Постанова

від 17.01.2025 по справі 910/12128/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/12128/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,

розглянув у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - Головне управління, відповідач-1, скаржник)

на рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 (головуючий - суддя Стасюк С.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 (головуюча - суддя Іоннікова І.А., судді Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська компанія «Кредо-аудит» (далі - Товариство, позивач)

до:

1) Головного управління;

2) Управління державної казначейської служби України у Подільському районі м. Києва (далі - Управління, відповідач-2)

про стягнення 59 283,58 грн.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

ВСТУП

Предметом судового розгляду є наявність/відсутність підстав для стягнення помилково перерахованих коштів, інфляційних втрат і 3 % річних.

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство звернулося з позовом до відповідачів і просило стягнути з Головного управління 59 283,58 грн, з яких: 34 000 грн помилково перерахованих коштів; 20 538,48 грн інфляційних втрат та 47 45,10 грн 3 % річних.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для стягнення помилково перерахованих позивачем коштів на підставі платіжного доручення від 20.11.2018 №270 на суму 34 000 грн.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 21.06.2024 у цій справі, яке Північний апеляційній господарський суд постановою від 14.10.2024 залишив без змін, позов задовольнив частково; стягнув з Головного управління на користь Товариства 34 000 грн безпідставно отриманих коштів, 50,30 грн 3 % річних, 1 541,59 грн судового збору; в іншій частині позову відмовив.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. У касаційній скарзі Головне управління просить скасувати рішення суду першої інстанції і постанову суду апеляційної інстанції повністю та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. У поданій касаційній скарзі Головне управління вказує, що не погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції і вважає, що суд розглянув справу однобічно та не об`єктивно, не врахував висновки Верховного Суду викладені у постановах у справах №551/1099/21, №910/15295/18, №910/5880/21, №910/23967/16, №913/567/19(913/725/21), №910/17361/21, №906/775/17, №551/1099/21, що з огляду на положення статей 2, 170 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини четвертої статті 4, статті 56 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відповідачем у вказаних справах є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, а також не надано оцінки всім без виключення обставинам та доказам, що мають значення для правильного вирішення цього спору.

4.2. У поданій заяві про усунення недоліків касаційної скарги Головне управління з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №551/1099/21, що стягнення спірних сум виконавчого збору та витрат виконавчого провадження за судовим рішенням має стягуватися з Державного бюджету України через Казначейство, а не безпосередньо з органів Казначейства як з окремих юридичних осіб.

4.3. Скаржник також у заяві про усунення недоліків касаційної скарги посилаючись на пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України та пункт 1 частини першої статті 310 ГПК України зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не дослідили лист Головного управління Казначейства від 07.07.2023 №05-08.1-10/7008.

4.4. Крім того, Головне управління як у заяві так і у касаційній скарзі посилається на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України та зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки, судами попередніх інстанцій при ухвалені рішень не враховано судової практики та правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах у справах №551/1099/21, №910/15295/18, №910/5880/21, №910/23967/16, №913/567/19(913/725/21), №910/17361/21, №906/775/17, а прийняті судові рішення у справі №910/12128/23 будуть мати вплив на формування єдиної правозастосовчої практики всупереч вже сталої судової практики в подібних правовідносинах, зокрема, судами попередніх інстанцій при розгляді справи та застосуванні положень статті 1212 ЦК України не враховано пункт 54 постанови Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №551/1099/21 де зазначено, що заборгованість, яка виникла в аналогічних правовідносинах, має стягуватися з Державного бюджету України через Казначейство, а не безпосередньо з органів Казначейства як окремих юридичних осіб. Судами попередніх інстанцій помилково ототожнено державний бюджет та особисті рахунки Головного управління. Головне управління є територіальним органом Державної казначейської служби, юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов`язаннями і є окремим учасником відносин у сфері господарювання. Залишення в силі оскаржуваних судових рішень у цій справі призведе до формування правозастосовчої практики, яка може спричинити нецільове використання бюджетних коштів та їх витрачання на цілі, що не відповідають бюджетним асигнуванням (кошторису) органів Казначейства.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. Від позивача та відповідача-2 відзиви на касаційну скаргу до Суду не надійшли.

6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26.10.2018 Міністерством фінансів України (далі - Мінфін) винесено постанову від 26.10.2018 №58 про застосування штрафу до позивача у розмірі 34 000 грн за порушення вимог Закону України "Про запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення".

6.2. Платіжним дорученням від 20.11.2018 №270 позивач перерахував кошти в сумі 34 000 грн на рахунок УК у Подільському районі м. Києва з призначенням "*;;; Адміністративні штрафи та інші санкції (код класифікації доходів бюджету 21081100). Нараховано та перераховано повністю".

6.3. Мінфін звернувся до Подільського РВ ДВС у м. Києві із заявою від 18.12.2018 №11010-09-10/33562 про стягнення коштів за постановою від 26.10.2018 №58.

6.4. Судами попередніх інстанцій встановлено, що звернення стягнення на кошти боржника у банках у виконавчому провадженні з примусового виконання постанови Мінфіна від 26.10.2018 №58 здійснено Подільським РВ ДВС у м. Києві у тому числі, зокрема, 08.10.2019 з рахунку позивача, відкритому у АТ "УкрСибБанк" у розмірі 37 869 грн, що підтверджується платіжним дорученням №58041647/8.

6.5. Позивач 09.10.2019 звернувся до Мінфіна з листом №09-10/01, у якому просив відкликати заяву про відкриття виконавчого провадження та вжити заходів на повернення неправомірно стягнених з позивача коштів у сумі 37 869 грн.

6.6. Мінфін листом від 03.11.2019 №11010-07-10/27974 у відповідь на лист позивача повідомив про те, що позивачем не повідомлено Мінфін про сплату штрафу у добровільному порядку протягом п`яти робочих днів, тому останнє звернулося до Подільського РВ ДВС у м. Києві з заявою від 18.12.2018 №11010-09-10/33562 про стягнення коштів за постановою від 26.10.2018 №58.

6.7. Листом від 15.03.2023 №15-03/01 позивач звернувся до Мінфіна із заявою про повернення коштів з бюджету, у якому просив створити та подати до відповідного головного управління казначейства подання про повернення надмірно сплачених коштів у розмірі 34 000 грн, згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270.

6.8. Листом від 11.04.2023 №35020-12-10/9829 Мінфін повідомив позивача про те, що у платіжному дорученні від 20.11.2018 №270 на суму 34 000 грн реквізит "Призначення платежу" не містить відомостей про документ, на підставі якого здійснюється перерахування коштів отримувачу, зокрема вказана графа не містить інформації, що перерахування коштів здійснено на виконання постанови від 26.10.2018 №58, тому відсутні підстави щодо повернення коштів у розмірі 34 000 грн, відповідно до платіжного доручення від 20.11.2018 №270.

6.9. Позивач 12.04.2023 повторно звернувся до Мінфіна з проханням розглянути заяву про повернення коштів, у відповідь на яке Мінфін листом від 09.05.2023 №3520-12-10/12695 повідомив позивача про відсутність підстав про формування подання про повернення коштів.

6.10. Позивач листом 13.06.2023 №13-06/01 звернувся до Управління та Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) з проханням вжити відповідних заходів та повернути помилково сплачені кошти у розмірі 34 000 грн, згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270.

6.11. ДКС України листом від 19.06.2023 №11-06-06/10864 повідомила позивача про те, що лист від 13.06.2023 №13-06/01 щодо повернення коштів з бюджету скерований для розгляду та надання відповіді до Головного управління за належністю.

6.12. Листом від 07.07.2023 №05-08.1-10/7008 Головне управління повідомило позивача про те, що повернення Головним управлінням коштів у розмірі 34 000 грн помилково або надміру зарахованих до бюджету можливо на підставі подання органу, що контролює справляння надходжень бюджету, оформлене за формою згідно з додатком 1 до Порядку № 787.

6.13. В обґрунтування заявлених позовних вимог Товариство посилалося на те, що:

- перерахування коштів згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270 на виконання постанови від 26.10.2018 №58 не визнається третіми особами, у зв`язку із тим, що призначення платежу не відповідає вимогам Інструкції про безготівковий розрахунок в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21.04.2004 №22 (втратила чинність 01.08.2022) та відповідно платіж за таким платіжним дорученням вважається не ідентифікованим;

- перераховані за платіжним дорученням від 20.11.2018 №270 у розмірі 34 000 грн є помилково (зайво) перераховані до державного бюджету і підлягають поверненню власнику;

- період прострочення повернення безпідставно одержаних коштів склав з 30.11.2018 до 25.07.2023, та просив суд першої інстанції крім помилково перерахованих коштів у розмірі 34 000 грн, стягнути 20 538,48 грн інфляційних втрат і 4 745,10 грн 3 % річних.

6.14. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, та, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги відповідача-1, виходив, зокрема, з такого.

6.14.1. На думку суду апеляційної інстанції, територіальний орган ДКС України є органом, який здійснює повернення коштів, які було помилково або надмірно зараховано до бюджету, за поданням органу, що контролює справляння надходжень бюджету, яким у цьому випадку виступає Мінфін.

6.14.2. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначила, що на момент сплати позивачем штрафу згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270, юридична підстава для такого платежу існувала - була чинною постанова Мінфіна від 26.10.2018 №58. Тому не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто у розмірі більшому, ніж визначено постановою Мінфіна від 26.10.2018 №58.

6.14.3. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, Порядок №787 на спірні правовідносини не поширюється, оскільки, сума штрафу, яку вніс до бюджету позивач, не є помилково чи надміру зарахованою. Схожі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21.

6.14.4. Колегія суддів апеляційної інстанції погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що після стягнення штрафу (08.10.2019 з рахунку позивача, відкритому у АТ "УкрСибБанк" у розмірі 37 869 грн, що підтверджується платіжним дорученням №58041647/8) у виконавчому провадженні з примусового виконання постанови Мінфіна від 26.10.2018 №58, платник згідно зі статтею 1212 ЦК України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави.

6.14.5. Суд апеляційної інстанції вказав, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження того, що кошти, сплачені згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270 у розмірі 34 000 грн не отримано чи вони утримуються за наявності правових підстав або ж були повернуті позивачу.

6.14.6. Враховуючи вище викладене, а також, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у статтею 3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності та розумності, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 34 000 грн.

6.14.7. Посилаючись на прострочення виконання грошового зобов`язання з повернення безпідставно стягнутих коштів, позивачем заявлено вимоги про стягнення 20 538,48 грн інфляційних втрат та 4 745,10 грн 3 % річних за період з 30.11.2018 до 25.07.2023.

6.14.8. Перевіривши здійснені позивачем нарахування, суд першої інстанції, на думку суду апеляційної інстанції, дійшов правильно висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних підлягають частковому задоволенню у розмірі 50,30 грн (за період з 08.07.2023 до 25.07.2023), а у частині стягнення інфляційних втрат підлягаю відмовленню, оскільки, у визначений судом період мала місце дефляція.

6.14.9. Також, суд першої інстанції, на думку суду апеляційної інстанції, правомірно враховував правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16, відповідно до якої відповідачами у справах про зобов`язання зі сплати коштів державного бюджету є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами є орган примусового виконання (дії якого призвели до безспірного стягнення коштів) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету). Відтак, участь органів ДКС України як співвідповідача є ознакою, притаманною для всіх спорів про зобов`язання зі сплати коштів державного бюджету. Встановивши наявність підстав для стягнення 3% річних та інфляційних втрат, таке відшкодування може здійснюватися лише за рахунок коштів Державного бюджету через ДКС України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету.

6.14.10. При цьому, враховуючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 та постанові Верховного Суду від 12.06.2020 у справі №906/775/17, колегія суддів апеляційної інстанції зауважила на тому, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). У даній категорії справ відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади.

6.14.11. Таким органом, на думку суду апеляційної інстанції, у цій справі є Головне управління, яке відповідно до законодавства є органом, що здійснює повернення коштів з державного бюджету. З огляду на викладене, позовні вимоги до відповідача-2 задоволенню не підлягають.

6.14.12. Суд апеляційної інстанції виснував, що посилання скаржника на те, що заявлені позивачем у позові грошові кошти підлягають поверненню саме з Державного бюджету України, а не з відповідача-1 спростовуються матеріалами справи.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

7.1. Ухвалою Верховного Суду від 18.11.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі №910/12128/23 на підставі пунктів 1 і 4 частини першої статті 287 ГПК України у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

7.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.3. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

7.8. Відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.2. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.3. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

8.4. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

8.5. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

8.6. Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

8.7. При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

8.8. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин:

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями;

- з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими;

- подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

8.9. Скаржник посилається на низку судових рішень Верховного Суду, які вказані у пунктах 4.1 та 4.2 цієї постанови, зазначаючи про те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

8.10. Предметом розгляду у цій справі є стягнення помилково перерахованих коштів, інфляційних втрат і 3 % річних.

8.10.1. Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для стягнення помилково перерахованих позивачем коштів на підставі платіжного доручення від 20.11.2018 №270 на суму 34 000 грн.

8.10.2. Товариство визначило відповідачами у цій справі територіальні органи казначейства, втім, просило стягнути помилково перераховані кошти, інфляційні втрати та 3 % річних лише з Головного управління.

8.11. Предметом розгляду справи №551/1099/21 було стягнення з Державного бюджету України виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, сплачених у межах виконавчого провадження.

8.11.1. Позов мотивований тим, що відділ державної виконавчої служби безпідставно відмовило позивачу в поверненні виконавчого збору та стягнутих витрат виконавчого провадження при виконанні вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску при здійсненні ним підприємницької діяльності, із посиланням на положення статей 170, 1212 ЦК України, частини другої статті 45 Бюджетного кодексу України, статей 27, 39 Закону України "Про виконавче провадження".

8.11.2. Відповідачами у цій справі визначено відділ державної виконавчої служби та територіальний орган казначейства.

8.12. Предметом розгляду справи №910/15295/18 було повернення помилково перерахованих грошових коштів.

8.12.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок технічного збою позивач помилково перерахував грошові кошти, а саме платежі було двічі проведено банком. Вказані грошові кошти, які двічі надійшли на рахунок відповідача, було списано з рахунків лише один раз. Повторне помилкове перерахування відбулося з кореспондентського рахунка позивача, відкритого в Національному банку України, за рахунок власних коштів банку. З огляду на зазначене, оскільки позивач помилково перерахував грошові кошти на рахунок відповідача, які останній набув без достатньої правової підстави, банк просить стягнути з відповідача вказану суму на підставі статті 1212 ЦК України.

8.12.2. Відповідачем визначено Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві та зазначено про стягнення грошових коштів саме з вказаного управління.

8.13. Предметом розгляду справи №910/5880/21 було стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача грошових коштів.

8.13.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що до позивача було застосовано адміністративно-господарський штраф, який було сплачено. Втім, Другий апеляційний адміністративний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Харківського окружного адміністративного суду й ухвалив нове рішення про задоволення позову та визнав протиправною та скасував постанову про застосування штрафу.

8.14. Предметом розгляду справи №910/23967/16 було стягнення з Державного бюджету України зайво стягнутих коштів.

8.14.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 безпідставно не повертає надмірно стягнутий виконавчий збір, у зв`язку з чим позивач просить повернути зайво стягнуті кошти.

8.14.2. Суд першої інстанції стягнув кошти з відповідача-1, а саме з Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в особі Відділу примусового виконання рішень. Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у цій справі змінила судові рішення та стягнула грошові кошти з Державного бюджету України.

8.15. Предметом розгляду справи №913/567/19(913/725/21) було стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві незаконно стягнутих грошових коштів.

8.15.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в межах виконавчого провадження з позивача незаконно стягнуті грошові кошти як виконавчий збір, які підлягають стягненню на підставі статті 1212 ЦК України. Позивач стверджує, що відповідачем-1 на вимогу позивача не було складено та направлено до відповідача-2 подання про повернення надмірно стягнутого виконавчого збору, відповідно до Порядку №787.

8.15.2. Верховний Суд судові рішення у цій справі змінив та стягнув грошові кошти з Державного бюджету України.

8.16. Предметом розгляду справи №910/17361/21 було стягнення безпідставно набутих коштів.

8.16.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сплачені від імені третіх осіб на рахунки Державної казначейської служби України грошові кошти отримані державою безпідставно за рахунок позивача.

8.16.2. Суд першої інстанції стягнув кошти з відповідача, а саме з Державної казначейської служби України. Водночас, Верховний Суд судові рішення у цій справі змінив та стягнув грошові кошти з Державного бюджету України.

8.17. Предметом розгляду справи №906/775/17 було стягнення збитків (загальна вартість майна), збитків завданих внаслідок інфляційного знецінення коштів, збитків пов`язаних з упущеною вигодою (дохід, який позивач міг би реально одержати за звичайних обставин при збереженні коштів на діючому рахунку в банку).

8.17.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем придбано майно на прилюдних торгах, які згодом визнані недійсними з огляду на порушення вимог закону органом Державної виконавчої служби, що стало підставою для витребування цього майна у позивача на користь власника. В свою чергу, кошти сплачені позивачем за придбане на прилюдних торгах майно, йому не повернуті.

8.17.2. Суд апеляційної інстанції стягнув кошти з Держави України в особі Головного територіального управління юстиції у Житомирській області. Водночас, Верховний Суд постанову суду апеляційної інстанції у цій справі змінив та стягнув грошові кошти з Державного бюджету України.

8.18. З огляду на вищевикладене, Суд, у результаті аналізу змісту судових рішень у цій справі та у справах означених у пунктах 4.1 та 4.2 цієї постанови, дійшов висновку, що спірні правовідносини у вказаних справах, з урахуванням предмету та підстав позову, за правовим регулюванням і кваліфікацією, зважаючи на порядок стягнення коштів, у контексті змістовного критерію є схожими.

8.19. Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

8.19.1. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

8.19.2. Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.

8.20. Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

8.21. Правова позиція щодо стягнення грошових коштів саме з Державного бюджету України, а не з органів державної влади, зокрема, органів казначейства є послідовною та неодноразово, висловлювалася Верховним Судом.

8.22. Так, держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16, від 22.09.2022 у справі №462/5368/16-ц, від 12.07.2023 у справі №757/31372/18-ц).

8.23. Водночас, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій стягнули грошові кошти не з Державного бюджету України, а з Головного управління.

8.24. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків (дивись пункти 6.14.6 і 6.14.12 цієї постанови), а саме:

- зазначив про задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 34 000 грн;

- вказав, що посилання скаржника на те, що заявлені позивачем у позові грошові кошти підлягають поверненню саме з Державного бюджету України, а не з відповідача-1 спростовуються матеріалами справи.

8.25. Також, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що саме Мінфіном було винесено постанову про застосування штрафу до позивача та до повноважень вказаного органу виконавчої влади входило створення та подання до відповідного головного управління казначейства подання про повернення надмірно сплачених коштів у розмірі 34 000 грн.

8.26. Втім, суди попередніх інстанцій не з`ясували питання щодо необхідності залучення Мінфіна до розгляду цієї справи та прийняли судові рішення без участі вказаної особи, встановивши обставини стосовно інтересів/обов`язків Мінфіна (дивись розділ 6 цієї постанови), що є, окрім, інших міркувань, наведених у цій постанові, підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України).

8.27. Верховний Суд виходить з того, що відповідно до положень статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

8.28. Згідно з частиною першою статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

8.29. У мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (пункт 5 частини четвертої статті 238 ГПК України).

8.30. Суд у контексті спірних правовідносин, підстав і предмету позову, підстав і предмета касаційного оскарження виходить з принципу jura novit curia ("суд знає закони").

8.30.1. Так, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 висловила правову позицію, що суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

8.31. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про часткове задоволення позовних вимог, визначаючи правову підставу для стягнення статтю 1212 ЦК України.

8.32. Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

8.33. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанції, вказали, зокрема, таке:

- на момент сплати позивачем штрафу згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 №270, юридична підстава для такого платежу існувала - була чинною постанова Мінфіна від 26.10.2018 №58. Тому не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто у розмірі більшому, ніж визначено постановою Мінфіна від 26.10.2018 №58;

- Порядок №787 на спірні правовідносини не поширюється, оскільки, сума штрафу, яку вніс до бюджету позивач, не є помилково чи надміру зарахованою. Схожі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21;

- після стягнення штрафу (08.10.2019 з рахунку позивача, відкритому у АТ "УкрСибБанк" у розмірі 37 869 грн, що підтверджується платіжним дорученням №58041647/8) у виконавчому провадженні з примусового виконання постанови Мінфіна від 26.10.2018 №58, платник згідно зі статтею 1212 ЦК України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів згідно з платіжним дорученням від 20.11.2018 як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави.

8.34. Водночас, у Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.08.2023 у справі №910/5880/21 вказала правову позицію такого змісту:

«(2.2) У якому порядку платник може повернути з бюджету кошти, утримувані без достатньої правової підстави (зокрема, коли вона існувала на час платежу, а потім відпала)?

39. Позивач обґрунтував вимогу про стягнення суми сплаченого ним адміністративно-господарського штрафу тим, що суд в адміністративній справі скасував постанову про застосування цього штрафу. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили позов на підставі статті 1212 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду вважає висновок про задоволення позову по суті правильним. Сплачену до Державного бюджету України суму адміністративно-господарського штрафу після того, як підстава такого перерахування відпала (зокрема у разі скасування адміністративним судом постанови про застосування такого штрафу), господарський суд може стягнути на користь платника згідно зі статтею 1212 ЦК України як таку, що утримується у бюджеті без достатньої правової підстави»;

« 51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що на момент сплати позивачем адміністративно-господарського штрафу юридична підстава для такого платежу існувала - була чинною постанова про застосування штрафу та відкрите виконавче провадження. Тому не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто у розмірі більшому, ніж визначений у зазначеній постанові. Надалі з огляду на набрання законної сили судовим рішенням адміністративного суду про визнання протиправною та скасування такої постанови відповідна юридична підстава відпала.

52. Порядок № 787 застосовний до випадків помилково чи надміру зарахованих до бюджету. Оскільки сума адміністративно-господарського штрафу, яку вніс до бюджету позивач, не є помилково чи надміру зарахованою, Порядок № 787 на спірні правовідносини не поширюється.

53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу платник згідно зі статтею 1212 ЦК України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див., наприклад, постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109))».

8.35. Верховний Суд наголошує, що у контексті спірних правовідносин у цій справі, зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставин (дивись розділ 6 цієї постанови), правова позиція Великої Палати Верховного Суду, наведена у пункті 8.34 цієї постанови, не є релевантною для вирішення цього господарського спору, оскільки, у цій справі постанова Мінфіна не була визнана протиправною та не скасована у судовому порядку, отже, підстава для стягнення/сплати штрафу не відпала.

8.36. Крім того, поза увагою судів попередніх інстанцій було залишено з`ясування питання: (1) чи міг Мінфін (інший уповноважений на це орган державної влади) кваліфікувати отримані від позивача кошти за платіжним дорученням від 20.11.2018 №270 з призначенням "*;;; Адміністративні штрафи та інші санкції (код класифікації доходів бюджету 21081100). Нараховано та перераховано повністю" саме як оплату штрафу за постановою від 26.10.2018 №58, ураховуючи те, що Товариство не повідомило Мінфін про таку оплату; (2) поведінка позивача, яка полягала у тому, що Товариство не лише не повідомило Мінфін про добровільну оплату штрафу, а й Подільський РВ ДВС у м. Києві, що мало своїм наслідком примусове стягнення.

8.37. Також, зі змісту судових рішень не вбачається, з чого виходили суди попередніх інстанцій, виснуваючи про те, що позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних підлягають частковому задоволенню у розмірі 50,30 грн (за період з 08.07.2023 до 25.07.2023), а у частині стягнення інфляційних втрат слід відмовити, оскільки, у визначений судом період мала місце дефляція. Так, оскаржувані судові рішення не містять мотивів й міркувань визначення саме такого періоду (08.07.2023 до 25.07.2023).

8.38. Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

8.39. З огляду на викладене доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження, наявні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, адже суд першої інстанції не з`ясував вагомі та ключові питання для вирішення цього господарського спору, які необхідні для визначення яку норму матеріального права належить застосувати до спірних правовідносин, порушив норми процесуального права (статті 86, 236, 237, 238 ГПК України), а суд апеляційної інстанції не усунув вказані порушення, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними, вагомими і ключовими у цій справі у вирішенні цього спору.

8.40. Верховний Суд виходить з того, що висновки судів попередніх інстанцій не в повній мірі відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які означені у пунктах 4.1 та 4.2 цієї постанови, а саме стосовно того, що грошові кошти слід стягувати з Державного бюджету України, а не з органу державної влади.

8.41. З огляду на приписи частини четвертої статті 300 ГПК України, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду/Великої Палати Верховного Суду, ураховуючи те, що суд першої інстанції не з`ясував питання необхідності застосування норми права, що регулює спірні правовідносини, а суд апеляційної інстанції не усунув вказані порушення, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними, вагомими і ключовими у цій справі у вирішенні цього спору, ураховуючи доводи касаційної скарги, які є нерозривними у їх сукупності, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, імперативно визначені статтею 300 ГПК України, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

8.42. Верховний Суд, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Доводи скаржника про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку частково знайшли своє підтвердження з мотивів і міркувань, викладених у розділі 8 цієї постанови.

9.2. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

9.3. В силу приписів частини четвертої статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

9.4. Ураховуючи, що спочатку суд першої інстанції, а потім і суд апеляційної інстанції допустили порушення норм процесуального права, то за таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Головного управління задовольнити частково, оскаржувані судові рішення у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

9.5. Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у розділі 8 цієї постанови, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону.

10. Судові витрати

10.1. Розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України, та новий розподіл судових витрат не здійснюється, адже Суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржувані судові рішення та передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання, зокрема, щодо розподілу судового збору.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 у справі №910/12128/23 скасувати.

3. Справу №910/12128/23 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець