Постанова від 22.04.2025 по справі 910/18089/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/18089/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - Павленка А. В. (в порядку самопредставництва),

відповідача - Раєцького А. О. (адвокат), Чижової О. В. (керівник),

третьої особи-1 - Беляєвої Н. М. (в порядку самопредставництва), Гаврильченко О. П. (в порядку самопредставництва),

третьої особи-2 - Тимкович І. О. (в порядку самопредставництва),

третьої особи-3 - Пожара В. В. (в порядку самопредставництва),

третьої особи-4 - Сабадаша О. І. (в порядку самопредставництва),

розглянув касаційну скаргу Національного заповідника "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 (суддя Літвінова М. Є.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 (головуючий - Сулім В. В., судді Гаврилюк О. М. Майданевич А. Г.) у справі

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Національного заповідника "Софія Київська"; 2) Міністерства культури та стратегічних комунікацій України,

та за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 3) Державної архівної служби України, 4) Міністерства юстиції України,

про виселення.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. 22.11.2023 Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі - РВ ФДМУ по м. Києву, Фонд, орендодавець, позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, (далі - ЦДАМЛМ України, Музей, орендар, відповідач), за участю третіх осіб: Національного заповідника "Софія Київська" (далі - НЗ "Софія Київська", Заповідник, балансоутримувач, третя особа-1), Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - МКІП), у подальшому перейменованого на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України (далі - Мінкультури України, Міністерство, третя особа-2), Державної архівної служби України (далі - Держархівслужба України, третя особа-3), Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст України, третя особа-4), про виселення ЦДАМЛМ України з державного нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 3691 м2 (далі - спірні приміщення, орендовані приміщення, орендоване майно), розміщеного на 3-х поверхах корпусу № 5 в будівлі (Бурса, ХVIII ст.) за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 22-А, що перебуває на балансі НЗ "Софія Київська", посилаючись на положення статей 15, 16, 526, 530, 610, 785, 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20, 193 Господарського кодексу України в редакції, чинній до 27.08.2025) (далі - ГК України), статей 26, 27 Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", чинного до 31.01.2020 (далі - Закон України № 2269-ХІІ), статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

2. Позовна заява обґрунтовується невиконанням відповідачем умов договору оренди нерухомого майна від 29.09.2008 № 4087 (далі - договір оренди від 29.09.2008, договір № 4087) у частині повернення орендованого майна в зв`язку із закінченням строку дії договору. Зокрема, з огляду на припинення 29.09.2017 договору оренди від 29.09.2008 Музей втратив статус орендаря та з 30.09.2017 незаконно використовує спірні приміщення без належних правових підстав.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.06.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

4. Рішення та постанова мотивовані посиланням на норми статей 15, 16, 261, 759, 785 ЦК України, статей 20, 283 ГК України, статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статей 1, 20 Закону України "Про культуру", статті 13 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу", статей 13, 73, 76- 79, 86, 236, 269 ГПК України, застосовуючи які, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що в силу імперативної заборони, встановленої положеннями частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" (в редакції, чинній з 28.09.2017) та частини 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу", Музей як заклад культури не може бути виселено із займаних приміщень без надання йому іншого рівноцінного приміщення, натомість об`єкти нерухомого майна, які були запропоновані РВ ФДМУ по м. Києву і Заповідником на виконання доручення Мінкультури України про надання відповідачу альтернативного приміщення для подальшої оренди, перебувають у промислових зонах у занедбаному, незадовільному технічному, санітарному стані та непридатні для розміщення ЦДАМЛМ України, як наслідок, позивач і третя особа-1 не довели належними та допустимими доказами вчинення всіх необхідних дій з пошуку та надання відповідачу іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів.

