Рішення

від 16.01.2025 по справі 204/4886/24

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 204/4886/24

Провадження № 2/204/202/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:

головуючого судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання Єрмак Д.О.,

представника позивача адвоката Грубника Д.Л., представниці відповідачки адвокатки Бляхарської Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ХДМ-СЕРВІС» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

17 травня 2024 року ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» звернулося до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 , визначивши третьою особою ОСОБА_2 , із вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння (том 1, а. с. 1-11).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 16 листопада 2001 року ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» придбало за договором купівлі-продажу приміщення, укладеним із ЗАТ «Дніпропетровський меблевий комбінат» приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О.А. за реєстровим № 6914. 16 січня 2002 року приміщення зареєстровано Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації. Разом з цим, зазначає про те, що від імені позивача договір купівлі-продажу приміщень від 16 листопада 2001 року було підписано уповноваженою особою покупця ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності від 14 листопада 2001 року, виданої ТОВ «ХДМ- СЕРВІС» в особі директора ОСОБА_4 та посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. за реєстровим № 17997. При цьому, вказує на те, що приміщення було придбане та зареєстроване у 2001-2002 роках, відповідно до діючого на той час законодавства, тому інформація про нього в інформаційних довідках (витягах) а Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта не відображалась. Стверджує, що у другій половині 2020 року на ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» була здійснена рейдерська атака, внаслідок чого учасники товариства втратили над ним контроль, який було повернуто у 2023 році. При цьому, зазначає, що протиправне заволодіння відбулося шляхом заволодіння часткою ОСОБА_4 в статутному капіталі ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», про що зазначено в судових рішеннях у справах № 910/22027/21 та № 910/5022/23. Вказує, що рішенням Господарського суду у м. Києві у справі № 910/5022/23, позовні вимоги ОСОБА_4 були задоволені в повному обсязі. Витребувано від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 частку у статутному капіталі ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» в розмірі 9281 гривня 25 копійок, що становить 99% статутного капіталу товариства. Вказане рішення суду набрало законної сили 11 липня 2023 року. Також, зазначає про те, що вказане рішення суду виконано, проведено необхідні реєстраційні дії, внесено зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, внаслідок чого частки у статутному капіталі ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» повернуто попереднім власникам, тобто відновлено контроль над підприємством, який було втрачено внаслідок вчинення відносно нього кримінального правопорушення. Таким чином, товариство отримало можливість вчиняти дії, що полягають у захисті його майнових прав, в тому числі шляхом подачі відповідних позовів до осіб, які у протиправний спосіб заволоділи майном підприємства. Вважає, що із зрозумілих причин, до повернення контролю над товариством попередніми власниками, вчинення цих дій підприємством було неможливим. Стверджує, що після того, як контроль над товариством було повернуто попереднім учасникам, останніми розпочало інвентаризацію майна, у ході якої у листопаді 2023 року позивачем було з`ясовано, що приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано на праві власності за відповідачкою ОСОБА_1 . При цьому, стверджує, що товариство не здійснювало його продаж та не відчужувало іншим чином. Вказує, що реєстрація вказаного майна у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була здійснена одразу за ОСОБА_2 , внаслідок чого реєстраційна дія не відображалась в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за запитами щодо ТОВ «ХДМ-СЕРВІС». Вказує, що після отримання інформації та копій документів з реєстраційної справи щодо об`єкта нерухомого майна було з`ясовано, що ОСОБА_1 спірне приміщення отримала в подарунок від ОСОБА_2 за договором дарування приміщення від 17 листопада 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А., зареєстрованому в реєстрі за № 4467. При цьому, зазначає, що з п. 7 вказаного договору дарування приміщення вбачається, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_2 , право власності на спірне нерухоме майно якому належало на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу приміщення, посвідченого 19 липня 2002 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. за реєстровим № 4287. Крім того, зазначає, що з договору купівлі-продажу від 19 липня 2002 року вбачається, він вчинений від імені ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» представником ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В., за реєстровим № 17997 від 14 листопада 2001 року. Стверджує, що договір купівлі-продажу від 19 липня 2002 року є підробленим, ніколи не укладався позивачем та не підписувався його представником, номерний бланк договору використаний нотаріусом для посвідчення іншого договору між іншими особами та щодо іншого майна. Крім того, з копії довіреності посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. за реєстровим № 17997 від 14 листопада 2001 року, вбачається, що вона не містить повноважень на продаж нерухомості позивача. Стверджує, що ОСОБА_3 не підписував від імені позивача договір купівлі продажу від 19 липня 2002 року, а підпис від його імені є підробленим. Вказує, що з відповіді приватного нотаріуса Бойченко Т.М. від 16 листопада 2023 року № 212/01-16 вбачається, що нотаріус Бойченко Т.М. не посвідчувала договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою м. Дніпро, Набережна заводська, буд. 7, приміщення 3 від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4297 на бланку ВАА № 21472, а вказаний бланк нею був використаний для договору купівлі-продажу зовсім іншого нерухомого майна (квартири) між іншими особами. Більш того, зазначає, що директор ТОВ «ХДМ СЕРВІС» Білий О.М. звертався до приватного нотаріуса Бойченко Т.М. особисто, при спілкуванні з останньою, вона йому повідомила, що приблизно у 2020 році до неї телефонували інші нотаріуси з приводу посвідчення нею такого договору та подальшого вчинення ними нотаріальних дій на підставі нього. За словами нотаріуса, після отримання інформації щодо існування договору, який нею не посвідчувався, вона одразу повідомила про це відповідне управління юстиції у м. Дніпрі, а також звернулась із заявою до правоохоронних органів за фактом підроблення документів та спроби їх використання. Вважає, що відповідачка є недобросовісним набувачем спірного майна, зважаючи на обставини його набуття, ступінь родинних зв`язків з дарувальником, а також обставини, за яких відбувся пошук нотаріуса, який би погодився посвідчити договір дарування на підставі підробного договору купівлі-продажу майна. Тому, прохає суд витребувати з чужого незаконного володіння відповідачки на його користь нежитлове приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 24 травня 2024 року позовну заяву залишено без руху, позивачу надано термін на усунення недоліків (том 1, а. с. 43).

31 травня 2024 року представником позивача через підсистему «Електронний суд» на адресу суду подано заяву про усунення недоліків (том 1, а. с. 46-48), однак недоліки, зазначені в ухвалі суду від 24 травня 2024 року, в повному обсязі не усунуто.

Ухвалою суду від 07 червня 2024 року позовну заяву залишено без руху повторно, позивачу надано термін на усунення недоліків ( а. с. 52-53).

13 червня 2024 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 07 червня 2024 року, позивачем усунуто (том 1, а. с. 56-119).

Ухвалою суду від 25 червня 2024 року у справі відкрито спрощено позовне провадження, без виклику сторін (том 1, а. с. 120 та на звороті), копія якої надіслана учасникам справи 25 червня 2024 року за вихідним № 15331/24-вих/2/204/2578/24 (том 1, а. с. 121).

01 серпня 2024 року на адресу суду надійшов відзив представниці відповідачки адвокатки Бляхарської Ю.О. (том 1, а. с. 128-132), в якому вона позовні вимоги не визнає, проти їх задоволення заперечує.

В обґрунтування відзиву зазначає, що позивач звертається за витребуванням майна з чужого незаконного володіння, проте не пояснює та не долучає достатніх доказів того, що відповідачка ОСОБА_1 володіє таким майном незаконно. Вважає не доведеним факт вибуття майна поза його волею ще у 2002 році, коли представником позивача було підписано договір купівлі-продажу із батьком відповідачки. Стверджує, що батько відповідачки ОСОБА_2 , після придбання у липні 2002 року за договором купівлі-продажу нерухомого майна у АДРЕСА_2 , протягом 18 років використовував це майно, відкрито, не приховуючи своєї діяльності та без жодних претензій зі сторони будь кого, в тому числі позивача, який продав це майно. 06 вересня 2019 року ОСОБА_2 зареєстрував своє право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно шляхом звернення до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, а оскільки його стан здоров`я був досить критичним (в т.ч. проходження лікування на стаціонарі певний період часу після інсульту), то останнім було прийнято рішення про передачу майна за договором дарування своїй доньці ОСОБА_1 . Договір дарування від 17 листопада 2020 року, зареєстрований в реєстрі за №4467, було посвідчено приватним нотаріусом ДМНО Перфіловою О.А. на дому за адресою: АДРЕСА_3 у зв`язку з хворобою ОСОБА_2 , про що зазначено в останньому абзаці відповідного договору, та що додатково підтверджує наведені вище обставини відповідачки. Разом з цим, зазначає, що з кінця 2020 року по сьогоднішній день утриманням нерухомого майна, що перебуває на законних підставах у власності ОСОБА_6 , займається виключно відповідачка. Жодних звернень протягом чотирьох років зі сторони позивача та посилань на те, що відповідачка незаконно володіє майном вона не отримувала. Крім того, зазначає, що зі змісту позовної заяви не зрозуміло, яким чином купівля нерухомого майна батьком відповідачки у 2002 році стосується «рейдерської атаки», на яку посилається позивач та яким чином «втрачений контроль учасниками товариства» та протиправне заволодіння невідомими особами часткою в статутному капіталі товариства стосується права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно, що було передано їй за договором дарування власним батьком (у зв`язку з стрімким погіршенням стану здоров`я батька). Разом з цим, звертає увагу на те, що спірне майно не було обтяжено жодними арештами (зокрема з метою з`ясування його можливого незаконного вибуття у позивача), а самі позивачі не звертались до правоохоронних органів з даного приводу ані щодо ОСОБА_2 , ані щодо до ОСОБА_1 , тощо. Вказує, що договір купівлі-продажу від 19 липня 2002 року існував ще до обставин, які виникли у позивача («рейдерської атаки»). При цьому, зазначає про те, що позивач жодним чином не пояснює, як він піклувався та використовував майно до 2023 року, яке придбав ще у 2000-х роках. Наголошує на тому, що реєстрація майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що з 2002 року належало ОСОБА_2 , була здійснена ще у 2019 році, тобто до виникнення цих обставин у позивача («рейдерської атаки»), та, відповідно, позивач мав можливість звернутись до ОСОБА_2 ще у 2019 році, якщо вважав, що відповідне майно вибуло з власності незаконно. Однак, позивач не робив жодних заяв та не звертався з позовами до «слушного моменту», пов`язаного з «рейдерською атакою». Разом з цим, зазначає, що протиправні дії щодо ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» (з огляду на викладене у рішенні суду долученому до позову та про що вказано самим позивачем) відбулись у другій половині 2020 року, тоді як нерухоме майно було продано ОСОБА_2 ще у 2002 році та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у 2019 році. Також зауважує, що в жодному судовому рішенні, наведеному позивачем, не міститься встановлених обставин щодо нерухомого майна, яке знаходиться на праві власності у ОСОБА_1 , а також обставин та встановлених фактів протиправності вибуття нежитлового приміщення у АДРЕСА_2 , тим більше, на підставі підробних документів. Таким чином, спірне майно не є таким, що вибуло поза волею власника, а тим більше таке майно не відчужувалось в період протиправного заволодіння корпоративними правами позивача. Наголошує, що позивач протягом 18 років не звертався до батька відповідачки з вимогами про витребуванням майна та, протягом 4 років не звертався до самої відповідачки з претензіями щодо незаконного (на думку позивача) набуття прав ОСОБА_1 , а лише наразі, безпідставно користуючись обставинами «рейдерської атаки», звертається до власника майна за позбавленням його права власності, що є недопустимим. Разом з цим, зазначає про те, що позивачем не надано суду статут підприємства (позивача) та наказ про призначення керівника, що позбавляє можливості встановити, яка саме посадова особа уклала договір на правову допомогу з АО «КОЛЕГІЯ», від якого діє адвокат Грубник Д.Л., та чи мала така особа повноваження на підписання договору про надання правової допомоги від імені ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», що є досить доречним та підлягає перевірці з урахуванням «рейдерського захвату» товариства шляхом підробки документів. Тому, вважає позовні вимоги ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підтверджені беззаперечними доказами та є такими, що порушують права ОСОБА_1 на мирне володіння своїм майном. Прохає суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

01 серпня 2024 року на адресу суду надійшла заява представниці відповідачки адвокатки Бляхарської Ю.О. (том 1, а. с. 184-186), про застосування строків позовної давності.

В обґрунтування заяви зазначає, що ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» було продано майно ОСОБА_2 ще у 2002 році, та протягом 22 років таке майно не витребовувалося ані у батька відповідачки, ані у неї самої, які використовували це майно за його призначенням. Вказує, що відповідачка вважає, що такий позов заявлено позивачем зі зловживанням правами, який намагається повернути майно з використанням певних обставин (рейдерської атаки) та намагається вказати на майно ОСОБА_1 , як таке, що вибуло з власності позивача поза його волею саме під час таких обставин. Зазначає, що відповідачка наполягає на відмові у позові по суті, оскільки аргументи, наведені у позові, є безпідставними та такими, що не підтвердженні належними доказами. Водночас, вказує на те, що оскільки заява про застосування строків позовної давності може бути подана лише під час розгляду справи судом першої інстанції, та судом застосована лише за заявою сторони по справі, тому вважає за доцільне надати суду відповідну заяву, в якій прохає суд застосувати до вказаного позову строки позовної давності.

Ухвалою суду від 05 серпня 2024 року позовну заяву залишено без руху після відкриття провадження, позивачу надано строк на усунення недоліків (том 1, а. с. 187 та на звороті).

12 серпня 2024 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 05 серпня 2024 року, позивачем усунуто (том 1, а. с. 190-210).

Ухвалою суду від 13 серпня 2024 року здійснено перехід зі спрощеного позовного провадження без виклику сторін до загального позовного провадження та продовжено розгляд справи зі стадії підготовчого судового засідання (том 1, а. с. 211 та на звороті).

Ухвалою суду від 19 вересня 2024 року позовну заяву залишено без руху після відкриття провадження, позивачу надано строк на усунення недоліків (том 1, а. с. 242 та на звороті).

26 вересня 2024 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 19 вересня 2024 року, позивачем усунуто (том 1, а. с. 246-249).

Ухвалою суду від 26 вересня 2024 року продовжено розгляд справи зі стадії підготовчого судового засідання (том 1, а. с. 250 та на звороті).

17 жовтня 2024 року на адресу суду надійшли додаткові пояснення представника позивача адвоката Грубника Д.Л (том 2, а. с. 1 та на звороті), в яких він зазначає про неможливість застосування строків позовної давності, оскільки договір купівлі-продажу з ОСОБА_2 є підробленим, що підтверджується відповіддю відповідного нотаріуса. Разом з цим, зазначає, що оскільки реєстрація права власності була вчинена одразу на ОСОБА_2 , то товариство не мало можливості дізнатися про факт такої реєстрації (таке майно не відображається в розширеному (повному) витягу з Державного реєстру речових правна нерухоме майно за назвою, кодом відповідача.

Протокольною ухвалою суду від 17 жовтня 2024 року у справі закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті (том 2, а. с. 18-20).

У судовому засіданні представник позивача адвокат Грубник Д.Л., позовні вимоги підтримав в повному обсязі, прохав їх задовольнити, обґрунтування надав аналогічні тексту позовної заяви та додаткових пояснень.

У судовому засідання представниця відповідачки адвокатка Бляхарська Ю.О., позовні вимоги не визнала, проти їх задоволення заперечувала, обґрунтування надала аналогічні тексту відзиву на позовну заяву.

Дослідивши матеріали позовної заяви, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 14 листопада 2001 року ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі виконуючого обов`язки генерального директора Олейнічука Р.В., надало ОСОБА_3 довіреність, якою уповноважило останнього купити на умовах та за ціну на його розсуд приміщення у м. Дніпропетровську, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куплуном Ю.В. за реєстровим № 17997 (том 1, а. с. 15).

16 листопада 2001 року між ЗАТ Дніпропетровський меблевий комбінат», в особі голови правління Медиковського Я.О. та ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі Грудєва В.Ф., було укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О.А. за реєстровим № 6914 (том 1, а. с. 12-13).

Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу приміщення вбачається, що цей об`єкт в цілому складається з В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.

З копії реєстраційного посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам (том 1, а. с. 14), вбачається, що право колективної власності ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» на спірне приміщення 16 січня 2002 року було зареєстровано у БТІ за реєстровим № 2724-28, в книзі 57ЮН.

19 липня 2002 року між ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», в особі Грудєва В.Ф., який діє на підставі довіреності та ОСОБА_2 , укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3, в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 26-27), який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М., за реєстровим № 4287.

Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу приміщення вбачається, що цей об`єкт в цілому складається з В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1, а. с. 150-151) вбачається, що 06 вересня 2019 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4287, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М.

17 листопада 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування приміщення (том 1, а. с. 24-25), за яким дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар приміщення № 3, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 900,3 кв. м. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А., за реєстровим № 4467.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1, а. с. 29-30) вбачається, що 17 листопада 2020 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 4467, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А.

Згідно зі Звітом про незалежну оцінку майна (нежитлового приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м по АДРЕСА_1 ) (том 1, а. с. 155-183), ринкова вартість об`єкта оцінки без ПДВ становить 2403000 гривень.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (том 1, а. с. 152).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2023 року у справі № 910/5022/23 задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 . Витребувано від ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 частку у статутному капіталі ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» в розмірі 9281 гривня 25 копійок, що становить 99 % статутного капіталу товариства (том 1, а. с. 17-20). Рішення набрало законної сили 11 липня 2023 року (а. с. 21).

З відповіді № 212 від 16 листопада 2023 року приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. на запит ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» від 16 листопада 2023 року № 126/01-16, про надання копії договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472 (том 1, а. с. 28), вбачається, що цей договір нотаріус не посвідчувала, а вказаний бланк використала для посвідчення зовсім іншого договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) між зовсім іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 20ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021року по справі № 200/606/18, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) вказала на те, що вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права.

Натомість, у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 395/520/21 останній вказав на те, що ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц та від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19.

Приписами ст.328ЦК Українивизначено,що правовласності набуваєтьсяна підставах,що незаборонені законом,зокрема ізправочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Приписами ст.321ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому, нормами ч. 2 ст. 328 ЦК України визначено, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з вимогами ч. 1 ст.386ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Вищезазначене узгоджується із висновками сформульованими, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Витребування майна шляхом віндикації застосовуються до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У пункті 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про права людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Тлумачення цього положення як захисту права власності було здійснено Європейським судом з прав людини у справі «Маркс проти Бельгії», в рішенні якого суд зазначив: «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності».

У своєму рішенні ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» нагадав, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав. Рішенням у справі «Прессос компанія Нав`єра А.О.» та інші проти Бельгії» Європейським судом встановлено, що має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.

Так, ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

Віндикація це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому, положеннями ст. 388 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.

Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у повернені певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне користування, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Так, позивач звертаючись з вказаним позовом до відповідачки в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що первісний договір купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, на підставі якого спірне майно вибуло з власності позивача, є підробленим, бо ніколи не укладався позивачем та його представником ОСОБА_3 не підписувався, приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 не посвідчувався. Більш того, стверджував, що остання у 2020 році зверталася до правоохоронних органів та юстиції з відповідною заявою щодо підроблення її документів. Разом з цим, позивач посилався на те, що він не знав про вибуття спірного майна з його власності, оскільки у липні 2020 року на товариство було здійснено «рейдерська атаку», в результаті якої останнім було втрачено його частку в статутному капіталі, права якого поновлені були лише в липні 2023 року.

Однак, суд не приймає вказані доводи позивача до уваги та вважає їх неспроможними, з огляду на те що, по-перше, спірне майно вибуло з власності позивача на підставі договору купівлі-продажу приміщення ще у 2002 році, а не у період «рейдерської атаки» на позивача у липні 2020 року чи через неї, а тому посилання позивача на встановлені у рішенні Господарського суду м. Києва у справі № 910/5022/23 обставини, є безпідставним.

По-друге, не заслуговують на увагу суду доводи позивача про те, що саме через «рейдерську атаку» він не міг знати про вибуття з його власності спірного майна, оскільки вказане спростовується тим, що майно було продане позивачем ОСОБА_2 ще у 2002 році та зареєстроване останнім у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у вересні 2019 року, а не одразу, як на те вказує позивач та, задовго до обставин, встановлених у рішенні Господарського суду м. Києва у справі № 910/5022/23 щодо «рейдерської атаки».

По-третє, сам договір купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, позивачем у судовому порядку не оскаржено, недійсним, нікчемним чи неукладеним у судовому порядку не визнано.

Більш того, суд зазначає, що факт підробки підпису представника позивача ОСОБА_3 у договорі купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року відповідною експертизою не встановлена, а позивачем така, під час розгляду даної справи, навіть не заявлена, так само, як і не заявлено клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка щодо з`ясування даних обставин справи, а тому доводи позивача про те, що ОСОБА_3 такий договір не підписував, а його підпис в цьому договорі є підробленим, є голослівними, безпідставними та такими, що не підтверджені жодними належними, достатніми та допустимими доказами.

Також суд не приймає до уваги доводи позивача про те, що договор купівлі-продажу спірного приміщення від 19 липня 2002 року не посвідчувався приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472 та, остання зверталася до правоохоронних органів та органів юстиції із відповідними заявами-повідомленнями щодо підробки її документів (бланку ВАА № 121472), оскільки позивачем не надано суду на підтвердження вказаного жодного доказу, а клопотань про їх витребовування останнім суду не заявлено.

Суд також зауважує, що з відповіді № 212/01-16 від 16 листопада 2023 року приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. на запит ТОВ «ХДМ-Сервіс» від 16 листопада 2023 року вх. 126/01-16 щодо надання копії договору купівлі-продажу спірного майна (том 1, а. с. 28) не зрозуміло, чи то вона такий договір не посвідчувала взагалі, чи то не посвідчувала його за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472. Більш того, у вказаній відповіді нотаріуса відсутні будь-які дані про наміри чи звернення нотаріуса з відповідними заявами-повідомленнями щодо підробки документів до правоохоронних органів, як на те вказує позивач.

Разом з цим, суд вказує на те, що спірне майно вибуло з власності позивача більше ніж 22 роки тому та з того часу перебувало у власності, спочатку батька відповідачки ОСОБА_2 , а потім у неї самої, які впродовж більше ніж 20 років відкрито ним володіли та користувалися, а тому позивач не міг не знати про те, що спірне майно як юридично, так і фізично вибуло з його власності.

При цьому, суд не приймає до уваги надані позивачем докази щодо фактичного використання ним спірного майна, оскільки: 1) Акт №_1102-_1103-_1104 прийому виконаних підрядних робіт за лютий 2004 року між замовником ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» та ЗАТ «ДМК» за договором № 11 від 11 лютого 2004 року (том 2, а. с. 4, 5), рахунок № 701.00002 ДМУ ДРФ Центру ДЗК на проведення топо-геодезичних робіт та платіжне доручення № 170 від 14 вересня 2005 року на суму 3507 гривень 15 копійок на оплату за проведення топо-геодезичних робіт згідно рах. 701.00002 (том 2, а. с. 12) не містять будь-яких відомостей (в т. ч. адреси), яким чином вони стосуються спірного приміщення № 3 по вул. Набережній Заводській, 7 у м. Дніпрі; 2) договір про відшкодування витрат за надані комунальні послуги № 34 від 01 березня 2006 року, що укладений між ЗАТ «Дніпропетровським меблевим заводом» та ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» (том 2, а. с. 14-16), по-перше, не містить відомостей щодо якого саме майна ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», яке знаходиться на території ЗАТ «Дніпропетровський меблевий завод», воно стосується, по-друге, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження оплати наданих послуг за вказаним договором; 3) довідка про вартість виконаних підрядних робіт за грудень 2005 року за договором від 11 листопада 2005 року (замовник ТОВ «ХДМ-СЕРВІС», підрядник ПБМК «Будсервіс-2000») та Акт прийому виконаних робіт за грудень 2005 року (том - 2, а. с. 6 та на звороті); договір № 121.01678 від 28 лютого 2005 року про проведення робіт з передачі земельних ділянок, що укладений між ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» та ТОВ «Бізнес-Експерт» (том 2, а. с. 7-8 та на звороті) та протокол погодження договірної ціни до нього (том 2, а. с. 9); супровідний лист № 113/1 від 03 грудня 2005 року ТОВ «Дніпробудінвест» з довідкою про вартість виконаних підрядних робіт (том 2, а. с. 10 та на звороті) та платіжне доручення № 214 від 14 листопада 2005 року до нього (том 2, а. с. 11); платіжне доручення № 117 від 22 червня 2005 року до рахуноку № 4937 від 21 липня 2005 року НВ МКП «Центр містобудування, архітектури та кадастру м. Дніпропетровська» (том 2, а. с. 13) містять відомості про те, що вони надані за адресою: АДРЕСА_1 , а рахунок № 4937 від 21 липня 2005 року НВ МКП «Центр містобудування, архітектури та кадастру м. Дніпропетровська» - стосуються підготовки висновків з питань землекористування об`єктів земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_5 , натомість, яким чином вони стосуються спірного майна (приміщення № 3 в літ В-1 на АДРЕСА_1 ), невідомо. Отже зазначені докази є неналежними у вказаній справі.

Більш того, судом встановлено, що предметом договору № 121.01678 від 28 лютого 2005 року укладеного між ТОВ «ХЗДМ-СЕРВІС» та ТОВ «Бізнес-ЕКСПЕРТ» (том 2, а. с. 7-9) є проведення робіт з передачі земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 , у користування (власність) відповідно до земельного законодавства України, а основними етапами цих робіт, з-поміж іншого, визначено: присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, підготовка технічного завдання по встановленню меж земельних ділянок, проєктів державних актів у разі передачі земельних ділянок у власність та постійне користування, тощо. Натомість, доказів на підтвердження виконання вказаного договору, зокрема щодо присвоєння земельній ділянці, на якій знаходиться спірне майно, кадастрового номеру позивачем суду не надано.

В свою чергу, суд зазначає про те, що при підготовці документів для присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам, Держгеокадастром, однозначно встановлюється статус цієї землі (державна/приватна (підстави набуття), її призначення (цільове використання), тощо, а відтак позивач не міг не знати про відчуження ним спірного майна у 2002 році.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що право власності на спірне майно ОСОБА_2 було набуте ще у 2002 році за договором купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, який позивачем не розірвано, недійсним чи неукладеним у судовому порядку не визнано, факт підробки підпису його представника у даному договорі відповідною експертизою не встановлена, більш того, в судовому засіданні така експертиза ним не заявлена та показами свідка ОСОБА_3 не підтверджена, при цьому, спірним майном ОСОБА_2 користувався відкрито більше 18 років та в подальшому зареєстрував своє право власності на спірне майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (у 2019 році), а згодом відчужив його (на підставі договору дарування) своїй доньці ОСОБА_1 , яка продовжила ним відкрито користуватися, натомість з вказаним позовом позивач звернувся до суду лише у 2024 році, після того, як помер первісний набувач спірного майна ОСОБА_2 (у 2022 році), при цьому посилаючись на «рейдерську атаку» на товариство, яка не має жодного відношення ані у правовому полі, ані в часовому проміжку до спірних правовідносин та не надаючи суду жодних належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, у зв`язку з чим суд доходить переконливого висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.

Разом з цим, суд зазначає, що приписами ст.256ЦК України визначено, що позовна давність це строк, у межах якого особа звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимули суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист пре установленого строку.

Приписами ст. 257 ЦК України визначено строк загальної позовної давності тривалістю у три роки.

Згідно з вимогами ч. ч. 3,4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, застосування якої заявлено стороною у спорі та є підставою для відмови у позові.

Так, 01 серпня 2024 року відповідачкою до суду подано заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача ( том 1, а. с. 184-186).

Водночас, суд не приймає до уваги вказану заяву представниці відповідачки, оскільки, виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Такі правовівисновки викладеніу постановахВеликої ПалатиВерховного Судуу справах№№ 712/8916/17від 07 липня 2020 року, 369/6892/15-цвід 22 травня 2018 року, 367/6105/16-ц від 31 жовтня 2018 року, 575/476/16-ц від 07листопада 2018року, 183/1617/16 від 14 листопада 2018 року, 504/2864/13 від 28 листопада 2018 року, 522/2202/15-ц від 05 грудня 2018 року, 2004/1979/12 від 07 серпня 2019 року, 522/1029/18 від 18 грудня 2019 року, 372/266/15-ц від 16 червня 2020 року.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних у передбачених цим Кодексом випадках.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що позивачем не надано суду жодних належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, суд доходить переконливого висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із вищевикладеного, суд визнає, що позовні вимоги не доведені належними, допустимими та достатніми доказами, через що підстави для задоволення позову відсутні, через що суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ХДМ-СЕРВІС» (01054, м. Київ, вул. Пирогова, буд. 2/37; ЄДРПОУ 25196694) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_6 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна