Ухвала

від 22.01.2025 по справі 921/144/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 921/144/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,

за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.,

представників учасників справи:

позивача - Ткач Р. М.,

відповідача - Свірського Т. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН»

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024

у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях

до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області

про виселення ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - Відділення ФДМУ, позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН» (далі - ТОВ «СТЕН», відповідач), третя особа - Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області (далі - Регіональний офіс, третя особа) про виселення ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна.

Позов обґрунтовувано позов невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення орендованого державного майна після припинення договірних відносин, відсутністю у відповідача правових підстав для користування орендованим майном.

Здійснюючи розгляд справи, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач (орендодавець) та відповідач (орендар) 29.01.2019 уклали договір оренди № 1369 нерухомого майна, що належить до державної власності, за умовами якого (з урахуванням договору від 17.06.2021 № 1 про внесення змін та доповнень):

- орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно - частину площадки із залізобетонним покриттям, що перебуває на балансі третьої особи (балансоутримувач) (пункт 1.1) під стоянку автомобілів (пункт 1.2);

- договір діє до 28.01.2024 включно (пункт 12.1 (3));

- продовження цього договору здійснюється з урахуванням вимог, встановлених статтею 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядком передачі в оренду державного та комунального майна (далі - Порядок), який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 "Деякі питання оренди державного та комунального майна" (далі - Постанова № 483). Орендар, який бажає продовжити цей договір на новий строк, повинен звернутись до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії договору із заявою (пункт 12.4);

- договір припиняється з підстав, передбачених частиною першою статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», і при цьому, якщо підставою припинення договору є закінчення строку, на який його укладено (абз. 2 частини першої статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), то договір вважається припиненим з дати закінчення строку, на який його було укладено, на підставі рішення орендодавця про відмову у продовженні цього договору, прийнятого з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону, в межах строків, визначених частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (пункт 12.6).

Листом від 17.10.2023 № 33 відповідач повідомив позивача та третю особу про свій намір продовжувати користуватись орендованим майном після закінчення строку дії договору та зазначив, що не направлятиме заяву про продовження договору у відповідності з положеннями частини третьої статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», пославшись на пункт 5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2023 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» (далі - Постанова № 634).

Третя особа листом від 24.10.2023 № 1116 повідомила позивача та відповідача про те, що заперечує проти продовження договору оренди, оскільки орендоване нерухоме майно буде використовуватися нею для власних потреб.

Листом від 13.11.2023 №1194 третя особа додатково поінформувала позивача та відповідача про визначення її критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, згідно з наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України від 21.07.2023 № 521, та про те, що орендоване майно потрібне третій особі для власних потреб, а саме - для розміщення рухомого майна.

Позивачем 16.11.2023 видав наказ № 277 про припинення дії договору оренди державного нерухомого майна від 29.01.2019 № 1369 - частини площадки із залізобетонним покриттям № 14 площею 420,00 м2, за адресою: вул. Текстильна, 30a, м. Тернопіль, Тернопільська область, що перебуває на балансі третьої особи, у зв`язку із закінченням строку його дії 28.01.2024 та через необхідність використання майна для власних потреб. Про прийняте рішення позивач повідомив відповідача та третю особу листом від 17.11.2023 № 11-112-01776.

Листом від 22.01.2024 № 3 відповідач, посилаючись на положення пункту 5 Постанови № 634, повідомив позивача та третю особу про те, що продовжуватиме користуватись орендованим майном після 28.01.2024, оскільки предметом оренди є площадка із залізобетонним покриттям, яка не є приміщенням у розумінні Закону України «Про оренду державного та комунального майна», і, визначені частиною першою статті 19 цього Закону підстави для відмови у продовженні договору оренди, відсутні.

Господарський суд Тернопільської області рішенням від 26.04.2024 у позові відмовив повністю.

Посилаючись на ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанову Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту « 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2) зазначив, що об`єкт оренди - частина площадки із залізобетонним покриттям не є «приміщенням» в силу закону, і така позиція наведена також у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22. Отже, визначена орендодавцем і балансоутримувачем підстава для відмови у продовженні договору оренди (використання приміщення для власних потреб) не є застосовною до спірного договору оренди, а, відповідно, підстави для непродовження зазначеного правочину (як передбачено пунктом 5 Постанови № 634) були відсутніми.

Західний апеляційний господарський суд постановою від 23.10.2024 рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.04.2024 скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Вирішив виселити ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна, а саме: частини площадки з залізобетонним покриттям № 14 площею 420,00 м2 за адресою: вул. Текстильна, 30а, м. Тернопіль.

Мотивував тим, що:

- рішення позивача про відмову у продовженні дії договору оренди № 1369 прийнято на тій підставі, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято у випадках, передбачених статтею 7 цього Закону, а саме, що підставами для відмови у включенні майна до одного з переліків або виключення майна із одного із переліків є обґрунтовані власні потреби уповноваженого органу управління та/або балансоутримувача, або потреби іншої бюджетної установи, що розміщена в будівлі, споруді, їх окремій частині (пункт 2 частини першої статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), на що вказує мотивувальна частина наказу, а не на підставі того, що орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю, як вважає відповідач;

- помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що частиною першою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято лише у тому випадку, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю, оскільки дана норма визначає більш ширше коло підстав для прийняття орендодавцем рішення про припинення договірних відносин. Відтак хибною є позиція місцевого суду про те, що зі змісту зазначеної норми закону вбачається, що вона стосується саме орендованого приміщення;

- судом першої інстанції недоцільно проаналізовано визначення терміну «приміщення», оскільки орендодавець приймав рішення про припинення договірних відносин з відповідачем не з підстави того, що орендоване приміщення необхідне для використання балансоутримувачем для власних потреб, а з підстав необхідності використання майна для власних потреб.

Відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.06.2024.

Скаржник зазначив, що подає касаційну скаргу на підставі виключного випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки суд апеляційної інстанції застосував статтю 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, в якій зазначено, що абз. 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» стосується саме орендованого приміщення, тоді як об`єкт оренди за спірним договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону (пункт 62 постанови).

Водночас вказав, що застосована апеляційним судом норма статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не є застосовною у спірних правовідносинах, адже стаття 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначає підстави для відмови у включенні майна до Переліків або виключення майна з Переліків, а під Переліком згідно з пунктами 13 - 15 частини першої статті 1 цього ж Закону розуміється Перелік об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні/без проведення аукціону.

Заслухавши представників позивача та відповідача, що з`явилися у судове засідання, проаналізувавши встановлені судами попередніх інстанцій обставини та надавши оцінку доводам, наведеним скаржником у касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність передати справу на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Палата) на підставі частини першої статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж Палати.

Під час касаційного перегляду колегія суддів з`ясувала, що Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду (Суховий В. Г. - головуючий, Берднік І. С., Зуєв В. А.) у постанові від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 за позовом Громадської організації «Сльози милосердя України» до Комунального підприємства Полтавської обласної ради «Полтававодоканал», Управління майном обласної ради Полтавської обласної ради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди (щодо продовження строку дії договору), розглянув касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду, якою змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції про відмову в позові.

Цією постановою Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції у справі № 917/565/22. Переглядаючи у касаційному порядку оскаржуване судове рішення апеляційної суду, Верховний Суд погодився з висновками зазначеного суду про те, що строк дії спірного договору оренди, об`єктом оренди в якому є майно - асфальтобетонне замощення, закінчився 19.06.2022, тобто у період дії воєнного стану; надіслані орендарю орендодавцем листи від 31.03.2022 та від 26.05.2022 з відмовою у продовженні договору оренди не містять підстав, передбачених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», з огляду на те, що абз. 2 частини першої цієї статті стосується саме орендованого приміщення, тоді як об`єкт оренди за спірним договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону; суду не надано рішення орендодавця як уповноваженого органу управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач. Враховуючи приписи Постанови № 634, Верховний Суд вважав правомірними висновки суду апеляційної інстанції про те, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для припинення договору оренди під час дії воєнного стану з підстав, визначених у пункті 5 Постанови № 634, оскільки такий договір вважається продовженим починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 Постанови № 634, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця. Такі висновки, як зазначив Верховний Суд, свідчать про відсутність спірного матеріального правовідношення, за захистом якого звернувся позивач, що є підставою для відмови у позові, і саме з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів враховує, що у цій справі (№ 921/144/24), як і в справі № 917/565/22, йдеться про наявність/відсутність підстав для продовження орендних відносин з огляду на частину першу статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», враховуючи, зокрема, кваліфікацію об`єкта оренди, а також положення Постанови № 634. Тобто правовідносини у цих справах є подібними і висновки судів, як і доводи касаційної скарги, ґрунтуються на застосуванні приписів статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та пункту 5 Постанови № 634.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18 (пункт 80), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 42), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (пункт 7.33).

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об`єктами оренди за цим Законом є, зокрема, єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» підставою для відмови у продовженні договору оренди є рішення про відмову у продовженні договору оренди, яке може бути прийнято, зокрема, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю.

Відповідно до преамбули Закону України «Про оренду державного та комунального майна», цей Закон регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

Отже, оскільки положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» стосуються орендних відносин щодо певно визначеного майна, то, відповідно, дії, які пов`язані із продовженням/відмовою у продовженні орендних відносин, стосуються саме того майна, яке відповідно до цього Закону було предметом оренди за договором.

При цьому, зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», на переконання колегії суддів, така підстава для відмови у продовження договору оренди, визначена у частині першій статті 19 зазначеного Закону, як «орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому звернення балансоутримувача, поданому ним орендарю» має стосуватися не лише і виключно «приміщення», про яке йдеться в класичному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об`єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту « 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому значенні, а саме, до всіх об`єктів оренди, визначених у статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», та відповідно, які визначені об`єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна.

Для прикладу. Якщо у правовідносинах з вирішення питання про відмову у продовженні договору оренди на підставі абз. 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» сприймати визначення майна, як «приміщення» в буквальному сенсі (частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками), та застосовувати відповідно цю норму законодавства лише до «приміщень» в класичному розумінні цього слова, то в разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи цілісний майновий комплекс, до складових частин якого належатиме майданчик та подібне майно, чи інше окремо індивідуально визначене майно, це виключає застосування зазначеної норми права та звужує (нівелює) право балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливого значення тлумачення цієї норми набуває у поєднанні з положеннями пункту 5 Постанови № 634, який вказує на випадки продовження договору оренди в умовах воєнного стану.

Враховуючи правову природу спірних правовідносин, з метою розумного та справедливого (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України) тлумачення абз. 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», задля дотримання балансу прав учасників договірних відносин з оренди державного та комунального майна, колегія суддів переконана, що поняття «приміщення», про яке йдеться в абз. 2 частини першої статті 19 цього Закону, слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об`єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу, але й для всіх об`єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону, а тому вважає за необхідне передати цю справу на розгляд Палати.

За приписами частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначених процесуальним законом.

Відповідно до частини першої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати.

Положеннями частин першої, третьої і четвертої статті 303 ГПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.

Наведена норма процесуального права зобов`язує колегію суддів у разі необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати передати справу на розгляд цієї палати. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

З огляду на виконання функцій із забезпечення сталості та єдності судової практики, справа № 921/144/24 підлягає передачі на розгляд Палати згідно із частиною першою статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 щодо того, що, оскільки спірний об`єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням, а тому не підпадає під дію абз. 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Колегія суддів вважає, що «приміщення», про яке йдеться у абз. 2 частини першої статті 19 Закону, може кваліфікуватися як будь-який об`єкт оренди за цим Законом, визначений у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та який, відповідно до зазначеної норми права, є об`єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах.

Керуючись статтями 234, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 921/144/24 передати на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуюча Л. Рогач

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський