Постанова

від 05.02.2025 по справі 761/14878/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 761/14878/22

провадження № 61-11436св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Оніщука М. І., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Оніщука М. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр» (далі - КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр», КНП КОР «КОПЦ») про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі.

Позов мотивовано тим, що

01 квітня 1997 року позивачку зараховано на посаду лікаря акушер-гінеколога гінекологічного відділення Київського обласного центру охорони здоров`я матері та дитини;

назву «Київський обласний центр охорони здоров`я матері та дитини» було змінено на КЗ КОР «Київський обласний центр охорони здоров`я матері та дитини» (листопад 2007 року) у січні 2020 року, шляхом реорганізації перетворений в КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр»;

16 травня 2022 року, інспектор відділу кадрів повідомила позивача, під розписку, про її звільнення з посади лікаря акушер-гінеколога на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, яке мало б відбутися 29 липня 2022 року;

04 липня 2022 року, генеральним директором КНП КОР «КОПЦ» видано наказ № 51 про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 , котрим, з-поміж іншого, нібито за грубе порушення трудових обов`язків, позивача було звільнено з роботи за пунктом 1 статті 41 КЗпП. Так, підставою для видачі вказаного наказу слугували звернення гр. ОСОБА_3 від 17 червня 2022 року, скарга ОСОБА_4 від 22 червня 2022 року щодо порушень їх прав та результати службового розслідування за цими ж скаргами. Водночас відповідно до наказу від 04 липня 2022 року № 127-вк по особовому складу, що є похідним від вищезазначеного наказу, адже є підставою для його прийняття, позивача було звільнено вже за одноразове грубе порушення трудових обов`язків згідно з пунктом 1 статті 41 КЗпП України;

в матеріалах службового розслідування міститься власноручно написана заява ОСОБА_3 про те, що, начебто позивач прийшла до неї в палату на другий день пологів і надала номер своєї банківської картки для оплати пологів. При цьому, до заяви додається видрук, що підтверджує перерахування 2 000 грн;

позивачкою надані письмові пояснення, котрі також містяться в матеріалах службового розслідування, у яких позивачка повідомила, що дійсно кошти такі поступили на її банківську картку, але вона їх не вимагала. На додаток, як тільки позивачка зрозуміла, що це за грошове надходження, то повернула його на той номер банківської картки, з якого воно надійшло. Окрім того, ці ж матеріали містять ще одну заяву ОСОБА_3 , котра адресована роботодавцю, в якій остання пояснює, що попередня її заява про нібито вимагання у неї коштів була написана під їх натиском, а переказані кошти лікарю були вдячністю. На переконання позивача, вказані обставини не були досліджені комісією і взяті до уваги, при розгляді такої заяви, а відтак, комісія прийшла до хибних висновків про порушення позивачем функціональних обов`язків відносно ОСОБА_3 , котрі було покладено в основу оскаржуваного наказу. Щодо порушення Закону України «Про захист персональних даних» відносно ОСОБА_4 , то позивач вказує, що вона надала письмові пояснення, котрі також містяться в матеріалах службової перевірки, в яких вона повідомила тему і ціль телефонної розмови, та які протилежні змісту заяви ОСОБА_4 , а відтак мали бути додатково перевірені та досліджені;

згідно з Законом України «Про захист персональних даних» позивачка не є ні володільцем, ні держателем персональних даних, відтак, навіть у випадку їх гіпотетичного порушення не може нести за це персональну відповідальність, як відповідний суб`єкт;

у оскарженому наказі не конкретизовано, які саме порушення виробничої дисципліни позивачем було допущено, як і не зазначено те, чим регламентуються стандарти такої поведінки;

відповідачем було порушене право позивача на працю, гарантоване в статті 43 Конституції України, звільнення її з посади лікаря акушер-гінеколога на підставі статті КЗпП України, що не відповідала займаній посаді, при цьому, не було дотримано імперативної вимоги про можливість розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця лише з підстав та в порядку, передбачених трудовим законодавством.

ОСОБА_1 просила:

визнати протиправним та скасувати наказ генерального директора КНП КОР «КОПЦ» від 04 липня 2022 року № 51 про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 ;

визнати протиправним та скасувати наказ КНП КОР «КОПЦ» від 04 липня 2022 року № 127-вк по особовому складу, як похідний від наказу від 04 липня 2022 року № 51 про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 ;

поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаді лікаря акушер-гінеколога КНП КОР «КОПЦ»,

стягнути заробітну плату (середній заробіток) за час вимушеного прогулу та допустити судове рішення в цій частині до негайного виконання.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва в складі судді Романишеної І. П., від 20 лютого 2024 року:

позов ОСОБА_1 задоволено;

визнано протиправним та скасовано наказ генерального директора КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» від 04 липня 2022 року № 51 про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 ;

визнано протиправним та скасовано наказ генерального директора КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» по особовому складу № 127-вк, як похідний від наказу від 04 липня 2022 року №51 про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 ;

поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря акушер-гінеколога КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» з 05 липня 2022 року;

стягнуто з КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 249 787,72 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

здійснено розподіл судових витрат;

допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення суми середнього заробітку за один місяць.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідно до оскаржуваних наказів позивачку звільнено за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, а надалі підстава звільнення була змінена на пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України;

на дату звільнення позивач займала посаду лікаря акушер-гінеколога КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр», яка відповідно до пункту 1.1 Посадової інструкції лікаря акушер-гінеколога пологового відділення з індивідуальними пологовими залами від 03 вересня 2021 року належить до професійної групи «Професіонали», та не належить до категорії працівників, які можуть бути звільнені на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, а тому відповідач не мав право застосувати щодо позивача вказане дисциплінарне стягнення у виді звільнення;

