Ухвала

від 04.02.2025 по справі 909/567/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 909/567/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Малашенкової Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,

представників учасників справи:

позивача - Лисенко В. О. (адвокат),

відповідача - Данилюк Г. Й. (самопредставництво),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 24.09.2024 та

постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"

до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Тисменицягаз"

про стягнення 2 239 632, 37 грн заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (далі - ТОВ "ГК "Нафтогаз України", позивач, скаржник) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Тисменицягаз" (далі - АТ "Оператор ГРС "Тисменицягаз", відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 2 239 632,37 грн, а саме: 790 911,37 грн пені, 1 369 244,20 грн штрафу, 47 811,34 грн 3% річних, 31 665,46 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем Договірних зобов`язань в частини порушення строків оплати поставленого позивачем природного газу у період з червня 2022 до травня 2023 року за договором купівлі-продажу природного газу від 21.06.2022 № 101/ПГ-3288-ОГРМ.

У зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, позивачем також нараховано пеню, штраф, 3 % річних та інфляційні втрати.

Рішенням Господарського суду області Івано-Франківської області від 24.09.2024 (суддя Неверовська Л. М.) у справі № 909/567/24 позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з АТ "Оператор ГРС "Тисменицягаз" на користь ТОВ "ГК "Нафтогаз України" 395 455, 69 грн пені, 684 622, 10 грн штрафу, 47 811, 34 грн 3% річних, 31 665,46 грн інфляційних втрат та 26 875, 59 грн судового збору. В частині стягнення 395 455,68 грн пені та 684 622,10 грн штрафу відмовлено.

Західний апеляційний господарський суд постановою від 14.11.2024 (колегія суддів: Матущак О. І., Зварич О. В., Скрипчук О. С.) рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 24.09.2024 у справі № 909/567/24 залишив без змін.

Рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема тим, що: відповідач свої зобов`язання з оплати поставленого позивачем природного газу виконував із порушенням встановлених Договором строків оплати; за прострочення виконання зобов`язання на відповідача покладено обов`язок зі сплати позивачу пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, штрафу у розмірі 10 % від суми простроченого платежу, інфляційних втрат та 3 % річних.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок заявлених до стягнення пені, штрафу, інфляційних втрат та 3 % річних, суд визнав їх розрахунок обґрунтованим та арифметично вірним.

Разом з тим, суд розглянув клопотання відповідача про зменшення пені і штрафу та дійшов висновку, що з метою дотримання прав сторін на захист своїх інтересів та дотримання розумного балансу між інтересами боржника та кредитора, клопотання відповідача підлягає задоволенню частково, а саме в частині зменшення розміру пені та штрафу на 50 %.

У вирішенні цього питання суд врахував, зокрема: станом на час звернення до суду з позовом сума заборгованості відповідачем погашена, водночас на час вирішення спору та ухвалення рішення у справі майновий стан відповідача є незадовільним (поточна кредиторська заборгованість за довгостроковими зобов`язаннями за товари, роботи, послуги збільшилася, станом на І півріччя 2024 року АТ "Тисменицягаз" не отримало жодного прибутку в порівнянні з аналогічним періодом 2023 року); при цьому відповідач має значну суму заборгованості споживачів за надані послуги з розподілу природного газу, у тому числі і низьку суму залишку коштів на своїх поточних рахунках; разом з тим прострочення відповідачем зобов`язання та нарахування позивачем штрафних санкцій почалось фактично з січня 2023 року, що вказує на належне виконання відповідачем зобов`язань за договором у період з червня 2022 року до грудня 2022 року; не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання; при цьому компенсаційний характер невиконання відповідачем зобов`язань за договором позивачем забезпечено додатково (крім пені та штрафу) вимогами про стягнення з відповідача 3% річних та втрат від інфляції.

Виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості, пропорційності та за відсутності доказів того, що порушення зобов`язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача (погіршення його фінансового стану чи ускладнення в господарській діяльності) саме з метою дотримання прав сторін на захист своїх інтересів і дотримання розумного балансу між інтересами боржника та кредитора, суд дійшов висновку, що пеня і штраф підлягають зменшенню на 50 %.

Позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 24.09.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024 у справі № 909/567/24, в частині позовних вимог про стягнення пені у сумі 395 455,68 грн пені та штрафу у сумі 684 622,10 грн щодо яких відмовлено; ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення названих вимог.

ТОВ "ГК "Нафтогаз України" обґрунтовує підставу касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), викладеного в постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14 та від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

За твердженням скаржника, у вирішенні питання про можливість зменшення розміру пені та штрафу суди попередніх інстанцій надали упереджену оцінку обставинам справи і безпідставно зменшили заявлений позивачем до стягнення розмір. Суди не врахували відсутність винятковості випадку прострочення виконання зобов`язання, поведінку відповідача в частині невжиття ним заходів щодо виконання зобов`язання та усунення наслідків порушення, а також не врахували інтереси позивача, що призвело до безпідставного надання переваги правам відповідача перед правами позивача у справі. Судами враховано скрутний майновий стан ТОВ "Оператор ГРС "Тисменицягаз", однак не надано належну оцінку тому факту, що здійснюючи підприємницьку діяльність, відповідач має самостійно нести всі ризики, як щодо дотримання норм чинного законодавства України, так і щодо належного виконання добровільно взятих на себе договірних зобов`язань. Укладаючи договір відповідач погодився з його умовами щодо порядку і строків виконання грошових зобов`язань, а також з умовами щодо відповідальності за порушення грошових зобов`язань. Тобто укладаючи Договір на поставку природного газу відповідач усвідомлював всі ризики та свідомо, з доброї волі погодився на умови поставки, у тому числі і щодо нарахування пені.

Суди залишили поза увагою інтереси позивача та не надали оцінки тому, що несвоєчасність оплати контрагентів прямо перешкоджає виконанню позивачем покладених на нього державою обов`язків та погіршує його фінансове становище, у тому числі впливає на якість та своєчасність надання послуг з поставки газу для інших споживачів природного газу.

Крім того, позивач вважає, що суди безпідставно взяли до уваги докази подані відповідачем щодо його фінансового стану саме за період, який не стосується правовідносин сторін (кінець 2023 року та перше півріччя 2024 року), оскільки спірні відносини сторін виникли в червні 2022 року та закінчилися 21.08.2023 (дата остаточного розрахунку). Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про неплатоспроможність відповідача, погіршення його фінансового стану та господарської діяльності саме в період постачання природного газу (червень 2022 року - травень 2023 року).

На переконання скаржника, суд безпідставно взяв до уваги матеріальне становище відповідача станом на момент прийняття рішення у справі, а не на час, виконання договірних зобов`язань.

У цьому контексті скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права в оскаржуваних судових рішеннях в частині застосування приписів статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України, зменшивши заявлені до стягнення пеню та штраф, а висновки судів попередніх судових інстанцій в частині зменшення розміру штрафних санкцій не відповідають приписам наведених норм та винесені без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм права.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Причиною виникнення спору стало питання наявності / відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру штрафних санкцій (штрафу та пені) в порядку приписів статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України.

На думку скаржника судами попередніх судових інстанцій при зменшенні їх розміру на 50 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Відповідно до статті 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Схоже правило міститься в частині третій статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Отже, за змістом наведених норм суд має право зменшити розмір санкцій зокрема з таких підстав, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора; якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин. Такий перелік не є вичерпним, оскільки частина третя статті 551 ЦК України визначає, що суд має таке право і за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до усталеної та послідовної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.

Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін.

Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, що визначення конкретного розміру, на який зменшуються належні до сплати штрафні санкції, належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 910/8396/20, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19; від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі № 905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20.

Крім того, Верховний Суд також зауважував, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18, від 24.02.2020 у справі № 917/686/19, від 26.02.2020 у справі № 922/1608/19, від 15.04.2020 у справі № 922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі № 922/3436/20.

У аспекті порушених у касаційній скарзі питань Суд наголошує, що положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є універсальними у правозастосуванні, що підтверджується сталою та послідовною практикою Верховного Суду.

Зокрема, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 вказала на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.

Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Отже, індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчить про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено. Наведене, у свою чергу, вимагає, щоб розмір неустойки відповідав принципам верховенства права.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 сформувала висновки щодо застосування означених норм права та у розділі "Висновки щодо застосування норм матеріального права", зокрема, в пунктах 213, 214, зазначила:

"213. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

214. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права".

Крім того, у пункті 72 постанови від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу та зазначила, зокрема: "…, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов`язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення".

Так, у справі, що розглядається, приймаючи рішення про наявність підстав для зменшення розміру штрафу та пені до 50 % суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, врахував і зазначив у цій частині, що:

- правовий зміст інституту неустойки, основною метою якого є стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов`язання, при цьому остання не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;

- ступінь виконання основного зобов`язання, а також відсутність підстав вважати, що порушення зобов`язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача;

- обставини щодо майнового стану відповідача (поточна кредиторська заборгованість за довгостроковими зобов`язаннями за товари, роботи, послуги збільшилася, станом на І півріччя 2024 року АТ "Тисменицягаз" не отримало жодного прибутку в порівнянні з аналогічним періодом 2023 року);

- при цьому відповідач має значну суму заборгованості споживачів за надані послуги з розподілу природного газу, у тому числі і низьку суму залишку коштів на своїх поточних рахунках;

- при оцінці пропорційності застосованих до відповідача заходів відповідальності суди також врахували, що стягнення з відповідача пені та штрафу в повному обсязі не є співмірним з можливими негативними наслідками від порушення відповідачем зобов`язання;

- водночас стягнення з відповідача пені та штрафу (у розмірі 50 % від заявлених позивачем), а також 3 % річних і інфляційних втрат компенсує негативні наслідки, пов`язані з порушенням відповідачем строків сплати боргу.

При цьому, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції також зазначив про те, що підлягає до врахування дотримання балансу інтересів сторін. З огляду на, що і дійшов висновку про неможливість зменшення розміру штрафу та пені більше, ніж на 50 %.

Відповідне зменшення пені та штрафу, за висновком суду, є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов`язань і проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, що узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, а також є засобом недопущення використання штрафних санкцій як інструменту отримання безпідставних доходів, а не як способу стимулювання боржника до належного виконання зобов`язань.

Таким чином, з огляду на сукупність всіх фактичних обставини справи № 909/567/24, які встановлені судами, приймаючи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів понесення позивачем збитків у результаті порушення відповідачем зобов`язання, ступінь виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань та поведінку останнього, а також виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме справедливості, добросовісності, розумності, суди дійшли висновку про наявність підстав для реалізації права щодо зменшення розміру пені та штрафу до 395 455, 69 грн та до 684 622, 10 грн, відповідно, і таке зменшення, за висновками судів, є оптимальним балансом інтересів сторін у спорі та запобігатиме настанню негативних наслідків для сторін.

Отже, зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що у розгляді справи № 909/567/24 суди реалізували надане право та зменшили розмір штрафних санкцій на 50 % за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність справи, яка розглядається справам на які посилається скаржник за змістовним критерієм.

Зокрема, у справі № 908/1453/14 Верховний Суд, погодившись з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення пені, виснував, зокрема, що у вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема з розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені.

Таким чином, при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін, що також було здійснено судами в цій справі. Отже, у справі № 908/1453/14 суди врахували саме фінансовий стан позивача, на відміну від обставин цієї справи (№ 909/567/24), де скаржник не довів суду обставин перебування у критичному фінансово-господарському стані.

Разом з тим зі змісту оскаржуваних судових рішень та матеріалів цієї справи вбачається, що аргументи в частині майнового стану позивача та соціальної значущості підприємства (на які останній посилається в касаційній скарзі) взагалі не були аргументами його заперечень проти доводів відповідача про необхідність зменшення розміру пені та штрафу. Таким чином, з огляду на принцип диспозитивності, Суд не може вважати відповідні правовідносини у означеній вище справі та у справі № 909/567/24 подібними.

Натомість у пункті 8.15 постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19 (на яку посилається скаржник), Верховний Суд виклав такий висновок, зокрема, у контексті того, що "… зменшення розміру пені на 99 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін".

При цьому у справі № 918/166/19 Верховний Суд в контексті висновків про те, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, підтвердив правильність зменшення судами попередніх інстанцій розміру пені на 50 %.

Тобто скаржник залишає поза увагою, що у постанові від 04.02.2020 у справі № 918/116/19 Верховний Суд висловлювався подібним чином щодо зменшення розміру штрафних санкцій саме на 99 % і висновки Суду стосуються інших фактичних обставин справи (умов) ніж обставини, які встановлені судами у справі, що розглядається.

Отже, відмінність у судових рішеннях у справі № 918/116/19 та у справі, що розглядається (№ 909/567/24) зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими юридично значущими фактами та обставинами, що визначають фактично-доказовий склад у справі, виходячи з підстав, вимог та заперечень сторін.

У вирішенні доводів скаржника утому числі ураховуючи підстави касаційного оскарження, Суд першочергово враховує те, що в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій правовідносини у кожному спорі про їх стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних фактичних обставин, які встановлені у справі та якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

При цьому, аналіз висновків, зроблених судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо зменшення штрафних санкцій, не свідчить про їх невідповідність висновкам щодо застосування статей 551 ЦК України та 233 ГК України, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі. Ці висновки (щодо наявності / відсутності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій) не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених у кожній конкретній справі. Зокрема, у наведених скаржником справах та у справі, рішення в якій переглядаються, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення.

Колегія суддів повторно наголошує, що висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України у наведених вище справах справах є загальними (універсальними) для правовідносин про стягнення неустойки, однак результат їх застосування може бути різним (наявність або відсутність підстав для зменшення неустойки) в залежності від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі.

Крім того Верховний Суд у перелічених справах також не формулював висновків, які б певним чином додатково обмежували умови здійснення розсуду суду у питаннях зменшення розміру неустойки так, щоб тільки один варіант реалізації розсуду суду можна було вважати правильним, а тому відсутні підстави вважати, що у тих випадках, коли суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушення норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права при реалізації судами власної дискреції.

Виокремлюючи певні висновки Суду у наведених постановах скаржник не враховує, згідно з усталеною практикою Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. При цьому, положення статей 551 ЦК України та 233 ГК України не містять жодних обмежень щодо неможливості оцінки судом доказів, які стосуються майнового стану боржника саме на час ухвалення судового рішення і вирішення питання щодо наявності / відсутності підстав для такого зменшення.

У цьому аспекті Суд також наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України).

Водночас принцип диспозитивності господарського судочинства визначає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (стаття 14 ГПК України).

У справі, що розглядається (№ 909/567/24) суди попередніх інстанцій, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням встановлені обставини і подані докази, з урахуванням розумного балансу інтересів сторін, визнали підстави для зменшення пені та штрафу на 50 % достатніми. Тобто суди у цій справі реалізували свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України, та, оцінивши за внутрішнім переконанням встановлені обставини і докази у справі, дійшли висновку про доведення відповідачем наявності виняткових обставин та, відповідно, підстав для зменшення пені на 50 %.

При цьому суди навели достатні аргументи і мотиви з яких вони виходили, зменшуючи розмір заявлених до стягнення пені та штрафу. Водночас колегією суддів не вбачається, що сторони надали докази, а суди їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи. Крім того суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України до переоцінки доказів вдаватись не може.

У свою чергу, в означених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Отже, застосування судом означених норм матеріального права у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені скаржником справи є неподібними зі справою, що розглядається за змістовним критерієм.

Натомість справи, на які посилається скаржник, лише демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які бралися судами до уваги у вирішенні питання зменшення неустойки і враховані Верховним Судом під час прийняття постанов за наслідками перегляду оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій щодо застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України та які не можуть вважатися подібними з фактичними обставинами, що встановлені судами у справі, яка розглядається.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у наведених вище постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 909/758/23.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзив на касаційну скаргу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "ГК "Нафтогаз України" на Господарського суду Івано-Франківської області від 24.09.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024 у справі № 909/567/24, оскільки Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Натомість доводи касаційної скарги зводяться лише до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та викладення власного бачення у питанні застосування правових норм і фактично є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.

Разом з тим Верховний Суд наголошує, що незгода скаржника із судовими рішеннями не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника прийняттям цих судових рішень.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Суд погоджується з аргументами відповідача, наведеними у відзиві на касаційну скаргу, в тому обсязі, в якому вони узгоджуються з викладеним у цій ухвалі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на Господарського суду Івано-Франківської області від 24.09.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024 у справі № 909/567/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Малашенкова