10 договору).

Згідно п. 10.12 договору взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України.

Відповідно до акту від 29.09.2008 року, орендарем прийнято в строкове платне користування майно, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 22-а (том 1, ас. 25).

09.11.2021 року сторонами укладено договір №4087/01 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців, змінено п. 3.8, викладено п. 10.11 в новій редакції.

05.12.2012 року сторонами укладено договір №4087/02 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців, викладено п. 1.1 в новій редакції, змінивши вартість об`єкта оренди.

10.01.2013 року сторонами укладено додатковий договір №4087/03 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому п. 5.10 договору оренди викладено в новій редакції (п. 5.10 договору здійснювати витрати, пов`язані з утриманням орендованого майна).

03.10.2013 року сторонами укладено додатковий договір №4087/04 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців.

10.10.2014 року сторонами укладено додатковий договір №4087/05 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців та внесено зміни до розділу 13 договору.

17.11.2015 року сторонами укладено додатковий договір №4087/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 1 рік, викладено п.1.1 у новій редакції.

Надалі, як вбачається з матеріалів справи, 01.08.2016 року Міністерство культури України, розглянувши лист Державної архівної служби України від 01.07.2016 року вих. №01-4/1961 щодо продовження терміну договору оренди №4087, зазначило що Національний заповідник «Софія Київська» повідомив про недоцільність продовження дії даного договору, з огляду на те, що має відбудеться ліквідація аварійного стану, реставрації та реабілітаційні комплекси вказаного заповідника. Також, Міністерство культури України зазначило, що відповідач може звернутись до позивача з метою укладення нового договору оренди, враховуючи вищевказані обставини.

15.09.2016 року, за результатом розгляду повторного звернення відповідача щодо продовження терміну договору оренди №4087, Міністерство культури України наголосило про недоцільність продовження дії зазначеного договору оренди на наступний строк.

При цьому, як правильно встановлено судом першої інстанції, Міністерство культури України звернулось до позивача задля вирішення питання про розміщення відповідача, враховуючи норми чинного законодавства.

25.10.2016 року сторонами укладено додатковий договір №4087/07 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4087 від 29.09.2008 року, в якому продовжено строк дії договору оренди на 1 рік з 29.09.2016 року по 29.09.2017 року включно.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.05.2016 року Національний заповідник «Софія Київська» звернувся до позивача із листом, в якому просив останнього припинити договір оренди № 4087 після закінчення терміну його дії - 29.09.2017 року, аби реалізувати комплексний проект реставрації Бурси, ХVІІІ ст.

Так, за твердженням позивача, останній 23.11.2016 року звертався до відповідача та Державної архівної служби України із листом, в якому повідомляв останніх про необхідність припинення договору оренди № 4087, а тому, враховуючи листи Міністерства культури України, даний договір вважатиметься припиненим після закінчення терміну дії даного правочину.

16.12.2016 року Національний заповідник «Софія Київська» скерував на адресу позивача лист, в якому повідомив останнього про необхідність звільнення приміщення пам`ятки архітектури, задля проведення ремонтно-реставраційних робіт.

Так, Національний заповідник «Софія Київська» звертався до позивача з листами, в яких повідомляв про незгоду щодо продовження строку дії договору оренди №4087.

Крім того, Міністерство культури України в лисах вих. №2596/15-4/14-16 від 08.11.2016 та вих. №903/15-2/14-17 від 13.04.2017 року повідомило про недоцільність продовження дії зазначеного договору оренди на наступний строк та зазначило, що строк дії договору закінчився 29.09.2016 року.

28.08.2017 року позивач звернувся до Державної архівної служби України та Центрального державного архів-музею літератури і мистецтв України з листом, в якому повідомив останніх про необхідність припинення договору оренди № 4087 та виселення орендаря, у зв`язку з тим, що орендоване відповідачем приміщення перебуває в аварійному стані та потребує проведення ремонтно-реставраційних робіт. Також позивач просив відповідача посприяти пошуку та облаштування раціонального приміщення для розташування музею.

Так, за твердженням позивача, 02.10.2017 року позивач скерував на адреси відповідача, Державної архівної служби України та Міністерства культури України заяву за вих. №30-06/10447 про припинення чинності договору оренди №4087 від 29.09.2008 року у зв`язку із закінченням строку його дії. На підтвердження направлення даної заяви, позивач надав копію списку згрупованих внутрішніх листів, бандеролей з оголошеною цінністю, посилок «листи рекомендовані та з рекомендованим повідомленням» від 03.10.2017 року та фіскального чеку.

При цьому, позивач зазначив, що 30.10.2023 року члени робочої групи ФДМУ прибули за адресою: місто Київ, вулиця Володимирська, 22 «А», однак не змогли потрапити на об`єкт оренди для проведення огляду об`єкту орендованого майна, у зв`язку із забороною начальника юридичного відділу Кимченко Вікторії Іванівни та заступниці директора Кирилюк Ганни Василівни, що підтверджується актом про ненадання доступу до об`єкта оренди, складеного та підписаного 31.10.2023 року.

Так, з огляду на вищевикладене, спірний договір є договором оренди нерухомого майна, та відповідно до умов останнього взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України.

Відповідно до п.10 ч.1 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендною є речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Згідно ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Про оренду державного та комунального майна», основною метою оренди є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, посилення фінансової спроможності підприємств державної або комунальної власності.

Перелік об`єктів нерухомої культурної спадщини Національного заповідника «Софія Київська» затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 р. № 500 «Про Національний заповідник «Софія Київська».

Так, згідно додатку № 1 до цієї постанови до зазначеного переліку включений, зокрема, комплекс об`єктів Софійського собору, в тому числі об`єкт Бурса, XVIII ст.,

Як правильно встановлено судом першої інстанції, Бурса XVII ст. - єдина пам`ятка у складі Національного заповідника «Софія Київська», в якій з 1967 року на правах оренди розміщено Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України та перебуває на балансі Національного заповідника «Софія Київська».

Згідно до частини 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини; об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.

На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 09.06.2011 року № 552-р цілісний майновий комплекс Національного заповідника «Софія Київська» передано до сфери управління Міністерства культури України.

Наказом Міністерства культури України від 02.09.2011 року № 699/0/16-1 1 затверджено Акт приймання-передачі цілісного майнового комплексу Національного заповідника «Софія Київська» із сфери Мінрегіону до сфери управління Мінкультури. На підставі пункту 2 вищезазначеного наказу Міністерства культури України за Національним заповідником «Софія Київська» закріплено на праві оперативного управління цілісний майновий комплекс Національного заповідника «Софія Київська» у складі згідно із Актом приймання-передачі станом на 01.07.2011року.

Відповідно до вищезгаданого Акту приймання-передачі до складу об`єкта передачі входять об`єкти, що є складовою Комплексу об`єктів Софійського собору, зокрема, і об`єкт Бурса, XVIII ст..

МКІП є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури, державної мовної політики, популяризації України у світі, державного іномовлення, інформаційного суверенітету України (у частині повноважень з управління цілісними майновими комплексами державного підприємства "Мультимедійна платформа іномовлення України" та Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ") та інформаційної безпеки, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах відновлення та збереження національної пам`яті, мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей.

Міністерство культури України, враховуючи звернення Національного заповідника «Софія Київська» та позивача, неодноразово повідомляло про недоцільність продовження дії зазначеного договору оренди №4087 від 29.09.2008 року.

Так, однією з заявлених підстав припинення договору оренди є проведення ремонтно-реставраційних робіт приміщення пам`ятки архітектури, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Володимирська 22-а, на 3-й поверхах, корпусу №5 та перебуває на балансі Національного заповідника «Софія Київська».

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує на те, що у зв`язку із припиненням дії Договору оренди нерухомого майна, відповідач втратив статус орендаря та незаконно використовує державне нерухоме майно без належних правових підстав.

Разом з тим, як правильно встановлено судом першої інстанції, п. 17 ст. 1 Закону України «Про культуру» передбачено, що об`єкти культурного призначення - цілісні майнові комплекси клубних закладів (клубів, будинків культури, палаців культури тощо), парків культури та відпочинку, бібліотек, музеїв, архівів історико-культурних заповідників, театрально-видовищних закладів (театрів, філармоній, концертних організацій, музичних колективів, ансамблів тощо), кінотеатрів, інших закладів культури; пам`ятки культурної спадщини, предмети колекцій, зібрання, фонди, будівлі, споруди культурного призначення та інші культурні цінності.

Відповідно до ч.4 статті 20 Закону України «Про культуру» забороняється виселення закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення.

При цьому, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що судом першої інстанції не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, зокрема чи є відповідач закладом культури, оскільки суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні посилався на п. 17 ст. 1, ч. 4 ст. 20 Закону України «Про культуру», а дані статті мають чітке визначення архівів та музеїв як закладів культури, тому будь-якого додаткового встановлення судом, окрім цього закону, не потребувало.

Згідно ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша цієї статті).

Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19.09. 2013 року № 581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції щодо:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти "b", "c", "d" статті 1 Конвенції).

Згідно ст. 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти "a", "b", "e", "f", "g" цієї статті Конвенції).

Аналогічні зобов`язання передбачені статтею 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини(ратифікованої Указом Президії Верховної Ради № 6673-XI ( 6673-11 ) від 4 жовтня 1988 року), відповідно до якої кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини» у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їх руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є одним із пріоритетних і головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Водночас, суд першої інстанції зазначив, що Україна взяла міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

Статтею 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

Відтак, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади керуються у своїй діяльності приписами Конституції України, міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку, а також спеціального закону, а саме - Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» передбачено, що забезпечення збереженості Національного архівного фонду, полягає в тому, що власники документів Національного архівного фонду або уповноважені ними юридичні чи фізичні особи зобов`язані утримувати в належному стані будівлі і приміщення архівних установ, підтримувати в них необхідний технологічний режим, а також у випадках, передбачених законом, створювати копії для страхового фонду і фонду користування документами Національного архівного фонду, іншим чином забезпечувати їх збереженість, а у разі віднесення їх до унікальних чи надання у користування поза архівними установами забезпечувати страхування за правилами, встановленими законодавством.

Власник, який передав архівні документи для зберігання архівній установі із залишенням за собою права власності на ці документи, у разі порушення нею умов зберігання документів, має право витребувати їх повернення у судовому порядку.

Державні архівні установи, архівні відділи міських рад можуть надавати юридичним і фізичним особам, які мають документи Національного архівного фонду, в межах виділених асигнувань допомогу в поліпшенні умов їх зберігання, реставрації та створенні фондів користування, а також на прохання власників приймати документи Національного архівного фонду на постійне чи тимчасове зберігання.

Забороняється розміщення архівних установ, у яких зберігаються документи Національного архівного фонду, в приміщеннях, що не відповідають вимогам зберігання таких документів та охорони праці працівників архівних установ, або переміщення цих установ без надання іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів, роботи працівників і користувачів.

Крім того, ст. 14 Закону України «Про музеї та музейну справу» визначено, що власники музеїв зобов`язані забезпечувати їх будівлями (спорудами), збудованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають вимогам функціонування музеїв, а також відповідним обладнанням та транспортом.

Приміщення музеїв, що є у державній чи комунальній власності, передаються їм на праві оперативного управління. Воно може бути вилучене лише за умови надання музею іншого рівноцінного приміщення. У разі вилучення приміщення музею, що є пам`яткою культурної спадщини, рішення про його вилучення приймається за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв.

Під час проектування та експлуатації музейних приміщень враховуються потреби дітей, осіб з інвалідністю, громадян похилого віку в доступі до культурної спадщини.

Музеям надається пріоритетне право на використання споруд, комплексів (ансамблів) та визначних місць, що є пам`ятками культурної спадщини.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що спірне приміщення є одним із найбільших архівних сховищ Європи літератури мистецького профілю, унікальною архівною установою України, яка зберігає документи та рукописи діячів літератури і мистецтва національного значення

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регламентуються Законом України «Про інформацію». Інформація, інформативний продукт в сучасному світі та документальна спадщина минулого є кодом української нації, задовольняють потреби громадянської міжнародної спільноти у реальних, а не сфальсифікованих фактах життя Української держави.

Збереження інформаційного суверенітету, формування ефективної системи безпеки інформаційній сфері на сьогодні є вкрай актуальною проблемою для України, яка є об`єктом зовнішньої інформаційної експансії, маніпулятивних пропагандистських технологій та руйнівного інформаційного вторгнення.

Державна архівна служба України з 1956 року є членом Міжнародної ради архівів (МРА) за категорією «А» і несе відповідальність за співробітництво України з цією міжнародною організацією. МРА - міжнародна неурядова організація, створена 1948 році, яка має дорадчий статус в ЮНЕСКО (UNESCO) і об`єднує органи управління архівною справою, національні архіви, професійні організації архівістів та інші архівні установи понад 199 країн світу і їх територій.

До Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам`ять світу» рішенням Секретаріату ЮНЕСКО від 30 жовтня 2017 року, включено комплекс документів, що стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася в Україні 26 квітня 1986 року. Частина цієї документальної спадщини зберігається в ЦДАМЛМ України.

У вересні 2023 року фонди відповідача поповнилися архівними документами Бабиного Яру, які були також включені до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам`ять світу». Головна концепція програми ЮНЕСКО «Пам`ять світу» полягає у тому, що всесвітня документальна спадщина є загальним надбанням, вона повинна всіляко зберігатися та захищатися в інтересах усіх, повинна бути доступною всім на постійній основі, без якихось перешкод і з відповідним визнанням культурних традицій та особливостей.

З пояснень відповідача Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України є унікальним і одним з найбільших архівних сховищ Європи літературно-мистецького профілю. У його сховищах перебувають більш ніж 1400 фондів українських митців і діячів культури з ХVІІІ століття до наших днів, у тому числі представників української діаспори, а також документи з української номінації «Документальна спадщина, пов`язана з аварією на Чорнобильській АЕС», включеної до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам`ять світу». Окрім документів Національного архівного фонду зберігається численний бібліотечний фонд, що містить понад 7000 видань.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає у тому числі, у запобіганні їх руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь, є одним із пріоритетних і головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач, звертаючись до суду із вимогою про виселення Центрального державного архів-музею літератури і мистецтв України, з орендованого приміщення, у зв`язку із припинення строку дії договору № 4087, мав врахувати положення Законів України «Про культуру», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про музеї та музейну справу».

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Таким чином, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права. Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Звертаючись з позовом за захистом порушеного права, позивач має обрати спосіб захисту, який відповідає змісту права, що порушене й бути здатний таке право поновити; обраний спосіб захисту має бути передбачений приписами ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України, або ж визначений іншим Законом чи укладеним між сторонами договором. Законодавчі обмеження матеріально правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

При цьому, частиною 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Право кожної особи на захист свого порушеного права, його невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено ст. 15 Цивільного кодексу України. Конституційний принцип доступності правосуддя реалізується через ст. 4 Господарського процесуального кодексу України. Так, до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав. З наведеного слідує, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. У кінцевому результаті ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного на момент звернення до суду права позивача. При цьому слід ураховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як вже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Таким чином, існує певний порядок реалізації прав суб`єктів господарювання та способи захисту порушених прав. Неналежність чи невідповідність обраного способу судового захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та зумовлює відмову у задоволенні означених позовних вимог.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.05.2018 року у справі № 927/522/17.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним".

Таким чином, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Після з`ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача.

У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Згідно ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Пунктом 5.7. договору сторони передбачили, що у разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язується повернути орендодавцеві орендоване майно у належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з рахуванням нормального фізичного зносу.

Тобто, у відповідності до положень діючого законодавства та договору відповідач у випадку припинення договору зобов`язаний повернути позивачу орендоване майно, а позивач відповідно має право вимагати його повернення.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачем долучено численні листи Національного заповідника «Софія Київська», Міністерства культури України (нове найменування - Міністерство культури та інформаційної політики України) про недоцільність продовження договору оренди державного нерухомого майна, про необхідність припинення договору оренди № 4087 та виселення орендаря, про перебування орендованого приміщення в аварійному стані та проведення ремонтно-реставраційних робіт.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, на виконання доручення Міністерства культури та інформаційної політики України щодо надання альтернативного приміщення для подальшої оренди ЦДАМЛМ УКРАЇНИ, позивачем та Національним заповідником «Софія Київська» відповідачу були запропоновані об`єкти нерухомого майна.

Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги твердження відповідача та наявні в матеріалах справи фотокопії, які долучені відповідачем, з яких вбачається, що запропоновані позивачем приміщення перебувають в занедбаному стані, в промислових зонах, в незадовільному технічному, санітарному стані та не придатні для розміщення ЦДАМЛМ УКРАЇНИ.

За ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Так, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказів, які підтверджують що позивачем вчинено всі необхідні заходи щодо пошуку або надання відповідачу іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів.

З огляду на викладене та враховуючи норми Законів України «Про культуру», Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про музеї та музейну справу», суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

При цьому, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що враховуючи, що договір оренди від 29.09.2008 року №4087, який укладено на підставі Закону України «Про оренду державного та комунального майна» то до даних правовідносин не підлягає застосуванню Закон України «Про культуру», оскільки Закон України «Про оренду державного та комунального майна» регулює широке коло правовідносин пов`язаних з передачею в оренду будь-якого державного майна будь-яким орендарям, тоді як Закони України «Про культуру», «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про музеї та музейну справу» є спеціальними нормами, оскільки регулюють значено вужче коло відповідних питань, зокрема, щодо архівів та музеїв.

Водночас, колегія суддів відзначає, що саме положення трьох спеціальних законів («Про культуру», «Про національний архівний фонд та архівні установи», «Про музеї та музейну справу»), які прямо забороняють виселення відповідача без надання іншого рівноцінного приміщення, було мотивовано оскаржуване рішення суду.

Щодо посилання скаржника на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 року у справі 910/5813/19, колегія суддів суду зазначає, що посилання на рішення, як на преюдицію не є належним правовим обґрунтуванням підстав апеляційного оскарження судових рішень, оскільки згідно із ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Схожий за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.06.2020 року у справі № 920/653/18 та від 07.10.2021 року у справі № 922/3447/20.

Крім того, твердження скаржника, що пам`ятка Бурси ХVІІІ ст. терміново потребує невідкладних комплексних ремонтно-реставраційних робіт з перекладкою застарілих інженерних мереж, заміною аварійних внутрішніх та зовнішніх конструктивних елементів, а невиконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної природної спадщини, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради України від 04.10.1988 року №6673-ХІ, конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи та Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, загрожує державі Україна репутаційними втратами та виключення спірного приміщення (об`єкт №527 «Собор Святої Софії та прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра» зі списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, не спростовує висновків суду, а повинна спонукати позивача щодо найскорішого пошуку та надання відповідачу іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів, відповідно до чинного законодавства України.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, колегія суддів відзначає наступне.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 4 ст. 257 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з цим, за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш, ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено по суті заявлених вимог, то суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що підстави для застосування положення законодавства щодо позовної давності відсутні.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладене ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Судом апеляційної інстанції при винесені даного рішення було надано висновки щодо всіх суттєвих доводам скаржника із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями відповідача та третіх осіб 3, 4 викладеними у відзивах на апеляційну скаргу.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скарги слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянтів.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Національного заповідника "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі № 910/18089/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 року у справі №910/18089/23 залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Матеріали справи №910/18089/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Гаврилюк

Дата складення повного тексту 16.01.2025 року.