під час перебування справи в провадженні Шевченківського районного суду міста Києва відповідач прийняв наказ № 69 від 22 листопада 2022 року, яким вніс зміни до спірних наказів, зокрема змінив підставу звільнення (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України);

наказ з кадрових питань як різновид розпорядчого документа може бути змінено і доповнено новим розпорядчим документом, який є його невіддільною частиною;

у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 305/2278/19 зроблено висновок про те, що внесення роботодавцем змін до наказу з метою виправлення помилки чи дати звільнення не є підставою для визнання такого наказу незаконним. Трудове законодавство не містить імперативних норм, які б забороняли роботодавцю вносити зміни до наказу із зазначеною вище метою. Верховний Суд зауважив, що необхідною умовою для правильного вирішення трудового спору є оцінка дій роботодавця та встановлення реальних підстав для внесення змін до оскаржуваного наказу;

відповідач у наказі від 22 листопада 2022 року № 69 змінив саме підставу звільнення, що беззаперечно вказує на виправлення відповідачем суттєвих порушень трудового законодавства, допущених при звільненні позивача, оскільки підстав для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України роботодавець не мав, оскільки посада лікаря не належить до спеціальної категорії працівників, які можуть бути звільненні за одноразове грубе порушення обов`язків, згідно пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України;

наказ роботодавця про внесення змін до наказу про звільнення, з урахуванням фактичних обставин справи, може бути визнаний незаконним, якщо він змінює підстави розірвання трудового договору. Вказаний висновок містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 травня 2022 року у справі № 703/3231/20, від 29 березня 2023 року у справі №305/2278/19;

відповідач змінив підстави звільнення позивача, а також доповнив відповідне обґрунтування звільнення щодо порушення ОСОБА_1 функціональних обов`язків, а також виробничої дисципліни, в контексті систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, що не відповідає вимогам чинного законодавства та сталій практиці Верховного Суду;

водночас посилання представника відповідача на відсутність підстав для поновлення позивача на посаді з огляду на те, що позивач не доповнила позовні вимоги в процесі розгляду справи вимогами про скасування наказу № 69 від 22 листопада 2022 року «Про внесення виправлень до наказів № 51 від 04 липня 2022 року та № 127-вк від 04 липня 2022 року» не заслуговують на увагу з огляду на те, що наказ про внесення змін є частиною первісного наказу, незаконність якого встановлена судом, та не може діяти окремо від основного наказу. Крім того, судом встановлено порушення роботодавцем вимог чинного законодавства при прийнятті наказу про внесення змін, оскільки зазначеним наказом змінено підстави розірвання трудового договору;

при службовому розслідуванні не було досліджено питання щодо систематичного невиконання позивачем посадових обов`язків, які б надавали право звільнити позивача на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України;

для звільнення працівника на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність таких умов, як протиправність дій або бездіяльність працівника, його вина та систематичність порушень, та при відсутності хоча б однієї з наведених підстав звільнення працівника буде незаконним;

позивачу було оголошено дві догани, відповідно до наказу № 46 від 17 червня 2022 року та наказу № 15 від 21 січня 2022 року;

заходи дисциплінарного стягнення не оскаржувалися позивачем, що безпосередньо підтвердила представник позивача під час розгляду даної справи, та були чинними станом на день звільнення позивача;

для підтвердження систематичного невиконання обов`язків працівником, який раніше допускав порушення покладених на нього обов`язків і притягувався за це до дисциплінарної відповідальності необхідно перевірити ту обставину, що застосовані заходи дисциплінарного стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок;

відповідачем не доведено та не було досліджено питання щодо протиправних дій позивача, в частині повідомлених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дій щодо них з боку позивача, зокрема, під час службового розслідування не було надано оцінки поясненням позивача щодо добровільного перерахування чоловіком ОСОБА_3 на банківську карту позивача коштів в сумі 2000 грн, які за твердженням лікаря вона повернула. Не було досліджено та надано жодної оцінки змісту заяви ОСОБА_3 , яка міститься в матеріалах службового розслідування, в якій остання повідомила про те, що попередню заяву нею було написано під тиском лікарні, а кошти переказані її чоловіком були вдячністю та згодом були повернуті лікарем;

комісія з проведення службового розслідування КНП КОР мала б надати свої аргументи щодо спростування вказаних відомостей та чітко вказати, з яких підстав комісія надала перевагу саме змісту заяви ОСОБА_3 від 22 червня 2022 року, відхиливши пояснення працівника, а також другої заяви ОСОБА_3 , не було надано належної оцінки повідомлених ОСОБА_4 обставин щодо використання без її згоди лікарем ОСОБА_1 персональних даних, особистого номеру телефону, порушення спокою та прав ОСОБА_4 , в розрізі повідомлених у письмових поясненнях лікарем обставин розмови, які містяться в матеріалах службового розслідування. Крім того, під час службового розслідування не було ідентифіковано особу, яка надіслала скаргу від імені ОСОБА_4 на електронну пошту відповідача, а зі змісту протоколу засідання комісії з проведення службового розслідування від 29 червня 2022 року не вбачається, що ОСОБА_4 було запрошено до участі в засіданні комісії;

відповідачем під час службового розслідування належним чином не було досліджено порушення позивачем вимог Закону України «Про захист персональних даних» відносно ОСОБА_4 , оскільки будь-яких документів підтвердження належності ОСОБА_4 електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_2 , в матеріалах службового розслідування не міститься та відповідач не надав відповідних доказів під час судового розгляду;

відсутні підстави констатувати вчинення позивачем нового дисциплінарного проступку, з підстави порушення функціональних обов`язків відносно ОСОБА_3 , а також порушення вимог Закону України «Про захист персональних даних» відносно ОСОБА_4 , що б надавало право на звільнення позивача на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України;

оскільки звільнення позивача проведено з порушенням вимог трудового законодавства, то наявні правові підстави для визнання незаконними та скасування наказу про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 , наказу по особовому складу, як похідного від наказу про звільнення лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 , а також поновлення позивача на посаді з 05 липня 2022 року;

трудовий спір розглядався більше одного року, однак не з вини позивача, тому що судові засідання відкладалися, оскільки свідки у судові засідання неодноразово не з`являлися, в той час, як представник позивача наполягала на допиті свідків, що є її процесуальним правом, яке мало бути забезпечено судом;

відповідно до довідки КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» від 21 жовтня 2022 року № 15 середньомісячна заробітна плата позивача на дату звільнення складала 13 053,10 грн, а середньоденна 593,32 грн. За таких обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача з 05 серпня 2022 року по 20 лютого 2024 року включно становить 249 787,72 грн, з розрахунку: 421 робочих днів * 593,32 грн;

суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори

з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 249 787,72 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва в складі судді Романишеної І. П., від 19 березня 2024 року:

заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі залишено без задоволення.

Додаткове рішення мотивовано тим, що:

представником позивача належним чином не обґрунтовано і не доведено перелік (обсяг) та вартість наданих ним як адвокатом послуг та витрат, понесених на виконання угоди про надання професійної правничої допомоги б/н від 18 липня 2022 року, оскільки в матеріалах справи відсутні відповідні акти приймання-передачі наданих послуг, наявність яких передбачена пунктом 4 угоди, що як наслідок унеможливлює визначення розміру витрат на правничу допомогу судом з метою розподілу та перевірку їх співмірності.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року:

апеляційну скаргу КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» задоволено;

рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення;

в задоволенні позову ОСОБА_1 до КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції зробив висновок, що наказ № 69 від 22 листопада 2022 року «Про внесення виправлень до наказів № 51 від 04 липня 2022 року та № 127-вк від 04 липня 2022 року», КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» і розуміючи допущену помилку, відповідач одночасно змінив підстави звільнення позивача, а також доповнив відповідне обґрунтування звільнення щодо порушення ОСОБА_1 функціональних обов`язків, а також виробничої дисципліни, в контексті систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Цей висновок суду першої інстанції не відповідає матеріалам справи та не ґрунтується на нормах трудового законодавства;

в КЗпП України відсутня заборона роботодавцю вносити зміни та уточнення до своїх наказів по особовому складу, зокрема, і до наказів про звільнення працівників в частині зазначення формулювання підстав звільнення та обґрунтування обставин, які слугували передумовою для звільнення. В постанові від 29 березня 2023 року у справі № 305/2278/19 Верховний Суд зробив висновок, що внесення роботодавцем змін до наказу з метою виправлення помилки чи дати звільнення не є підставою для визнання такого наказу незаконним;

порівняння змісту наказів № 51 від 04 липня 2022 року та № 69 від 22 листопада 2022 року свідчить, що фактичні підстави та суть порушення трудових обов`язків, які стали причиною звільнення позивачки, а також дата звільнення ОСОБА_1 були незмінними;

у наказі № 69 від 22 листопада 2022 року КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» більш детально розкрило норми законодавства та положення посадової інструкції позивачки, які були порушені нею. Жодних інших неправомірних дій, аніж ті, що були покладені в основу наказу № 51 від 04 липня 2022 року, відповідач КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» у наказі № 69 від 22 листопада 2022 року не наводив і позивачці у провину не ставив;

як в наказі № 51 від 04 липня 2022 року, так і в наказі № 69 від 22 листопада 2022 року, яким було внесено зміни до наказу № 51 від 04 липня 2022 року, підставою для звільнення позивачки визначено вчинення нею дисциплінарного правопорушення, а саме, надання реквізитів власної банківської картки та прийняття від ОСОБА_3 на власну банківську картку винагороди за медичні послуги, що мало місце 06 червня 2022 року, порушення вимог Закону України «Про захист персональних даних» щодо ОСОБА_4 , а також факти притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності до цього зокрема, на підставі наказу Генерального директора № 15 від 21 січня 2022 року «Про дисциплінарне стягнення лікарю-акушеру-гінекологу ОСОБА_1 »- за порушення у веденні пологів роділі ОСОБА_5 , недотримання стандартів якості в оформленні первинної медичної документації (історії пологів), та наказу Генерального директора № 46 від 17 червня 2022 року «Про порушення виробничої дисципліни лікарем акушером-гінекологом ОСОБА_1 » - за порушення виробничої дисципліни, неякісне оформлення історії вагітності та пологів № 474 вагітної ОСОБА_6 ;

розширене визначення положень законодавства та посадової інструкції, що ставляться позивачці у порушення, трудовим законодавством не заборонено;

відтак, за висновком колегії суду апеляційної інстанції у суду першої інстанції були відсутні підстави для висновку, що наказ № 69 від 22 листопада 2022 року «Про внесення виправлень до наказів № 51 від 04 липня 2022 року та №127-вк від 04 липня 2022 року» був прийнятий КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» з порушенням норм трудового законодавства;

суд першої інстанції також безпідставно послався на недоведеність вчинення ОСОБА_1 дисциплінарного поступку, пов`язаного із одержанням від ОСОБА_3 на власну банківську картку неправомірної винагороди за медичні послуги і порушення вимог Закону України «Про захист персональних даних» щодо ОСОБА_4 ;

у позовній заяві та у письмових поясненнях на ім`я генерального директора КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» ОСОБА_1 визнала факт отримання нею грошових коштів в сумі 2000 грн від ОСОБА_3 на свою банківську картку. Зазначала, що ОСОБА_3 перерахувала їй кошти як вдячність за вдалі пологи. При цьому сам факт прийняття такої винагороди ОСОБА_1 є дисциплінарним порушенням згідно Основ законодавства України про охорону здоров`я та Посадової інструкції позивачки, не залежно від того чи повернула ОСОБА_1 грошові кошти надалі після ініціювання питання щодо притягнення її до відповідальності;

ОСОБА_1 не наддала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона не вчиняла жодних дій на створення передумов для отримання винагороди від ОСОБА_3 , з урахуванням того, що кошти надійшли на її банківський рахунок.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року

заяву адвоката Тригуба А. Ю., який діє від імені та в інтересах КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр», про ухвалення додаткового рішення задоволено;

компенсовано понесені КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 8 214,00 грн за рахунок держави;

стягнуто з ОСОБА_1 на користь КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» витрати на правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, в розмірі 39 880,00 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

під час розгляду справи КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» користувалося правничою допомогою. Правнича допомога КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» в суді першої інстанції надавалася АО «Скляренко, Сидоренко та партнери». На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представник КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» надав копію договору № 3 про надання правової допомоги від 30 грудня 2022 року, укладеного з АО «Скляренко, Сидоренко та партнери», яким передбачено надання КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» правничої допомоги у даній справі за позовом ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку та вартість послуг за ведення справи в розмірі 39 880,00 грн, в т. ч. ПДВ 6 646,67 грн. Також КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» надало копію акту приймання-передачі виконаних послуг за договором № 3 про надання правової допомоги від 30 грудня 2022 року, витяг по рахунку, з якого убачається внесення оплати за вказаним договором на користь Адвокатського об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» в сумі 39 880,00 грн;

надання правничої допомоги в суді першої інстанції КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» підтверджується матеріалами справи. Адвокатом Адвокатського об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» було підготовлено та подано до суду першої інстанції відзив на позов ОСОБА_1 , заперечення на відповідь на відзив (а. с. 90-100, 148-151 т. 1). Адвокат Адвокатського об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» Тригуб А. Ю. знайомився з матеріалами справи та приймав участь у семи судових засіданнях (а. с. 72, 160, 179, 185 т. 1, 11, 51, 70, 75 т. 2);

колегія суддів відхилила доводи представника ОСОБА_1 про відсутність зв`язку між діями адвоката Тригуба А. Ю. та Адвокатським об`єднанням «Скляренко, Сидоренко та партнери». Правнича допомога КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» в даній справі надавалася саме на підставі договору № 3 про надання правової допомоги від 30 грудня 2022 року, укладеного із Адвокатським об`єднанням «Скляренко, Сидоренко та партнери». Ані КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр», ані Адвокатське об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» не заперечувало надання адвокатом Тригубом А. Ю. правничої допомоги відповідачеві на підставі зазначеного договору. Заяву про зменшення суми понесених витрат КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» на правову допомогу ОСОБА_1 та її представник не подавали, доводів про невідповідність адвокатських витрат критерію реальності не наводили.

Аргументи учасників справи

09 серпня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2., на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року (повне судове рішення складено 12 липня 2024 року) в якій просила

постанову апеляційного суду від 11 липня 2024 року скасувати

залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року;

здійснити розподіл судових витрат в суді апеляційної інстанції.

Касаційна скарга на постанову апеляційного суду мотивована тим, що:

постанова апеляційного суду необґрунтована та така, що прийнята з неправильним застосуванням як норм матеріального права: статті 40, 41, 221, частини третьої статті 235 КЗпП України, так і з порушенням норм процесуального права: статті 62, підпункту 1 та 2 частини четвертої статті 356, частини другої, пункту 1 частини п`ятої статті 357, пункту 2 частини першої статті 362, частини другої статті 367, частини першої статті 371 ЦПК України;

суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі N? 305/2278/19, попри те, що оскаржена постанова містить формальне посилання на постанову Високого Суду;

відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, в частині: правомірності винесення роботодавцем наказу про внесення виправлень, в частині підстави звільнення (із пункту 1 статті 41 КЗпП України на пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України) до наказу про звільнення, після відкриття судом провадження у справі про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення за пунктом 1 статті 41 КЗпП України; застосування судами положень статті 221, частини третьої статті 235 КЗпП України у справах за позовом про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, у випадку винесення роботодавцем наказу про внесення виправлень, в частині підстави звільнення (із пункту 1 статті 41 КЗпП України на пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України), до наказу про звільнення після відкриття судом провадження у справі;

апеляційним судом також допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, адже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення, судом апеляційної інстанції, з-поміж інших порушень, не було досліджено зібрані у справі докази. Таке не дослідження зібраних у справі доказів призвело не тільки до неправильних висновків суду та унеможливило встановлення фактичних обставин справи, а й призвело до прийняття та розгляду судом апеляційної інстанції апеляційної скарги, котра підписана та подана в інтересах Відповідача, особою, що не мала права її підписувати. На дату вирішення питання щодо наявності підстав для відкриття апеляційного провадження, матеріали справи містили докази повноважень представника відповідача лише у суді першої інстанції, та не містили будь-яких документів на уповноваження такого у суді апеляційної інстанції. Довіреність була видана задовго до підписання договору N? 3 про надання правової допомоги від 30 грудня 2022 року (навіть з урахуванням положення п. 6.1. такого Договору про його застосування до відносин, що виникли між сторонами до його укладення, а саме з 20 вересня 2022 року, котре є, у свою чергу, нікчемним, на переконання позивача), предметом котрого є представництво адвокатським об`єднанням «Скляренко, Сидоренко та партнери» інтересів КНП КОР «КОПЦ» у справі N? 761/14878/22, у межах котрого, нібито на підставі договору про співпрацю, було видано ордер серії АМ N? 1031980 адвокату Тригуб А. Ю., що не входить до складу такого об`єднання. При цьому, копії такого договору про співпрацю матеріали справи - не містять, а про ведення справи у суді апеляційної інстанції на підставі, у т. ч., такого договору стало відомо лише під час судового засідання в апеляційному суді;

01 жовтня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2., на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року (повне судове рішення складено 30 серпня 2024 року), в якій просила:

додаткову постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву про ухвалення додаткової постанови залишити без задоволення.

Касаційна скарга на додаткову постанову апеляційного суду мотивована тим, що:

додаткова постанова апеляційного суду прийнята із неправильним застосуванням як норм матеріального права: частини третьої статті 631, частин першої та другої статті 639 ЦК України, статей 13, 15, 26, 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», так і з порушенням норм процесуального права: статей 62, 137, 141 ЦПК України;

стягнення у цій справі витрат на правничу допомогу з позивача, котра не працює, з огляду на її звільнення відповідачем, вимагало від суду апеляційної інстанції ретельної оцінки низки факторів, дотримання балансу інтересів сторін та застосування принципу пропорційності;

попри відсутність поданого зі сторони позивача клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги та доводів щодо неспівмірності витрат, але у зв`язку із наявністю заперечень від 02 серпня 2024 року проти розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції не керувався критеріями оцінки реальності витрат на правничу допомогу та застосував статті 137, 141 ЦПК України без врахування висновків Верховного Суду;

судом апеляційної інстанції не було належним чином досліджено докази, що підтверджують витрати відповідача на професійну правничу допомогу;

судом апеляційної інстанції було встановлено, що адвокатом Адвокатського об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» було підготовлено та подано до суду першої інстанції відзив на позов ОСОБА_1 , заперечення на відповідь на відзив. Адвокат Адвокатського об`єднання «Скляренко, Сидоренко та партнери» Тригуб А. Ю. знайомився з матеріалами справи та приймав участь у семи судових засіданнях. При цьому, яким чином суд апеляційної інстанції встановив, що адвокат входить до складу АО «Скляренко, Сидоренко та партнери» - невідомо, адже будь-яких підтверджуючих документів надано не було, а у судовому засіданні, що відбулось, 11 липня 2024 року, адвокат підтвердив, що діє на підставі ордеру та договору про співпрацю з АО, копії котрого не міститься при матеріалах справи;

весь обсяг правничої допомоги, вартістю в 39 880,00 грн, в т. ч. ПДВ 6 646,67 грн, був наданий у період з 16 листопада 2022 року по 26 грудня 2022 року, тобто до моменту підписання (укладення) договору № 3 від 30 грудня 2022 року про надання правової допомоги, котрим були встановлені всі істотні умови такого договору, у т. ч., і ціна (вартість послуг), об`єм послуг, обмеження повноважень адвоката, тощо. Вся правова допомога, котра надавалася у справі у суді першої інстанції, була, вочевидь, здійснена у межах іншого договору від 16 червня 2021 року, який зазначено як правову підставу видачі ордеру серії АМ № 1031980 від 20 вересня 2022 року, на підставі котрого адвокатом Тригуб А. Ю. вчинялись процесуальні дії, в інтересах відповідача - КНП КОР «КОПЦ».

У жовтні 2024 року КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» через підсистему Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року мотивовано тим, що:

в КЗпП України допускається зміна (уточнення/приведення у відповідність) правової підстави для звільнення, що проявляється у виправленні статті КЗпП України, яка була застосована роботодавцем;

дійсний зміст висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 305/2278/19, полягає саме у забороні змінювати фактичну підставу для звільнення, тобто замінювати одне діяння, поставлене у провину працівнику, іншим діянням;

не допускається зміна саме підстави звільнення працівника, тобто діяння, що ставиться йому у провину та кваліфіковане роботодавцем як порушення трудової дисципліни. Натомість законодавство не містить імперативної заборони на зміну (уточнення) правової кваліфікації діяння працівника;

наведення тієї чи іншої правової кваліфікації порушення трудової дисципліни не змінює самого діяння, яким таке порушення спричинене. Однак, представниця позивачки ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі помилково ототожнює підстави розірвання трудового договору із правовою кваліфікацією дій (проступку) працівника;

доводи касаційної скарги представниці позивачки ОСОБА_1 зводяться до викладення обставин справи, а також незгоди із наданою судом правовою оцінкою встановленим обставинам, що не є належним правовим обґрунтуванням підстави для подання касаційної скарги, як відсутність висновку Верховного Суд щодо застосування норм права у подібних правовідносинах;

у письмових поясненнях на ім`я генерального директора ОСОБА_1 визнала факт отримання нею грошових коштів, зазначаючи, що ОСОБА_3 була вдячна за благополучні пологи та кошти надійшли від чоловіка пацієнтки (пояснення наявні в матеріалах справи);

адвокат Тригуб А. Ю. мав необхідні повноваження на представництво КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» у справі № 761/14878/22 (в т. ч. право подати апеляційну скаргу).

У жовтні 2024 року КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» через підсистему Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року. мотивовано тим, що:

зважаючи на форму погодження гонорару - фіксований за ведення справи в суді першої інстанції-складання між КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр» та АО «Скляренко, Сидоренко та партнери» акту приймання-передачі наданих послуг станом на 30 грудня 2022 року та із зазначенням тих робіт, які були фактично виконані на той момент не має самостійного правового значення;

правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися із суто формалістичних причин описом робіт (наданих послуг) про витрати часу на надання правничої допомоги у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару;

адвокат Тригуб А. Ю. надавав правничу допомогу комунальному некомерційному підприємству Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр» на підставі довіреності на справу № 761/14878/22, яка була видана у порядку передоручення 16 серпня 2022 року керівником підприємства ОСОБА_8 з правом представляти інтереси відповідача в судах України (в тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях) з усіма правами, які надано законом стороні по справі, в тому числі з правом підписувати, подавати, доповнювати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2., на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2., на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року.

09 жовтня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 вересня 2024 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 29 березня 2023 року у справі № 305/2278/19; від 24 травня 2022 року у справі № 703/3231/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

В ухвалі Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21; від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21; від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20; від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17; від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21; від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18; від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23; від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

ОСОБА_1 в період з 01 квітня 1997 року по 04 липня 2022 року працювала на посаді лікаря акушер-гінеколога Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр» (первісна назва Київський обласний центр охорони здоров`я матері та дитини).

Відповідно до наказу Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр» від 04 липня 2022 року № 51, а також похідного до нього наказу по особовому складу від 04 липня 2022 року № 127-вк, лікаря акушер-гінеколога ОСОБА_1 було звільнено за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

У преамбулі наказу № 51 зазначено обґрунтування звільнення позивача:

у зв?язку з надходженням звернення ОСОБА_3 від 17 червня 2022 року щодо порушень її прав зі сторони завідувачки відділення ЕГЗ ОСОБА_7 та лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 , а також скарги ОСОБА_4 від 22 червня 2022 року щодо порушень її прав зі сторони лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 та за результатами з проведення службового розслідування заяви ОСОБА_3 та скарги ОСОБА_4 комісія прийшла до висновку про порушення функціональних обов?язків зав. відділення ЕГЗ ОСОБА_7 та порушення функціональних обов?язків, виробничої дисципліни та Закону України «Про захист персональних даних» лікарем акушером-гінекологом ОСОБА_1 . Протягом 6 місяців поточного року лікар акушер-гінеколог ОСОБА_1 порушувала функціональні обов?язки (наказ Генерального директора № 15 від 21 січня 2022 року «Про дисциплінарне стягнення лікарю акушер-гінекологу ОСОБА_1 » - винесена догана, наказ Генерального директора № 46 від 15 червня 2022 року «Про порушення виробничої дисципліни лікарем акушером-гінекологом ОСОБА_1 » - винесена догана).

Під час судового розгляду справи, відповідач прийняв наказ № 69 від 22 листопада 2022 року «Про внесення виправлень до наказів № 51 від 04 липня 2022 року та № 127-вк від 04 липня 2022 року», відповідно до якого змінив підставу звільнення позивача з пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України на пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України, а саме: систематичне невиконання працівником без поважних причин обов?язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення, зокрема: оголошення догани згідно з наказом Генерального директора № 46 від 17 червня 2022 року «Про порушення виробничої дисципліни лікарем акушером-гінекологом ОСОБА_1 »; оголошення догани згідно з наказом Генерального директора № 15 від 21 січня 2022 року «Про дисциплінарне стягнення лікарю акушеру-гінекологу ОСОБА_1 ».

Цим наказом також були внесені наступні зміни щодо обґрунтування звільнення позивача, зокрема вважати лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 звільненою у зв?язку із:

надходженням звернення ОСОБА_3 від 17 червня 2022 року щодо порушень її прав зі сторони завідувачки відділення ЕГЗ ОСОБА_7 та лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 , а також скарги ОСОБА_4 від 22 червня 2022 року щодо порушень її прав зі сторони лікаря акушера-гінеколога ОСОБА_1 ; враховуючи висновки комісії з проведення службового розслідування від 29 червня 2022 року; враховуючи Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 - 2017 роки, яка затверджена Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1699-VII та 2017 роки, яка затверджена Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1699-VII та згідно якої розв?язання проблеми корупції є одним із пріоритетів для українського суспільства на сьогоднішньому етапі розвитку держави (розділ 1) та якою передбачене формування негативного ставлення до корупції (розділ 5)»;

встановленням порушення ОСОБА_1 функціональних обов?язків, виробничої дисципліни, а саме: пункту 2.1. Посадової інструкції лікаря акушера-гінеколога пологового відділення з індивідуальними пологовими залами від 03 вересня 2021 року в частині недотримання вимог чинного законодавства України про охорону здоров?я та нормативно-правових актів, які визначають організацію медичної допомоги населенню та діяльність органів управління та закладів охорони здоров?я, зокрема: а) частини 5 статті 18 Основ законодавства України про охорону здоров?я, згідно якої медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров?я та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення; б) частини 7 статті 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» в редакції на час вчинення проступку, згідно якої надавачам медичних послуг, які є державними та комунальними закладами охорони здоров?я, забороняється вимагати від пацієнтів винагороду в будь-якій формі за медичні послуги та лікарські засоби, надані за програмою медичних гарантій. Такі дії є підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої договором про медичне обслуговування населення, в тому числі одностороннього розірвання договору з ініціативи Уповноваженого органу; в) частини 3 статті 10 Закону України «Про захист персональних даних», згідно якої використання персональних даних працівниками суб?єктів відносин, пов?язаних з персональними даними, повинно здійснюватися лише відповідно до їхніх професійних чи службових або трудових обов?язків. Ці працівники зобов?язані не допускати розголошення у будь-який спосіб персональних даних, які їм було довірено або які стали відомі у зв?язку з виконанням професійних чи службових або трудових обов?язків, крім випадків, передбачених законом. Таке зобов?язання чинне після припинення ними діяльності, пов?язаної з персональними даними, крім випадків, установлених законом

пункту 2.1. Посадової інструкції лікаря-акушера-гінеколога пологового відділення з індивідуальними пологовими залами від 03 вересня 2021 року в частині недотримання принципів медичної етики та деонтології та пункту 2.14 в частині недотримання принципів Етичного кодексу лікаря України затвердженого Всеукраїнським з`їздом лікарських організацій та X З`їздом Всеукраїнського лікарського товариства 27 вересня 2009 р., а саме: пункту 2.7. розділу 2, згідно якого лікар не повинен створювати передумови для нелегального отримання винагород; пункту 3.3, розділу 3, згідно якого лікар не повинен без достатніх фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини; пункту 3.6, розділу 3, згідно якого лікар повинен поважати честь і гідність пацієнта, його право на невтручання в особисте життя.

Позиція Верховного Суду

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП).

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП).

Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (статті 149 КЗпП України).

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (частина перша статті 235 КЗпП України).

Отже, працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного та громадського стягнення.

Отже, для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність факту не першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) допущення працівником винного невиконання чи неналежного виконання обов`язків після того, як до нього уже застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення за вчинення таких дій раніше. Під час розгляду справи роботодавець зобов`язаний довести факт вчинення працівником нового порушення трудових обов`язків, якими він обґрунтовував наказ (розпорядження) про звільнення. Такий висновок підтверджено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 9901/743/18 (провадження № 11-914заі19).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2023 року по справі № 305/2278/19 (провадження № 61-2866св22) зроблено висновок, що:

«наказ з кадрових питань як різновид розпорядчого документа може бути змінено і доповнено новим розпорядчим документом. Внесення роботодавцем змін до наказу з метою виправлення помилки чи дати звільнення не є підставою для визнання такого наказу незаконним. Трудове законодавство не містить імперативних норм, які б забороняли роботодавцю вносити зміни до наказу із зазначеною вище метою. Необхідною умовою для правильного вирішення трудового спору є оцінка дій роботодавця та встановлення реальних підстав для внесення змін до оспорюваного наказу. Ураховуючи те, що виданню оспорюваного наказу від 12 грудня 2019 року № 368/к про внесення змін передувала перевірка управління Держпраці у Закарпатській області, виявлення під час цієї перевірки порушення вимог трудового законодавства та складення на роботодавця протоколу про адміністративне правопорушення, то метою наказу про внесення змін від 12 грудня 2019 року № 386/к не можна вважати виправлення помилки. Посилання на те, що при звільненні ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України була допущена помилка інспектором кадрів, не може бути взято до уваги, оскільки рішення про звільнення працівника у цьому випадку приймається за ініціативою роботодавця, яким було підписано відповідний наказ. Послідовність дій відповідача, а також обставини, які спонукали до їх вчинення, свідчать про те, що реальною метою наказу від 12 грудня 2019 року № 386/к про внесення змін до наказу в 01 листопада 2019 року № 339/к є намір виправлення порушень трудового законодавства, допущених при звільненні ОСОБА_1, та виявлених інспектором Держпраці під час перевірки. Крім того, Верховний Суд враховує те, що за сталою практикою Верховного Суду наказ роботодавця про внесення змін до наказу про звільнення, з урахуванням фактичних обставин справи, може бути визнаний незаконним, якщо він змінює підстави розірвання трудового договору».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2022 року по справі № 703/3231/20 (провадження № 61-6806св21) зроблено висновок, що:

«Внаслідок внесення змін до наказу від 03 вересня 2020 року № 93-к «Про звільнення ОСОБА_1 » суть дисциплінарного проступку, за вчинення якого позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності, формулювання причин звільнення, передбачене КЗпП України (визначення відповідного пункту та статті КЗпП України), на підставі якого його звільнено із займаної посади, а також підстави, які слугували встановленню наявності в його діях та бездіяльності дисциплінарного проступку та, як наслідок, застосування до нього дисциплінарного стягнення, не змінилися.

Тобто підстава звільнення, а також дисциплінарний проступок, за який звільнено ОСОБА_1, не змінені новим наказом відповідача. Фактично у новій редакції зазначеного наказу додано лише правове обґрунтування ухваленого роботодавцем рішення, тому Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що видання наказу від 29 жовтня 2020 року № 114-к про внесення змін до наказу від 03 вересня 2020 року № 93-к відбулися на підставі та без порушення чинного законодавства України».

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2020 року у справі № 133/2002/16-ц (провадження № 61-38752св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, пункту 1 статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків повинно бути систематичним; враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів; з моменту виявлення порушення до звільнення може минути не більше місяця».

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18) зазначено, що:

«ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника. Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку. Саме на роботодавцеві лежить обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. За відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності. Отже, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи враховані обставини, за яких вчинено проступок. Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності».

У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі № 487/1885/17 (провадження № 61-25009св18) вказано, що:

«підставою застосування догани є вчинення працівником протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності), яке визнається дисциплінарним проступком. Протиправність поведінки працівника полягає в порушенні ним своїх трудових обов`язків, закріплених нормами трудового права: КЗпП України, правилами внутрішнього розпорядку, статутами, положеннями, посадовими інструкціями, трудовим договором (контрактом), колективним договором, а також у порушенні або невиконанні правомірних наказів та розпоряджень роботодавця.

Дисциплінарним проступком визнаються діяння, що пов`язуються з невиконанням чи неналежним виконанням працівником своїх обов`язків без поважних причин. Тобто наявність поважних причин у такому разі свідчить про відсутність вини працівника».

Аналогічний висновок наведений і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 березня 2023 року у справі № 690/190/21 (провадження № 61-10261св22), на яку є посилання в касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 29 березня 2023 року в справі № 305/2278/19 (провадження № 61-2866св22), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:

«внесення роботодавцем змін до наказу з метою виправлення помилки чи дати звільнення не є підставою для визнання такого наказу незаконним. Трудове законодавство не містить імперативних норм, які б забороняли роботодавцю вносити зміни до наказу із зазначеною вище метою.

За сталою практикою Верховного Суду наказ роботодавця про внесення змін до наказу про звільнення, з урахуванням фактичних обставин справи, може бути визнаний незаконним, якщо він змінює підстави розірвання трудового договору. Такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 24 травня 2022 року в справі № 703/3231/20 (провадження № 61-6806св21)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2022 року в справі № 703/3231/20 (провадження № 61-6806св21) вказано, що:

«Верховний Суд зазначав про можливість внесення змін до наказу про звільнення. Зокрема, у постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 761/23477/16-ц (провадження № 61-46657св18) Верховний Суд врахував, що внесення змін до наказу про звільнення позивача стосуються лише дати звільнення і не змінюють підстави розірвання трудового договору та погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про необґрунтованість позовних вимог та про те, що звільнення позивача з роботи відбулося з дотриманням положень КЗпП України.

Отже, за сталою практикою Верховного Суду наказ роботодавця про внесення змін до наказу про звільнення, з урахуванням фактичних обставин справи, може бути визнаний незаконним, якщо він змінює підстави розірвання трудового договору, тоді як у справі, яка переглядається, підстава звільнення ОСОБА_1 не змінена, а лише доповнено правове обґрунтування прийнятого рішення з метою приведення наказу про звільнення у відповідність до вимог законодавства, яке вимагає зазначення у наказі відомостей, коли і в чому конкретно полягає порушення, яке стало приводом для звільнення працівника з роботи, та відомостей про застосування дисциплінарних стягнень на підтвердження систематичності невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на працівника».

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 зроблено висновок, що «звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом».

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП).

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції при задоволенні позову вважав, що відповідно до оскаржуваних наказів позивачку звільнено за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, а надалі підстава звільнення була змінена на пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України; відповідач у наказі від 22 листопада 2022 року № 69 змінив саме підставу звільнення;

натомість апеляційний суд зробив висновок, що фактичні підстави та суть порушення трудових обов`язків, які стали причиною звільнення позивачки, а також дата звільнення ОСОБА_1 були незмінними, але не врахував, що для висновку про правомірність внесення роботодавцем змін до наказу про звільнення необхідно оцінити дії роботодавця та реальні підстави для внесення змін до наказу про звільнення та встановити, що у зв`язку з внесенням змін незмінними залишились: 1) суть дисциплінарного проступку; 2) формулювання причин звільнення, передбачене КЗпП України (визначення відповідного пункту та статті КЗпП України) на підставі якого працівника звільнено; 3) підстави, які слугували встановленню наявності в діях та бездіяльності працівника дисциплінарного проступку та, як наслідок, застосування до нього дисциплінарного стягнення;

суд першої інстанції встановив, що відповідач змінив формулювання причин звільнення, передбачене КЗпП України (визначення відповідного пункту та статті КЗпП України) на підставі якого позивача звільнено із займаної посади та зробив обґрунтований висновок, що ці дії відповідача беззаперечно вказують на виправлення відповідачем суттєвих порушень трудового законодавства, допущених при звільненні позивача, оскільки підстав для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України роботодавець не мав, так як посада лікаря не відноситься до спеціальної категорії працівників, які можуть бути звільненні за одноразове грубе порушення обов`язків, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України;

суд першої інстанції врахував, що наказ роботодавця про внесення змін до наказу про звільнення, з урахуванням фактичних обставин справи, може бути визнаний незаконним, якщо він змінює підстави розірвання трудового договору;

апеляційний суд не звернув уваги на такі дії роботодавця та реальні підставам для внесення змін до наказу про звільнення позивача не надав та не врахував, що внесення таких змін роботодавцем після оскарження звільнення свідчать про намір виправлення порушень трудового законодавства, допущених при звільненні та уникнення негативних наслідків за неправомірне звільнення;

за таких обставин апеляційним судом скасовано обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду належить скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша статті 413 ЦПК України).

Щодо оскарження додаткової постанови

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що постанова Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року підлягає скасуванню, то додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року також належить скасувати.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що постанови апеляційного суду ухвалені із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційні скарги належить задовольнити; постанову апеляційного суду і додаткову постанову апеляційного суду скасувати; залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:

«у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат».

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

з відповідача на користь позивача належить стягнути судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 3 176,00 грн.

під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 до відзиву на апеляційну скаргу через Електронний суд додала попередній розрахунок судових витрат, котрі очікувала понести в суді апеляційної інстанції, в розмірі 39 580 грн (т. 2, а. с. 194);

після ухвалення постанови апеляційного суду ОСОБА_1 через Електронний суд подала клопотання про долучення до матеріалів справи документів на підтвердження витрат на правову допомогу в розмірі 39 580 грн, а саме: угода про надання професійної правничої допомоги від 18 липня 2024 року, додаток до угоди, акт приймання-передачі наданих послуг з розрахунком витрат, рахунок та платіжна інструкція про сплату рахунку (т. 2. а. с. 221 - 223) з доказами направленню відповідачу

в суді апеляційної інстанції і у відзивах на касаційну скаргу позивачки, відповідач не заперечував проти витрат в суді апеляційної інстанції;

з урахуванням того, що постанова апеляційного суду по суті спору підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін, то з КНП КОР «Київський обласний перинатальний центр», з урахуванням відсутності заперечень, на користь ОСОБА_1 належить стягнути витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 39 580 грн.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

В касаційній скарзі позивачки зроблена заява щодо очікуваних витрат в суді касаційної інстанції та до касаційної скарги додано

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зроблена заява про подання доказів понесення судових витрат на правову допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду та додано попередній (орієнтовний) розрахунок витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , які підписані представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року скасувати.

Залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року.

Стягнути з комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний перинатальний центр» на користь ОСОБА_1 3 176,00 грн судового збору за подання касаційної скарги та 39 580 грн витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко