Постанова

від 04.02.2025 по справі 716/1325/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 лютого 2025 року

м. Чернівці

справа № 716/1325/24

провадження № 22-ц/822/96/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.

секретар Факас А. В.

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Юрковецька сільська рада Чернівецького району Чернівецької області як орган опіки та піклування, приватний нотаріус Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Бурдейний Юрій Іванович

апеляційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якої діє Мороз Євгенія Василівна , на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2024 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Стрілець Я. С.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог заяви

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду у своїх інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Просила суд:

- визнати недійсним договір дарування від 14 вересня 2021 року серії НРМ № 960683, 960684, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Бурдейним Ю. І. та зареєстрованим в реєстрі за № 2139;

- визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що має право на користування житловим будинком, що розташований на АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтований тим, що з 2003 року позивачка зареєстрована в житловому будинку АДРЕСА_1 , який належав відповідачу ОСОБА_4 . Останній є її дідусем.

Після реєстрації шлюбу з ОСОБА_6 вони разом продовжили проживати в житловому будинку відповідача ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_2 , який з 26 серпня 2021 року зареєстрований у вказаному житловому будинку.

14 вересня 2021 року ОСОБА_4 відчужив на користь ОСОБА_3 за договором дарування житловий будинок, який розташований на АДРЕСА_1 .

Вважає, що оспорюваний договір дарування є недійсним, оскільки укладений з порушенням прав малолітньої дитини без наявного дозволу від органу опіки та піклування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 14 вересня 2021 року серії НРМ № 960683, 960684, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Бурдейним Ю. І. та зареєстрованим в реєстрі за № 2139, укладений ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_1 , таким, що має право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відчужуваний відповідачем ОСОБА_4 житловий будинок згідно оспорюваного договору відносився до спільного сумісного майна подружжя і вказана обставина повинна була бути перевірена та врахована нотаріусом при посвідченні договору.

Судом встановлено та визнано сторонами, що дружина відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . Тобто, ІНФОРМАЦІЯ_8 року відкрилась спадщина на частку в спільному майні подружжя спадкодавця ОСОБА_7 , яка складалась з 1/2 частки житлового будинку.

Частку спадкодавця ОСОБА_7 в спільному сумісному майні подружжя мали право успадкувати до 25 грудня 2021 року.

Проте, відповідач ОСОБА_4 в порушення вимог статей 316, 317, 319, 321 ЦК України, до спливу шестимісячного строку, уклав договір дарування від 14 вересня 2021 року, предметом якого є житловий будинок, будучи власником лише 1/2 частини цього будинку, не маючи майнових прав на спірний будинок в цілому та не будучи особою уповноваженою на вчинення такого правочину на 1/2 частини, що належали покійній ОСОБА_7 . Тобто, відповідач ОСОБА_4 безпідставно розпорядився майном, яке йому не належить, чим порушив права спадкоємців, оскільки права володіння, користування та розпорядження вищевказаним майном належали останньому та покійній на праві спільної сумісної власності, що встановлено судом.

За таких обставин спірний договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував житловий будинок, що є спільною сумісною власністю його та померлої ОСОБА_7 , своїй дочці - ОСОБА_3 , є недійсним в частині дарування 1/2 спірного будинку, що належала ОСОБА_7 , оскільки укладений з порушенням вимог закону.

Оскільки за життя подружжя ОСОБА_8 частки в спільній сумісній власності не були виділені, то оспорюваний договір дарування має бути визнаний недійсним в цілому.

Судом також встановлено, що між сторонами не визначено порядок користування житловим будинком та право на проживання в ньому малолітнього ОСОБА_2 . Оскільки оспорюваний договір визнається судом недійсним, то необхідно захистити порушене право малолітнього на проживання шляхом визнання його таким, що має право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 на її користь судові витрати, понесені на правничу допомогу у суді першої інстанції, у сумі 10 000 гривень.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими та таким, що суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Посилається на те, що є єдиним законним власником спірного житлового будинку, оскільки житловий будинок хоча й побудований ОСОБА_4 та його покійною дружиною ОСОБА_7 за час перебування у шлюбі, проте за змістом статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Саме така домовленість між подружжям була встановлена у 2010 році, внаслідок якої право приватної власності на житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_4 .

За вказаних обставин відповідач правомірно розпорядився спірним нерухомим майном.

Вказує на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_4 є дідом малолітнього ОСОБА_2 , який був зареєстрований у спірному будинку, не є особою, що замінює його батьків, тобто не зобов`язаний утримувати та забезпечувати малолітнього ОСОБА_2 , тому для укладення відповідачем ОСОБА_4 оспорюваного договору дарування будинку згоди органу опіки і піклування не вимагалося.

Зняття ОСОБА_2 із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , було проведено із дотриманням норм чинного законодавства.

Разом з цим, суд першої інстанції безпідставно визнав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що має право на користування вказаним житловим будинком.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Вказує на те, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та наявністю підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки ОСОБА_4 в порушення вимог статей 316, 317, 319, 321 ЦК України, до спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 , уклав договір дарування від 14 вересня 2021 року та безпідставно розпорядився майном, яке йому не належало, чим порушив права спадкоємців, оскільки права володіння, користування та розпорядження вищевказаним майном належали ОСОБА_4 та покійній ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності, що встановлено судом.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

14 вересня 2021 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , подарував дочці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,1369 га (кадастровий номер 7321589700:03:007:0100), про що укладено договір дарування серії НРМ № 960683, 960684, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького районного нотаріального округу Чернівецької області Бурдейним Ю. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2139 (а. с. 80-81).

Відповідно до змісту вказаного договору:

- відчужуваний житловий будинок належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно виданого виконавчим комітетом Юрковецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області 18 січня 2010 року та зареєстровано Заставнівським районним бюро технічної інвентаризації 18 січня 2010 року в реєстрову книгу 3, стор. 79, номер запису 571, реєстраційний номер 29471706 (пункт 3 договору);

- внаслідок відчуження житлового будинку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в т.ч. неповнолітніх, малолітніх, недієздатних та інших осіб, яким дарувальник зобов`язаний надати право користування ним за законом чи договором (пункт 9 договору);

- дарувальник стверджує, що є вдівцем та відчужуваний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами є його особистою приватною власністю, особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуване майно (чи його частку) як на спільне сумісне майно, у тому числі і відповідно до статей 60, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні (пункт 19 договору).

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно вбачається, що право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14 вересня 2021 року (а. с. 18).

02 квітня 2021 року ОСОБА_6 та ОСОБА_9 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_6 та ОСОБА_1 народився син ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_6 - дочка ОСОБА_10 , що підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 відповідно (а. с. 15, 17).

Згідно з довідки про реєстрацію місця проживання особи від 07 липня 2021 року № 940 місце проживання ОСОБА_1 станом на вказану дату зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 14).

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи від 26 серпня 2021 року № 1108 місце проживання ОСОБА_2 станом на вказану дату зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 16).

Як вбачається з витягу з реєстру Юрковецької територіальної громади від 07 травня 2024 року № 2024/004579908 в період з 01 серпня 2003 року (дата реєстрації) до 15 квітня 2024 року (дата зняття (скасування)) місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 13).

Згідно з довідкою від 11 червня 2024 року № 428, виданою виконавчим комітетом Юрковецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, ОСОБА_1 разом із своїм чоловіком ОСОБА_6 та двома дітьми ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , проживають без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 19).

Відповідно до відповіді Юрковецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області від 29 травня 2024 року виконавчий комітет вказаного органу місцевого самоврядування, дозвіл та/або згоду на продаж/дарування житлового будинку АДРЕСА_1 його власнику у 2021 році, в якому був зареєстрований з 26 серпня 2021 року малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , не надавався (а. с. 21).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з мотивувальної частини рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що ОСОБА_4 є дідом малолітнього ОСОБА_2 , який був зареєстрований у спірному будинку, не є особою, що замінює його батьків, тобто не зобов`язаний утримувати та забезпечувати малолітнього ОСОБА_2 , тому для укладення відповідачем оспорюваного договору дарування житлового будинку згоди органу опіки і піклування не вимагалося.

Саме тому, зазначена обставина не є підставою для визнання недійсним договору дарування від 14 вересня 2021 року.

Тобто судом відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним правочину з цієї підстави і з таким рішенням суду сторони погодилися.

В зв`язку з цим, рішення суду першої інстанції у вказаній частині не переглядається.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам закону, з огляду на наступне.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

При зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 , як на підставу для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, посилалася на частину 1 статті 224 ЦК України (щодо правочину, який вчинено без дозволу органу опіки та піклування), а також у ході розгляду справи у суді першої інстанції вказувала на те, що ОСОБА_4 до спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 , уклав договір дарування від 14 вересня 2021 року та безпідставно розпорядився майном, яке йому не належало, чим порушив права спадкоємців.

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 стаття 215 ЦК України).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

За правилом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно із положеннями статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України.

Зазначений висновок, викладений у постанові Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц (провадження N 61-12264св22).

У постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття / відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв`язку з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (у зв`язку зі своєю спорідненістю зі спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність в нього права на спадкування.

У цьому аспекті потрібно також враховувати, що право на прийняття спадщини є суб`єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надано альтернативу: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Право особи на відмову від прийняття спадщини може бути реалізоване, зокрема, й шляхом неподання спадкоємцем протягом встановленого ЦК України строку заяви про прийняття спадщини, а реалізація цього права передбачає виникнення чи можливість виникнення в інших осіб права на спадкування та, як наслідок, набуття ними матеріального права, втручаючись у яке, потрібно дотримуватися, зокрема, й принципу «пропорційності» (пункти 80-82 постанови).

Відповідно до положень частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , за життя скористалася правом на складення заповіту, а тому у спірних правовідносинах мало б мати місце спадкування за законом.

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Відповідно до частини 1 статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з частиною першою статті 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2021 року у справі № 644/6925/19 (провадження № 61-14618св20) та від 12 липня 2021 року у справі № 449/496/18 (провадження № 61-2557св20) зазначено, що «відповідно до положень статті 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Таким чином, у п`яту чергу спадкують наступні родичі спадкодавця: онуки (другий ступінь споріднення); правнуки, прабаба, прадід, племінники (третій ступінь споріднення); двоюрідні брати та сестри, двоюрідні онуки; двоюрідні діди та бабки, двоюрідні брати та сестри (четвертий ступінь споріднення); двоюрідні правнуки, двоюрідні прадіди та прабабки, двоюрідні племінники, двоюрідні дядьки та тітки, троюрідні брати та сестри (п`ятий ступінь споріднення); троюрідні правнуки, троюрідні прадіди та прабабки, троюрідні племінники, троюрідні дядьки та тітки, чотириюрідні брати та сестри (шостий ступінь споріднення)».

У справі, що переглядається:

- позивач ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 належать до числа спадкоємців п`ятої черги як родичі ОСОБА_7 другого (внучка) та третього ступеня (правнук) споріднення відповідно;

- ОСОБА_4 як чоловік ОСОБА_7 , з якою вони проживали однією сім`єю, належить до числа спадкоємців першої черги. Докази подання ОСОБА_4 заяви про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 в матеріалах справи відсутні;

- у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 .

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що у ОСОБА_1 та її малолітнього сина ОСОБА_2 відсутня юридична заінтересованість у визнанні оспорюваного договору дарування недійсним, оскільки право за захистом якого вони звернулися (право на спадкування за законом) за наявності спадкоємців першої черги у них відсутнє.

Отже, якщо спірне майно було відчужене ОСОБА_4 в результаті укладення правочину і останній безпідставно розпорядився часткою в спільному майні подружжя спадкодавця ОСОБА_7 , яка складалась з 1/2 частки житлового будинку, то прийнявши у встановленому законом порядку спадщину після смерті ОСОБА_7 , ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 з часу її відкриття набули би речові права на успадковане майно і, відповідно, право на захист цих прав.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

За обставин цієї справи ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 не довели наявності в них права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 та факту прийняття ними спадщини, докази протилежного в матеріалах справи відсутні, а отже внаслідок укладення оспорюваного договору їх права та/або законні інтереси не порушено.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та помилково вдався до перевірки дійсності оспорюваних правочинів, зокрема на предмет порушення оспорюваним правочином прав спадкоємців ОСОБА_7 , і не врахував того, що встановлена судом відсутність порушення прав та/або законних інтересів ОСОБА_1 та її малолітнього сина ОСОБА_2 є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові.

Отже, в межах заявлених позовних вимог, встановивши, що позивачка не довела наявності у неї та її малолітнього сина порушеного права (інтересу), у задоволенні позову належало відмовити виключно з підстав відсутності порушення цивільних прав та законних інтересів позивачів.

Відповідно до частини 4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з підстав відсутності порушених прав та/або законних інтересів позивачів, немає необхідності надавати оцінку всім доводам апеляційної скарги.

Щодо позовної вимоги про визнання права ОСОБА_2 на користування житловим будинком

Суд першої інстанції задовольняючи позов у цій частині виходив з того, що між сторонами не визначено порядок використання житлового будинку та право на проживання в ньому малолітнього ОСОБА_2 . Оскільки оспорюваний договір визнається судом недійсним, то необхідно захистити порушене право малолітнього на проживання шляхом визнання його таким, що має право на користування житловим будинком, який розташований в АДРЕСА_1 .

Колегія суддів не може погодитись із вказаним висновком, виходячи з наступного.

За змістом частин першої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19) послідовно і незмінно викладається правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За встановлених судом обставин у справі, враховуючи, що права та інтереси малолітнього ОСОБА_2 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, оскільки останній має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому його житлові права відчуженням спірного житлового будинку не порушені.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18).

З урахуванням викладеного, помилковим є посилання суду першої інстанції, як на підставу для задоволення цієї вимоги, на те, що не визначено порядок використання малолітнім ОСОБА_2 житлового будинку, оскільки зазначене не є предметом спору у справі.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Зі змісту мотивувальної частини оскаржуваного рішення та матеріалів справи вбачається, що під час виступу в судових дебатах представник позивача адвокат Черкез І. М. як на додаткову підставу задоволення позовних вимог та визнання договору дарування недійсним вказав ту обставину, що відповідач ОСОБА_4 відчужив об`єкт спірного майна, який є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, хоча не мав права розпоряджатись не своєю часткою, тобто доповнив підстави позову посиланням на нову обставину.

І саме з цієї підстави судом першої інстанції задоволено позов у частині визнання недійсним договору дарування.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У статті 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 49 ЦПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) вказала на те, що в разі надходження до суду такої заяви суд виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Оскільки предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки в разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Зміна підстав позову можлива у такі способи: 1) заміна одних фактичних чи правових підстав позову іншими; 2) доповнення фактичних чи правових підстав новими; 3) вилучення деяких із зазначених фактичних чи правових підстав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зазначено, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

На підставі наведеної позиції Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц дійшов висновку, що позивач у підготовчому провадженні має право додатково вказати на обставини, що є підставами його позовних вимог.

У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

При цьому при поданні такої заяви позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів справи позивач до закінчення підготовчого засідання у справі із заявою про доповнення підстав позову не звертався. Проте суд першої інстанції в порушення вимог процесуального закону розглянув позов з тих підстав, що ОСОБА_4 відчужив об`єкт спірного майна, який є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, хоча не мав права розпоряджатись не своєю часткою, тобто з підстав які позивачем у позовній заяві не наводилися.

В результаті таких дій на стадії судових дебатів всупереч приписам статті 49 ЦПК України доповнено фактичні та правові підстави позову новими і як наслідок порушено принцип змагальності, оскільки відповідачі були позбавлені можливості заперечувати наявність таких обставин та подавати докази на їх спростування.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20 (провадження № 61-7861 св 22).

Задовольняючи позов з цих підстав суд першої інстанції порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Окрім цього, суд першої інстанції помилково не визначив процесуальний статус ОСОБА_2 як позивача у справі.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є малолітнім сином ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Згідно з вимогами статті 46 ЦПК України цивільна процесуальна правоздатність - здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи; її мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Процесуальним засобом реалізації батьками права на судовий захист своєї дитини, гарантованим статтею 55 Конституції України, є процесуальне представництво. Воно забезпечує участь у цивільному процесі батьків, надає їм можливість використовувати всі передбачені законодавством юридичні можливості для ведення цивільних справ у суді та захисту суб`єктивних прав й інтересів дитини. Батьки мають право виступати представниками дитини, зокрема, у цивільному процесі.

Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник - виконує на підставі повноваження, наданого йому, зокрема, законом, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції - захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво).

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд з нею, на захист її суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі дитини не є перешкодою для участі у цій справі батьків дитини як її законних представників.

У частині першій статті 242 ЦК України закріплено, що законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки (усиновлювачі).

Відповідно до частини другої статті 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом (частина третя статті 154 СК України).

Тобто здійснювати захист прав дитини, в тому числі у судах, у першу чергу покликані її батьки. Захист прав та інтересів дитини здійснюється її батьками через відсутність у дитини цивільної процесуальної дієздатності (стаття 47, частина перша статті 59 ЦПК України).

Батьки, які представляють інтереси своєї дитини у суді, можуть вчиняти від її імені усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти дитина як особа, що бере участь у справі (стаття 64 ЦПК України). У цьому випадку батьки повинні захищати права і інтереси дітей, а не свої права і інтереси.

ОСОБА_2 є учасником справи (позивачем), але в силу віку не може самостійно реалізувати свої права. Його інтереси представляє мати ОСОБА_1 .

Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 20 листопада 2024 року ухвалено за неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_1 , заявлено дві самостійні вимоги немайнового характеру (визнання договору дарування недійсним та визнання особи такою, що має право користування житловим будинком).

Підпунктом 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI) встановлено судовий збір за подання до суду:

- позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 6 Закону № 3674-VI у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2024 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2024 року - 3 028 гривень.

Отже, за подання позовної заяви, підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 422 гривні 40 копійок (3 028,00 х 0,4 х 2).

Судовий збір у вказаному розмірі сплачений позивачем, що підтверджується квитанціями від 13 червня 2024 року № 9504-9435-4702-0419 та № 6032-4757-1080-3253 (а. с. 9).

Підпунктом 6 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону № 3674-VI встановлено судовий збір за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду; апеляційної скарги на судовий наказ, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_3 підлягав сплаті судовий збір у сумі 3 633 гривні 60 копійок (2 422,40 х 150%).

Як вбачається з квитанції від 17 грудня 2024 року № 9363-8370-1716-2020, ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги сплачено судовий сбір у сумі 1 816 гривень 80 копійок, тобто у розмірі меншому, ніж встановлено законом.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови апеляційний суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним та визнання особи такою, що має право користування житловим будинком.

З урахуванням викладеного, судовий збір у сумі 1 816 гривень 80 копійок, сплачений ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги, слід стягнути ОСОБА_1 .

В свою чергу судовий збір, який підлягав сплаті при поданні апеляційної скарги і несплачений ОСОБА_3 у сумі 1 816 гривень 80 копійок (3 633,60 - 1 816,80) підлягає стягненню в дохід держави.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, віднесено витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом з тим, у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до вказаної норми закону під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною третьою статті 141 ЦПК України, також визначені положеннями частин четвертої, п`ятої, девятої статті 141 цього Кодексу.

В обґрунтування розміру понесених відповідачкою ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 гривень разом з відзивом надано копії наступних документів: 1) договір про надання правничої допомоги від 24 липня 2024 року, укладений між ОСОБА_3 та адвокатом Мороз Є. В. (а. с. 73-75), 2) акт про прийняття-передачу наданих послуг від 24 липня 2024 року № 1 (а. с. 76); 3) додаток до договору від 24 липня 2024 року (а. с. 77); 4) ордер серії СЕ № 1089400 від 24 липня 2024 року (а. с. 79).

Колегія суддів звертається до правової позиції, зазначеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у якій Велика Палата зробила наступні висновки.

Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).

Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

Як вбачається з додатку до договору від 24 липня 2024 року сторони погодили розмір витрат на правничу допомогу у сумі 10 000, які включають плату за наступні послуги адвоката: зустріч, надання консультації, узгодження правової позиції - 1 500 гривень; підготовка та подання відзиву на позов, збір доказів, участь у судових засіданнях, витрати на транспорт для прибуття до суду - 8 500 гривень.

Також колегія суддів враховує, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання.

У питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу колегія суддів враховує висновки Об`єднаної палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, де серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) також акцентувала увагу на те, що суд не може за власною ініціативою зменшити витрати на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої, зацікавленої сторони.

Отже, суд при вирішенні питання зменшення витрат на професійну правничу допомогу перевіряє чи подавалося від іншої сторони клопотання про зменшення витрат і наскільки таке клопотання є обґрунтованим відносно критерію неспівмірності заявленого розміру витрат.

Такий висновок, викладений Верховним Судом в постанові від 03 серпня 2022 року у справі № 487/4983/20.

Як встановлено судом апеляційної інстанції у матеріалах справи відсутні заяви чи клопотання позивачів про зменшення витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції ОСОБА_3 з підстав їх неспівмірності.

Отже, зважаючи на відсутність клопотання позивачів у справі про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 10 000 гривень в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним та визнання особи такою, що має право користування житловим будинком, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати, понесені на оплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 1 816 гривень (одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень) 80 копійок.

Стягнути ОСОБА_1 судовий збір, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, у сумі 1 816 гривень (одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень) 80 копійок в дохід держави.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 10 000 (десять тисяч) гривень в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 06 лютого 2025 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Наталія ПОЛОВІНКІНА