Ухвала

від 21.01.2025 по справі 925/1164/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 925/1164/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Баранець О. М., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явився,

відповідача - Воронов Д. М., Сизько Д. Б.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Золотоніського районного комунального підприємства "Райтеплоенергія"

на рішення Господарського суду Черкаської області

у складі судді Довганя К. І.

від 18.06.2024 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Яковлєв М. Л., Гончаров С. А., Станік С. Р.

від 17.09.2024

за позовом Виконавчого комітету Піщанської сільської ради

до Золотоніського районного комунального підприємства "Райтеплоенергія"

про визнання частин договорів недійсними та стягнення 971 656,43 грн,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Виконавчий комітет Піщанської сільської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Золотоніського районного комунального підприємства "Райтеплоенергія" про: - визнання недійсними пункту1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти від 10.02.2021 за № 9Т та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 902,81 м2; - визнання недійсними пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти від 06.12.2021 за № 9Т та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1445,63 м2; - визнання недійсними пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти від 07.02.2022 за № 9-Т-22 та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1445,63 м2; - визнання недійсними пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти від 19.12.2022 за № 9-Т-22/1 та додаток №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1043,33 м2; - стягнення безпідставно отриманих коштів в сумі 971 656,43 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у текстах оспорюваних договорів та додатках до них, які (тексти) розроблялись та заповнювались відповідачем, позивачем, після виконання таких договорів та фактичної сплати за отримані у період з 01.01.2021 по 31.12.2022 послуги з постачання теплової енергії відповідачем в приміщення закладів освіти та культури позивача за відсутності приладів обліку теплової енергії, було виявлено допущені при формуванні таких документів помилки, а саме неправильне визначення площ відповідних об`єктів, на яких відповідачем надавались послуги з постачання теплової енергії, що привело до надмірної сплати за відповідними рахунками-актами. Позивач зазначив, що у спірних договорах та додатках до них, в рахунках-актах на оплату вартості наданих відповідачем послуг за 2021-2022 роки було помилково зазначено неправильний розмір опалювальних площ підпорядкованих об`єктів, який є більшим, ніж реально існуючий та такий, що визначений у відповідних документах технічної інвентаризації - технічних паспортах, які складені за результатами обмірів, а відтак, враховуючи, що вартість оплачених послуг відповідача безпосередньо залежала від площі об`єктів в 2021-2022 роках, позивачем була сплачена відповідачу надлишкова грошова сума в розмірі 971 656,43 грн, яку він просить суд стягнути з відповідача.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

У період з 01.01.2021 по 31.12.2022 між сторонами були укладені договори на закупівлю теплової енергії за державні кошти: № 9Т від 10.02.2021 з додатком №1, № 9Т від 06.12.2021 з додатком №1, № 9-Т-22 від 07.02.2022 з додатком №1, та № 9-Т-22/1 від 19.12.2022 з додатком № 1 (далі - договори), які визначали умови постачання теплової енергії відповідачем у приміщення закладів освіти та культури позивача за відсутності приладів обліку теплової енергії.

У пунктах 1.1, 1.2 та 1.3 договорів сторонами погоджено, що відповідач (постачальник) зобов`язався у 2021 році (договори № 9Т від 10.02.2021 та № 9Т від 06.12.2021) та у 2022 році (договори № 9-Т-22 від 07.02.2022 та № 9-Т-22/1 від 19.12.2022) надавати послуги з постачання теплової енергії («ДК 021:2015:09320000-8 Пара, гаряча вода та пов`язана продукція (теплова енергія)») позивачу (споживачу) для опалення об`єктів, що підпорядковані позивачу, який зобов`язаний оплачувати послуги з постачання теплової енергії.

У Договорі на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9Т від 10.02.2021 сторонами, серед іншого, погоджені наступні умови: площа опалювальна 3 187,31 кв. м.; обсяг закупівлі 189,82 гКал; ціна договору на дату його укладення становить 490 000,00 грн.

Розміри опалювальних площ підпорядкованих об`єктів згідно із додатком №1 до цього договору наступні: - Б. Слобідка НВК (школа) обсягом 2 376,54 кв. м; - Б. Слобідка НВК (д/у) обсягом 810,77 кв. м; всього 3 187,31 кв. м.

У договорі на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9Т від 06.12.2021 сторонами, серед іншого, погоджені наступні умови: площа опалювальна 6 632,76 кв. м.; обсяг закупівлі 273,21 гКал; ціна договору на дату його укладення становить 857 881,18 грн.

Розміри опалювальних площ підпорядкованих об`єктів згідно із додатком №1 до цього договору були зазначені такі: - Б.Слобідка НВК (школа) обсягом 2 376,54 кв. м; - Б. Слобідка НВК (д/у) обсягом 810,77 кв. м; - ЗДО «Казка» с. Піщане обсягом 1436,02 кв. м; - Будинок культури с. Піщане обсягом 2 009,43 кв. м; всього 6 632,76 кв. м.

У договорі на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9-Т-22 від 07.02.2022 сторонами, серед іншого, погоджені наступні умови: площа опалювальна 6 632,76 кв. м; обсяг закупівлі 671 гКал; ціна договору на дату його укладення становить 2 454 486,00 грн.

Розміри опалювальних площ підпорядкованих об`єктів згідно із додатком №1 до цього договору були зазначені наступні: - Б. Слобідка НВК (школа) обсягом 2 376,54 кв. м; - Б. Слобідка НВК (д/у) обсягом 810,77 кв. м; - ЗДО «Казка» с. Піщане обсягом 1 436,02 кв. м; - Будинок культури с. Піщане обсягом 2 009,43 кв. м; всього 6 632, 76 кв. м.

У договорі на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9-Т-22/1 від 19.12.2022 сторонами, серед іншого, погоджені наступні умови: площа опалювальна 4 623,33 кв. м; обсяг закупівлі 671 гКал; ціна договору на дату його укладення становить 237 553,10 грн.

Розміри опалювальних площ підпорядкованих об`єктів згідно із додатком №1 до цього договору були зазначені наступні: - Б. Слобідка НВК (школа) обсягом 2 376,54 кв. м; - Б. Слобідка НВК (д/у) обсягом 810,77 кв. м; - ЗДО «Казка» с. Піщане обсягом 1 436,02 кв. м; всього 4 623,33 кв. м.

У періоди, які зазначені у договорах сторонами їх умови виконувалась, а саме відповідачем постачалась теплова енергія у визначені у договорах приміщення закладів освіти та культури позивача за відсутності приладів обліку теплової енергії виходячи з площі таких приміщень, яка визначена у договорах. Так, з метою отримання відповідних сум коштів в якості оплати за надані відповідачем послуги, позивачу надавались рахунки-акти для оплати, які (рахунки) відповідачем формувались самостійно, в яких останній вказував необхідні дані, сукупність яких і визначала вартість наданих послуг з постачання теплової енергії у відповідні місяці року терміну дії укладених між сторонами договорів.

Такі рахунки-акти були одночасно й актами передавання-приймання виконаних робіт (надання послуг), про що відповідачем зазначалось в них по тексту. Надані відповідачем до оплати рахунки-акти за 2021-2022 роки позивачем оплачувались повністю.

Позивачем були виявлені допущені при складенні договорів та формуванні таких документів помилки, а саме неправильне визначення площ відповідних об`єктів, на яких відповідачем надавались послуги з постачання теплової енергії, що призвело до надмірної сплати за відповідними рахунками-актами.

Після виявлення позивачем допущених помилок при формуванні цих документів, а саме: договорів та рахунків-актів на оплату вартості наданих відповідачем послуг за 2021-2022 роки позивачем був здійснений розрахунок різниці площ по цих договорах на підставі технічних паспортів, по об`єктах, відповідно до якого: - Б. Слобідка НВК (школа) площа у договорах вказана 2 376,54 кв. м, а фактична опалювальна площа за даними інвентаризаційного бюро становить 1 566,80 кв. м, різниця складає 809,74 кв. м; - Б. Слобідка НВК (д/у) площа у договорах вказана 810,77 кв. м, а фактична опалювальна площа за даними інвентаризаційного бюро становить 717,70 кв. м, різниця складає 93,074 кв. м; - ЗДО «Казка» с. Піщане площа у договорах вказана 1436,02 кв. м, а фактична опалювальна площа за даними інвентаризаційного бюро становила 1295,50 кв. м, різниця складає 140,52 кв. м; - Будинок культури с. Піщане площа у договорах вказана 2 009,43 кв. м, а фактична опалювальна площа за даними інвентаризаційного бюро становить 1 607,13 кв. м, різниця складає 402,30 кв. м.

На підставі здійсненого позивачем розрахунку сума надлишково сплачених ним грошових коштів відповідачу за 2021-2022 роки по договорам з урахуванням різниці площ об`єктів опалення склала 971 656,43 грн: 1) у 2021 році: - за січень 34 767,21 грн по тарифу за 1 кв. м 38,51 грн; із різницею площі 902,81 кв. м; - за лютий 34 767,21 грн по тарифу за 1 кв. м 38,51 грн; із різницею площі 902,81 кв. м; - за березень 34 767,21 грн по тарифу за 1 кв. м 38,51 грн; із різницею площі 902,81 кв. м; - за квітень (2 дні із 30) 2 317,81 грн по тарифу за 1 кв. м 38,51 грн; із різницею площі 902,81 кв. м; - за жовтень (школа-1 день; д/у 6 днів; «Казка» - 3 дні; БК-3 дні) 6 251,34 грн по тарифу за 1 кв. м 64,67 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; - за листопад 93 488,89 грн по тарифу за 1 кв. м 64,67 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; - за грудень 93 488,89 грн по тарифу за 1 кв. м 64,67 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; 2) у 2022 році: - за січень 152 846,46 грн по тарифу за 1 кв. м 105,73 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; - за лютий 152 846,46 грн по тарифу за 1 кв. м 105,73 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; - за березень 152 846,46 грн по тарифу за 1 кв. м 105,73 грн; із різницею площі 1 445,63 кв. м; - за листопад (28 днів) 102 957,20 грн по тарифу за 1 кв. м 105,73 грн; із різницею площі 1 043,33 кв. м; - за грудень 110 311,28 грн по тарифу за 1 кв. м 105,73 грн; із різницею площі 1 043,33 кв. м. Загальна сума становить 971 656,43 грн.

Позивач направив відповідачу претензію № 463/02-34 від 20.02.2023 щодо повернення надлишково та помилково сплачених грошових коштів по вищевказаним договорам, яку відповідач відхилив (відповідь на претензію №17 від 16.03.2023).

Крім того, позивач направив до Золотоніської районної ради та відповідача претензії № 767/02-34 від 21.03.2023 з вимогою до першого адресата прийняти відповідне рішення про повернення надлишково та помилково сплачених грошових коштів, а до відповідача - з вимогою повернути ці кошти, сплачені останньому як надлишкові та помилкові.

Золотоніська районна рада Черкаської області направила позивачу відповідь на претензію №83/01-13 від 17.04.2023, в якій рекомендувала позивачу вирішувати зазначене питання з належною стороною у визначеному законом порядку.

Відповідач направив позивачу відповідь на претензію № 34 від 28.04.2023, в якій залишив претензію без задоволення та повідомив, що гімназія і дитячі садочки, для яких була придбана теплова енергія, є громадськими будівлями і при визначення вартості теплової енергії у даному випадку враховується не опалювальна площа, а опалювальний об`єм.

3. Короткий зміст судових рішень

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 18.06.2024 у справі № 925/1164/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2024, позов задоволений повністю.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

- за змістом положень Методики визначення енергетичної ефективності будівель, затвердженої наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 11.07.2018 № 169, вона не застосовується при розрахунку обсягів теплової енергії, яка постачається у приміщення в яких відсутні вузли розподільного обліку/прилади-розподілювачі теплової енергії;

- у спірних договорах сторонами визначено саме опалювальну площу, а не опалювальний об`єм приміщення, про що свідчить зміст пунктів 1 договорів та додатків № 1 до договорів (у вказаних положеннях договорів сторонами встановлено опалювальну площу приміщення та визначено одинцю його розрахунку - кв. м), в той час як у випадку погодження того, що розрахунок теплової енергії здійснюється за опалювальний об`єм сторони мали погодити це у договорах та визначити одиницю розрахунку - куб. м;

- різниця опалювальних площ по об`єктах опалення вказаних у договорах та технічних паспортах на ці об`єкти суттєво відрізняється та становить 1 445,63 кв. м (6 632,73 кв. м - опалювальна площа за договорами, 5 187,13 кв. м - фактична опалювальна площа за технічними паспортами);

- зважаючи на встановлення обставин, які свідчать про те, що в пунктах 1.3 договорів та додатках №1 до цих договорів, відсутні законодавчо визначені підстави для зміни розміру площ об`єктів теплопостачання, тому вони суперечать приписам пункту 6.1.2 Міжгалузевих норм споживання електричної та теплової енергії для установ та організацій бюджетної сфери, затверджених наказом Державного комітету України з енергозбереження від 25.10.1999 № 91, що є підставою для визнання недійсними пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9Т від 10.02.2021 та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 902,81 кв. м, пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9Т від 06.12.2021 та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1 445,63 кв. м, пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9-Т-22 від 07.02.2022 та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1 445,63 кв. м та пункту 1.3 договору на закупівлю теплової енергії за державні кошти № 9-Т-22/1 від 19.12.2022 та додатку №1 до цього договору в частині завищення розмірів площ опалювальних на 1 043,33 кв. м;

- враховуючи те, що вартість оплачених послуг відповідача безпосередньо залежала від площ об`єктів у 2021-2022 роках, позивач надлишково сплатив 971 656,43 грн, а вказані кошти є переплатою, надмірно та безпідставно сплаченими бюджетними коштами на загальну суму 971 656,43 грн.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

Золотоніське районне комунальне підприємство "Райтеплоенергія" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 18.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2024 у справі № 925/1164/23, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В своїй касаційній скарзі Золотоніське районне комунальне підприємство "Райтеплоенергія" зазначило, що підставою касаційного оскарження судових рішень є пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: судами першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин були неправильно застосовані і витлумачені статті 3, 6, 203, 204, 215, 627 Цивільного кодексу України та не враховані висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, від 14.02.2024 у справі № 202/11928/14, від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22, від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд також неодноразово зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Разом з тим, посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.12.2024 у справі № 910/2990/24).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, від 14.02.2024 у справі № 202/11928/14, від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22, від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, щодо застосування статей 3, 6, 203, 204, 215, 627 Цивільного кодексу України, з огляду на таке.

Так, у справі № 910/12876/19, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про стягнення 2 193 860,43 грн авансового платежу, 548 118,01 грн - пені, 534 749,28 грн - 10% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів, 1 069 498,56 грн - 20% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено частково, стягнуто з відповідача 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн 20 % штрафу та 32 385,49 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог та приймаючи в цій частині нове рішення про стягнення 120 318, 59 грн пені та 534 749, 28 грн - 20 % штрафу, виходила з того, що: - нарахування санкцій за прострочення виконання відповідачем тих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, чи прострочення послідовності впровадження бізнес-процесів програмного продукту, об`єднаного в етапи, за кожним із цих етапів на суму орієнтовної вартості робіт за договором в цілому не узгоджується з положеннями статті 61 Конституції України щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення; - одночасне стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійним стягненням штрафу за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду.

Отже, у справі, що переглядається, на відміну від справи № 910/12876/19, зовсім інші предмет, підстави позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини.

У справі № 363/1834/17, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про визнання недійсними пунктів 1.1 і 1.3.2 кредитного договору, визнання неправомірними дій щодо стягнення плати за управління кредитом та зобов`язання перерахувати заборгованість за кредитом. Позов обґрунтовано тим, що: умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 ЦК України таку умову треба визнати недійсною; позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами; відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору. Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовлено. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що: обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії; кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили; позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману. Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору та зобов`язання відповідача перерахувати заборгованість і прийняла щодо цих вимог нове рішення про їхнє задоволення; змінила оскаржені рішення судів у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції своєї постанови щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом; щодо решти вимог (про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору та викладення його в іншій редакції) залишила без змін рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції. При цьому, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що: за змістом частини 1 статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини 3 статті 55 Закону № 2121-III оспорюваний пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту; з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити; під час укладення кредитного договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться, і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору; оскільки приписів частини 2 статті 19 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року, на час укладення договору не було, їх не можна застосувати до спірних правовідносин; позивач не мав підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що він міг розраховувати на незмінність цього курсу.

Отже, на відміну від справи, що переглядається, постанова Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 ухвалена за інших підстав позову, іншої фактично-доказової бази та відмінних встановлених обставин справи, ніж у цій справі, тобто справи є відмінними за істотними правовими ознаками.

У справі № 910/3831/22, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних. Позовні вимоги з посиланням на статті 509, 524, 533, 610, 611, 625, 1212 Цивільного кодексу України мотивовані тим, що відповідач своєчасно не повернув позивачу безпідставно отримані від нього кошти у розмірі 18 454 848,76 грн (що встановлено судовими рішеннями у справі № 910/17567/19), протиправно користувався ними з 26 лютого 2019 року по 07 травня 2021 року. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено. Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходила з того, що: - спір між сторонами існує лише щодо правильного визначення початку періоду прострочення: від моменту отримання грошових коштів відповідачем без належної правової підстави (25 лютого 2019 року), як вважає позивач, або з дати набрання законної сили постановою Північного апеляційного господарського суду у справі № 910/17567/19 (22 березня 2021 року), як вважає відповідач; - у справі № 910/17567/19 постановою апеляційного суду встановлено, що грошові кошти в сумі 18 454 848,76 грн були перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 25 лютого 2019 року, внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з нормами статті 1212 ЦК України; за встановлених обставин безпідставного набуття відповідачем грошових коштів 25 лютого 2019 року початком періоду прострочення має бути 26 лютого 2019 року, закінченням - 06 травня 2021 року, оскільки грошові кошти повернуто відповідачем лише 07 травня 2021 року.

Отже, у справі, що переглядається, на відміну від справи № 910/3831/22, зовсім інші предмет, підстави позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини.

У справі № 202/11928/14, яка переглядалася Верховним Судом, предметом спору були вимоги про визнання договору дарування 1/2 частини будівлі магазину недійсним та визнання права власності на 1/2 частку будівлі магазину. Позов обґрунтовано тим, що відповідач ввів позивача в оману щодо дійсності своїх намірів, адже якщо б він заздалегідь знав про те, що відповідач не збирається укладати на його користь договір дарування частини магазину, розташованого за АДРЕСОЮ_2, то він би не укладав договір дарування частини магазину за АДРЕСОЮ_1, так як не мав наміру вчиняти безоплатне дарування належної йому на праві власності частини будівлі магазину відповідачу. Судами першої та апеляційної інстанцій у позові відмовлено. Суди виходили із того, що позивач не надав достатніх, належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування 1/2 частини будівлі магазину за АДРЕСОЮ_1 вчинений внаслідок обману або помилки, а тому підстави для задоволення позову про визнання договору дарування недійсним у відповідності до статей 229, 230 ЦК України відсутні. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що: - встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору дарування від 09 грудня 2008 року недійсним, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту введення його в оману з боку ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману; - судами правильно враховано, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації; - з огляду на встановлені обставини суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано зазначив, що позивач, вважаючи, що після укладення оспорюваного договору дарування частини магазину відповідач мав подарувати йому частину іншого магазину, в яких вони як брати тривалий час здійснювали свою спільну комерційну діяльність, не може вважатися помилкою чи обманом у розумінні статей 229, 230 ЦК України.

Отже, на відміну від справи, що переглядається, постанова Верховного Суду від 14.02.2024 у справі № 202/11928/14 ухвалена за інших підстав позову, іншої фактично-доказової бази та відмінних встановлених обставин справи, ніж у цій справі, тобто справи є відмінними за істотними правовими ознаками.

У справі № 902/1207/22, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про визнання незаконними і скасування рішень Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області та реєстраційних дій, поновлення запису. Позов мотивовано тим, що: 17.11.2020 сторони у справі уклали договір оренди, за умовами якого Рада на рік передала у платне користування Товариству земельну ділянку 1 для обслуговування належного йому майнового комплексу; 24.05.2021 на підставі договору Товариство зареєструвало за собою право оренди земельної ділянки 1; однак 22.11.2021 до закінчення строку дії договору Рада ухвалила рішення № 988, яким припинила дію цього правочину, а в подальшому вчинила низку рішень та дій, що призвели до поділу земельної ділянки 1 на Земельні ділянки 2, 3, 4; на думку Товариства, такі рішення та дії Ради спрямовані на односторонню відмову від виконання умов договору, строк дії якого не закінчився, а також на протиправне заволодіння нерухомим майном, яке входить до складу майнового комплексу, що належить Товариству на праві власності, зокрема парканом, розташованим на земельній ділянці 4. Судом першої інстанції позов задоволено. Апеляційним господарським судом рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду, змінюючи постанову суду апеляційної інстанції в частині судового збору, який підлягає стягненню за подання апеляційної скарги, та в іншій частині залишаючи її без змін, виходила з того, що: - викладена у пункті 37 договору оренди земельної ділянки умова про набрання ним чинності після його державної реєстрації суперечить правилам обчислення строку дії договору оренди землі, імперативно встановленим другим реченням частини першої статті 19 Закону № 161-XIV, а тому вказана умова не змінила визначений у Законі № 161-XIV момент, з якого розпочав перебіг строк дії договору; - беручи до уваги те, що річний строк дії договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання 17.11.2020) і сплинув на час прийняття спірних рішень Ради та вчинення на їх підставі відповідних реєстраційних дій, а так само припинилось і речове право оренди Товариства на земельну ділянку 1, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність порушеного права Товариства, по захист якого воно звернулось із цим позовом до суду.

Отже, у справі, що переглядається, на відміну від справи № 902/1207/22, зовсім інші предмет, підстави позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини.

У справі № 918/1043/21, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання та стягнення 199 850,40 грн. Позов обґрунтовано тим, що: ліцей не був обізнаний з реальною вартістю товару за договором та купив його у підприємства за ціною, яка значно перевищує таку вартість; водночас підприємство не могло не знати про реальну вартість товару за договором, а тому з метою отримання надприбутку навмисно ввело ліцей в оману; оскільки товар за договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з підприємства. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено. Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення, доповнивши резолютивну частину рішення пунктом 4, яким вирішено повернути від ліцею на користь підприємства майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання, а в іншій частині судові рішення залишено без змін. При цьому, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що: - неправильними є висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави; - суди визнали недійсним договір також з підстав невідповідності його статті 203 ЦК України, а також частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики. Підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій, якими договір визнано недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики; - оскільки суди встановили обставини виконання сторонами договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019 та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору та стягнення з підприємства на користь ліцею 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019, суди також мали повернути від ліцею на користь підприємства майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним договору та задоволення реституційної вимоги ліцею.

Отже, на відміну від справи, що переглядається, постанова Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 ухвалена за інших підстав позову, іншої фактично-доказової бази та відмінних встановлених обставин справи, ніж у цій справі, тобто справи є відмінними за істотними правовими ознаками.

Таким чином, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цієї справи за змістовним критерієм. Відтак, правовідносини у справах № № 910/12876/19, 363/1834/17, 910/3831/22, 202/11928/14, 902/1207/22, 918/1043/21, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.

Разом з тим, Суд також враховує, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2024 у справі № 925/473/24, від 08.10.2024 у справі № 922/4356/23).

При цьому Суд зазначає, що зміст касаційної скарги переважно стосується заперечення обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, та зводиться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, що, в свою чергу, є підставою для закриття касаційного провадження в цій частині відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник у касаційній скарзі не навів.

При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 925/1164/23 за касаційною скаргою Золотоніського районного комунального підприємства "Райтеплоенергія" на рішення Господарського суду Черкаської області від 18.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2024.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційне провадження у справі № 925/1164/23 за касаційною скаргою Золотоніського районного комунального підприємства "Райтеплоенергія" на рішення Господарського суду Черкаської області від 18.06.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2024 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий Н.М. Губенко

Судді О.М. Баранець

І.Д. Кондратова