Разом з тим апеляційний суд відхилив доводи третьої особи-1 (апелянта) про незастосування норм Закону України "Про культуру" до спірних правовідносин, які виникли в зв`язку з укладенням договору № 4087 на підставі Закону України № 2269-ХІІ, оскільки Закон України № 2269-ХІІ регулює широке коло правовідносин, пов`язаних з передачею в оренду будь-якого державного майна будь-яким орендарям, тоді як закони України "Про культуру", "Про Національний архівний фонд та архівні установи", "Про музеї та музейну справу" містять спеціальні норми, які регулюють значено вужче коло відповідних питань стосовно архівів та музеїв, зокрема, прямо забороняють виселення відповідача без надання іншого рівноцінного приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, НЗ "Софія Київська" звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування і порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" в правовідносинах, які не пов`язані з провадженням інвестиційної та інноваційної діяльності та з проведенням приватизації у сфері культури. Так, скаржник вважає, що оскільки стаття 20 Закону України "Про культуру" передбачає особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації об`єктів у сфері культури та не поширюється на відносини оренди, які регулюються спеціальним законом - Законом України № 2269-ХІІ, то норма частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" має застосовуватися до правовідносин щодо виселення закладів культури з власних чи будь-яких інших (крім орендованих) приміщень в процесі інвестиційної, інноваційної діяльності чи приватизації у сфері культури, тобто не повинна застосовуватися до правовідносин щодо виселення закладів культури з орендованих приміщень, у тому числі з приміщень, які не повернуто орендарем орендодавцю після припинення договору оренди. Адже визначені частиною 4 статті 20 Закону України "Про культуру" гарантії у виді заборони виселення закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення застосовуються виключно в межах правовідносин, що виникають з предмета особливостей провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації у сфері культури.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

7. ЦДАМЛМ України та Мін`юст України у відзивах на касаційну скаргу просять відмовити в її задоволенні повністю з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

Держархівслужба України у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

8. Мінкультури України у відзиві на касаційну скаргу НЗ "Софія Київська" просить касаційну скаргу задовольнити повністю з мотивів, у ній наведених.

Проте колегія суддів не вбачає підстав брати до уваги та враховувати доводи зазначеного відзиву з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 295 ГПК України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Згідно з частинами 1, 3 статті 297 ГПК України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки. До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи.

Оскільки поданий Міністерством відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги та за своєю процесуальною суттю є приєднанням до касаційної скарги третьої особи-1, однак, до відзиву не додано документів про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку на усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, то поданий відзив залишається без розгляду (схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 295, 297 ГПК України викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 916/875/20, від 09.05.2023 у справі № 910/158/22, від 11.04.2023 у справі № 924/793/21, від 25.01.2023 у справі № 903/933/21, від 23.01.2024 у справі № 908/174/20, від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 24.09.2024 у справі № 910/21998/21).

Розгляд справи Верховним Судом

9. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.02.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою НЗ "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 910/18089/23 та призначено розгляд цієї справи в судовому засіданні на 18.03.2025.

18.03.2025 та 08.04.2025 усно оголошувалася перерва в судовому засіданні з розгляду касаційної скарги НЗ "Софія Київська" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 910/18089/23 до 08.04.2025 і до 22.04.2025 відповідно, про що зазначено в протоколах судових засідань від 18.03.2025 і від 08.04.2025.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

10. 29.09.2008 між РВ ФДМУ по м. Києву (орендодавець) та ЦДАМЛМ України (орендар) було укладено договір № 4087, за умовами пунктів 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 5.9 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно (далі - майно) - нежилі приміщення будівлі загальною площею 3691 м, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Володимирська 22-А, на 3-х поверхах, корпусу № 5, що перебуває на балансі НЗ "Софія Київська" (балансоутримувач), балансова вартість якого визначена згідно з актом оцінки станом на 01.08.2008 і становить 15 937 600 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення бюджетної установи - Музею. Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди. У разі припинення або розірвання договору орендар має повернути орендодавцеві/балансоутримувачу орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової).

У пунктах 10.1, 10.3, 10.4, 10.10, 10.12 договору оренди від 29.09.2008 сторони погодили, що цей договір укладено строком на 1 (один) рік, що діє з 29.09.2008 до 29.09.2009 включно. Зміни до договору або його розірвання допускається за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною. Договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві, лише за наявності письмової згоди органу, уповноваженого управляти об`єктом оренди, в строк за місяць до закінчення його дії та укладення додаткового договору на продовження строку дії договору оренди, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим орендодавцю/балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов`язок щодо складання акта приймання-передачі про повернення майна покладається на орендаря. Взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України.

Згідно з актом приймання-передачі від 29.09.2008 орендар прийняв спірні приміщення в строкове платне користування.

11. На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 09.06.2011 № 552-р "Про передачу цілісного майнового комплексу Національного заповідника "Софія Київська" до сфери управління Міністерства культури" цілісний майновий комплекс НЗ "Софія Київська" передано до сфери управління Мінкультури України.

Наказом Міністерства від 02.09.2011 № 699/0/16-11 затверджено акт приймання-передачі цілісного майнового комплексу НЗ "Софія Київська" зі сфери Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України до сфери управління Мінкультури України.

На підставі пункту 2 зазначеного наказу закріплено за НЗ "Софія Київська" на праві оперативного управління цілісний майновий комплекс Заповідника в складі згідно з актом приймання-передачі станом на 01.07.2011.

Відповідно до зазначеного акта приймання-передачі до складу об`єкта передачі входять об`єкти, що є складовою Комплексу об`єктів Софійського собору, зокрема Бурса XVIII ст.

12. 09.11.2011 між сторонами укладено договір № 4087/01 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, яким продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців, змінено пункт 3.8 та викладено пункт 10.11 цього договору в новій редакції.

05.11.2012 між сторонами укладено договір № 4087/02 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, в якому продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців, викладено пункт 1.1 в новій редакції, змінивши вартість об`єкта оренди.

10.01.2013 між сторонами укладено додатковий договір № 4087/03 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, яким пункт 5.10 цього договору викладено в новій редакції.

03.10.2013 між сторонами укладено додатковий договір № 4087/04 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, яким продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців.

10.10.2014 між сторонами укладено додатковий договір № 4087/05 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, яким продовжено строк дії договору оренди на 12 місяців та внесено зміни до розділу 13 цього договору.

17.11.2015 між сторонами укладено додатковий договір № 4087/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна від 29.09.2008, яким продовжено строк дії договору оренди на 1 рік і викладено його пункт 1.1 у новій редакції.

13. 01.08.2016 Мінкультури України, розглянувши лист Держархівслужби України від 01.07.2016 № 01-4/1961 щодо продовження терміну договору № 4087, зазначило, що Заповідник повідомив про недоцільність продовження дії цього договору з огляду на те, що має відбутися ліквідація аварійного стану, реставрація та реабілітаційний комплекс робіт у заповіднику. Також Міністерство зазначило, що Музей може звернутися до РВ ФДМУ по м. Києву з метою укладення нового договору оренди, враховуючи вказані вище обставини.

15.09.2016 за результатами розгляду повторного звернення Держархівслужби України щодо продовження терміну договору оренди від 29.09.2008, Мінкультури України листом повідомило про недоцільність продовження дії зазначеного договору оренди на наступний строк.

25.10.2016 між сторонами укладено додатковий договір № 4087/07 про внесення змін до договору оренди від 29.09.2008, яким продовжено строк дії договору оренди на 1 рік - з 29.09.2016 по 29.09.2017 включно.

14. Листами від 08.11.2016 № 2596/15-4/14-16 та від 13.04.2017 № 903/15-2/14-17 Мінкультури України повідомило Держархівслужбу України, РВ ФДМУ по м. Києву, НЗ "Софія Київська" та ЦДАМЛМ України про недоцільність продовження договору оренди від 29.09.2008 на наступний строк та зазначило про те, що строк дії вказаного договору закінчився 29.09.2016.

23.11.2016 орендодавець звертався до орендаря та Держархівслужби України із листом, в якому повідомив про необхідність припинення договору № 4087, а тому, враховуючи листи Міністерства, цей договір вважатиметься припиненим після закінчення терміну його дії. Також позивач просив третю особу-3 посприяти пошуку та облаштуванню рівноцінного приміщення для розташування Музею.

Листом від 16.12.2016 балансоутримувач повідомив орендодавця про необхідність звільнення приміщення пам`ятки архітектури (Бурса, ХVIII ст.) задля проведення ремонтно-реставраційних робіт.

15. 30.05.2017 Заповідник звернувся до орендодавця з листом, в якому з метою реалізації комплексного проєкту реставрації Бурси ХVІІІ ст. просив припинити договір оренди від 29.09.2008 після спливу терміну його дії - 29.09.2017.

Листом від 28.08.2017 РВ ФДМУ по м. Києву повідомило ЦДАМЛМ України, Держархівслужбу України, НЗ "Софія Київська" та Мінкультури України про необхідність припинення договору № 4087 та виселення орендаря в зв`язку з тим, що орендовані приміщення перебувають в аварійному стані та потребують проведення ремонтно-реставраційних робіт.

У подальшому орендодавець надіслав Музею, Держархівслужбі України та Міністерству заяву від 02.10.2017 № 30-06/10447 про припинення чинності договору оренди від 29.09.2008 у зв`язку із закінченням строку його дії, що підтверджується копією списку згрупованих внутрішніх листів, бандеролей з оголошеною цінністю, посилок від 03.10.2017 та копією фіскального чеку від 03.10.2017.

16. 30.10.2023 члени робочої групи РВ ФДМУ по м. Києву прибули за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 22-А, однак не змогли потрапити на об`єкт оренди для проведення огляду орендованого майна в зв`язку із забороною начальника юридичного відділу ЦДАМЛМ України Кимченко Вікторії Іванівни та заступниці директора Музею Кирилюк Ганни Василівни, що підтверджується актом про ненадання доступу до об`єкта оренди від 31.10.2023.

Позиція Верховного Суду

17. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені у ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.

18. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про необґрунтованість позовних вимог, зумовлену запровадженням імперативними положеннями частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" (в редакції, чинній з 28.09.2017) та частини 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу" заборони на виселення Музею як закладу культури із займаних приміщень без надання йому іншого рівноцінного приміщення, а оскільки інші об`єкти нерухомого майна, які були запропоновані орендодавцем і балансоутримувачем на виконання доручення Мінкультури України про надання відповідачу альтернативного приміщення для подальшої оренди, перебувають у промислових зонах у занедбаному, незадовільному технічному, санітарному стані та непридатні для розміщення ЦДАМЛМ України, то позивач і Заповідник не довели належними та допустимими доказами вчинення всіх необхідних дій з пошуку та надання Музею іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів.

При цьому апеляційний суд відхилив доводи третьої особи-1 (апелянта) про незастосування норм Закону України "Про культуру" до спірних правовідносин, які виникли в зв`язку з укладенням договору № 4087 на підставі Закону України № 2269-ХІІ, з тих мотивів, що Закон України № 2269-ХІІ регулює широке коло правовідносин, пов`язаних з передачею в оренду будь-якого державного майна будь-яким орендарям, тоді як закони України "Про культуру", "Про Національний архівний фонд та архівні установи", "Про музеї та музейну справу" містять спеціальні норми, які регулюють значно вужче коло відповідних питань стосовно архівів та музеїв, зокрема, прямо забороняють виселення відповідача без надання йому іншого рівноцінного приміщення.

19. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з нижченаведених мотивів.

20. Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 1 Закону України "Про культуру" об`єкти культурного призначення - цілісні майнові комплекси клубних закладів (клубів, будинків культури, палаців культури тощо), парків культури та відпочинку, бібліотек, музеїв, архівів історико-культурних заповідників, театрально-видовищних закладів (театрів, філармоній, концертних організацій, музичних колективів, ансамблів тощо), кінотеатрів, інших закладів культури; пам`ятки культурної спадщини, предмети колекцій, зібрання, фонди, будівлі, споруди культурного призначення та інші культурні цінності.

Згідно з частиною 4 статті 20 ("Особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації у сфері культури") Закону України "Про культуру" забороняється виселення закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення.

21. Частинами 1, 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу" передбачено, що власники музеїв зобов`язані забезпечувати їх будівлями (спорудами), збудованими за спеціальними проєктами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають вимогам функціонування музеїв, а також відповідним обладнанням та транспортом. Приміщення музеїв, що є у державній чи комунальній власності, передаються їм на праві оперативного управління. Воно може бути вилучене лише за умови надання музею іншого рівноцінного приміщення.

Однак Верховний Суд зауважує, що, виходячи зі змісту норми частини 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу", допускається можливість вилучення в музеїв (за умови надання їм іншого рівноцінного приміщення) не будь-яких приміщень, що перебувають у державній чи комунальній власності, а саме тих, які попередньо передавалися музеям на праві оперативного управління. Якщо ж музей не володіє приміщеннями на праві оперативного управління, а є лише їх орендарем, то вилучення таких приміщень може відбуватися за наявності підстав, передбачених чинним законодавством про оренду, в тому числі шляхом виселення музею з орендованих приміщень за рішенням суду.

З огляду на достовірно встановлену судами обставину закріплення не за ЦДАМЛМ України, а за Заповідником на праві оперативного управління цілісного майнового комплексу НЗ "Софія Київська", до складу якого входить Бурса XVIII ст., а займані Музеєм приміщення знаходяться в будівлі Бурси, що оформлено актом приймання-передачі станом на 01.07.2011 і наказом Мінкультури України від 02.09.2011 № 699/0/16-11 (див. пункт 11 цієї постанови), суд касаційної інстанції вважає помилковим посилання судів попередніх інстанцій на частину 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу" для обґрунтування існування заборони на виселення відповідача з орендованих приміщень.

22. Водночас, зважаючи на те, що відповідач є державним архівом-музеєм, суди попередніх інстанцій на обґрунтування своїх висновків в оскаржуваних судових рішеннях посилаються також на положення частини 4 статті 13 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", відповідно до яких забороняється розміщення архівних установ, у яких зберігаються документи Національного архівного фонду, в приміщеннях, що не відповідають вимогам зберігання таких документів та охорони праці працівників архівних установ, або переміщення цих установ без надання іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів, роботи працівників і користувачів.

Проте колегія суддів ураховує, що зазначена правова норма не встановлює імперативної заборони на виселення архівних установ в межах орендних правовідносин, зокрема після припинення договору оренди приміщення, яке належить до державної чи комунальної власності, чим спростовується її передчасне застосування судами першої та апеляційної інстанцій на обґрунтування підстав для відмови в задоволенні позову про виселення ЦДАМЛМ України зі спірних приміщень.

23. За наведених обставин Верховний Суд вважає помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій в тій частині, що позивач, звертаючись до суду із вимогою про виселення ЦДАМЛМ України з орендованих приміщень у зв`язку з припиненням договору № 4087, мав урахувати зазначені положення Закону України "Про музеї та музейну справу" та Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи".

24. Колегія суддів погоджується з доводами скаржника про необхідність формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування положень частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" в правовідносинах, які не пов`язані з провадженням інвестиційної та інноваційної діяльності, проведенням приватизації у сфері культури (у контексті непоширення дії статті 20 Закону України "Про культуру", яка передбачає особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності та проведення приватизації об`єктів у сфері культури, на відносини оренди, які регулюються спеціальним законом - Законом України № 2269-ХІІ, у зв`язку з чим норма частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" має застосовуватися до правовідносин щодо виселення закладів культури з власних чи будь-яких інших (крім орендованих) приміщень в процесі інвестиційної, інноваційної діяльності чи приватизації у сфері культури, тобто не повинна застосовуватися до правовідносин щодо виселення закладів культури з орендованих приміщень, у тому числі з приміщень, які не повернуто орендарем орендодавцю після припинення договору оренди), з огляду на таке.

25. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

26. Згідно з частиною 2 статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Схожі за змістом норми містяться в частині 2 статті 4 та частині 6 статті 283 ГК України, відповідно до яких особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом. До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

27. Частиною 1 статті 2 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020, тобто чинного на час звернення Фонду з цим позовом (далі - Закон України № 157-ІХ) передбачено, що законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.

28. Відповідно до абзацу 1 частини 6 статті 2 Закону України № 157-ІХ галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.

29. Верховний Суд наголошує на тому, що в абзацах 2- 14 частини 6 статті 2 Закону України № 157-ІХ, в яких чітко зазначається про галузеві особливості регулювання відносин оренди певного державного та комунального майна окремими законами (законами України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", "Про освіту", "Про повну загальну середню освіту", "Про наукові парки", "Про особливості передачі в оренду чи концесію об`єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", "Про особливості оренди чи концесії об`єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності", "Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну "Укроборонпром" та забезпечення їх стабільного розвитку", "Про морські порти України", "Про державно-приватне партнерство", "Про трубопровідний транспорт", "Про ринок природного газу", "Про альтернативні джерела енергії", "Про аквакультуру"), не міститься жодних вказівок щодо особливостей регулювання відносин державного та комунального майна закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів тощо) Законом України "Про культуру", Законом України "Про музеї та музейну справу" чи Законом України "Про Національний архівний фонд та архівні установи".

Наведене цілком узгоджується зі статтею 20 Закону України "Про культуру", яка іменується як "Особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації у сфері культури" та з урахуванням змісту норм цієї статті регулює саме інвестиційні, інноваційні та приватизаційні відносини в сфері культури, а не відносини оренди приміщень закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо).

30. Частиною 1 статті 785 ЦК України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з частиною 1 статті 25 Закону України № 157-ІХ (чинного на час звернення РВ ФДМУ по м. Києву з цим позовом) у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

31. Таким чином, у силу вимог положень частини 2 статті 9 ЦК України та частин 2, 6 статті 2 Закону України № 157-ІХ в спірних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (статтею 20 Закону України "Про культуру") спеціальним законом є Закон України № 157-ІХ, частина 1 статті 25 якого та частина 1 статті 785 ЦК України підлягають пріоритетному застосуванню до спірних відносин оренди державного майна, в зв`язку з чим Верховний Суд вважає, що наведеним підтверджується обґрунтованість твердження скаржника про непоширення дії норми частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" на відносини оренди, які регулюються спеціальним законом - Законом України № 157-ІХ, а саме відносини щодо виселення закладів культури з орендованих приміщень, у тому числі з приміщень, які не повернуто орендарем орендодавцю після припинення договору оренди.

32. За таких обставин суди попередніх інстанцій помилково відхилили доводи РВ ФДМУ по м. Києву про припинення 29.09.2017 договору оренди від 29.09.2008 на підставі статей 26, 27 Закону України № 2269-ХІІ, який був чинним до 31.01.2020, тобто втратив чинність станом на час подання позову в цій справі (22.11.2023), безпідставно при цьому пославшись на те, що, на відміну від Закону України № 2269-ХІІ та Закону України № 157-ІХ (введеного в дію з 01.02.2020), закони України "Про культуру", "Про Національний архівний фонд та архівні установи", "Про музеї та музейну справу" нібито містять спеціальні норми, які регулюють значно вужче коло відповідних відносин стосовно архівів і музеїв, зокрема, прямо забороняють їх виселення без надання іншого рівноцінного приміщення.

33. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування/незастосування норм частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" в подібних орендних правовідносинах, проте, ураховуючи: загально-цивілістичний та законодавчий підхід, спрямований на розмежування відносин оренди державного майна та інвестиційних, інноваційних і приватизаційних відносин у сфері культури; встановлені судами фактичні обставини припинення договору оренди від 29.09.2008 до звернення Фонду з цим позовом; особливий (тристоронній) суб`єктний склад спірних орендних правовідносин (орендодавець, орендар, балансоутримувач), Верховний Суд вважає за необхідне сформулювати такий висновок щодо комплексного застосування положень частин 2, 6 статті 2, частини 1 статті 25 Закону України № 157-ІХ, частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" в подібних правовідносинах:

"Виходячи із системного аналізу змісту положень частин 2, 6 статті 2, частини 1 статті 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" та частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" (в редакції, чинній з 28.09.2017), в разі припинення договору оренди приміщень закладу культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) відповідний заклад, який був орендарем, зобов`язаний повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди, оскільки стаття 20 Закону України "Про культуру" передбачає особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації об`єктів у сфері культури, тому не поширюється на відносини оренди, які регулюються спеціальним законом - Законом України "Про оренду державного та комунального майна". При цьому норма частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" регулює відносини виселення закладів культури з власних чи будь-яких інших (окрім орендованих) приміщень в процесі інвестиційної, інноваційної діяльності чи приватизації у сфері культури, в тому числі закріплених за таким закладом на праві оперативного управління, тобто не може застосовуватися до відносин виселення закладів культури з орендованих приміщень, зокрема з приміщень, які не повернуто орендарем орендодавцю після припинення договору оренди. Адже надані державою гарантії у виді заборони виселення зазначених закладів культури з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення застосовуються лише в межах відносин, що виникають у зв`язку з проведенням інвестиційної та інноваційної діяльності або приватизації у сфері культури.

Наведене в силу загальновизнаного принципу "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" зумовлене пріоритетністю застосування положень частини 1 статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" як спеціального закону в співвідношенні з нормою частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" як загального закону".

34. Отже, зазначена скаржником-1 підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, отримала підтвердження під час касаційного провадження, чим спростовується покладений в основу оскаржуваних судових рішень висновок судів попередніх інстанцій про те, що виселення Музею є недопустимим саме з мотивів заборони, встановленої нормами частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" та частини 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу".

35. Разом з тим колегія суддів убачає підстави для зміни мотивувальних частин оскаржуваних рішення та постанови, якими відмовлено в задоволенні позовних вимог, з огляду на таке.

36. За змістом статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Цей принцип є однією з основних засад господарського судочинства (пункт 1 частини 3 статті 2 ГПК України). Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина 1 статті 129 Конституції України, частина 1 статті 11 ГПК України), на якому має бути засноване судове рішення (частина 1 статті 236 ГПК України).

37. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2014 № 15-рп/2004, одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим його культурним рівнем. Справедливість є однією з основних засад права та є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо (див. пункт 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2024 у справі № 755/11021/22).

38. Відповідно до частини 1 цієї статті 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

39. Важливість для держави Україна завдання щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.

40. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI, визначає в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.

41. Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

42. Законом України "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства" Україна ратифікувала Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Так, відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилися: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції щодо:

1) ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

2) найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти "b", "c", "d" статті 1 Конвенції).

43. Згідно зі статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти "a", "b", "e", "f", "g" цієї статті Конвенції).

44. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України "Про охорону культурної спадщини", в преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

45. Згідно з абзацами 7, 8 статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

46. Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає в тому числі, у запобіганні їх руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема в результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є одним із пріоритетних і головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

47. Отже, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади, в тому числі суди, керуються в своїй діяльності положеннями Конституції України, міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку, принципом верховенства права, а також нормами спеціального закону - Закону України "Про охорону культурної спадщини", зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини, що в розрізі цієї справи є неможливим без надання Музею (колишньому орендарю) рівноцінного приміщення, тобто саме такого експлуатаційно та технологічно придатного та упорядкованого приміщення, яке відповідає усім вимогам функціонування музеїв і зберігання історичних архівних документів, які перебувають під охороною ЮНЕСКО.

48. Адже за змістом частини 1 статті 13 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" забезпечення збереженості Національного архівного фонду полягає в тому, що власники документів Національного архівного фонду або уповноважені ними юридичні чи фізичні особи зобов`язані утримувати в належному стані будівлі і приміщення архівних установ, підтримувати в них необхідний технологічний режим, а також у випадках, передбачених законом, створювати копії для страхового фонду і фонду користування документами Національного архівного фонду, іншим чином забезпечувати їх збереженість, а у разі віднесення їх до унікальних чи надання у користування поза архівними установами забезпечувати страхування за правилами, встановленими законодавством.

49. Колегія суддів зазначає, що на підставі частини 4 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу" музеям надається пріоритетне право на використання споруд, комплексів (ансамблів) та визначних місць, що є пам`ятками культурної спадщини.

50. Судами попередніх інстанцій достовірно встановлено та скаржником не спростовуються такі істотні для правильного вирішення цього спору обставини:

1) спірні приміщення є одним із найбільших архівних сховищ Європи літератури мистецького профілю, унікальною архівною установою України, яка зберігає документи та рукописи діячів літератури і мистецтва національного значення;

2) Державна архівна служба України з 1956 року є членом Міжнародної ради архівів (МРА) за категорією "А" та несе відповідальність за співробітництво України з цією міжнародною організацією. МРА - міжнародна неурядова організація, створена 1948 році, яка має дорадчий статус в ЮНЕСКО (UNESCO) і об`єднує органи управління архівною справою, національні архіви, професійні організації архівістів та інші архівні установи понад 199 країн світу та їх територій;

3) до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО "Пам`ять світу" рішенням Секретаріату ЮНЕСКО від 30.10.2017 включено комплекс документів, що стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася в Україні 26.04.1986. Частина цієї документальної спадщини зберігається в ЦДАМЛМ України;

4) у вересні 2023 року фонди Музею поповнилися архівними документами Бабиного Яру, які були також включені до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО "Пам`ять світу". Головна концепція програми ЮНЕСКО "Пам`ять світу" полягає у тому, що всесвітня документальна спадщина є загальним надбанням, вона повинна всіляко зберігатися та захищатися в інтересах усіх, повинна бути доступною всім на постійній основі, без якихось перешкод і з відповідним визнанням культурних традицій та особливостей.

51. Таким чином, ЦДАМЛМ України є унікальним і одним з найбільших архівних сховищ Європи літературно-мистецького профілю. У його сховищах перебувають більш ніж 1400 фондів українських митців і діячів культури, починаючи з ХVІІІ століття та до наших днів, у тому числі представників української діаспори, а також документи з української номінації "Документальна спадщина, пов`язана з аварією на Чорнобильській АЕС", включеної до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО "Пам`ять світу". Крім документів Національного архівного фонду, зберігається численний бібліотечний фонд, що містить понад 7000 видань.

Суд також констатує, що держава як власник Музею повинна забезпечити належний рівень матеріально-технічного забезпечення архівних установ і музеїв. Це безпосередньо випливає з положень статті 37 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", якою передбачено, що матеріально-технічне і кадрове забезпечення архівних установ здійснюється їх засновниками або власниками. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані забезпечувати архівні установи, в яких зберігаються документи Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, відповідними приміщеннями, засобами механізації та автоматизації архівних робіт, іншим технологічним обладнанням, матеріальними ресурсами та кадрами.

Схоже положення також міститься в Законі України "Про музеї та музейну справу", статтею 14 якого встановлено, що власники музеїв зобов`язані забезпечувати їх будівлями (спорудами), збудованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають вимогам функціонування музеїв, а також відповідним обладнанням та транспортом.

З огляду на викладене держава, не забезпечивши необхідним приміщенням державний Музей, який є унікальним і одним з найбільших архівних сховищ Європи літературно-мистецького профілю, звертається в особі РВ ФДМУ по м. Києву з позовом про виселення Музею, фактично ігноруючи свої ж обов`язки, визначені згаданими вище законами.

52. Зважаючи на наведене вище та враховуючи те, що задоволення позову про виселення ЦДАМЛМ України із займаних приміщень без одночасного надання рівноцінних приміщень, які є технологічно придатними та упорядкованими для зберігання музейних цінностей, що перебувають під охороною ЮНЕСКО, призведе до їх руйнування або заподіяння їм шкоди, що не відповідатиме ратифікованим Україною вимогам Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства та Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, Верховний Суд, керуючись принципами верховенства права, справедливості та розумності, дійшов висновку про відсутність підстав для виселення Музею зі спірних приміщень у складі споруди Бурси XVIII ст., яка є пам`яткою культурної спадщини, задля збереження документальної спадщини національного та міжнародного значення, що в підсумку виключає задоволення позову орендодавця в цій справі.

53. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, загалом дійшли правильного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог РВ ФДМУ по м. Києву про виселення ЦДАМЛМ України із займаних нежитлових приміщень, проте оскаржувані рішення та постанову необхідно змінити шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, не беручи до уваги висновок судів про необґрунтованість позовних вимог, який (висновок) ґрунтується на помилковому застосуванні до спірних орендних правовідносин норм частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру", частини 2 статті 14 Закону України "Про музеї та музейну справу" та частини 4 статті 13 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", якими ці правовідносини не регулюються.

Натомість у решті (в резолютивній частині) зазначені судові рішення слід залишити без змін.

54. З наведених раніше мотивів колегія суддів частково погоджується з доводами ЦДАМЛМ України, Держархівслужби України та Мін`юсту України, викладеними у відзивах на касаційну скаргу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

55. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

56. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

57. Відповідно до частин 1, 4 статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

58. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди загалом дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

59. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи скаржника хоча й не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, однак отримали часткове підтвердження під час касаційного провадження, в зв`язку з чим касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувані рішення та постанову - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови (див. пункти 36- 53 цієї постанови). При цьому резолютивну частину оскаржуваних судових рішень слід залишити без змін.

Висновки про застосування норм права

60. Ураховуючи фактичні обставини справи та зважаючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання комплексного застосування положень частин 2, 6 статті 2, частини 1 статті 25 Закону України № 157-ІХ, частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" в подібних правовідносинах, колегія суддів вважає за необхідне сформулювати такі правові висновки:

"Виходячи із системного аналізу змісту положень частин 2, 6 статті 2, частини 1 статті 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" та частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" (в редакції, чинній з 28.09.2017), в разі припинення договору оренди приміщень закладу культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, мистецьких шкіл, центрів дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) відповідний заклад, який був орендарем, зобов`язаний повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди, оскільки стаття 20 Закону України "Про культуру" передбачає особливості провадження інвестиційної та інноваційної діяльності, проведення приватизації об`єктів у сфері культури, тому не поширюється на відносини оренди, які регулюються спеціальним законом - Законом України "Про оренду державного та комунального майна". При цьому норма частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" регулює відносини виселення закладів культури з власних чи будь-яких інших (окрім орендованих) приміщень в процесі інвестиційної, інноваційної діяльності чи приватизації у сфері культури, в тому числі закріплених за таким закладом на праві оперативного управління, тобто не може застосовуватися до відносин виселення закладів культури з орендованих приміщень, зокрема з приміщень, які не повернуто орендарем орендодавцю після припинення договору оренди. Адже надані державою гарантії у виді заборони виселення зазначених закладів культури з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення застосовуються лише в межах відносин, що виникають у зв`язку з проведенням інвестиційної та інноваційної діяльності або приватизації у сфері культури.

Наведене в силу загальновизнаного принципу "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" зумовлене пріоритетністю застосування положень частини 1 статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" як спеціального закону в співвідношенні з нормою частини 4 статті 20 Закону України "Про культуру" як загального закону".

Розподіл судових витрат

61. Ураховуючи висновок Верховного Суду про зміну мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень і залишення без змін їх резолютивної частини (щодо відмови в задоволенні позову), судові витрати, понесені в зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національного заповідника "Софія Київська" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 910/18089/23 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

У решті рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2025 у справі № 910/18089/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай