Постанова
від 31.01.2025 по справі 300/3205/24
ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 300/3205/24 пров. № А/857/24531/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року (головуючого судді Тимощука О.Л., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Івано-Франківськ) у справі №300/3205/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Єнокян Катерина Леонідівна в інтересах ОСОБА_1 25.04.2024 звернулася в суд з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України в якій просить визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 в повному обсязі, зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 включно із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України подала апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та залишити без розгляду адміністративний позов. Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не залишив без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 , який підписала від його імені адвокат Єнокян К.Л., тому не просить переглядати по суті прийняте судом оскаржуване рішення. Оскаржуване рішення є незаконним не в силу помилковості доводів, покладених в основу такого рішення, а в силу того, що суд не мав права розглядати цей позов по суті та приймати рішення замість того, щоб своєю ухвалою залишити позов без розгляду. Вважає, що суд мав залишити позов без розгляду відразу з трьох підстав, які передбачені частиною 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), а саме: у зв`язку з тим, що позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати (не підтвердила це право належними доказами, які досліджені судом) (пункт 2 частини 1 статті 240 КАС України); з підстав, визначених частиною 4 статті 123 КАС України, а саме стосовно безпідставності поновлення судом строків звернення до суду (пункт 8 частини 1 статті 240 КАС України); з підстав, встановлених пунктом 10 частини 1 статті 240 КАС України. Суд, відкриваючи провадження у справі, та відмовляючи відповідачу у задоволенні клопотань щодо залишення позову без розгляду з підстав, визначених пунктом 2 частини 1 статті 240 КАС України, фактично, навів один єдиний аргумент, зазначаючи, що повноваження адвоката Єнокян К.Л. підписувати та подавати від імені ОСОБА_1 позовну заяву до суду підтверджуються ордером на надання правничої (правової) допомоги серії АІ №1588315 від 18.04.2024, який є належним та достатнім доказом на підтвердження повноважень. Дійсно, якщо б адвокат Єнокян К.Л., на підтвердження своїх повноважень адвоката надала лише ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АІ №1588315 від 18.04.2024, то підстав сумніватися у наявності повноважень не було би. В такому випадку саме адвокат несе відповідальність, в тому числі кримінальну, за введення суду в оману шляхом наданням недостовірного ордеру. Водночас, разом з ордером адвокат Єнокян К.Л. подала також договір від 01.02.2024 №2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги, а пізніше, на вимогу суду підтвердила, що ордер видавався саме за договором від 01.02.2024 №2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги, який є у матеріалах справи. Водночас стороною договору від 01.02.2024 №2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги, як правильно згодом (після прийняття оскаржуваного рішення), а саме в ухвалі від 29.08.2024 підкреслив суд є ОСОБА_2 , тоді як позивачем у цій справі є ОСОБА_1 . Оскільки у адвоката Єнокян К.Л., що знайшло підтвердження під час розгляду справи, немає договору про надання правової допомоги, який би був укладений з позивачем у справі, а саме Варишко Миколою Ярославовичем, то в силу норми частини 1 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», будь-яка адвокатська діяльність щодо позивача не могла здійснюватися, зокрема не міг видаватися ордер, який має посилатись саме на укладений договір про правову допомогу, тобто ордер виписаний не на ту людину, яка зазначена у договорі про надання правової допомоги. Розглядаючи наявні у матеріалах справи докази у сукупності, а не вибірково один ордер, суд мав дійти висновку про те, що матеріали справи не містять достовірних доказів наявності у адвоката Єнокян К.Л. повноважень на підписання матеріалів справи. Неналежним чином оцінивши наявні у справі суперечливі докази повноважень представника позивача, суд допустив порушення пункту 2 частини 1 статті 240 КАС України, не залишивши поданий адміністративний позов без розгляду. Фактично, вирішуючи процесуальні питання у справі на підставі одних і тих самих доказів, суд дійшов протилежних висновків: в одному випадку (розглядаючи справу по суті), що представник позивача має повноваження на представництво, а в іншому (вирішуючи питання щодо витрат на правовому допомогу) - що повноваження не підтверджені належним чином. Вважає, що з огляду на докази, які є у матеріалах справи, повноваження адвоката Єнокян К.Л. на підписання позовної заяви не підтверджені, наслідком чого є обов`язок суду повернути позов без розгляду згідно з пунктом 2 частини 1 статті 240 КАС України. Вирішуючи питання поновлення строків адміністративний суд першої інстанції виходив з наступних міркувань, які описані ним в ухвалі від 28.05.2024 відповідно до пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину; - відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, отже, з 01.07.2023 почав свій відлік тримісячний строк звернення до суду з позовами, передбачений статтею 233 КЗпП України; - з урахуванням наведеного, строк звернення позивача до суду з цим позовом закінчився 30.09.2023; - з цим позовом позивач звернувся до суду 25.04.2024, тобто з порушенням понад 6 місяців визначеного статтею 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду; оцінюючи питання поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду суд виходив з того, що ОСОБА_1 з 10.03.2022 по дату звернення до суду проходить військову службу, що є поважною причиною для поновлення строку. Разом з тим суд, поновлюючи строки, помилково застосував положення статті 121 КАС України. Так, стаття 233 КЗпП України, на відміну від статті 122 КАС України, є нормою матеріального права, а строки, передбачені статтею 233 КЗпП України продовжуються за правилами, які встановлені статтею 234 КЗпП України. Стаття 234 КЗпП України визначає, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Очевидно, що і з дати виникнення спору (дати звільнення позивача зі служби у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України - 25.01.2018), і з дати набрання законною сили статті 234 КЗпП України в цій редакції (19.07.2022), минуло більше ніж один рік. При цьому посилання суду на те, що строки, передбачені статтею 233 КЗпП України були зупиненні на час карантину, є безпідставним, оскільки строки, передбачені статтею 234 КЗпП України, при цьому не зупинялись. Відтак, суд мав повноваження на продовження строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, лише в межах річного строку, встановлено статтею 234 КЗпП України, який закінчився, щонайпізніше 20.07.2023 (один рік з дати набрання законної сили нормою статі 234 КЗпП України). Таким чином, суд неправильного застосував статтю 234 КЗпП України, внаслідок чого безпідставно поновив строки, встановлені статтею 233 КЗпП України, та відповідно, порушив вимоги частини 4 статті 123 та пункту 8 частини 1 статті 240 КАС України, не повернувши без розгляду заявлений адміністративний позов. Також зазначає, що представник позивача подала перший адміністративний позов 25.04.2024 і цей позов було зареєстровано в суді в рамках справи № 300/3205/24. До вирішення судом питання про відкриття провадження у цій справі, а саме 26.04.2024 о 10 год. 12 хв., відповідач через підсистему «Електронний Суд» подав до суду клопотання про повернення позовної заяви, посилаючись на те, що договір про надання правової допомоги позивача підписаний адвокатським об`єднанням, а ордер на надання правової допомоги виписаний адвокатом, який здійснює індивідуальну адвокатську діяльність. 26.04.2024 у справі № 300/3205/24 представник позивача поштовим зв`язком направила до Івано-Франківського окружного адміністративного суду інший позов аналогічного змісту, однак містить деякі відмінності від першого. Зокрема, в якості представника позивача зазначена вже не адвокат Єнокян К.Л., а Адвокатське об`єднання «Ганна Іщенко та партнери» в особі адвоката Єнокян К.Л. Копія цієї другої позовної заяви була направлена безпосередньо відповідачу 26.04.2024 о 15 год. 35 хв., після чого докази відправки додані до матеріалів позовної заяви та відправлені 26.04.2024 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду. Вказані обставини свідчать про те, що друга позовна заява була подана для того, щоб нівелювати ризики повернення першої позовної заяви. Також ці обставини не свідчать на користь того, що другий позов було подано на прохання суду в паперовій формі. Бо тоді цей позов був би просто роздрукований з модуля «Електронний кабінет» підсистеми «Електронний Суд» і направлений тільки на адресу суду, але представник позивача внесла зміни до позовної заяви, документально підтвердила відправку копії позову відповідачу, ці докази долучила до позовної заяви тощо, але жодним чином до моменту подання відповідачем клопотання про залишення позову без розгляду не заявляла, що другий позов подано на прохання суду. Проте Івано-Франківський окружний адміністративний суд у справі №300/3205/24 не повернув перший адміністративний позов позивачу, не залишив позовну заяву без руху (хоча мав всі законні підстави, перелічені зокрема у клопотання відповідача від 01.05.2024), а відкрив провадження у справі № 300/3205/24 29.04.2024, тобто в той момент, коли другий позов вже було подано, але по цьому другому позову не було постановлено ухвалу про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду. Другий позов було зареєстровано в підсистемі «Електронний Суд» 01.05.2024 в рамках справи №300/3393/24. Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 травня 2024 року по справі № 300/3393/24 друга позовна заява була повернута позивачу. Вказані обставини в своїй сукупності дозволяють зробити висновок про те, що представником позивача дійсно одночасно було заявлено два ідентичних позови. Подання декількох позовів до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав заборонено пунктом 2 частини 2 статті 45 КАС України, і з цих підстав може бути визнано судом зловживанням процесуальними правами. Суд, відмовляючи відповідачу у задоволенні клопотання, жодним чином не обґрунтував відхилення цього аргументу клопотання. Так само не прийняв рішення стосовно того, чи є така подача двох ідентичних позовів зловживанням представником позивача своїми процесуальними правами. Відповідно до пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо після відкриття провадження судом встановлено, що позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду. Конструкція даної норми містить всього дві умови її застосування: - встановлення судом факту подачі позивачем іншого аналогічного позову (тобто до цього самого відповідача з тим самим предметом та з однакових підстав) вже після відкриття провадження у справі; - відсутність процесуального рішення по іншому аналогічному позову (поданому в іншій справі) станом на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається. Оскільки провадження по справі вже відкрито, то цей факт перевіряється ретроспективно, тобто чи було прийнято процесуальне рішення по іншій справі на дату відкриття провадження у справі, що розглядається. В справі, що розглядається, станом на дату подання відповідачем клопотання про залишення позову без розгляду, наявні обидві умови: 1) станом на дату відкриття провадження у справі № 300/3205/24, а саме на 29.04.2024, інший позов вже було подано, але по ньому не було прийнято процесуальне рішення (не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду); 2) про факт подання позивачем іншого аналогічного позову та про відсутність прийнятого по цьому позову процесуального рішення суд об`єктивно дізнався лише після відкриття провадження у справі № 300/3205/24. Інших умов, зокрема відсутності процесуального рішення по іншому аналогічному позову станом на дату вирішення питання про повернення позову, який розглядається, вказана норма не містить. Суд, відмовляючи відповідачу у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду з цих підстав, навів лише один аргумент - прийняття 13.05.2024 судом у справі за №300/3393/24 рішення про повернення позовної заяви. Але таке тлумачення не ґрунтується на змісті норми пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України і є розширювальним тлумаченням цієї норми. Так само і твердження суду про те, що застосування пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України може мати місце у разі перебування на розгляді у цьому ж суді тотожного позову, який був поданий до суду раніше. Норма пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України не містить жодних посилань на те, має бути позов поданий раніше, чи пізніше. Суттю норми пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України є унеможливлення фактів відкриття провадження по справі, якщо станом на дату вирішення питання про відкриття провадження поданий аналогічний позов. Ця норма є, фактично, відповідальністю позивача за подання аналогічного позову в момент, коли «процесуальна доля» першого позову ще не є вирішеною. Оскільки суд дійсно може не знати, що позивач подав інший аналогічний позов, на час ухвалення рішення про відкриття провадження у справі, законодавець у пункті 10 частини 1 статті 240 КАС України передбачив можливість скасування передчасного відкриття провадження у справі. Таким чином, суд, помилково витлумачивши норму пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України, додавши умови її застосування, які не передбачені змістом процесуальної норми, порушив вказану норму, не повернувши без розгляду заявлений адміністративний позов. Відповідно до частини 1 статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача заперечує проти її задоволення і просить залишити рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року у справі № 300/3205/24 без змін, а апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України без задоволення. Зазначає, що 01 лютого 2024 року між Позивачем та Адвокатським об`єднання «Ганна Іщенко та партнери» було укладено договір про надання правничої (правової) допомоги № 2024-0037 від 01 лютого 2024 року. 02 лютого 2024 року між адвокатом Єнокян К.Л., яка діє як самозайнята особа та Адвокатським об`єднанням «Ганна Іщенко та партнери» було укладено Договір про надання послуг правничої (правової) допомоги № АО 02/02-24 від 02.02.2024. Відповідно до п.4 ст. 59 КАС України повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: довіреністю; ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу". Разом з позовною заявою на підтвердження повноважень представника позивача подано ордер на надання правничої (правової) допомоги серія АІ №1588315 від 18.04.2024. Отже повноваження представника позивача підтвердженні належним чином. В договорі про надання правничої (правової) допомоги № 2024-0037 від 01 лютого 2024 року наявна технічна помилка в частині по батькові позивача, а саме замість ОСОБА_1 випадково зазначено ОСОБА_2 . Звертає увагу, що в договорі в частині інформації щодо реквізитів позивача зазначено ідентифікаційний код та паспортні данні позивача ОСОБА_1 . У зв`язку з допущеною технічною помилкою 25 листопада 2024 року укладено додаткову угоду №1 від 25.11.2024 де пункти договору де допущено технічну помилку викладено у новій редакції із зазначенням правильного ім`я по батькові позивача (додаткову угоду від 25.11.24 додано до відзиву). Вказує, що позивач оскаржує бездіяльність відповідача щодо ненарахування у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 11 січня 2016 року по 25 січня 2018 року. Отже, на момент виключення позивача з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (25.01.2018) ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Таким чином, попередня редакція ст. 233 КЗпП України не містила часових обмежень на звернення до суду у справах про виплату усіх сум, що належать працівникові при звільненні. Тому застосування строків давності звернення до суду особи, яка звільнилася перед внесенням змін до КЗпП України порушує принцип незворотності дії нормативно-правового акту в часі та посягає на сутність права на соціальний захист військовослужбовців. Аналогічну правову позицію було висловлено Верховним Судом у постановах від 19.01.2023 у справах № 460/17052/21, від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22, від 18.10.2023 № 380/14605/22. Відповідно до Постанови КМУ №211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України було запроваджено карантин. У зв`язку з чим відповідно до пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, були продовжені на строк дії такого карантину. Щодо доводів відповідача про те, що позивачем подано до суду позовну заяву до того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, то 25 квітня 2024 року до Івано-Франківського окружного адміністративного суду через електронний кабінет Представника позивача направлено позовну заяву за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії. 26 квітня 2024 року в електронний кабінет Представника позивача надійшов лист Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25.04.24 в якому останній просить подати позовну заяву в паперовому вигляді у зв`язку зі значним обсягом документів та відсутністю матеріального забезпечення. 25 квітня 2024 року на вимогу Івано-Франківського оружного адміністративного суду до суду засобами Укрпошти направлена позовна заява з додатками в паперовому вигляді. Однак, канцелярією суду надіслана позовна заява помилково зареєстрована як окрема позовна заява (справа № 300/3393/24). У зв`язку з чим 02 травня 2024 року Представником позивача подана заява про відкликання позовної заяви в справі №300/3393/24. Про що 13 травня 2024 року Івано-Франківським окружним адміністративним судом винесена ухвала про повернення позовної заяви. Отже, канцелярією Івано-Франківського окружного суду випадкового зареєстровано направлену на вимогу суду засобами поштового зв`язку позовну заяву з додатками в паперовому вигляді як окрему позовну заяву. Таким чином, апеляційна скарга на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року грунтується на доводах які є надмірно формалізованими та не враховують суті спірних правовідносин. Щодо предмету позову, а саме бездіяльності відповідача у вигляді не проведення та не виплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення Позивачу за період його служби відповідачем поданою апеляційною скаргою й наведеними в ній доводами не спростовано. Отже, відповідачем визнано факт порушення прав та законних інтересів Позивача, щодо не проведення та не виплати позивачу в повному обсязі індексації грошового забезпечення, що встановлено судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні

27.11.2024 представник відповідача через підсистему Електронного суду подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу в якій вказує, що доводи відзиву на апеляційну скаргу є безпідставними, подекуди суперечать вимогам відзиву та спрямовані на введення апеляційного суду в оману, що змушує заявника апеляційної скарги вказати свої заперечення про доводів відзиву на апеляційну скаргу, міркування та доводи в цій відповіді на відзив на апеляційну скаргу. Підставою для залишення позов без розгляду є, зокрема, відсутність у матеріалах адміністративної справи доказів наявності повноважень на підписання позовної заяви у особи, яка підписала позов. Адвокатка Єнокян Катерина Леонідівна, яка підписала позовну заяву, одночасно з поданням адміністративного позову, додала до позовної заяви як ордер АІ №1588315, так і копію договору про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.02.2024, тому суд першої інстанції мав оцінювати не лише зміст ордеру, але й порівняти зазначені в ордері відомості з іншими письмовими доказами по справі, зокрема з договором про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.02.2024. Порівняння ордеру та договору викликає запитання у звичайної розсудливої людини (в розумінні Кодексу суддівської етики). Так, ордер виписаний адвокатом Єнокян К.Л., яка здійснює адвокатську діяльність індивідуально, підставою для видачі ордеру вказаний саме договір про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.02.2024, а правова допомога надається ОСОБА_1 . Тоді як договір про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.02.2024 укладений між ОСОБА_2 та Адвокатським об`єднанням «Ганна Іщенко та партнери». Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.05.2024 по справі № 300/3205/24 витребувано у представника позивача адвоката Єнокян Катерини Леонідівни належним чином оформлені письмові докази: пояснення адвоката Єнокян К.Л. щодо: організаційно-правової форми, в якій вона надає правову допомогу позивачеві; наявності укладеного між адвокатом Єнокян К.Л. та позивачем договору про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.04.2024; прийняття рішення Адвокатським об`єднанням «Ганна Іщенко та партнери» про призначення адвоката Єнокян К.Л. для надання правової допомоги позивачеві за договором № 2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги від 01 лютого 2024 року, який укладений Адвокатським об`єднанням «Ганна Іщенко та партнери»; витягу з профілю особистого кабінету адвоката Єнокян К.Л. в Єдиному реєстрі адвокатів України про обрані нею організаційні форми адвокатської діяльності; копії договору про надання правової допомоги №2024-0037 від 01.04.2024, укладеного між адвокатом Єнокян К.Л. та позивачем (за наявності); копії посвідчення адвоката України Єнокян К.Л. Клопотанням від 13.05.2024 представника позивача направила до суду витяг з ЄРАУ, копію посвідчення адвоката та копію договору №АО 02/02-24 від 02.02.2024 про надання послуг правничої (правової) допомоги, який укладений між адвокаткою Єнокян К.Л. та Адвокатським об`єднанням «Ганна Іщенко та партнери». Водночас жодним чином не пояснено, чому у договорі № 2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги від 01 лютого 2024 року стороною вказаний ОСОБА_2 , тоді як в ордері та договорі №АО 02/02-24 від 02.02.2024 вказаний Варишко Микола Ярославович. Таким чином, представниця позивача не довела поза розумним сумнівом факт наявності договору про надання правової допомоги, який укладений саме з Варишко Миколою Ярославовичем, який став підставою для видачі ордеру АІ №1588315 від 18.04.2024. Суд, розглядаючи питання про наявність у представниці позивача повноважень, не дав правової оцінки вказаним розбіжностям. Намагання внести зміни до договору № 2024-0037 про надання послуг правничої (правової) допомоги від 01 лютого 2024 року вже після прийняття судового рішення по суті справи не може змінити суті порушеного в апеляційній скарзі питання про відсутність у матеріалах справи доказів наявності повноважень представниці позивача на підписання адміністративного позову, за наявності обґрунтованих сумнівів щодо наявності таких повноважень. Разом з тим відповідач не може не звернути увагу апеляційного суду на те, що підписантом додаткової угоди № 1 від 25 листопада 2024 року вказана інша особа - ОСОБА_3 , а не ОСОБА_1 . Крім того, відповідач має сумніви стосовно того, що на вказаній додатковій угоді міститься власноручний підпис ОСОБА_1 , який наразі проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка веде бойові дії поза межами міста Києва. Запит до військової частини НОМЕР_2 щодо місця перебування військовослужбовця ОСОБА_1 25 листопада 2024 року міг би спростувати такі сумніви, або, знову, стати підставою для відповідача вимагати притягнення адвокатки Єнокян К.Л. до кримінальної відповідальності за підроблення доказів по справі та використання підроблених доказів з метою введення суд в оману. З огляду на викладене, можна констатувати, що відзив на апеляційну скаргу не містить обґрунтованих заперечень проти доводів апеляційної скарги стосовно відсутності у матеріалах адміністративної справи документального підтвердження повноважень представниці позивача на підписання позовної заяви. Слід підкреслити, що правова позиція представниці позивача стосовно питання строків звернення до адміністративного суду постійно змінюється, що суперечить концепції процесуального естопелю і доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Так, разом з позовною заявою, представницею позивача подано заяву про поновлення строку звернення до суду, в якому, зокрема, є посилання на зупинення строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, на строк дії карантину. Суд першої інстанції задовільнив цю заяву, визнав поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновив пропущений строк ухвалою від 29 квітня 2024 року. В подальшому, в ухвалі від 28 травня 2024 року, суд пояснив своє процесуальне рішення тим, що строк звернення позивача до суду встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022, та встановлює тримісячний строк звернення до суду, який було продовжено на час дії карантину до 01.07.2023, а отже строк звернення позивача з цим позовом до адміністративного суду закінчився 30.09.2023. Пропущений строк поновлено судом тому, що позивач проходить військову службу, що є поважною причиною для поновлення пропущеного строку. В апеляційній скарзі апелянт підіймає питання неправильного застосування судом статті 234 КЗпП України в редакції, яка діє з 19.07.2022. Проте у відзиві на апеляційну скаргу представниця позивача змінює свою правову позицію, вже стверджуючи про те, що строки звернення до суду встановлені частиною другою статті 233 КЗпП України в редакції, яка діє до 19.07.2022, тобто не обмежені і не могли бути пропущеними. Це суперечить проханню представниці позивача поновити такі строки, та судовому рішенню. Отже, фактично, представниця позивача стверджує про неправильне застосування судом норм законодавство, що є підставою для зміни судового рішення щонайменше в мотивувальній частині. Таким чином, в цій частині відзив на апеляційну скаргу не спростовує доводи апелянта, а є новими доводами, які заперечують аргументи судового рішення. Водночас заперечень доводів апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом статті 234 КЗпП України відзив на апеляційну скаргу не містить. Представниця позивача попри свій статус адвоката, вимоги Правил адвокатської етики тощо, продовжує намагатись ввести суд в оману історією про те, що 26 квітня 2024 року нею була направлена копія позовної заяви у паперовому вигляді у відповідь на прохання суду подавати документи в паперовому вигляді. Втім така історія є очевидно неправдоподібною. Так, 25.04.2024 представниця позивача направила позовну заяву у цій справі через підсистему «Електронний Суд». 26.04.2024 цінним листом через відділення Укрпошти представниця позивача направила схожу позовну заяву, але яка мала деякі відмінності: вона не роздрукована з підсистеми «Електронний Суд» з складена в письмовому вигляді, підписана власноручним підписом адвоката, зшита разом з додатками в один пакет кількістю 23 аркуша; нова позовна заява містить іншу кількість та набір додатків; представником позивача в новій позовній заяві вказане Адвокатське об`єднання «Ганна Іщенко та партнери» в особі адвоката Єнокян К.Л., а не Єнокян К.Л., як в первісному позові; в новій позовній заяві вказана підстава звільнення позивача від сплати судового збору за подання позову тощо. Таким чином, ця позовна заява не могла би бути використана судом саме як паперова копія адміністративного позову, поданого в електронному вигляді, бо містить наведені вище відмінності. Також, копію цього нового позову представниця позивача направила цінним листом на адресу відповідача, а докази відправлення долучила до екземпляру позову для суду. Якби представниця позивача направляла лише копію раніше заявленого позову для суду, то вона не мала би повторно відправляти цей позов відповідачу. Дії з направлення копії позову відповідачу також спростовують твердження представниці позивача про те, що це не був окремий позов. Крім цього, представниця позивача вказує, що надіслана заява помилково зареєстрована як окрема позовна заява. Тобто, на думку представниці позивача, канцелярія суду, яка отримує позов, оформлений як і будь-який інший позов, без будь-якого супровідного документа про те, що це не окремий позов, не повинна була реєструвати такий позов як позов та зареєструвала його помилково, але в чому була помилка з боку канцелярії у відзиві на апеляційну скаргу не зазначено. Проте відсутність будь-якого супровідного документу, без якого канцелярія очевидно мала би зареєструвати позов, який надійшов, саме як новий позов, слід розцінювати як підтвердження неправдивості тверджень представниці позивача про те, що вона хотіла надіслати паперову копію позову на прохання суду. Сукупність цих обставин: зміни в позовній заяві, направлення копії позову на адресу відповідача та не повідомлення канцелярії суду про те, що позов направлено для долучення до матеріалів конкретної справи, з усією очевидністю підтверджують неправдоподібність тверджень представниці позивача про направлення копії позовної заяви, а не нового позову. Заперечень щодо суті доводів апеляційної скарги стосовно правових наслідків направлення повторного позову відзив на апеляційну скаргу не містить. З огляду на викладене, відповідач вважає, що доводи відзиву на апеляційну скаргу не спростовують аргументів апеляційної скарги.

Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2024 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження.

Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.01.2025 продовжено строк розгляду справи на 15 днів, з 11.11.2024 по 15.11.2024 суддя-доповідач проходила підвищення кваліфікації, з 04.12.2024 по 09.12.2024, з 19.12.2024 по 20.12.2024, з 26.12.2024 по 02.01.2025 суддя-доповідач перебувала у відпустці.

Згідно статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до копії військового квитка серії НОМЕР_3 від 21.11.1995, ОСОБА_1 з 11.01.2016 по 25.01.2018 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України (а.с. 20-22).

Адвокат Єнокян К.Л. 21.03.2024 звернулася до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України із заявою про виплату заборгованості індексації грошового забезпечення, в якій, серед іншого, просила нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по січень 2018 року включно з урахуванням базового місяця січня 2008 року (а.с. 11).

Представника позивача листом №0388 від 26.03.2024 повідомлено про те, що за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 нарахування індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 проведено із застосуванням базового місяця січня 2008 року та методу обрахунку, визначеного частиною 5 статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», абзацами 9-11 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення за рахунок підвищення розміру щомісячної премії.

Відповідно до особистої картки грошового забезпечення ОСОБА_1 , відомості про нарахування та виплату індексації за період 2016-2018 роки під час проходження служби у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України відсутні (а.с. 23-24).

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 індексації грошового забезпечення з урахуванням базового місяця січня 2008 року, позивач через уповноваженого представника звернувся з цим позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що на Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України покладається обов`язок проводити індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за час проходження військової служби в період з 11.01.2016 по 25.01.2018 із застосуванням базового місяця січня 2008 року є протиправною, відтак слід зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити позивача індексацію грошового забезпечення за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 включно із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, поданих відзиву на апеляційну скаргу та відповіді на відзив на апеляційну скаргу колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Згідно статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ).

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (статті 2 Закону №2011-ХІІ).

Згідно статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Так, згідно статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-XII (далі - Закон №1282-ХІІ), індексація грошових доходів населення встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення трудових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Статтею 2 Закону №1282-XII визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).

Відповідно до положень статті 4 Закону №1282-XI, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, з наступними змінами та доповненнями (надалі, також - Порядок №1078).

Згідно з пунктом 1-1 вказаного Порядку № 1078, в редакції чинній до 15.12.2015, підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Пунктом 1-1 Порядку №1078 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2016 № 77, застосовується з 01.01.2016) визначено, що підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка.

Пунктом 2 Порядку №1078 передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

Згідно з пунктом 5 Порядку №1078 (в редакції, яка діяла до 15.12.2015) у разі підвищення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, стипендій, а також у разі зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів місяць, в якому відбулося підвищення, вважається базовим при обчисленні індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення. У базовому місяці значення індексу споживчих цін приймається за 1 або 100 відсотків. Індексація грошових доходів, отриманих громадянами за цей місяць, не провадиться. З наступного місяця здійснюється обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації.

Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 №1013, який застосовується з 01.12.2015) у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу. У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру. До чергового підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, до визначеної суми індексації додається сума індексації, яка складається внаслідок перевищення величини індексу споживчих цін порогу індексації, зазначеного у пункті 1-1 цього Порядку.

Отже, до 01.12.2015 будь-яке зростання доходів громадян, в тому числі військовослужбовців, мало наслідком зміну базового місяця для нарахування індексації. Базовий місяць для обрахунку індексації не був прив`язаний до події зростання виключно тарифних окладів працівника.

Починаючи з грудня 2015 року обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації здійснюється не індивідуально для кожного працівника в залежності від прийняття його на роботу або зростання його доплат та надбавок, а від моменту останнього перегляду тарифної ставки (окладу) за посадою, яку займає працівник. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифної ставки (посадового окладу) за посадою, яку займає працівник, в тому числі військовослужбовець.

Пунктом 1 Постанови №1013 передбачено підвищення з 01.12.2015 посадових окладів (тарифних ставок, ставок заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери та деяких інших працівників.

При цьому, підвищення окладів не стосувалось військовослужбовців. Тобто, Постановою №1013 були підвищені оклади майже в усіх галузях бюджетної сфери (за винятком працівників 1-3-го тарифних розрядів за ЄТС), окрім окладів у складі грошового забезпечення військовослужбовців.

Колегія суддів звертає увагу, що під виплатою всіх сум, що належать працівникові при звільненні слід розуміти усі виплати, які мали йому бути виплачені у зв`язку з звільненням та виплати, які не були виплачені під час проходження служби (в межах даних правовідносин).

Судом встановлено з матеріалів справи, що відповідно до копії військового квитка серії НОМЕР_3 від 21.11.1995, ОСОБА_1 з 11.01.2016 по 25.01.2018 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України (а.с. 20-22), а як підтверджено копією посвідчення серія НОМЕР_4 має статус учасника бойових дій (а.с. 7).

Відповідно до особистої картки грошового забезпечення ОСОБА_1 , відомості про нарахування та виплату індексації за період 2016-2018 роки під час проходження служби у ВЧ НОМЕР_1 НГУ відсутні (а.с. 23-24).

Адвокат Єнокян К.Л. 21.03.2024 звернулася в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України із заявою про виплату заборгованості індексації грошового забезпечення, в якій, серед іншого, просила нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по січень 2018 року включно з урахуванням базового місяця січня 2008 року, також долучено копії ордеру на надання правової допомоги, військового квитка довірителя, довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру, паспорту та довідки РНОКПП та згоди на збір та обробку персональних даних (а.с. 11).

Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України листом №0388 від 26.03.2024 надала адвокату Єнокян К.Л. відповідь, що за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 нарахування індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 проведено із застосуванням базового місяця січня 2008 року та методу обрахунку, визначеного частиною 5 статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», абзацами 9-11 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення за рахунок підвищення розміру щомісячної премії.

Позивач через свого представника вважаючи, що базовим місяцем для нарахування індексації грошового забезпечення у спірний період повинен бути січень 2008 року звернувся до суду для захисту свого порушеного права на виплату належного грошового забезпечення відповідачем із належною індексацією грошового забезпечення, а суд першої інстанції на підставі норм чинного законодавства погодився із доводами позовних вимог з чим повністю погоджується суд апеляційної інстанції, що підтверджується правовою позицією щодо подібних правовідносин викладеною у постановах Верховного Суду від 29.11.2021 у справі №120/313/20-а, від 26.01.2022 у справі №400/1118/21, від 20.04.2022 у справі №420/3593/20, від 09.06.2022 у справі №600/524/21-а, від 12.05.2022 у справі № 580/3335/21, від 28.09.2022 в справі №560/3965/21, від 23.03.2023 у справі № 400/3826/21, від 04.04.2023 у справі № 300/5628/21, від 11.05.2023 у справі №260/6386/21, від 27.07.2023 у справі № 380/813/22, від 31.08.2023 в справі №320/12469/21, щодо визначення базового місяця - січень 2008 року, для нарахування індексації грошового забезпечення, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

Доводи на спростування відповідних висновків щодо суті порушеного права позивача з яким він звернувся до суду відсутні в апеляційній скарзі апелянта, а тому апеляційний суд на підставі статті 308 КАС України з урахуванням меж поданої апеляційної скарги враховує наступне.

Верховний Суд у справах №160/13393/21, №420/1927/20, №0440/6027/18, №1640/2719/18, №520/5875/19 вже вирішував питання меж перегляду судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції, зокрема правомірності застосування наслідків частини четвертої статті 123 КАС України про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду, у випадку, коли рішення суду першої інстанції не оскаржується з цих підстав.

У цих постановах Верховний Суд підкреслив, що межі перегляду судом апеляційної інстанції визначені статтею 308 КАС України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина 1 статті 308 КАС України).

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 2 статті 308 цього ж Кодексу).

Порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, визначені частиною 3 статті 317 КАС України, а саме: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у судовому рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Доводи апелянта, що позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати (не підтвердила це право належними доказами, які досліджені судом) (пункт 2 частини 1 статті 240 КАС України) є необґрунтованими, оскільки відповідно до частини 1 статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев`ятою статті 266 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 55 КАС України, сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно із частиною 1 статті 57 КАС України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

За змістом частини 4 статті 59 КАС України повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Судом встановлено, що відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_2 від 19.02.2024 за №17282 старший солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_2 з 22.09.2022 (а.с.10), тому колегія суддів враховує, що позивач у звязку з проходженям військової служби реалізовує своє право на звернення до суду через уповноваженого представника в даній справі адвоката Єнокян К.Л., яка і зверталась до відповідача із запитом та додавала належні документи, які були враховані під час надання відповіді їй на подану заяву (а.с. 11-14).

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI (далі - Закону №5076-VI) адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до частин 1-2 статті 26 Закону №5076-VI документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

Рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року №41 затверджено Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги (далі - Положення №41 в редакції на час подання позовної заяви у цій справі).

Відповідно до пункту 2 Положення №41 Ордер на надання правової допомоги - письмовий документ, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги у випадках і порядку, встановлених Законом України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України..

Згідно з пунктом 4 Положення №41 ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

За змістом пункту 6 Положення №41 бланки ордерів, згідно затвердженої типової форми, генеруються у відповідному розділі «Особистого кабінету адвоката» на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України www.unba.org.ua слідуючи командам системи.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що пункт 10 Положення №41 встановлює, що ордер, який видається адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням, обов`язково має містити підпис адвоката, який надає правничу (правову) допомогу на підставі цього ордера, та підпис керівника адвокатського бюро, адвокатського об`єднання і скріплений печаткою юридичної особи. Під час дії воєнного стану на території України дозволяється видача адвокатським бюро / адвокатським об`єднанням ордеру без скріплення його печаткою юридичної особи та без підпису керівника адвокатського об`єднання, адвокатського бюро. Правовідносини між адвокатом, який надає правничу (правову) допомогу на підставі цього ордера та адвокатським об`єднанням, адвокатським бюро врегульовуються внутрішніми документами цих організаційно правових форм здійснення адвокатської діяльності.

Пункт 11 Положення №41 встановлює, що ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта.

Пунктом 12 Положення №41 визначено, що ордер містить наступні реквізити: 12.1.Серію, порядковий номер ордера; 12.2. Прізвище, ім`я, по батькові або найменування особи, якій надається правнича допомога; 12.3. Посилання на договір про надання правничої допомоги/доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правничої допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа; 12.4 Назву органу, у якому надається правнича допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Під назвою органу розуміється як безпосередньо назва конкретного органу так і назва групи органів визначених пунктом 2 частини 1 статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (наприклад, судові органи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи досудового слідства, правоохоронні органи тощо); 12.5. Прізвище, ім`я, по батькові адвоката, який надає правничу допомогу на підставі ордера, номер та дату його свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав (КДКА відповідного регіону, з 01.01.2013 року радою адвокатів відповідного регіону); номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане; 12.6. Ким ордер виданий (назву організаційної форми): адвокатом, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально (із зазначенням адреси робочого місця); адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (повне найменування адвокатського бюро/адвокатського об`єднання та його місцезнаходження); 12.7. Адресу робочого місця адвоката, якщо вона відрізняється від адреси місцезнаходження адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, яке видає ордер; 12.8. Обмеження повноважень, якщо такі передбачені договором про надання правничої допомоги; 12.9. Дату видачі ордера; 12.10. Підпис адвоката (власноручний або електронний) який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі «Адвокат»); 12.11. Підпис адвоката (власноручний або електронний) який надає правничу допомогу, якщо ордер, виданий адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (у графі «Адвокат»); 12.12. Підпис (власноручний або електронний) керівника адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, відтиск печатки адвокатського бюро/адвокатського об`єднання (за наявності) у випадку, якщо ордер видається адвокатським бюро/адвокатським об`єднанням. Під час дії воєнного стану на території України, реквізити, передбачені цим підпунктом можуть оформлятись у відповідності до п. 10 цього Положення; 12.13. Двовимірний штрих-код (QR-код) з посиланням на профайл адвоката в ЄРАУ; 12.14. Реквізити 12.1, 12.5 (крім номера посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане), 12.6, 12.7, 12.8 генеруються автоматично, всі інші реквізити ордера заповнюються адвокатом самостійно з метою збереження адвокатської таємниці; 12.15. Ордер вважається підписаним адвокатом (керівником адвокатського бюро/адвокатського об`єднання), якщо у графі «Адвокат» міститься або власноручний (фізичний) підпис; або ордер засвідчено електронним підписом; або електронним підписом засвідчено документ, додатком до якого є ордер.

Суд установив, що позовну заяву від імені ОСОБА_1 подав адвокат Єнокян К.Л. через систему «Електронний суд», її підписано шляхом накладення електронно-цифрового підпису адвоката, долучено ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АІ №1588315 від 18.04.2024, який завантажений як додаток у вигляді файлу pdf та засвідчений електронним підписом адвоката, відповідно долучений ордер колегія суддів враховує як належний та достатній доказ на підтвердження повноважень адвоката Єнокян К.Л. підписувати та подавати від імені ОСОБА_1 позовну заяву до суду (а. с. 8).

При цьому, положеннями статті 44 КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку апеляційного оскарження, а також належного оформлення адміністративного позову. Для цього особа, зацікавлена у поданні такого позову, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд ухвалою від 08.05.2024 витребував додаткові докази на підтвердження повноважень адвоката Єнокян К.Л. діяти в інтересах ОСОБА_1 , які вона направила до апеляційного суду (а.с.78-85).

Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 500/1912/22 зазначив, що надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином з урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що за наявності належним чином оформленого ордеру на надання правничої (правової) допомоги позивачу, надані апелянтом доводи не є підставою вважати, що позов підписано не уповноваженою особою, оскільки в договорі про надання правничої (правової) допомоги № 2024-0037 від 01 лютого 2024 року (а.с. 18 зворот) наявна технічна помилка в частині по батькові позивача, а саме замість ОСОБА_1 помилково зазначено ОСОБА_2 , також в договорі в частині інформації щодо реквізитів ОСОБА_1 зазначено ідентифікаційний код та паспортні дані позивача ОСОБА_1 його місце реєстрації: АДРЕСА_1 , а у зв`язку з допущеною технічною помилкою укладено додаткову угоду №1 від 25.11.2024 де пункти договору де допущено технічну помилку викладено у новій редакції із зазначенням правильного ім`я по батькові позивача (додаткову угоду від 25.11.24 додано до відзиву), однак в ній також помилково зазначено після підпису ОСОБА_1 де вказано його реквізити, які відповідають матеріалам справи « ОСОБА_3 ». Доказів, що підпис під Договором про надання правничої (правової) допомоги № 2024-0037 від 01.02.2024 та під додатковою угодою №1 від 25.11.2024 виконаний не ОСОБА_1 апелянт не наводить, також відсутні відповідні звернення до експертних установ чи правоохоронних органів про використання шляхом обману документів позивача для звернення до суду адвокатом Єнокян К.Л.

Апелянт у відповіді на відзив на апеляційну скаргу вказує, що позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка веде бойові дії поза межами міста Києва, запит до військової частини НОМЕР_2 щодо місця перебування військовослужбовця ОСОБА_1 25.11.2024 міг би спростувати такі сумніви, або стати підставою для відповідача вимагати притягнення адвокатки Єнокян К.Л. до кримінальної відповідальності за підроблення доказів по справі та використання підроблених доказів з метою введення суд в оману, однак колегія суддів враховує, що апелянт міг звернутися до Військової частини НОМЕР_2 щодо витребовування відповідних доказів на спростування представництва адвокатом Єнокян К.Л. інтересів ОСОБА_1 , а суд не ставить під сумнів поданих документів до суду представником позивача, оскільки такі спростовуються наявними матеріалами справи.

Також апелянтом на стадії апеляційного провадження поставлене спірне питання, яке викладене апелянтом щодо застосування до вказаних правовідносин строку звернення до суду з позовом, а тому колегія суддів аналізуючи всі вищенаведені доводи апелянта викладені враховує наступне.

Питання поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду Івано-Франківський окружний адміністративний суд в ухвалі від 28.05.2024 виходив з того, що ОСОБА_1 з 10.03.2022 по дату звернення до суду проходить військову службу, що є поважною причиною для поновлення строку.

Частиною 1 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частинами 3 та 5 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Такі відносини врегульовано Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 233 якого у редакції, яка діяла до 19.07.2022, передбачалось, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У справі, що розглядається, позивач 25.04.2024 звернувся до суду з позовом, в якому просив, зокрема, зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 включно із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.

Положення статті 122 КАС України не містять норм, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту).

Рішенням від 15.10.2013 № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні», «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 18 Закону України від 05.10.2000 № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі - Закон № 2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо, зокрема, індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.

Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону № 2017-III виключно законами України визначаються, зокрема, величина порогу індексації грошових доходів громадян. Державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

За приписами статті 2 Закону України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-ХІІ) індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Суд апеляційної інстанції враховує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, до Кодексу законів про працю України внесено зміни.

Так, пунктом 18 ч. 1 розділу І Закону № 2352-IX назву та ч. ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Отже, Законом № 2352-IX внесено зміни до ст. 233 КЗпП України, а відтак змінено нормативне регулювання правовідносин, які стосуються стягнення (виплати) заробітної плати (її складових).

У цьому контексті, КЗпП України до 19.07.2022 не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (рішення від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 13.05.1997 № 1-зп, від 05.04.2001 № 3-рп/2001), Верховний Суд у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22 (адміністративне провадження № Пз/990/4/22) дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

На момент звільнення позивача із військової служби (25.01.2018) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

З огляду на вказане, Суд приймає доводи відзиву на апеляційну скаргу представника позивача, що право позивача на звернення до суду із цим позовом, відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022), не обмежене будь-яким строком.

Разом з тим, Законом України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020 (постанова Уряду від 11.03.2020 № 211) та закінчився 30.06.2023 (постанова Уряду від 27.06.2023 № 651).

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22, від 28.09.2023 у справі № 140/2168/23, від 02.08.2023 у справі № 380/17776/22, від 17.08.2023 у справі № 380/14039/22, від 20.11.2023 у справі №160/5468/23.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанцій вважає помилковими доводи апеляційної скарги, що на спірні правовідносини розповсюджуються положення частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом, відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022), не обмежене будь-яким строком, а ураховуючи, що станом на час звернення позивача до суду діяв карантин, установлений Кабінетом Міністрів України, тому строк, визначений частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022), не підлягає застосуванню, оскільки такий продовжено на строк дії карантину, який закінчився 30.06.2023.

Що стосується доводів апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 в частині, що представником позивача дійсно одночасно було заявлено два ідентичних позови, а подання декількох позовів до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав заборонено пунктом 2 частини 2 статті 45 КАС України, і з цих підстав може бути визнано судом зловживанням процесуальними правами, то колегія суддів уважає його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки подання касаційної скарги через систему «Електронний суд» з її підписанням за допомогою кваліфікованого електронного підпису відповідає вимогам процесуального закону.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-ІV встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський Суд з прав людини наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

У справі «Беллет проти Франції» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа Мушта проти України ).

У рішенні по справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" від 13 січня 2000 року та у рішенні по справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).

Згідно з частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Пунктом 3 частини 1 статті 240 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього або іншого суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до наведеної норми тотожними визнаються позови, у яких збігаються сторони, предмет і підстава, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників адміністративного процесу, вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

З матеріалів справи вбачається, що представником позивача дійсно подано дві аналогічні позовні заяви до Івано-Франківського окружного адміністративного суду (справа №300/3205/24) та (справа №300/3393/24).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.04.2024 відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні (а.с.35-37).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.05.2024 у задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 01.05.2024 про залишення без руху позовної заяви відмовлено (а.с.71-74).

Представником позивача 15.05.2024 через систему «Електронний суд» до суду надіслано заяву про те, що 25.04.2024 в електронний кабінет представника позивача від Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшов лист, в якому суд просив подати позовну заяву в паперовому вигляді.

На вимогу вищезазначеного листа, представником позивача 26.04.2024 позовну заяву з додатками направлено засобами Укрпошти, однак канцелярією суду помилково зареєстрована як окрема позовна заява за №300/3393/24, у зв`язку з чим вже 02.05.2024 представником позивача подана заява про відкликання позовної заяви у справі за №300/3393/24.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 судом вирішено питання у справі за №300/3393/24 Заяву представника позивача про відкликання позовної заяви - задоволено. Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - повернуто позивачу з усіма доданими до неї матеріалами. Роз`яснено позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до Івано-Франківського окружного адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13.05.2024 у справі №300/3393/24 не оскаржувалась, а тому набрала законної сили.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.05.2024 в задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення позовної заяви без розгляду у справі за №300/3205/24 - відмовлено.

Відповідно до пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду.

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ, необґрунтованого перевантаження роботи суду.

Колегія суддів зауважує, що ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу.

Слід враховувати, що наведений у частині 2 статті 45 КАС України перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.05.2020 у справі №826/12191/18.

Таким чином аналізуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що процесуальні підстави у справі за №300/3205/24 для застосування вимог пункту 10 частини 1 статті 240 КАС України відсутні, адже залишаючи без розгляду позовну заяву позивачу, яка подана до Івано-Франківського окружного адміністративного суду (справа №300/3205/24), позивач фактично позбавляється права на судовий захист, а станом на 20.05.2024 коли Івано-Франківський окружний адміністративний суд прийняв остаточне рішення у справі вже була ухвалене судове рішення про повернення позовної заяви, яке як правильно встановив суд першої інстанції було помилково зареєстровано судом, оскільки представником позивача для належного захисту права свого довірителя було направлено позовну заяву поштовим зв`язком після подання позовної заяви через Електронний Суд, а повернення позову без розгляду на цій підставі могло б мати місце у справі №300/3393/24, яка зареєстрована пізніше, ніж справа, що розглядається, якби провадження у справі №300/3393/24 було б відкритим.

Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оцінка документів як письмових доказів здійснюється відповідно до положень процесуального принципу допустимості доказів, закріпленого в статті 74 КАС України, частиною 2 якої визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

При цьому, ні вироків, ні жодних доказів, встановлених у ході здійснення кримінальних проваджень, які б свідчили про підроблення доказів по справі та використання підроблених доказів з метою введення суд в оману відповідач до суду не надав.

Згідно із частин 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Підсумовуючи все вищенаведене, виходячи з системного аналізу норм законодавства та обставин справи, всупереч наведеним вимогам відповідач як суб`єкт владних повноважень не надав суду достатніх доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, таким чином колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що на відповідача покладається обов`язок проводити індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за час проходження військової служби в період з 11.01.2016 по 25.01.2018 із застосуванням базового місяця січня 2008 року є протиправною, а тому судом першої інстанції правильно зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 11.01.2016 по 25.01.2018 включно із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У пункті 54 зазначеного Висновку йдеться про те, що згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини право на справедливий суд, зафіксоване в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає не лише те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу. Справді, Конвенція не передбачає теоретичного захисту прав людини, а має на меті гарантувати максимальну ефективність такого захисту.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; п. 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; п. 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91, п. 29).

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року у справі №300/3205/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді Р.Й. Коваль

В.В. Гуляк

Повний текст постанови складено 31.01.2025

СудВосьмий апеляційний адміністративний суд
Дата ухвалення рішення31.01.2025
Оприлюднено06.02.2025
Номер документу124920578
СудочинствоАдміністративне
КатегоріяСправи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо звільнення з публічної служби, з них

Судовий реєстр по справі —300/3205/24

Постанова від 31.01.2025

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 17.01.2025

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 07.11.2024

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 07.11.2024

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 15.10.2024

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 07.10.2024

Адміністративне

Восьмий апеляційний адміністративний суд

Ільчишин Надія Василівна

Ухвала від 12.09.2024

Адміністративне

Івано-Франківський окружний адміністративний суд

Тимощук О.Л.

Рішення від 29.08.2024

Адміністративне

Івано-Франківський окружний адміністративний суд

Тимощук О.Л.

Ухвала від 28.05.2024

Адміністративне

Івано-Франківський окружний адміністративний суд

Тимощук О.Л.

Ухвала від 20.05.2024

Адміністративне

Івано-Франківський окружний адміністративний суд

Тимощук О.Л.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні