Постанова від 17.04.2025 по справі 921/144/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 921/144/24

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду: Рогач Л. І. - головуюча, Багай Н. О., Берднік І. С., Волковицька Н. О., Дроботова Т. Б., Зуєв В. А., Краснов Є. В., Мачульський Г. М., Міщенко І. С., Могил С. К., Случ О. В., Чумак Ю. Я.,

за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.,

представників учасників справи:

позивача - Ткач Р. М.,

відповідача - Свірського Т. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН»

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024

(судді Малех І. Б., Зварич О. В., Панова І. Ю.)

у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях

до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області

про виселення Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна.

ВСТАНОВИВ:

1. Історія справи

1.1. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - Відділення ФДМУ, позивач) звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН» (далі - ТОВ «СТЕН», відповідач), третя особа Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області (далі - Регіональний офіс, третя особа) про виселення ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна.

1.2. Позов обґрунтовано невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення орендованого державного майна після припинення договірних відносин, відсутністю у відповідача правових підстав користування орендованим майном.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

2.1. Позивач (орендодавець) та відповідач (орендар) 29.01.2019 уклали договір оренди № 1369 нерухомого майна, що належить до державної власності, за умовами якого:

- орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно: частину площадки із залізобетонним покриттям № 14, площею 420,0 м2, інвентарний номер 101000032, реєстровий номер 05379205.40 ББФЕРЮ039, за адресою: вул. Текстильна, 30а, м. Тернопіль, що перебуває на балансі третьої особи (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість майна станом на 30.11.2018 і становить за незалежною оцінкою 160 500,00 грн (без ПДВ) (пункт 1.1);

- майно передається в оренду під стоянку автомобілів (пункт 1.2);

- у разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язаний повернути балансоутримувачу, указаному орендодавцем, орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу; за два місяці до закінчення терміну дії договору проінформувати орендодавця про свій намір продовжити (припинити) дію договору (пункти 5.10, 5.14);

- договір укладено строком на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців, що діє з 29.01.2019 по 28.12.2021 включно (пункт 10.1);

- у разі, якщо уповноважений орган управління майном не попередив орендаря про намір використовувати майно для власних потреб за три місяці до закінчення строку цього договору, орендар, який належним чином виконував свої обов`язки за цим договором, має право продовжити його на новий строк відповідно до вимог цього договору. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця, цей договір уважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються договором про внесення змін до цього договору, який є невід`ємною частиною цього договору (пункт 10.4);

- чинність договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; ліквідації орендаря юридичної особи; використання орендарем майна всупереч договору або призначенню орендованого майна; передачі орендарем орендованого майна іншій особі; невиконання орендарем пунктів 3.9 і 5.2 договору; невиконання орендарем пункту 5.8 договору; орендодавець має право розірвати договір оренди в односторонньому порядку в разу несплати орендної плати протягом трьох місяців підряд (пункт 10.6);

- у разі припинення або розірвання цього договору майно протягом 3 (трьох) робочих днів орендар повертає балансоутримувачу. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря (пункти 10.10, 10.11).

2.2. У зв`язку із: набранням 27.12.2019 чинності Закону України № 157-ІХ від 03.10.2019 «Про оренду державного та комунального майна», введеного в дію 01.02.2020, втратою чинності Законом України № 2269-XII від 10.04.1992 «Про оренду державного та комунального майна», яким сторони керувались при укладенні договору, прийняттям Кабінетом Міністрів України 03.06.2020 постанови № 483 «Деякі питання оренди державного та комунального майна» (далі - Постанова № 483), якою затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна (далі - Порядок) та постанови від 12.08.2020 № 820, якою затверджено примірний договір оренди нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, на підставі заяви орендаря 17.06.2021 орендодавець, орендар та балансоутримувач уклали договір про внесення змін та доповнень № 1 до договору оренди від 29.01.2019 № 1369 нерухомого майна, що належить до державної власності, шляхом викладення його у новій редакції:

- договір діє до 28.01.2024 включно (пункт 12.1 (3));

- майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акта повернення з оренди орендованого майна (пункт 4.3);

- продовження цього договору здійснюється з урахуванням вимог, встановлених статтею 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядком. Орендар, який бажає продовжити цей договір на новий строк, повинен звернутись до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії договору із заявою (пункт 12.4);

- договір припиняється з підстав, передбачених частиною першою статті 24 Закону № 157-ІХ, і при цьому, якщо підставою припинення договору є закінчення строку на який його укладено (абз. 2 частини першої статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), то договір вважається припиненим з дати закінчення строку, на який його було укладено, на підставі рішення орендодавця про відмову у продовженні цього договору, прийнятого з підстав, передбачених статтею 19 Закону, в межах строків, визначених частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (пункт 12.6).

2.3. Листом від 17.10.2023 № 33 відповідач повідомив позивача та третю особу про свій намір продовжувати користуватись орендованим майном після закінчення строку дії договору та зазначив, що не направлятиме заяву про продовження договору у відповідності до положень частини третьої статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», пославшись на пункт 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2023 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» (далі - Постанова № 634).

2.4. Третя особа листом від 24.10.2023 № 1116 повідомила позивача та відповідача про те, що заперечує щодо продовження договору оренди, оскільки орендоване нерухоме майно буде використовуватися нею для власних потреб.

2.5. Листом від 13.11.2023 № 1194 третя особа додатково поінформувала позивача та відповідача про визначення її критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, згідно наказу від 21.07.2023 № 521 Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, та про те, що орендоване майно потрібне третій особі для власних потреб, а саме - розміщення рухомого майна, яке перебуває на балансі третьої особи.

2.6. Позивач 16.11.2023 видав наказ № 277 про припинення дії договору оренди державного нерухомого майна від 29.01.2019 № 1369 - частини площадки із залізобетонним покриттям № 14 площею 420,00 м2, за адресою: вул. Текстильна, 30a, м.Тернопіль, Тернопільська область, що перебуває на балансі третьої особи у зв`язку із закінченням строку його дії 28.01.2024 у зв`язку із необхідністю використання майна для власних потреб. Про прийняте рішення позивач повідомив відповідача та третю особу листом від 17.11.2023 № 11-112-01776.

2.7. Листом від 22.01.2024 № 3 відповідач, посилаючись на положення пункту 5 Постанови № 634, повідомив позивача та третю особу про те, що продовжуватиме користуватись орендованим майном після 28.01.2024, оскільки предметом оренди є площадка із залізобетонним покриттям, яка не є приміщенням у розумінні Закону України «Про оренду державного та комунального майна» і визначені частиною першою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» підстави для відмови у продовженні договору оренди відсутні.

2.8. 01.02.2024 третя особа звернулася до позивача з листом № 127, відповідно до якого просила вжити заходів щодо повернення їй, як балансоутримувачу, майна. При цьому повідомила, що 26.01.2024 зверталася до відповідача з листом № 107 про повернення майна до якого долучала акт повернення з оренди нерухомого майна, однак відповідач від підписання акта та передачі (повернення) нерухомого майна у встановленому законом порядку відмовився.

3. Короткий зміст судових рішень

3.1. Господарський суд Тернопільської області рішенням від 26.04.2024 у позові відмовив повністю.

3.2. Зазначив, що:

- зважаючи на ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанову Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2), приміщення - це частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена відповідними конструкціями (елементами) - стінами (у тому числі з вікнами і дверима), перегородкою, стелею, підлогою, але об`єкт оренди за договором - частина площадки із залізобетонним покриттям, зазначеним характеристикам не відповідає, тому такий об`єкт не є «приміщенням» в силу закону, і така позиція наведена також у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22. Отже, визначена орендодавцем і балансоутримувачем підстава для відмови у продовженні договору оренди (використання приміщення для власних потреб) не є застосовною до спірного договору оренди, а, відповідно, підстави для не продовження зазначеного правочину (як передбачено пунктом 5 Постанови № 634) були відсутніми.

3.3. Західний апеляційний господарський суд постановою від 23.10.2024 рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.04.2024 скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Вирішив виселити ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна, а саме: частини площадки із залізобетонним покриттям № 14 площею 420,00 м2 за адресою: вул. Текстильна, 30а, м. Тернопіль.

3.4. Мотивував тим, що:

- рішення позивача про відмову у продовженні дії договору оренди № 1369 прийнято на тій підставі, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято у випадках, передбачених статтею 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а саме, що підставами для відмови у включенні майна до одного з переліків або виключення майна із одного із переліків є обґрунтовані власні потреби уповноваженого органу управління та/або балансоутримувача, або потреби іншої бюджетної установи, що розміщена в будівлі, споруді, їх окремій частині (пункт 2 частини першої статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), на що вказує мотивувальна частина наказу № 277, а не на підставі того, що орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю, як вважає відповідач;

- помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що частиною першою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято лише у тому випадку, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю, оскільки дана норма визначає більш ширше коло підстав для прийняття орендодавцем рішення про припинення договірних відносин. Відтак хибною є позиція місцевого суду про те, що зі змісту зазначеної норми закону вбачається, що вона стосується саме орендованого приміщення;

- судом першої інстанції недоцільно проаналізовано визначення терміну «приміщення», оскільки орендодавець приймав рішення про припинення договірних відносин з відповідачем не з підстав того, що орендоване приміщення необхідне для використання балансоутримувачем для власних потреб, а з підстав необхідності використання майна для власних потреб.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування

4.1. Відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Господарського суду Тернопільської області від 26.06.2024.

4.2. Зазначив, що подає касаційну скаргу на підставі виключного випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки суд апеляційної інстанції застосував статтю 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 про те, що абзац 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» стосується саме орендованого приміщення, тоді як об`єкт оренди за спірним договором оренди - асфальтобетонне замощення, яке не є приміщенням в силу положень закону (пункт 62 постанови).

4.3. Водночас вказує, що застосована апеляційним судом норма не є застосовною у спірних правовідносинах, адже стаття 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначає підстави для відмови у включенні майна до Переліків або виключення майна з Переліків, а під Переліком згідно з пунктами 13-15 частини першої статті 1 цього ж Закону розуміється Перелік об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні/без проведення аукціону.

5. Позиція інших учасників справи, заяви, клопотання

5.1. Позивач та третя особа у відзивах на касаційну скаргу просять відмовити в її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

5.2. Від відповідача до Верховного Суду 20.03.2025 надійшло клопотання, в якому просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку та формування єдиної правозастосовчої практики (з огляду на те, що існує певна невизначеність у тлумаченні положень статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»); в разі, якщо Суд не вбачатиме підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, конкретизувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22. Відповідач також просить вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги і врахувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04.03.2025 у справі № 914/622/24.

5.3. Розглянувши клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Суд його відхиляє, з огляду на таке.

5.4. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

5.5. Лише за наявності умов, визначених наведеним положенням, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

5.6. Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, ще вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

5.7. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

5.8. Отже, з наведеної норми права, а також частини п`ятої статті 302 ГПК України вбачається, що справа з указаної підстави може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності двох ознак: 1) справа містить виключну правову проблему; 2) вирішення такої виключної правової проблеми Великою Палатою Верховного Суду необхідне для забезпечення розвитку права та формування судами єдиної правозастосовчої практики.

5.9. Виходячи з наведених критеріїв, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, має бути обґрунтовано її наявність за кількісним та якісним вимірами, наприклад, наведено інші справи різних юрисдикцій у яких мала місце зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення тощо.

5.10. Втім, відповідач не навів наявності неоднакової та суперечливої судової практики з поставленого питання та, відповідно, наявності виключних правових проблем у невизначеній кількості спорів щодо наведеного питання.

5.11. Клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить аргументованого обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами; не викладено правової проблеми, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; за відсутності також і посилання на справи, у яких виникає проблема. Отже, заявлене скаржником клопотання не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми за кількісним та якісним критерієм, які б надавали можливість подолати бар`єр означених показників, а обставини, наведені у клопотанні, не дають підґрунтя вважати, що існують підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

5.12. Щодо клопотання відповідача в частині врахування його доводів та конкретизації правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, слід зазначити, про те, що Суд, здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, забезпечує реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права.

6. Рух справи

6.1. Верховний Суд ухвалою від 29.11.2024 відкрив касаційне провадження у справі № 921/144/24 за касаційною скаргою ТОВ «СТЕН» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 та призначив касаційну скаргу до розгляду.

6.2. Ухвалою від 22.01.2025 Верховний Суд передав справу № 921/144/24 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях до ТОВ «СТЕН», третя особа - Регіональний офіс водних ресурсів у Тернопільській області, про виселення ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна на розгляд судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Палата).

6.3. Суд вказав, що у цій справі (№ 921/144/24), як і в справі № 917/565/22, йдеться про наявність/відсутність підстав для продовження орендних відносин з огляду на частину першу статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», враховуючи, зокрема, кваліфікацію об`єкта оренди, а також положення Постанови № 634. Тобто правовідносини у цих справах є подібними і висновки судів, як і доводи касаційної скарги, ґрунтуються на застосуванні приписів статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та пункту 5 Постанови № 634.

6.4. Колегія суддів, передаючи справу на розгляд Палати, врахувала, що основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики, з огляду на що зазначила про необхідність відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 щодо того, що, оскільки спірний об`єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням, а тому не підпадає під дію абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Колегія суддів вважала, що «приміщення», про яке йдеться у абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, може кваліфікуватися як будь-який об`єкт оренди за цим Законом, визначений у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та який, відповідно до зазначеної норми права, є об`єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах.

6.5. Ухвалою від 11.02.2025 Палата прийняла до розгляду справу № 921/144/24.

7. Позиція Верховного Суду

7.1. Палата заслухала суддю-доповідачку, пояснення представників учасників справи, дослідила наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та заперечення на неї, перевірила на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та зазначає таке.

7.2. Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до договору оренди від 29.01.2019 № 1369 нерухомого майна, що належить до державної власності (з урахуванням договору від 17.06.2021 про внесення змін та доповнень № 1):

- орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно: частину площадки із залізобетонним покриттям № 14, площею 420,0 м2, інвентарний номер 101000032, реєстровий номер 05379205.40 ББФЕРЮ039, за адресою: вул. Текстильна, 30а, м. Тернопіль (пункт 4.1), перебуває на балансі третьої особи (балансоутримувач) (пункт 3.3); цільове призначення - під стоянку автомобілів (пункт 7);

- продовження цього договору здійснюється з урахуванням вимог, встановлених статтею 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та Порядком. Орендар, який бажає продовжити цей договір на новий строк, повинен звернутись до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії договору із заявою (пункт 12.4);

- договір припиняється з підстав, передбачених частиною першою статті 24 Закону № 157-ІХ, і якщо підставою припинення договору є закінчення строку, на який його укладено (абз. 2 частини першої статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), то договір вважається припиненим з дати закінчення строку, на який його було укладено, на підставі рішення орендодавця про відмову у продовженні цього договору, прийнятого з підстав, передбачених статтею 19 Закону, в межах строків, визначених частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (пункт 12.6).

7.3. Суди попередніх інстанцій також встановили, що:

- листом від 17.10.2023 № 33 відповідач повідомив позивача та третю особу про свій намір продовжувати користуватись орендованим майном після закінчення строку дії договору та зазначив, що не направлятиме заяву про продовження договору у відповідності до положень частини третьої статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», пославшись на пункт 5 Постанови № 634;

- третя особа листом від 24.10.2023 № 1116 повідомила позивача та відповідача про те, що заперечує щодо продовження договору оренди, оскільки орендоване нерухоме майно буде використовуватися нею для власних потреб;

- листом від 13.11.2023 № 1194 третя особа додатково поінформувала позивача та відповідача про визначення її критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, згідно наказу від 21.07.2023 № 521 Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, та про те, що орендоване майно потрібне третій особі для власних потреб, а саме - розміщення рухомого майна, яке перебуває на балансі третьої особи;

- орендодавець, керуючись статтями 18, 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим Постановою № 634, враховуючи листи балансоутримувача від 24.10.2023 № 1116 та від 13.11.2023 № 1194 щодо необхідності використання орендованого майна для власних потреб, 16.11.2023 прийняв наказ № 277, яким вирішив припинити дію договору № 1369 у зв`язку із закінченням строку його дії 28.01.2024.

7.4. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди припиняється, зокрема у разі закінчення строку, на який його укладено.

7.5. Пунктом 5 Постанови № 634 визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

7.6. Частиною першою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено підстави для відмови у продовженні договору оренди. Так, рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято: у випадках, передбачених статтею 7 цього Закону; якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю; якщо орендар, який бажає продовжити договір оренди майна в порядку, встановленому частиною другою статті 18 цього Закону, не надав звіт про оцінку об`єкта оренди у визначений цим Законом строк; якщо орендар порушував умови договору оренди та не усунув порушення, виявлені балансоутримувачем або орендодавцем у строк, визначений у приписі балансоутримувача та/або орендодавця; якщо орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців; якщо орендар станом на дату довідки балансоутримувача, передбаченої частиною шостою статті 18 цього Закону, має заборгованість зі сплати орендної плати або не здійснив страхування об`єкта оренди, чи має заборгованість зі сплати страхових платежів.

7.7. Застосовуючи наведені вище нормативні акти, суд першої інстанції виходив з того, що приміщенням у розумінні частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» є об`єкт, який за своїми ознаками відповідає поняттю «приміщення», наведеному у ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанові Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2), тобто, частина внутрішнього об`єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу.

Об`єкт оренди за договором - частина площадки із залізобетонним покриттям - зазначеним характеристикам не відповідає, тому такий об`єкт не є «приміщенням» у силу закону, і така позиція наведена також у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22.

7.8. Обставини щодо повідомлення балансоутримувачем орендаря та орендодавця про необхідність використання орендованого майна для власних потреб (листи від 24.102023 № 1116, від 13.11.2023 № 1194) у відповідності до пункту 5 Постанови № 634 сторонами під сумнів у цій справі не ставилися.

7.9. Таким чином у межах цієї справи Верховний Суд повинен надати відповідь на запитання, чи обмежує законодавець балансоутримувача у разі необхідності використання ним орендованого майна для власних потреб виключно таким об`єктом оренди, як приміщення як частини внутрішнього об`єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу, чи така потреба, як підстава для відмови у продовженні договору оренди стосується і випадків потреби у використанні іншого майна.

7.10. З приводу наведеного Палата зазначає про таке.

7.11. Відповідно до частини третьої статті 35 Закону України «Про правотворчу діяльність» терміни, що вживаються в тексті нормативно-правового акта, повинні бути короткими, лексично правильно сформульованими, однозначними, зрозумілими. Перевага надається загальновживаній та (або) спеціальній термінології державної мови.

7.12. Частиною четвертою статті 35 Закону України «Про правотворчу діяльність» передбачено, що обмеженому використанню при формулюванні норм права підлягають: 1) запозичені іншомовні слова у разі, якщо в українській мові існують рівнозначні відповідники; 2) терміни, що позначають вузькоспеціальні поняття, крім випадків використання їх у сферах правового регулювання, в яких вони є професійно необхідними (з обов`язковим їх визначенням); 3) застарілі терміни, крім випадків необхідності забезпечення історико-правової відповідності, з обов`язковим уточненням їх сучасного значення; 4) іменники та займенники, що акцентують на гендерних відмінностях осіб; 5) прислівникові та дієприслівникові звороти.

7.13. Таким чином, терміни, що вживаються в тексті нормативно-правового акта поділяються на загальновживані, спеціальні юридичні і спеціальні неюридичні терміни. Загальновживані терміни - це ті, які в загальновизнаному значенні використовуються у будь-якій сфері науки, суспільному житті, побуті тощо. Спеціальні юридичні - терміни, які позначають поняття, що відображають специфіку державно-правових явищ. Вони створюються юридичною наукою і практикою. Спеціальні неюридичні - це терміни, які вироблені в процесі розвитку інших (неюридичних) наук та належать до них. У той же час юридичні терміни можуть характеризуватись як загальноюридичні (поширені у всіх галузях права), галузеві (наявні лише в певній галузі права), міжгалузеві (відомі у двох або кількох галузях права) та суміжні з термінами інших галузей діяльності.

7.14. Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна», на яку послався суд першої інстанції зазначено, що приміщення - частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу, а вбудовані приміщення - приміщення, що є частиною внутрішнього об`єму будівлі. Пунктом 1 цієї постанови роз`яснено, що цей Національний стандарт є обов`язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб`єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.

7.15. У ДСТУ Б В.1.1-36:2016. НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАНДАРТ УКРАЇНИ. Визначення категорій приміщень, будинків, установок за вибухопожежною та пожежною небезпекою, на що також посилався суд першої інстанції, також вказано, що приміщення - це простір, обмежений з усіх сторін захисними конструкціями: стінами (у тому числі з вікнами і дверима), стелею (перекриттям) і підлогою (НПАОП 40.1-1.32).

7.16. Отже, убачається, що у зазначених актах поняття «приміщення» наведено як вузькоспеціальне поняття з метою використання у сферах правового регулювання, в яких вони є професійно необхідними (з обов`язковим їх визначенням) - проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб`єктами оціночної діяльності; для практичного застосування необхідних заходів щодо забезпечення пожежної безпеки приміщень, будівель і установок.

7.17. Утім, за визначенням тлумачного словника української мови, приміщення - це будівля, квартира чи окрема кімната, в якій поміщається хто-, що-небудь, яка використовується для чогось. Тобто таке визначення є загальновживаним терміном.

7.18. При цьому системне співвідношення приміщення і будівлі як об`єктів цивільних прав - у складі будівлі як самостійного об`єкта нерухомого майна можуть утворюватися також відокремлені об`єкти - нежитлові приміщення, які є відносно самостійними об`єктами нерухомого майна, які зберігають зв`язок із будівлею. Існування нежитлового приміщення як об`єкта цивільних прав не виключає існування як об`єкта цивільних прав будівлі.

7.19. За призначенням такі приміщення поділяються на нежитлові приміщення та допоміжні приміщення. Оскільки в законодавстві відсутні чіткі критерії віднесення приміщень до категорії допоміжних, пропонується такими критеріями вважати: 1) призначення для обслуговування як самих власників, так і належних їм приміщень, а також будівлі (будинку), 2) розташування за межами приміщень будівлі (будинку), 3) неможливість їх самостійного використання. Розташування у приміщенні обладнання, інженерних комунікацій, призначених для обслуговування приміщень, пропонується вважати факультативною ознакою віднесення таких приміщень до категорії допоміжних.

7.20. Таким чином, для визначення питання в якому контексті застосовується в тексті Закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін «приміщення» - у загальновживаній та (або) спеціальній термінології державної мови, необхідно зважати та враховувати специфіку правовідносин, які регулює даний Закон.

7.21. Відповідно до преамбули Закону України «Про оренду державного та комунального майна», цей Закон регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

7.22. Отже, оскільки положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» стосуються орендних відносин щодо певно визначеного майна, то, відповідно, дії, які пов`язані із продовженням/відмовою у продовженні орендних відносин, стосуються саме того майна, яке відповідно до цього Закону було предметом оренди за договором.

7.23. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об`єктами оренди за цим Законом є, зокрема, єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.

7.24. Зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», на переконання Палати, така підстава для відмови у продовженні договору оренди, визначена у частині першій статті 19 зазначеного Закону, як «орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому звернення балансоутримувача, поданому ним орендарю» має стосуватися не лише і виключно «приміщення», про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об`єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, як це визначено у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та, відповідно, які визначені об`єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття «приміщення» у вказаному Законі, визначаючи у статті 3 цього Закону перелік об`єктів оренди.

7.25. На підтримку такої позиції слід зазначити, що, якщо у правовідносинах з вирішення питання про відмову у продовженні договору оренди на підставі абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» сприймати визначення нерухомого майна, як «приміщення» у вузькоспеціальному розумінні (частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками) та застосовувати відповідно цю норму законодавства лише до «приміщень» у вузькому інтерпретуванні цього слова, то в разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи інше майно, до складових частин якого належатиме як майданчик та подібне майно, так і вбудовані приміщення (приміщення, що є частиною внутрішнього об`єму будівлі) чи інше окремо індивідуально визначене майно (допоміжні приміщення), це може виключати застосування зазначеної норми права та звужувати (нівелювати) право балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливого значення тлумачення цієї норми набуває у поєднанні з положеннями пункту 5 Постанови № 634, який вказує на випадки продовження договору оренди в умовах воєнного стану.

7.26. У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнав, що, як би чітко не було положення сформульоване, у будь-якій галузі права, включно з кримінальним правом, існуватиме неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, що потребують пристосування до обставин, що змінюються. З іншого боку, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно багато законів неминуче сформульовані у термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими, та тлумачення й застосування яких є питанням практики (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Газета «The Sunday Times» проти Сполученого Королівства (№ 1)» (The Sunday Times v. United Kingdom (no. 1)), п. 49, та «Коккінакіс проти Греції» (Kokkinakis v. Greece), п. 40). Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються» (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France), «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), п. 65).

7.27. Палата звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18 (пункт 80), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 42), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

7.28. Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (пункт 7.33).

7.29. Враховуючи правову природу спірних правовідносин, з метою розумного та справедливого (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України) тлумачення абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», задля дотримання балансу прав учасників договірних відносин з оренди державного та комунального майна, Палата вважає, що поняття «приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 цього Закону, слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об`єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об`єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, «приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об`єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об`єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах.

7.30. Зважаючи на наведене, Палата відступає від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 щодо того, що, оскільки спірний об`єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону, а тому не підпадає під дію абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

7.31.Палата також відхиляє доводи касаційної скарги щодо наявності у скаржника підстав очікувати застосування та тлумачення судами абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», наведеного у єдиній постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, як такої, що створила певну сталу та послідовну прецедентну практику. Можливість іншого тлумачення відповідної норми з дотриманням передбаченої процесуальним законом процедури за відсутності численної судової практики саме по собі не може вважатися несподіваним для відповідача за наявності відповідного правового обґрунтування.

7.32. З огляду на наведене, відсутні підстави вважати, що вказаний висновок щодо застосування абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», викладений у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, на якому будуються доводи касаційної скарги відповідача, можна вважати сталою практикою щодо тлумачення наведеної норми права у подібних до цієї справи (№ 921/144/24) правовідносинах.

7.33. Як вже зазначалось, задовольняючи позовні вимоги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що орендодавець прийняв рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) про припинення договірних відносин з відповідачем не з підстави, що орендоване приміщення необхідне для використання балансоутримувачем для власних потреб, а з підстав необхідності використання майна для власних потреб.

7.34. Палата вважає такі висновки помилковими, оскільки підставою для прийняття рішення (наказ від 16.11.2023 № 277) про припинення договору оренди є листи балансоутримувача від 24.10.2023 № 1116 та від 13.11.2023 № 1194 щодо необхідності використання орендованого майна для власних потреб, про що прямо зазначено у наказі № 277 та встановлено судом апеляційної інстанції. Звідси, апеляційний суд помилково послався, що підставою для прийняття такого рішення є пункт 2 частини першої статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (підставами для відмови у включенні майна до одного з переліків або виключення майна із одного із переліків є обґрунтовані власні потреби уповноваженого органу управління та/або балансоутримувача, або потреби іншої бюджетної установи, що розміщена в будівлі, споруді, їх окремій частині), оскільки судом не встановлено, що листи балансоутримувача від 24.10.2023 № 1116 та від 13.11.2023 № 1194 містять наведене обґрунтування підстав для припинення договору оренди. Навпаки, як встановили суди попередніх інстанцій, у вказаних листах балансоутримувач посилався саме на необхідність використання орендованого майна для власних потреб (абзац 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

7.35. Разом з тим, посилання скаржника на те, що застосована апеляційним судом норма (пункт 2 частини першої статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна») не є застосовною у спірних правовідносинах, адже стаття 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначає підстави для відмови у включенні майна до Переліків або виключення майна з Переліків, а під Переліком, згідно пунктів 13 - 15 частини першої статті 1 цього ж Закону, розуміється Перелік об`єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні/без проведення аукціону, є обґрунтованим, оскільки ні судом першої інстанції, ні апеляційним господарським судом не встановлено наявність у матеріалах справи документів на підтвердження вказаних обставин.

7.36. Втім, незважаючи на неправильну кваліфікацію підстав для прийняття орендодавцем рішення про припинення договору оренди (наказ від 16.11.2023 № 277) - необхідність використання майна для власних потреб орендодавця, висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову та виселення ТОВ «СТЕН» з орендованого державного нерухомого майна загалом є правильним, хоча й за інших підстав, наведених у цій постанові.

7.37. Щодо клопотання скаржника про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги і врахування правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04.03.2025 у справі № 914/622/24 («форма такого повідомлення балансоутримувача про відмову в продовженні договору оренди не визначена законодавством. Водночас за змістом наведених норм, таке повідомлення (звернення) балансоутримувача у розумінні пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 повинно містити обґрунтування необхідності використання об`єкта оренди саме для власних потреб балансоутримувача з посиланням на конкретно визначені цілі такого використання, які повинні відповідати законодавству, а також статуту чи положенню балансоутримувача. При цьому в розумінні наведених норм власними потребами балансоутримувача можуть бути потреби у використанні об`єкта оренди з урахуванням його функціонального призначення для забезпечення здійснення статутної діяльності балансоутримувача. Колегія суддів вважає, що повідомлення балансоутримувача, в якому не зазначено про необхідність використання об`єкта оренди для власних потреб балансоутримувача та не наведено обґрунтування необхідності такого використання, не відповідає вимогам абзацу 2 частини 1 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки орендар як більш уразлива сторона в таких правовідносинах має право вимагати дотримання щодо нього загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності.»), Палата зазначає таке.

7.38. В обґрунтування клопотання скаржник зазначає, що у цій справі (№ 921/144/24) повідомлення балансоутримувача (третя особа) про відмову у продовженні договору оренди не містило достатнього обґрунтування необхідності використання об`єкта оренди саме для власних потреб балансоутримувача з посиланням на конкретно визначені цілі такого використання, які повинні відповідати законодавству, а також статуту чи положенню балансоутримувача.

7.39. Водночас, як встановили суди попередніх інстанцій, балансоутримувач (третя особа) листом від 13.11.2023 № 1194 поінформував позивача та відповідача про те, що, зокрема орендоване майно потрібне третій особі для власних потреб, а саме - розміщення рухомого майна, яке перебуває на балансі третьої особи.

7.40. Отже, відсутні підстави для виходу за межі та доводи касаційної скарги відповідача (частина четверта статті 300 ГПК України), а зазначені міркування скаржника зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, встановлення інших обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК України. До того ж, як вже зазначалося вище, обставини щодо повідомлення балансоутримувачем орендаря та орендодавця про необхідність використання орендованого майна для власних потреб (листи від 24.102023 № 1116, від 13.11.2023 № 1194) у відповідності до пункту 5 Постанови № 634 сторонами під сумнів у цій справі (під час розгляду справи судами попередніх інстанцій) не ставилися.

8. Висновки Верховного Суду

8.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

8.2. Згідно із частиною першою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

8.3. З урахуванням викладеного, оскільки постанова апеляційного господарського суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду слід змінити в її мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

9. Розподіл судових витрат

9.1. Згідно зі статтею 315 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

9.2. З огляду на приписи статті 129 ГПК України судові витрати належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕН» задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.10.2024 у справі № 921/144/24 змінити в її мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча Л. Рогач

Судді Н. Багай

І. Берднік

Н. Волковицька

Т. Дроботова

В. Зуєв

Є. Краснов

Г. Мачульський

І. Міщенко

С. Могил

О. Случ

Ю. Чумак

З окремою думкою судді Чумака Ю. Я.