Постанова

від 23.01.2025 по справі 903/645/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2025 року Справа № 903/645/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Гудак А.В. , суддя Філіпова Т.Л.

секретар судового засідання Ткач Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньпродукт" на рішення Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 у справі № 903/645/24 (суддя Бідюк С.В., повний текст рішення складено 17.10.2024)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроситниця"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньпродукт"

про стягнення 611 782, 78 грн

за участю представників сторін:

позивача - Скрипчук О.П.;

відповідача - Матулка М.Р.;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроситниця" (далі - позивач, ТОВ "Агроситниця") звернулося до Господарського суду Волинської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньпродукт" (далі - відповідач, ТОВ "Волиньпродукт") про стягнення із урахуванням позовної заяви у новій редакції (т. 1. а. с. 39-41) 425 777 грн основного боргу, 30 714, 74 грн 3 % річних та 155 291, 04 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки від 05.01.2017 № 01/17 в частині оплати за поставлений товар.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 заяву ТОВ "Агроситниця" про зменшення розміру позовних вимог залишено без розгляду. Позов задоволено частково. Провадження у справі на суму 30 000 грн закрито. Стягнуто з ТОВ "Волиньпродукт" на користь ТОВ "Агроситниця" 395 777 грн основного боргу, 30 714, 74 грн 3% річних, 155 291, 04 грн інфляційних втрат, 8 726, 74 грн витрат по сплаті судового збору та 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції, за результатами з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні, із наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв`язку, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

До Північно - західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ТОВ "Волиньпродукт" на рішення Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 у справі № 903/645/24, в якій відповідач просить частково скасувати рішення суду першої інстанції щодо стягнення із відповідача 595 509,50 грн.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:

- суд першої інстанції не врахував форс - мажорні обставин, які діють в Україні, задовольняючи вимоги позивача про стягнення основного боргу, нарахованих 3 % річних та інфляційних витрат; виконання зобов`язань за договором виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин, які зупинили господарську діяльність відповідача;

- від початку війни відповідач не працює і знаходиться в скрутному фінансовому становищі, але не припиняв сплату заборгованості позивачу. На підтвердження вищевказаного твердження, відповідачем надається фінансова звітність малого підприємства (ТОВ "Волиньпродукт") станом на 01.07.2024, тобто за перше півріччя 2024, а також платіжні інструкції про надходження на рахунок відповідача грошових коштів від ТОВ "Бізнес Рітейл ЛТД";

- стягнення заборгованості за рішенням суду призведе до банкрутства відповідача.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.10.2024 визначено колегію суддів для розгляду справи у складі головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Гудак А.В., суддя Філіпова Т.Л.

Листом від 30.10.2024 витребувано матеріали справи з Господарського суду Волинської області.

13.11.2024 до суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 19.12.2024 відкрито провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Волиньпродукт" на рішення Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 у справі № 903/645/24. Розгляд апеляційної скарги призначено на 23.01.2025 о 14:30 год.

ТОВ "Агроситниця" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Позивач зазначає наступне:

- відповідачем не було надано до суду першої інстанції жодних доказів, які б свідчили про те, що повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України 24.02.2022, призвело до настання обставин, що унеможливили виконання відповідачем взятих на себе за договором зобов`язань щодо оплати за отриманий товар;

- виробництво відповідача та його майно знаходяться в смт. Локачі Волинської області, на якій не ведуться військові дії, а посилання відповідача на війну, як на форс - мажорну обставину, не слід брати до уваги як обставину неможливості виконання зобов`язання;

- позивач звертає увагу суду на те, що товар, котрий було передано відповідачеві за видатковою накладною № А0000000019 від 07.02.2022, мав бути оплачений до 08.02.2022, тобто до повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України та настання непередбачуваних обставин;

- відповідачем не було подано до суду першої інстанції жоден із тих документів (доказів) на які він посилається в апеляційній скарзі та які долучає до неї;

- оскільки відповідачем порушено умови договору та порушено строк на оплату товару, він зобов`язаний оплатити товар із урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, згідно ст. 625 ЦК України;

- у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, позивач планує понести витрати на правничу допомогу, у зв`язку із залученням адвоката в сумі 7 000 грн.

ТОВ "Волиньпродукт" надіслало до суду письмові пояснення, в яких спростовує доводи позивача, викладені ним у відзиві на апеляційну скаргу; просить суд частково скасувати рішення суду першої інстанції щодо стягнення із відповідача 595 509, 50 грн або ж залишити відшкодування основного боргу на суму 369 777 грн з відстрочкою виконання рішення суду на один рік, відмінивши нарахування 3 % річних та інфляційних втрат.

В судовому засіданні 23.01.2024 представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просить задоволити її вимоги.

Представник позивача в судовому засіданні заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, заслухавши в судовому засіданні представників сторін, зазначає наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 05.01.2017 між ТОВ "Волиньпродукт" (покупець) та ТОВ "Агроситниця" (продавець) укладено договір постачання №01/17 (а. с. 11).

Згідно з п. 1.1. договору, постачальник приймає на себе зобов`язання поставляти свині згідно замовлень покупця, а покупець приймає та оплачує продукцію в порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Ціна за 1 кг ваги є договірною і визначається згідно виписаних накладних та специфікації до договору на кожну партію тварин (п. 1.2 договору).

Відповідно до п. 2.1. договору постачання продукції здійснюється на підставі замовлень, що надаються покупцем.

Обсяг кожної партії товару визначається окремо і фіксується у накладних, що додаються до даного договору (п. 2.3 договору).

Покупець оплачує поставлену продукцію за ціною, передбаченою у накладних, які додаються до даного договору (п. 4.1 договору).

Даний договір набирає чинності з моменту підписання сторонами та діє до 31.12.2017, але в будь якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за даним договором (п. 5.1 договору).

Згідно з п. 5.2. договору, якщо за місяць до закінчення строку дії договору жодна із сторін не заявить письмово про його розірвання то договір вважатиметься пролонгованим на кожний наступний рік на цих же умовах.

Позивачем та відповідачем підписано протокол погодження оптово - відпускних цін від 07.02.2022 щодо товару - "свині на відгодівлі", яким визначено об`єм партії 50 голів, відпускна ціна за 1 кг живої ваги з ПДВ 45.5000 грн (а. с. 14).

На виконання умов договору, позивачем поставлено, а відповідачем отримано товар на загальну суму 507 677 грн, що підтверджується видатковими накладними № А000000019 від 07.02.2022 на суму 246 701 грн, № А0000000025 від 23.02.2022 на суму 260 976 грн, товарно-транспортними накладними від 07.02.2024, від 23.02.2022, приймальною квитанцією від 07.02.2022 (а. с. 12-13,14 на звороті-17).

Позивачем виставлено відповідачу рахунки на оплату від 07.02.2022 та від 23.02.2022 на загальну суму 507 677 грн.

Відповідач свої зобов`язання щодо оплати отриманого товару виконав частково, у зв`язку із чим у нього перед позивачем виникла заборгованість в сумі 445 777 грн.

27.02.2024 позивачем на адресу відповідача направлено вимогу № 38 про оплату товару в сумі 445 777 грн, яка залишена без відповіді та задоволення (а. с. 6-7).

Предметом позову у справі є вимоги ТОВ "Агроситниця" до ТОВ "Волиньпродукт" про стягнення із урахуванням позовної заяви у новій редакції 425 777 грн основного боргу, 30 714, 74 грн 3 % річних та 155 291, 04 грн інфляційних втрат у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки від 05.01.2017 № 01/17 в частині оплати за поставлений товар.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, відповідачем сплачено на користь позивача 30 000 грн заборгованості, що підтверджується платіжними інструкціями №2413 від 09.08.2024, №2416 від 16.09.2024 та №2419 від 09.10.2024.

А відтак, місцевий господарський суд, із урахуванням вимог ч. 1 ст. 231 ГПК України, дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у даній частині в частині стягнення 30 000 грн заборгованості у зв`язку із відсутністю предмету спору.

Відповідач в апеляційній скарзі просить суд частково скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів в сумі 595 509, 50 грн.

Надаючи оцінку обставинам у справі, колегія суддів зазначає, що у відповідності до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається (ст. ст. 525, 526 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Встановлюючи певні умови виконання зобов`язань в договорі, сторони забезпечують стабільність, послідовність та правову певність поведінки учасників договірних відносин, що гарантує справедливість, розумність й добропорядність сторін під час виконання договору.

Водночас, недотримання вищезазначених умов виходить за обумовлені сторонами межі здійснення прав та обов`язків по договору, й надає одній зі сторін, яка його порушує, безпідставну перевагу в цих господарських відносинах, внаслідок чого порушується баланс приватноправових інтересів сторін договору, що є недопустимим.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч.1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У ч. 1 ст. 655 ЦК України зазначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

В силу положень ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Колегія суддів зазначає, що між сторонами у справі було укладено договір поставки від 05.01.2017 № 01/17, згідно п. 1.1. якого постачальник приймає на себе зобов`язання поставляти свині згідно замовлень покупця, а покупець приймає та оплачує продукцію в порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Так, на виконання умов даного договору, позивачем поставлено, а відповідачем отримано товар на загальну суму 507 677 грн, що підтверджується доказами, наявними у справі.

В той же час, відповідач свої зобов`язання щодо оплати отриманого товару виконав частково, у зв`язку з чим у нього перед позивачем виникла заборгованість в загальному розмірі 395 777 грн.

Зважаючи на викладене, за результатами дослідження та оцінки за правилами ст. 86 ГПК України зібраних у справі доказів та обставин у їх сукупності, із урахуванням ст. ст. 2, 13, 14 ГПК України, судом апеляційної інстанції встановлено, що позовні вимоги про стягнення із відповідача на користь позивача 395 777 грн боргу є обґрунтованими, підтвердженими належними і допустимими доказами та відповідачем не спростовані, а відтак підлягають до задоволення.

Щодо вимог про стягнення із відповідача на користь позивача 30 714, 74 грн 3 % річних та 155 291, 04 грн інфляційних втрат інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Здійснивши розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що нараховані позивачем 30 714, 74 грн 3% річних та 155 291, 04 грн інфляційних втрат підставні та підлягають стягненню із відповідача у відповідності до ст. 625 ЦК України.

Апеляційний господарський суд не приймає до уваги доводи відповідача про безпідставне стягнення судом першої інстанції із нього 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки, як підтверджується доказами у справі, відповідачем порушено умови договору поставки та порушено строк оплати товару за договором, а тому позивачем правомірно здійснено нарахування в порядку ст. 625 ЦК України.

Окрім того, суд першої інстанції, оцінивши доводи позивача та заперечення відповідача, дійшов правильного висновку про те, що заявлена позивачем сума відшкодування витрат на правничу допомогу, пов`язана із розглядом справи в суді першої інстанції (14 000 грн), суперечити принципу розподілу таких витрат, оскільки становитиме надмірний тягар для іншої сторони, а тому правомірно стягнув із відповідача понесені позивачем судові витрати у сумі 5000 грн, що в повній мірі відповідає принципам господарського судочинства та забезпеченню дотримання балансу інтересів сторін.

Також, суд першої інстанції, із урахуванням вимог ст. 238, 239 ГПК України, враховуючи те, що відповідачем не надано доказів в підтвердження неможливості виконання рішення суду після набрання ним законної сили, відсутності будь - яких документів в підтвердження обставин, що викликають необхідність розстрочення виконання судового рішення, а також не надання відповідного графіку розстрочення із зазначенням строку та сум погашення, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви відповідача для розстрочення виконання рішення суду у даній справі.

Окрім того, вимоги ТОВ "Волиньпродукт" до суду апеляційної інстанції, викладені у письмових поясненнях щодо відстрочки виконання рішення суду у даній справі на один рік, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, оскільки згідно з ч. 1 ст. 239 ГПК України саме суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Тобто, саме суду першої інстанції може вирішувати питання щодо відстрочки виконання рішення суду у даній справі.

Колегія суддів також зазначає, що відповідачем не було надано до суду першої інстанції, під час вирішення даного спору, жодних доказів, що свідчили про те, що в результаті повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України 24.02.2022, призвело до настання обставин, що унеможливили виконання відповідачем взятих на себе за договором зобов`язань щодо оплати за отриманий товар.

Верховний Суд у постанові від 19.08.2022 по справі № 908/2287/17 зазначив, що сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами (подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 926/2343/16, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 25.11.2021 у справі № 905/55/21). Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу.

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 30.11.2021 по справі № 913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.

Суд апеляційної інстанції враховує, що виробництво відповідача та його майно знаходяться в смт. Локачі Волинської області, на якій не ведуться військові дії, а тому посилання відповідача на військові дії, як на форс - мажорну обставину, суд не приймає до уваги як обставину неможливості виконання зобов`язання за договором.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємництво здійснюється на основі, зокрема, самостійного залучення фінансових ресурсів, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (ст. 44 ГК України).

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Таким чином, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій.

Також суд вказує, що відповідачем не було подано до суду першої інстанції у встановлено порядку, під час вирішення даного спору, тих доказів, на які він посилається у своїй апеляційній скарзі та письмових поясненнях та які долучає до них.

Так, відповідачем надаються довідка Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0.-7.1, фінансова звітність малого підприємства - ТОВ "Волиньпродукт", платіжні інструкції (доручення) про надходження на рахунок відповідача грошових коштів від ТОВ "Бізнес Рітейл ЛТД", видаткові накладні за січень, лютий 2022, копії банківських виписок за 2023, копії платіжних інструкцій від 19.12.2024 та від 09.01.2025.

В той же час, суд зазначає, що стаття 269 ГПК України визначає межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 даної статті).

Апеляційний господарський суд вказує, що відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).

Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції.

Суд вказує, що приписи ч. 3 ст. 269 ГПК України передбачають наявність зовсім інших критеріїв, які є обов`язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом додаткових доказів, а саме "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи". Натомість критерій "поважність причин" застосовується до процедури поновлення судом процесуального строку (ст. 119 ГПК України).

Колегія суддів зазначає, що всупереч вказаним вимогам процесуального закону, відповідач взагалі не мотивує в чому полягає винятковість випадку неподання ним доказів, що мають вплив на результат вирішення даного спору до суду першої інстанції у встановлений строк та не вказує доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідач не був позбавлений права (можливості), під час розгляду справи в суді першої інстанції, долучити вказані докази у відповідності до приписів ст. 80 ГПК України.

В свою чергу, суд звертає увагу на те, що обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Тобто з огляду на положення ст. 13, ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 ГПК України, у даному випадку, саме відповідач повинне був надати докази та доводити суду ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позову.

Окрім того, суд приймає до уваги те, що ст. 14 ГПК України визначає таке поняття як диспозитивність господарського судочинства. Відповідно до ч. 1, 2 даної статті, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку не приймати до уваги докази, долучені відповідачем до апеляційної скарги та додаткових пояснень.

Із урахуванням викладеного, відповідачем, в порушення вимог ст. ст. 76, 77 ГПК України, висновків суду першої інстанції не спростовано, а його посилання, викладені в апеляційній скарзі є такими, що зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Суд вказує, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 у справі № 903/645/24 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ТОВ "Волиньпродукт" - без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на відповідача згідно ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньпродукт" на рішення Господарського суду Волинської області від 10.10.2024 у справі № 903/645/24 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строк оскарження до Верховного Суду встановлений статтями 286-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Волинської області.

Повний текст постанови складено 27 січня 2025

Головуючий суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Філіпова Т.Л.